Рік: 2025

Видимість ветеранських досвідів і подолання стигматизації через розмову від першої особи

Контекст

Після початку повномасштабної війни кількість ветеранів і ветеранок в Україні стрімко зростає, водночас суспільний дискурс про їхній досвід часто залишається обмеженим двома крайнощами — героїзацією або стигматизацією. Ветеранські досвіди нерідко зводяться до образу травми, втрати чи «інакшості», що ускладнює повернення до цивільного життя, сприяє соціальній ізоляції та відтворює дискримінаційні уявлення.

У такому контексті медіа відіграють ключову роль у формуванні відповідального, неупередженого й людяного погляду на ветеранів — як на різних людей із власними історіями, досвідом і потенціалом для активної участі в суспільному житті.

Що було зроблено

Медіаплатформа «Накипіло» створила серію подкастів «Пліч-о-пліч», у центрі яких — розмови з воїнами та ветеранами визвольної війни.

У подкастах:

  • порушуються теми повернення з фронту до цивільного життя, адаптації та реабілітації;
  • приділяється увага ментальному здоров’ю, тілесним змінам, інклюзивності та запобіганню соціальній ізоляції;
  • ветерани говорять про власний досвід без нав’язаних рамок героїзації чи жалю.

Окремий епізод присвячено Дмитру Козацькому (позивний Орест) — ветерану, громадському спікеру та проєктному менеджеру із залучення ветеранів до оборонної галузі, що дозволяє показати ветеранський досвід також у вимірі професійної реалізації та громадської участі.

Як реалізували

Формат подкастів побудовано як відверті, неконфронтаційні розмови, у яких герої мають можливість говорити від першої особи — у власному темпі та власною мовою.

Редакція свідомо обрала:

  • аудіоформат, який створює відчуття безпечного простору для складних тем;
  • фокус на особистому досвіді без узагальнень і стереотипів;
  • підхід, що дозволяє говорити не лише про травматичні події, а й про відновлення, пошук нових ролей і форм участі в суспільстві.

Наталя Некипіла, випускова редакторка Радіо «Накипіло», пояснює, що редакція працює з темами ментального здоров’я, тілесних змін і вразливих ветеранських досвідів, спираючись на принципи, закладені в редакційній політиці медіа. Йдеться, зокрема, про пріоритет гідності людини над сенсаційністю, використання мови без стигматизації та повагу до особистих меж героїв і героїнь. У матеріалах ветерани не подаються як «кейси» чи узагальнені образи — у центрі завжди залишається їхній власний голос і право контролювати свою історію.

За її словами, редакція свідомо уникає драматизації, надмірної героїзації або патологізації досвіду, не чинить тиску на співрозмовників і враховує психологічну безпеку аудиторії, особливо під час роботи з темами ПТСР, втрат і адаптації до цивільного життя. Це дозволяє мінімізувати ризики повторної травматизації та тригерування слухачів.

Вона також наголошує на важливості контекстуалізації: особисті переживання ветеранів не подаються як індивідуальна проблема окремої людини, а вписуються у ширший воєнний і соціальний контекст — зокрема доступ до реабілітації, роль громади та відповідальність держави.

«Такий підхід відгукнувся аудиторії: слухачі та ветерани відзначали спокійний тон, відчуття безпечного простору, де складні теми можна проговорювати без ретравматизації. Критичні відгуки звісно траплялися теж. Ми їх врахували. Локальний контекст Харкова для нас принциповий: місто живе у близькості до бойових дій, і це визначає тон розмов — уважний, стриманий, спрямований на підтримку громади. Радіо говорить не лише про ветеранів, а розмовляє із ними, як з частиною спільноти, для якої досвід війни щоденна реальність», — додає Наталя Некипіла. 

Вплив

Серія подкастів сприяє зміні сприйняття ветеранів — від образу виключно носіїв травматичного досвіду до повноцінних і різних учасників суспільного життя.

Матеріали:

  • допомагають руйнувати стереотипи, зокрема пов’язані зі змінами тіла, психічним здоров’ям або очікуванням «ідеального героя»;
  • підсилюють суспільну дискусію про рівність, гідність, повагу та довіру;
  • створюють приклад відповідальної медійної роботи з вразливими досвідами у воєнному й післявоєнному контексті.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Будувати розмову з ветеранами на засадах рівності, а не через позицію «інтерв’ю з особливою категорією». Ветерани й ветеранки — повноцінні співрозмовники, експерти власного досвіду, а не лише носії травми.
  • Давати героям можливість говорити від першої особи й у власному темпі, без тиску на емоції, драматизації або нав’язування очікуваних наративів про «героїзм» чи «страждання».
  • Уникати узагальнень і стигматизуючої мови, зокрема формулювань, що автоматично пов’язують ветеранський досвід із психічними розладами, небезпекою чи соціальною ізоляцією.
  • Працювати з темами ментального здоров’я відповідально, не замінюючи фахову інформацію сенсаційністю, і чітко розрізняючи особистий досвід героя та загальні медичні чи психологічні твердження.
  • Обирати формати, які знижують конфронтаційність, зокрема подкасти або довгі розмови, де можливе уважне слухання й пояснення складних тем без спрощень.
  • Показувати різноманіття ветеранських досвідів, зокрема жінок-ветеранок, ветеранів з інвалідністю, людей різного віку, професій і життєвих шляхів, уникаючи одноманітних образів.
  • Зміщувати фокус із війни як події на життя після неї, розповідаючи про адаптацію, роботу, громадську участь, професійний розвиток і повсякденні виклики.
  • Погоджувати чутливі моменти з героями, особливо коли йдеться про тілесні зміни, травматичні досвіди або приватні деталі, і залишати за ними право відмовитися від певних тем.
  • Уникати експлуатації візуальних або аудіоефектів, які підсилюють драму за рахунок людської гідності, особливо в матеріалах про поранення чи втрати.
  • Рефлексувати власну редакційну позицію, визнаючи, що медіа формують суспільне уявлення про ветеранів і несуть відповідальність за те, чи сприятиме цей образ включенню, а не виключенню.

Подолання гендерних стереотипів у батьківстві через локальну журналістику

Контекст

Гендерні стереотипи щодо батьківства в українському суспільстві досі залишаються стійкими: виховання дітей часто сприймається як «жіноча» відповідальність, тоді як роль чоловіків у цій сфері знецінюється або подається як виняткова. В умовах війни, втрат і руйнування сімейних структур ці уявлення потребують особливого переосмислення.

Для прифронтових громад Харківщини історії сімей, які пережили окупацію й продовжують життя в умовах війни, стають важливим джерелом соціальної підтримки та нормалізації різних моделей родини.

Що було зроблено

Редакція «Громада. Груп» опублікувала соціально-портретний матеріал про Олега Михайлева — вчителя історії з Артемівки Печенізької селищної громади, який після смерті дружини самостійно виховує трьох дітей.

У матеріалі:

  • розкрито досвід соло-батька без апеляції до жалю чи сенсаційності;
  • показано щоденну відповідальність і турботу чоловіка як нормальну складову батьківства;
  • окреслено шлях родини, що пережила російську окупацію та адаптується до життя під час війни.

Як реалізували

Матеріал побудовано у форматі соціального портрета, зосередженого на повсякденному житті родини.

Журналістський підхід включав:

  • детальний опис сімейної історії та буденних викликів виховання дітей;
  • свідоме уникання героїзації, драматизації чи емоційного тиску на читача;
  • фокус на ролі батька як вихователя, опікуна і стабільної фігури в житті дітей;
  • дотримання етичних стандартів у роботі з темою приватності дітей.

«Тема «Татусь у декреті» — тема практично у медіа відсутня. Можливо тому, що в Україні дуже низький відсоток використання цієї можливості, за різними оцінками, лише 2–3% батьків оформлюють батьківську відпустку, що значно менше, ніж у багатьох європейських країнах, хоча суспільні опитування показують, що значна частина українців (близько 85%) вважають це нормою, якщо дохід жінки вищий за дохід чоловіка, але реалії та стереотипи обмежують цю практику», — розповіла Олена Зеленіна, шефиня аналітичного відділу мережі місцевих медіа Харківщині «Громада.груп».

Олена Зеленіна також зазначає, що стереотипи у висвітленні батьківства живляться винятками. За її словами, коли медіа зосереджуються лише на образах «ідеальних» або, навпаки, «жахливих» батьків, вони формують нереалістичне тло для більшості людей. Саме тому ключовою журналістською порадою вона вважає відмову від оціночних суджень, адже відсутність моралізаторства й оцінок є найкращим запобіжником від відтворення стереотипів у темі батьківства.

Вона пояснює, що під час роботи з особистими історіями, особливо коли йдеться про дітей, журналістам важливо ретельно зважувати баланс між суспільною значущістю теми та приватністю героїв. За її словами, у чутливих випадках доцільно змінювати імена та уникати впізнаваних локацій, таких як школа чи двір. Олена Зеленіна також наголошує на необхідності прозорої комунікації з героями: журналіст має пояснити не лише, де буде опублікований матеріал, а й які реакції та коментарі можуть з’явитися в соціальних мережах, адже людина повинна усвідомлювати наслідки «цифрового сліду». Водночас Зеленіна підкреслює, що журналісти не мають примушувати героїв повторно переживати біль заради емоційного ефекту чи яскравого заголовка.

Вплив

Публікація сприяє руйнуванню стереотипу про батьківство як виключно «жіночу» сферу та підвищує видимість чоловіків у ролі відповідальних і залучених батьків.

Матеріал також:

  • підтримує суспільне прийняття різних моделей сім’ї;
  • показує, як локальна журналістика може говорити про складні соціальні теми без стигматизації;
  • формує емпатійне сприйняття сімей, що живуть у прифронтових громадах.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Висвітлювати чоловіче батьківство без сенсаційності й екзотизації, не подаючи його як «виняток» або «подвиг».
  • Уникати мови жалю та надмірної героїзації, зосереджуючись на відповідальності та щоденних рішеннях.
  • Показувати батьківство як процес, а не лише як реакцію на трагедію чи втрату.
  • Руйнувати гендерні стереотипи через нормалізацію, дозволяючи історії говорити самій за себе.
  • Працювати з соціальними темами через конкретні людські історії, а не абстрактні узагальнення.
  • Враховувати локальний контекст війни та окупації, показуючи стійкість громад і сімей.
  • Дотримуватися етичного підходу до приватності дітей, не використовуючи їх як емоційний інструмент.

 Етичне висвітлення теми післяпологової депресії та «вікна життя»

Контекст

Післяпологова депресія залишається стигматизованою темою, а публічні історії про кризове материнство часто подаються через осуд, сенсаційність або спрощені моральні оцінки. Такий підхід лише посилює страх жінок звертатися по допомогу.

Що було зроблено

Редакція «Гречки» опублікувала матеріал про жінку з Кропивницького, яка під час післяпологової депресії залишила немовля у «Вікні життя».

У матеріалі:

  • порушено соціально чутливу тему психічного здоров’я жінок;
  • увагу зосереджено на внутрішньому стані героїні, її страхах і переживаннях;
  • свідомо відмовилися від осуду чи формальних оцінок вчинку.

Як реалізували

Матеріал подано через призму особистого досвіду жінки з акцентом на післяпологову депресію як медичний і психологічний стан.

Редакція обрала неосудливу, емпатійну тональність, підкреслюючи, що звернення по допомогу у кризовій ситуації є необхідним і відповідальним кроком.

«Це був виклик для редакції: як написати про цей випадок, щоб героїня не зазнала осуду. Тому написали через призму її почуттів і переживань,  акцентом, що попросити про допомогу — нормально. Як не дивно, не було жодної негативної реакції. Згодом героїня звʼязалася знову з редакцією і розповіла, що рішенням суду їм повернули дитину, вона продовжує лікування від депресії під наглядом фахівців», –  поділилась Ірина Требунських, журналістка видання.  ​​

Вплив

Публікація не викликала негативної реакції аудиторії, що є показовим для такої чутливої теми. Матеріал сприяв більш зваженому й емпатійному сприйняттю післяпологової депресії.

Згодом героїня повторно звернулася до редакції й повідомила, що дитину повернули в родину за рішенням суду, а вона продовжує лікування під наглядом фахівців — що стало непрямим свідченням важливості підтримувального, а не стигматизуючого підходу.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Писати про соціально чутливі теми з фокусом на людський досвід, а не на осуд — ставлячи в центр історії почуття, мотивації та контекст життя людини.
  • Використовувати емпатійну, нестигматизуючу мову у матеріалах про психічне здоров’я, материнство та кризові ситуації, уникаючи сенсаційних заголовків і моралізаторських формулювань.
  • Працювати з героями як з партнерами, а не «об’єктами історії»: пояснювати, як буде використано матеріал, узгоджувати чутливі деталі, поважати право на паузу або мовчання.
  • Чітко відокремлювати факти від суспільних оцінок, не підмінюючи журналістське інформування моралізаторством чи квазіекспертними висновками.
  • Додавати до матеріалів інформацію про можливості допомоги (контакти служб підтримки, гарячі лінії, консультації), щоб текст мав практичну цінність для читачів у схожих ситуаціях.
  • Системно працювати з темами психічного здоров’я, а не лише у кризові моменти, формуючи звичку говорити про них без страху й стигми.
  • Відстежувати реакцію аудиторії та бути готовими пояснювати редакційну позицію, якщо тема викликає дискусії або запитання.

Повернення жінок у міську історію через спецпроєкт «Жінки міста на річці»

Ілюстрація з матеріалу на сайті «Місто і річка»

Контекст

Історія міста зазвичай фіксується через чоловічі імена, тоді як внесок жінок часто залишається на маргінесі або зникає з колективної пам’яті. Для Дніпра це означає втрату значної частини власної історії — від часів Катеринослава до сьогодення.

Що було зроблено

До 8 Березня редакція реалізувала спецпроєкт «Жінки міста на річці», присвячений видатним дніпрянкам. Проєкт:

  • поєднав текстові матеріали з активним перепакуванням для соцмереж;
  • включив унікальні ілюстрації дніпровської мисткині Стасі Велікодної, виконані у стилі коміксів;
  • актуалізував тему гендерної видимості: за всю історію міста лише вісім жінок отримали звання почесних громадянок.

Як реалізували

  • Журналісти спільно з істориками відновили імена та біографії видатних дніпрянок.
  • Художнє оформлення стало окремим інструментом сторітелінгу — ілюстрації «оживили» героїнь і зробили матеріал візуально впізнаваним.
  • Проєкт поєднав історичний контекст, сучасне мистецтво й соціальний меседж, що зробило його доступним для ширшої аудиторії.

Вплив

Уперше жіночі історичні постаті Дніпра були масово повернуті в інформаційне поле з яскравою візуальною мовою. Активне поширення матеріалів у соцмережах підвищило їхню видимість і зацікавлення аудиторії. Проєкт став прикладом того, як локальна журналістика може відновлювати історичну справедливість і формувати інклюзивніший образ міста.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Висвітлювати маргіналізовані жіночі історії у міському та культурному контексті.
  • Поєднувати журналістику з мистецтвом і візуальним сторітелінгом.
  • Використовувати соцмережі та інтерактивні формати для залучення нових аудиторій і посилення ефекту матеріалів.

Видимість жіночого героїзму в умовах війни через локальні історії

Контекст

Повномасштабна війна особливо гостро вдарила по прикордонних регіонах України, зокрема по Чернігівщині, яка пережила облогу, масовані обстріли та гуманітарну кризу. У цих умовах жінки часто брали на себе критично важливі ролі — рятували життя, підтримували громади, дбали про дітей і вразливих людей, ухвалювали рішення в ситуаціях крайньої небезпеки.

Водночас локальні жіночі історії війни ризикують залишатися невидимими поза межами регіону або зводитися до узагальнених образів «жертв». Проєкт «Сильна жінка» став спробою зафіксувати реальний жіночий досвід війни через живі, конкретні історії.

Що було зроблено

У 2024–2025 роках регіональне медіа «Вість» реалізувало проєкт «Сильна жінка», який складався з 50 журналістських матеріалів про українських жінок у контексті повномасштабного вторгнення.

У центрі проєкту — історії жіночого героїзму, материнства, професійної відповідальності та виживання під час війни, які отримали широкий резонанс у медіапросторі.

Серед найяскравіших матеріалів циклу:

  • «Пологи в бомбосховищі: акушерка Віра Целик і її 42 дні в облозі Чернігова» — історія про народження дітей при світлі генератора, під обстрілами;
  • «Чемодан, дві сумки й тазик. Модульні містечка заповнюють семенівці» — розповіді жінок, які були змушені залишити домівки, рятуючи своїх дітей. 

Як реалізували

Журналісти працювали з реальними свідченнями та особистими історіями жінок, щоб передати складність, напруження і водночас силу їхнього досвіду під час війни.

У матеріалах використано наратив, що:

  • показує жінок як активних учасниць подій, а не пасивних жертв;
  • підкреслює стійкість, відповідальність і здатність ухвалювати рішення в критичних обставинах;
  • поєднує емоційний вимір із документуванням локальної історії війни.

Вплив

Проєкт набув загальнонаціонального звучання: матеріали активно передруковували, поширювали в соціальних мережах і обговорювали. Історії привернули увагу до ролі жінок у війні та їхнього внеску у виживання й підтримку громад у прикордонному регіоні.

Проєкт також став прикладом того, як локальне медіа може впливати на формування ширшого національного наративу про війну.

Очільниця чернігівської газети «Вість» Ольга Макуха зазначає, що локальні медіа фіксують жіночі історії війни — про окупацію, втрати, поранення, пологи в бомбосховищах, материнство під обстрілами, волонтерство та щоденне виживання — як живий і конкретний досвід жінок Чернігівщини. За її словами, впізнаваність імен, вулиць і місць допомагає жінкам усвідомити цінність власного досвіду та його значущість для історії. Це, на думку Макухи, сприяє формуванню колективної пам’яті регіону, у якій жіночі голоси звучать рівноправно з чоловічими. 

“Таким чином локальне медіа робить внесок в утвердження гендерної рівності, визнаючи жіночий досвід війни важливою частиною суспільного досвіду. Водночас медіа допомагає проговорити травму, відчути підтримку й солідарність, зміцнюючи єдність громади”, — додає вона. 

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Системно працювати з жіночими історіями у контексті війни, соціальних криз і надзвичайних ситуацій.
  • Показувати особистий досвід як інструмент емпатії, взаємної підтримки та суспільної солідарності.
  • Фіксувати локальну історію війни, зберігаючи голоси жінок як важливу частину колективної пам’яті.

Історії героїзму та дискримінації у військовому контексті

Контекст

Під час повномасштабної війни українські медіа дедалі частіше говорять про героїзм і самопожертву військових. Водночас досвід окремих груп — зокрема ЛГБТІК+ людей у лавах Збройних сил України — залишається маловидимим або подається через стереотипи.

Для ЛГБТІК+ військових служба часто означає подвійну боротьбу: із зовнішнім ворогом та з дискримінацією, упередженнями й нерозумінням усередині суспільства й військового середовища. Саме цей розрив між внеском і визнанням став відправною точкою матеріалу.

Що було зроблено:

Редакція «Наше місто»  зацікавилася темою ЛГБТ+ військових у рамках участі в менторській програмі з гендерночутливої журналістики від Волинського пресклубу. Під час навчання вони проаналізували, як аудиторія реагує на різні теми, і виявили тривожну тенденцію: коли мова заходила про ЛГБТ+ військових, у коментарях під публікаціями в соцмережах панував переважно негатив. 

«Це стало для нас сигналом — значить, тема болюча, значить, є стереотипи та упередження, з якими треба працювати. Ми зрозуміли: наша аудиторія не бачить за абревіатурою “ЛГБТ+” реальних людей. Ми хотіли донести просту думку: героїзм не має орієнтації. Людина, яка захищає твоє місто, твій дім, твою родину — заслуговує на повагу незалежно від того, кого вона кохає. Лонгрід мав стати мостом між “вони” та “ми”, показати, що це не абстрактна меншина десь там, а люди, які так само воюють, страждають і гинують за Україну», — поділились в редакції сайту «Наше місто». 

Регіональне медіа «Наше місто» підготувало лонгрід «ЛГБТ+ військові: подвійна боротьба», який було опубліковано як тему дня на вебсайті.

У матеріалі:

  • показано, що попри героїзм, професійність і відданість країні, ЛГБТ+ бійці щодня стикаються зі стереотипами, мовою ворожнечі та насильством;
  • акцентовано увагу на реальних життєвих і службових викликах, з якими вони стикаються;
  • підкреслено важливість рівних прав, безпеки та підтримки держави для всіх військових — незалежно від статі, походження чи сексуальної орієнтації.

Як реалізували:

Журналісти використали формат лонгріду, що дозволив поєднати:

  • особисті історії та свідчення військових;
  • соціальний і психологічний контекст;
  • правовий вимір, пов’язаний із питаннями рівності та захисту прав людини.

Такий комплексний підхід дав змогу показати не абстрактну «групу», а конкретних людей — із досвідом служби, відповідальністю та внеском у захист країни.

Матеріал сприяв підвищенню обізнаності місцевої аудиторії щодо проблем, з якими стикаються ЛГБТІК+ військові, та їхнього права на рівне ставлення. Публікація стала поштовхом для публічної дискусії про інклюзію та рівність у ЗСУ й ширшому суспільному контексті.

«Національні медіа часто висвітлюють ЛГБТ+ тематику у більш загальному контексті або через призму резонансних подій. Локальне медіа має унікальну можливість наблизити тему до конкретної громади, зробити її особистою та зрозумілою. Локальне медіа має силу змінювати ставлення громади зсередини — через історії, які стосуються кожного особисто», — додає редакція. 

Лонгрід допомагає формувати культуру солідарності та підтримки, у якій героїзм не має «умов» або винятків.

Що можуть наслідувати інші медіа:

  • Розповідати про ЛГБТІК+ військових без стигматизації на локальному рівні, визнаючи їхній внесок і досвід.
  • Показувати людину передусім через дії та відповідальність, а не через належність до «вразливої групи».
  • Використовувати формат лонгріду для комплексного висвітлення соціальних, правових і культурних аспектів життя героїв.

Підтримка батьків дітей з інвалідністю: подкаст «Борці, що здобувають світ»

Фото: Громадське радіо

Контекст

Для багатьох родин момент встановлення діагнозу дитини з інвалідністю або особливими освітніми потребами стає кризовим — через нестачу зрозумілої інформації, складні бюрократичні процедури та емоційне виснаження. В українському медіапросторі такі теми зазвичай висвітлюються фрагментарно й рідко пропонують практичні відповіді на запитання батьків.

У цьому контексті аудіоформат подкасту дозволяє створити безпечний простір для пояснення складних тем і підтримки родин, які лише починають свій шлях прийняття та адаптації.

Що було зроблено:

На платформі «Громадського радіо» створено серію подкастів «Борці, що здобувають світ», присвячену батькам дітей з інвалідністю або особливими освітніми потребами, які вперше стикаються з діагнозом.

Авторка проєкту, журналістка Тетяна Курманова говорить про:

  • практичні аспекти догляду за дитиною;
  • організацію реабілітації та раннього втручання;
  • психологічну підтримку батьків і збереження власного ресурсу;
  • подолання бюрократичних перепон і стигматизації.
  • проєкт також піднімає питання формування толерантного та недискримінаційного ставлення до дітей з інвалідністю і їхніх родин у суспільстві.

Як реалізували:

  • Обрано формат подкасту, що поєднує експертні коментарі, особистий досвід батьків і практичні поради.
  • Теми випусків охоплюють: прийняття діагнозу, оформлення інвалідності, отримання пільг, пошук лікарів і спеціалістів, проходження реабілітації та інструменти «раннього втручання».
  • Проєкт фокусується на прикладній користі для родин, водночас підвищуючи загальну обізнаність аудиторії про інклюзію.

Вплив:

Подкаст зібрав понад 1 мільйон охоплення у соціальних мережах та отримав широку підтримку аудиторії. Проєкт увійшов до короткого списку найкращих подкастів 2025 року за версією MEGOGO.

Сотні позитивних відгуків від батьків і підтримка профільних організацій засвідчили потребу в таких форматах і їхню практичну цінність для суспільства.

Що можуть наслідувати інші медіа:

  • Використовувати аудіоформат для практичної й емоційної підтримки цільових аудиторій.
  • Поєднувати експертні знання з досвідом реальних людей, створюючи довіру й відчуття спільності.
  • Говорити про інклюзію та недискримінацію доступною мовою, роблячи складні теми зрозумілими для широкого загалу.

Переосмислення ролі жінок у війську через авторську публіцистику

Обкладинка від «Українського Тижня»

Контекст

Попри широку присутність жінок у Збройних силах України, питання їхньої ролі, видимості та суспільного сприйняття досі залишається дискусійним. За даними Міністерства оборони України, оприлюдненими у березні 2025 року, в українській армії служили понад 70 тисяч жінок, з них близько 5,5 тисяч — у зоні бойових дій.

Водночас жінки-військовослужбовиці змушені постійно доводити власну мотивацію та ефективність, тоді як чоловіки часто сприймаються як «повноцінні воїни за замовчуванням». Цей дисбаланс залишається майже невидимим у новинних форматах, але стає предметом гострої дискусії в публіцистиці.

Що було зроблено

В онлайн-виданні «Український тиждень» опубліковано дві авторські колонки письменниці, ветеранки та позаштатної дописувачки видання Ірина Бобик — «Жінки в армії» та «Образ воїна». Матеріали подано як взаємодоповнювальні тексти, що розглядають тему жінок у війську з двох перспектив:

  • особистої — через досвід авторки як ветеранки;
  • суспільної — через аналіз колективних уявлень, очікувань і стереотипів.

У колонках порушено питання гендерних упереджень щодо жінок військовослужбовиць у контексті повномасштабної війни, а також показано різноплановість ролей жінок у ЗСУ — від тилового забезпечення й медицини до бойових завдань і роботи з розвідувальними дронами.

Як реалізували

  • Обрано формат авторської колонки, що поєднує особистий досвід із аналітичним і рефлексивним поглядом.
  • Використано пряму мову авторки для фіксації поширених суспільних стереотипів, підозр і звинувачень на адресу жінок у війську.
  • Матеріали опубліковано на сайті «Українського тижня» як частину ширшої розмови про війну, ідентичність і трансформацію суспільних ролей.

Вплив

Публікації викликали помітний читацький резонанс і активне обговорення. Частина аудиторії — зокрема й жіночої — критикувала тексти як «ідеологічно упереджені», що засвідчило високу чутливість теми та нерівномірну готовність суспільства до її осмислення.

Водночас матеріали актуалізували питання перегляду усталених уявлень про жінку-військову та відкрили публічну дискусію про перспективи загальної жіночої мобілізації, роль досвіду війни та право жінок на суб’єктність у військовому контексті.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Давати простір авторським голосам із власним досвідом війни, навіть якщо вони не вписуються в комфортні наративи.
  • Не уникати складних і конфліктних тем, навіть якщо вони викликають спротив частини аудиторії.
  • Використовувати публіцистику як інструмент переосмислення соціальних ролей, норм і гендерних стереотипів, доповнюючи новинні формати глибшою рефлексією.

Видимість і лідерство жінок у час війни

Обкладинка однієї з програм «Вікна СТБ: Сила жінок»

Що зробили

У межах інформаційно-публіцистичної програми було створено тематичний відеоплейлист «Сила жінок», який об’єднує телевізійні сюжети про українок із різних сфер — спортсменок, фахівчинь, активісток і військовослужбовиць.

У центрі кожного сюжету — особиста історія жінки, її рішення, внутрішні трансформації, страхи й відповідальність у нових ролях, які вона взяла на себе під час війни. Одна з героїнь — Аліна Шух, багаторазова чемпіонка світу з легкої атлетики з американською освітою, яка залишила спортивну кар’єру та стала військовослужбовицею бригади «Хартія» на Харківщині.

Як реалізували

Матеріали створювали у форматі телевізійних репортажів для телемарафону «Єдині новини». Після ефірного показу сюжети були зібрані в окремий плейлист і адаптовані для цифрової аудиторії на платформі YouTube, що дозволило продовжити життя контенту та розширити охоплення.

«Для нас було принципово важливо говорити про жіноче лідерство не разово, а системно — щоб це стало частиною щоденного новинного порядку денного, а не винятком», — коментує Тимур Левчук, лідер напрямку різноманіття та інклюзивності Starlight Media.

Вплив

Плейлист посилив видимість жінок у стереотипно «чоловічих» сферах — спорті, війську, публічному лідерстві. Глядачі отримали приклади суб’єктності жінок та активної участі у захисті країни. Проєкт формує альтернативний наратив про жінок у війні — не як «тло подій», а як повноцінних агенток змін і рішень.

Що можуть використати інші редакції

  • Працювати серійно, а не поодинокими матеріалами: регулярність формує новий наратив, а не виняток.
  • Показувати жінок через рішення і відповідальність, а не лише через емоції чи переживання.
  • Використовувати ефірний контент повторно, адаптуючи його для цифрових платформ і нових аудиторій.
  • Інтегрувати тему жіночого лідерства в новинні формати, не виносячи її виключно в спецпроєкти.