Рік: 2025

Відновлення жіночої присутності в літературній історії: серія матеріалів

Станіславський феномен тривалий час репрезентувався в українському культурному каноні переважно через чоловічі імена, тоді як жінки — письменниці, редакторки, мисткині, кураторки — залишалися на маргінесі публічного наративу або зовсім випадали з нього.

Відсутність жіночих голосів у зафіксованій історії літературних і мистецьких процесів призводить до спотворення уявлення про сам феномен як спільний культурний рух. У цьому контексті локальні культурні медіа відіграють ключову роль у відновленні пам’яті та формуванні herstory.

Що було зроблено

Онлайн-видання post impreza підготувало серію інтерв’ю та текстів, присвячених жінкам, які були активними учасницями Станіславського феномену, але залишилися майже невидимими в публічному просторі.

Серія інтерв’ю та текстів «Жіночі обличчя Станіславського феномену»

У межах серії: задокументовано особисті спогади учасниць феномену; у випадках, коли безпосереднє інтерв’ю було неможливим, зібрано й опубліковано спогади їхніх близьких; показано різноманітність ролей жінок — від авторок і редакторок до дизайнерок і артдиректорок.

Матеріали повертають жінок у центр розповіді про культурний процес, а не на його периферію.

Як реалізували

Серію побудовано на інтерв’ю як інструменті повернення голосу. Редакція:

  • надала жінкам можливість говорити від першої особи про власний досвід, участь у творчому процесі та середовищі;
  • здійснила цілеспрямований перегляд усталеного канону Станіславського феномену;
  • зафіксувала унікальні свідчення, зокрема: уперше записані спогади про Олену Рубановську — дизайнерку, видавчиню та артдиректорку журналу «Четвер»; останнє прижиттєве інтерв’ю Марії Микицей, що надає матеріалу особливої історичної та емоційної ваги. 
  • серія поєднала журналістику, усну історію та культурну документацію.

Вплив

Серія стала вагомим внеском у відновлення історичної справедливості та формування жіночої історії (herstory) в українському літературному контексті.

Матеріали:

  • набули значення не лише для культурної спільноти, а й для родин героїнь — фрагменти інтерв’ю Марії Микицей цитували під час вечора її пам’яті;
  • розширили уявлення про Станіславський феномен як колективний процес, у якому жінки відігравали повноцінну, а не другорядну роль;
  • сприяли переосмисленню канонів і культурної пам’яті на локальному та національному рівнях.

Що можуть наслідувати інші медіа 

  • Переглядати культурні канони з гендерної перспективи, ставлячи під сумнів усталені «чоловічі» наративи.
  • Фіксувати усну історію та особисті свідчення як повноцінне джерело культурної пам’яті, а не допоміжний матеріал.
  • Працювати з інтерв’ю як формою відновлення видимості, а не лише інформаційного жанру.
  • Документувати історії “тут і тепер”, розуміючи, що втрата свідків означає втрату частини культурної спадщини.
  • Оприявнювати жіночі внески в літературних і мистецьких процесах, які традиційно подаються як одностатеві.

Подолання етнічних стереотипів через особисті історії та рольові моделі в медіа

Ромська спільнота в Україні часто стикається з багаторівневою дискримінацією — за етнічною ознакою, гендером, соціальним статусом і станом здоров’я. Освічені ромські жінки майже відсутні у публічному медійному просторі, що підсилює стереотипи про «неможливість» освіти, професійної реалізації та лідерства для представниць цієї спільноти.

У цьому контексті медіа, створені самою спільнотою, відіграють ключову роль у формуванні альтернативного наративу — такого, що базується на власних голосах, досвідах і досягненнях.

Зінаїда Прокопенко, авторка та керівниця медіапроєкту «Роми — це ми», адвокаційна радниця ГО «Голос Ромні»: «Ми почали системно впроваджувати ці зміни у 2024 році, коли наш TikTok-канал почав активно зростати й залучати широку аудиторію. Саме тоді ми зрозуміли, що контент про ромську спільноту викликає сильний відгук, але водночас потребує професійного підходу до мови, етики та репрезентації. Тому ми створили YouTube-канал “Роми — це ми” і визначили для себе чіткі принципи: недискримінаційну комунікацію, гендерно чутливу подачу матеріалів і представлення різних голосів спільноти. Ці зміни дозволили нам перейти від аматорського активізму до усвідомленої медійної платформи, яка формує довіру та підсилює лідерство ромських жінок і молоді».

Що було зроблено

Мультимедійна платформа «Роми — це ми» створила відеоінтерв’ю / подкаст на YouTube з ромкою з вищою освітою, яка публічно розповіла про свій життєвий шлях. Матеріал акцентує увагу не на проблемності, а на суб’єктності та силі героїні.

У матеріалі:

  • висвітлено досвід подолання булінгу та дискримінації у школі й університеті;
  • показано перетин кількох форм уразливості — етнічної належності, гендеру та стану здоров’я;
  • розкрито шлях героїні до професійної реалізації та її активну громадську позицію у сфері захисту прав ромських жінок і молоді.

Як реалізували

Кейс реалізовано у форматі відеоподкасту з фокусом на особисту розповідь. Редакція:

  • свідомо побудувала матеріал навколо голосу героїні, її рефлексій і досвіду;
  • уникала відтворення стереотипних образів ромської спільноти;
  • подала інтерв’ю як рольову модель, здатну надихати інших ромських дівчат і жінок на освіту, активність і самореалізацію.

Такий підхід дозволив створити безпечний і поважний простір для складної, але надзвичайно важливої розмови.

Вплив

Відео викликало значний позитивний відгук аудиторії: численні коментарі підтримки, поширення матеріалу, запити на продовження подібних історій, кейс посилив видимість освічених ромських жінок у публічному просторі, а також сприяв руйнуванню упереджень щодо освіти, професійних можливостей і соціальної ролі ромської спільноти.

«Ми отримали більше відгуків від жінок і молоді, які вперше побачили у медіа позитивне та гідне зображення ромської спільноти. Фемінітиви, уважна мова й повага до героїв допомогли створити атмосферу безпеки та довіри, завдяки якій люди самі почали ділитися власними історіями для нових відео. Команда стала більш згуртованою: кожен учасник проєкту розуміє цінність інклюзивності й відповідальності за власне слово. Цей підхід перетворив «Роми — це ми» із ініціативи ентузіастів на впізнавану медіаплатформу, що впливає на сприйняття ромів в українському суспільстві», — поділилась Зінаїда Прокопенко.

Гендерна нерівність у публічному просторі: тілесність, етика та подвійні стандарти

У повсякденному публічному просторі діють негласні гендерні правила, які визначають, як «можна» і «не можна» виглядати жінкам і чоловікам. Оголеність, форма одягу та уявлення про «пристойність» часто сприймаються як питання особистого смаку або моралі, однак насправді вони відображають глибші механізми соціального контролю й нерівності.

Жіноче тіло в публічному просторі значно частіше піддається оцінюванню, сексуалізації та стигматизації, тоді як аналогічна поведінка чоловіків вважається соціально прийнятною або нейтральною. Такі подвійні стандарти рідко стають предметом системного медійного аналізу, особливо на локальному рівні.

Ілюстрація: «Шпальта»

Що було зроблено

Онлайн-видання «Шпальта» підготувало інтерв’ю-матеріал, присвячений аналізу гендерної нерівності у ставленні до тілесності та оголеності в публічному просторі.

У матеріалі:

  • розглянуто, чому чоловікам соціально дозволено перебувати з оголеним торсом або в неформальному одязі в громадських місцях, тоді як жінки за подібну поведінку стигматизуються;
  • проаналізовано механізми сексуалізації жіночого тіла;
  • показано, як ярлики на кшталт «повія» чи «спокусниця» використовуються як інструменти соціального тиску та контролю.
  • матеріал не зосереджується на окремих випадках, а пропонує ширший погляд на культурні та соціальні правила, що формують нерівність.

Як реалізували

Матеріал подано у форматі аналітичного інтерв’ю, яке виходить за межі обговорення зовнішнього вигляду як такого.

Редакція:

  • змістила фокус із моралізаторських оцінок на етичні, культурні та владні механізми;
  • використала зрозумілу, неакадемічну мову;
  • спиралася на повсякденний досвід читачів і читачок, дозволяючи їм упізнати знайомі ситуації з власного життя.
  • такий підхід зробив складну тему доступною для широкої аудиторії та відкрив простір для рефлексії.

Ольга Максимюк, головна редакторка «Шпальти»: «Це стаття про те, чому й де чоловіки “придумали” собі право ходити з оголеним торсом, розстібнутою сорочкою чи навіть у домашніх шортах у громадських місцях. І водночас — чому жінки, попри спеку, натирання від бюстгальтера чи просте бажання, щоб “подихало тіло”, не можуть бути топлес, бо одразу ризикують отримати ярлики “повії” чи “спокусниці”. Автор намагався з’ясувати, чи йдеться лише про оголеність, чи про глибші механізми контролю над жіночим тілом. Ми отримали багато реакцій, коментарів і відгуків від читачів і читачок про те, що тема важлива, актуальна і водночас рідко проговорюється в українських медіа».

Вплив

Публікація викликала активну реакцію аудиторії — численні коментарі, обговорення та відгуки. Читачі й читачки:

  • відзначали актуальність теми;
  • звертали увагу на те, що питання тілесності та подвійних стандартів рідко й поверхово висвітлюються в українських медіа;
  • ділилися власним досвідом стигматизації та соціального тиску.

Матеріал сприяв переосмисленню того, що вважається «нормальним» у публічному просторі, та поставив під сумнів усталені гендерні правила.

Що можуть наслідувати інші медіа 

  • Порушувати теми повсякденної гендерної нерівності, які часто сприймаються як «несерйозні», але мають глибокі соціальні наслідки.
  • Аналізувати тілесність, етику та «пристойність» через призму прав і рівності, а не моралі чи суб’єктивних оцінок.
  • Використовувати інтерв’ю як інструмент аналітики, а не лише передачі думок, формуючи контекст і пояснення.
  • Говорити мовою повсякденного досвіду, щоб складні гендерні теми були зрозумілими та близькими аудиторії.
  • Створювати безпечний простір для дискусій, у яких читачі можуть переосмислювати знайомі ситуації та ділитися власними спостереженнями.

Подолання гендерних стереотипів у шкільному та дошкільному середовищі

У шкільному та дошкільному середовищі гендерні стереотипи часто відтворюються через традиційні практики святкувань і «звичні» сценарії виховних заходів. День захисників і захисниць України нерідко помилково сприймається як «день хлопчиків» або неусвідомлено відтворює радянський наратив «дня захисника отечества», що суперечить як історичному змісту свята, так і принципам гендерної рівності.

Освітяни й батьки часто опиняються без чітких орієнтирів, як говорити з дітьми про війну, захист і службу так, щоб не закладати стереотипні ролі з раннього віку. У цьому контексті спеціалізовані освітні медіа відіграють важливу роль у формуванні сучасної культури виховання.

Що було зроблено

Онлайн-видання «Вчися.Медіа» підготувало просвітницький матеріал, присвячений тому, як коректно й без гендерних стереотипів відзначати День захисників і захисниць України в садочках та школах.

У матеріалі:

  • розвінчано міфи про «чоловічий» характер цього дня;
  • обґрунтовано, чому ототожнення цього свята з радянською традицією святкування є помилковим
  • подано короткий історичний екскурс і практичні рекомендації для педагогів та батьків.
  • матеріал чітко акцентує, що це день пошани всіх, хто захищає Україну, незалежно від статі.

Як реалізували

Матеріал створено у мультиформатному вигляді: аналітична стаття на сайті та карусель ілюстрацій для соціальних мереж.

Приводом для публікації стали реальні запити батьків у соцмережах, які шукали поради, як «вітати хлопчиків» у дитсадках. Редакція перетворила цей запит на якісний просвітницький контент із чітким поясненням і практичними порадами. Текст побудовано як відповідь суспільству, без моралізаторства, зрозумілою мовою для батьків і освітян.

«Напередодні Дня захисників та захисниць України ми натрапили у Facebook на кілька дописів, у яких мами дітей дошкільного віку радилися між собою, як вітати хлопчиків із цим святом і які подарунки для них обрати. Ми побачили, що чимало батьків досі асоціюють цей день із радянським “днём защитника отечества”. Саме тому вирішили підготувати у відповідь просвітницький матеріал — з поясненням історії свята, чому його не варто вважати “чоловічим днем” і як відзначати його в закладах освіти, уникаючи гендерних стереотипів та розставляючи правильні акценти. Можливо, цей текст не зібрав великої кількості переглядів, але для молодого медіа, яке має власний сайт лише п’ять місяців, це не було вирішальним. Для нашої команди значно важливішим було проявити позицію, стати джерелом якісної й перевіреної інформації про це свято, до якої батьки й освітяни різних рівнів могли б повертатися за потреби», — зазначила Інна Лиховид, головна редакторка онлайн-видання «Вчися.Медіа». 

Вплив

Матеріал став джерелом перевіреної, систематизованої інформації для батьків і педагогів. Зокрема, публікація закріпила позицію редакції щодо недопущення гендерних стереотипів у вихованні дітей; має довготривалу цінність і може використовуватися повторно як довідковий матеріал; показує, що освітній вплив не завжди вимірюється кількістю переглядів, а глибиною й сталістю змісту.

Що можуть наслідувати інші медіа 

  • Прислухатися до запитів аудиторії в соціальних мережах і перетворювати їх на структурований, перевірений просвітницький контент.
  • Пояснювати чутливі теми простою і доступною мовою, орієнтуючись на батьків і педагогів як ключових агентів змін.
  • Розвінчувати стереотипи на ранніх етапах соціалізації, працюючи з темами дитинства й освіти.
  • Поєднувати історичний контекст із практичними порадами, щоб матеріали були не лише інформативними, а й прикладними.
  • Не орієнтуватися виключно на охоплення, а працювати з ціннісними темами, що формують культуру рівності та поваги в довгостроковій перспективі.

Розвінчування вікових та гендерних стереотипів через особисту історію

У суспільстві досі поширені вікові й гендерні стереотипи, які обмежують можливості жінок, зокрема у старшому віці. Переконання про те, що водіння — «не жіноча справа», а після 60–65 років навчання новим навичкам є неможливим або недоцільним, формують невидимі бар’єри для активного життя та самореалізації.

Локальні медіа відіграють важливу роль у руйнуванні таких уявлень, адже історії реальних людей з громади здатні зробити соціальні зміни видимими й переконливими.

Що було зроблено

Редакція платформи «Нове життя» опублікувала матеріал про жительку Любешова, яка у 68 років отримала водійське посвідчення.

У публікації:

  • показано особисту історію жінки, яка вирішила опанувати нову навичку у старшому віці;
  • продемонстровано, як героїня подолала поширені уявлення про «вікові межі» та гендерні ролі;
  • матеріал акцентує не на винятковості, а на можливості змін за наявності мотивації та підтримки.

Як реалізували

Матеріал побудовано у форматі людської історії, що дозволило зробити тему близькою та зрозумілою для широкої аудиторії.

Редакція:

  • детально описала шлях героїні — від рішення навчатися до отримання посвідчення;
  • доповнила історію коментарями інструкторів з автошколи, які підтвердили, що після публікації матеріалу до них звернулися інші жінки старшого віку;
  • ненав’язливо підкреслила соціальний ефект історії — можливість для інших жінок повірити у власні сили.

Вплив

Публікація викликала широкий резонанс у громаді та за її межами. «Ця стаття викликала своєрідний фурор не лише серед місцевого населення, а й на всю область. Адже наша героїня подолала стереотипи, що водіння – це не зовсім жіноча справа та ще доказала, що немає жодних обмежень у віці, якщо є бажання! За словами інстукторів, після виходу матеріалу до них записалося на курси ще кілька жінок старшого віку», — поділилась Наталія Муха, директорка ПП «Редакція “Нове життя”». 

Матеріал:

  • сприяв зміні ставлення до віку та гендерних ролей серед аудиторії;
  • безпосередньо стимулював збільшення кількості жінок старшого віку, які записалися на курси водіння;
  • продемонстрував, що локальна журналістика може мати не лише інформаційний, а й мотиваційний вплив.

Що можуть наслідувати інші медіа 

  • Розповідати історії реальних людей з громади, які долають усталені стереотипи, замість абстрактних розмов про «проблему».
  • Показувати процес, а не лише результат, щоб зміни виглядали досяжними й реалістичними.
  • Поєднувати особисті історії з експертними коментарями, підкріплюючи мотиваційний ефект фактами та професійними оцінками.
  • Уникати мови винятковості, не подаючи героїнь як «дивних» або «незвичних», а як людей, що реалізують своє право на розвиток у будь-якому віці.
  • Використовувати локальний контекст, показуючи, що можливості для змін існують поруч, у власній громаді.

Турботлива інфраструктура громади: дитячі куточки як ініціатива медіа

Наявність дитячих куточків у публічних просторах — медичних установах, адміністративних будівлях, сервісних центрах — є важливою умовою комфортного доступу батьків із малими дітьми до послуг. Водночас у багатьох громадах такі простори або відсутні, або не сприймаються як необхідний елемент інфраструктури.

Ця проблема безпосередньо пов’язана з питаннями доглядової праці, гендерної рівності та інклюзії, адже саме батьки маленьких дітей — переважно жінки — стикаються з бар’єрами у щоденному користуванні публічними сервісами. Локальні медіа можуть відігравати ключову роль у виявленні таких бар’єрів і стимулюванні практичних змін.

Що було зроблено

Редакція мультимедійної платформи «Нове життя» опублікувала серію лонгрідів, присвячених проблемі нестачі дитячих куточків у закладах Любешівської громади.

У матеріалах:

  • зафіксовано реальні умови, у яких перебувають батьки з дітьми під час відвідування різних установ;
  • показано потребу громади у безпечних і комфортних просторах для малюків;
  • зазначено, що на початок журналістського дослідження кількість дитячих куточків у громаді була вкрай обмеженою.
  • матеріали сформували чітке уявлення про проблему як системну, а не поодинокі випадки.

Журналісти застосували аналітичний і дослідницький підхід, поєднавши: опис проблеми з конкретними прикладами з життя громади; опитування батьків і експертів; візуальні ілюстрації реальних умов у закладах.

Публікації активно поширювалися на сайті та в соціальних мережах, що сприяло широкому обговоренню теми, залученню мешканців громади та підвищенню уваги з боку закладів і місцевої влади.

Вплив

Журналістська серія мала відчутний і вимірюваний результат:

  • протягом року після публікацій кількість дитячих куточків у закладах громади зросла з кількох одиниць до понад 20;
  • створення дитячих куточків стало локальним стандартом — нові заклади почали передбачати їх одразу;
  • матеріали викликали активну реакцію аудиторії та сприяли реальним змінам у підходах до облаштування публічних просторів.

«На початок нашого дослідження таких куточків були одиниці. Але вже за рік у нас їх є понад 20! Ми не лише отримували активне обговорення авдиторії цієї проблеми, а й найважливіше—- створення дитячого куточка стало своєрідним трендом у Любешові. Тепер коли відкривається якийсь заклад, там обов’язково є цей елемент. І ми вважаємо, що в цьому є наша заслуга, адже ми першими звернули увагу на таку болючу проблему», — розповідає Наталія Муха, директорка ПП «Редакція “Нове життя”». 

Кейс демонструє, що послідовна локальна журналістика може безпосередньо впливати на рішення на рівні громади.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Піднімати локальні, повсякденні проблеми, які напряму впливають на якість життя мешканців, навіть якщо вони не виглядають «гучними».
  • Працювати серійно, повертаючись до теми й фіксуючи динаміку змін, а не обмежуватися одноразовою публікацією.
  • Поєднувати аналітику з живими прикладами, показуючи конкретні умови, простори й досвід людей.
  • Залучати громаду до обговорення, використовуючи медіа як платформу для зворотного зв’язку та громадського тиску.
  • Фіксувати результати журналістської роботи, демонструючи, що медіа можуть бути інструментом реальних і вимірюваних змін.

Фоторепортаж як інструмент переосмислення видимості жінок у культурній пам’яті

Фото: «Вісті Зміївщини»

Контекст

Культурна та історична пам’ять часто відтворює нерівність, закладену в суспільстві: досягнення жінок залишаються маловидимими або другорядними навіть у меморіальних просторах. У наративах про культуру, мистецтво, спорт і громадське життя жінки нерідко постають як «додаток» до відомих чоловіків — дружини, музи, супутниці — незалежно від власного внеску.

Медіа рідко звертаються до цієї теми поза академічним або активістським контекстом, особливо на локальному рівні. Водночас саме локальні видання мають потенціал говорити про культурну пам’ять доступною мовою, залучаючи широку аудиторію до переосмислення усталених уявлень.

Що було зроблено

Редакція газети «Вісті Зміївщини» створила фоторепортаж із рефлексією на тему гендерної рівності, використавши простір Личаківського цвинтаря як символічну локацію.

У матеріалі:

  • сфокусовано увагу на жінках, які зробили вагомий внесок у культуру, мистецтво та суспільне життя, але залишаються малопомітними в історичному наративі;
  • показано, як навіть після смерті жіночі імена часто опиняються «за спинами» відомих чоловіків;
  • піднято питання того, як культурний контекст і традиції формують нерівну видимість у пам’яті суспільства.

Матеріал не дає готових відповідей, а пропонує читачам простір для осмислення й власних висновків.

Як реалізували

Редакція обрала фоторепортаж як ключовий формат, поєднавши:

  • візуальні образи меморіального простору;
  • аналітичні та есеїстичні роздуми про гендерну нерівність.

Конкретний історичний простір — алеї Личаківського цвинтаря — використано не як фон, а як смисловий елемент, що підсилює тему невидимості жінок у культурній пам’яті.

Поєднання фотографії та тексту дозволило говорити про складну гуманітарну тему без академічної мови, звертаючись до емоційного та візуального сприйняття аудиторії.

Вплив

Фоторепортаж викликав обговорення серед читачів і читачок, спонукаючи частину аудиторії подивитися на гендерну рівність у культурному контексті під новим кутом зору.

Крім того, матеріал актуалізував тему невидимості жіночих історій у пам’яті, продемонстрував, що навіть локальне медіа може ініціювати складну суспільну розмову, а також розширив уявлення про те, як гендерна нерівність відтворюється не лише в сучасності, а й у способах пам’ятання минулого.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Використовувати культурні й меморіальні простори як привід для розмови про сучасні цінності та нерівність, а не лише як об’єкти опису.
  • Поєднувати візуальні формати з аналітичним текстом, щоб складні гендерні теми були доступні ширшій аудиторії.
  • Шукати «невидимі» жіночі історії у культурному, історичному та локальному контексті, виходячи за межі канонічних наративів.
  • Стимулювати рефлексію, а не нав’язувати висновки, створюючи простір для діалогу з аудиторією.
  • Показувати, що гендерна рівність — це не лише про сучасність, а й про те, як ми пам’ятаємо, називаємо й інтерпретуємо минуле.

Гендерна чутливість і повага до різноманіття як основа редакційної культури

Що було зроблено

У редакції було розроблено та оприлюднено на сайті Політику гендерної чутливості.

Як реалізували

Робота над документом відбувалася під час участі команди в менторській програмі з гендерночутливої журналістики, що тривала з травня по жовтень 2025 року. У медіа зазначають, що ухвалення політики стало важливим кроком для чіткого визначення напрямку розвитку редакції, покращення внутрішньої комунікації, дотримання гендерного балансу під час підготовки матеріалів і системного дотримання стандартів гендерної чутливості.

Хоча в колективі й раніше панували взаєморозуміння та повага до різноманіття, письмово зафіксована політика допомогла закріпити ці принципи та зробити їх спільною точкою відліку для всієї команди. Нині редакція свідомо виготовляє контент із застосуванням підходів гендерної чутливості.

У команді працює представник ЛГБТ-спільноти, і колектив приймає його ідентичність із повагою, підтримує та розділяє задекларовані цінності. За словами редакції, постійна щоденна взаємодія в одному робочому середовищі сприяла зростанню рівня толерантності та прийняття ЛГБТ-спільноти серед працівників.

Редакція також системно використовує фемінітиви у контенті з моменту створення медіа у 2017 році. Такий підхід є частиною освітньої місії медіа та відповідає його ціннісному меседжу — «дивись, аналізуй, дій». У редакції наголошують, що використання фемінітивів є складовою просвітницької роботи з аудиторією.

Водночас у медіа зазначають, що мають ініціативи, які поки не вдалося реалізувати через обмежені фінансові ресурси. Зокрема, йдеться про впровадження системної підтримки батьківства та материнства всередині команди, яка наразі залишається складною для реалізації саме з фінансових причин.

Інклюзія як редакційний стандарт

Що було зроблено

На Радіо «Накипіло» впроваджено практику інклюзивної редакційної роботи, що ґрунтується на рівності, довірі до професійності та повноцінному залученні журналістів з інвалідністю до створення контенту. Одним із прикладів такої практики є робота Володимира Носкова — журналіста та автора радійних програм, який понад десять років працює в українських медіа попри повну втрату зору. Протягом останніх трьох років він є одним із голосів Радіо «Накипіло», де створює власні програми, веде прямі етери та бере інтерв’ю, часто зосереджені на людських історіях і питаннях доступності.

Редакція не обмежилася технічною адаптацією робочих умов, а забезпечила журналісту повноцінний простір авторства — можливість самостійно формувати теми, тон розмови та зміст програм. Власний досвід Володимира Носкова дозволяє говорити про бар’єри не з позиції стороннього спостерігача, а зсередини — без стереотипів і жалю, натомість із гідністю та повагою. У редакції підкреслюють, що він наполягає на рівному професійному ставленні та однакових вимогах до себе, не очікуючи «особливого режиму», але водночас нагадуючи команді про важливість емпатії й поваги.

Присутність журналіста з порушенням зору стала чинником посилення толерантності та емпатійності всієї команди. Колеги відзначають його професійну силу, здатність працювати з найскладнішими темами та харизматичність, яка сприяє згуртованості редакції. Крім того, Володимир Носков тестує матеріали й сервіси Радіо «Накипіло» на доступність, допомагаючи медіа вдосконалювати власні практики.

Окремим прикладом впливу цієї роботи став публічний випадок, коли журналіст звернув увагу на неякісний сервіс для людей з порушеннями зору. Ця ситуація стала приводом для ширшої суспільної дискусії про системні проблеми доступності. Медіа відреагували на неї не як на приватний конфлікт, а як на важливий сигнал про реальні труднощі, з якими стикаються люди з інвалідністю.

Підхід Радіо «Накипіло» у цій практиці базується на кількох принципових засадах: журналіст з інвалідністю розглядається як повноцінний член команди, а не «особливий випадок»; особистий досвід автора підсилює зміст матеріалів, а не обмежує його; історії про бар’єри формують в аудиторії емпатію та розуміння, а не жалість. Цей кейс демонструє, що інклюзія в медіа — це не лише питання доступу, а насамперед довіри до професійності та створення рівних умов для впливу журналіста на зміст і суспільну розмову.

Ветеранський голос і медіаграмотність як складова стійкості громад

Що було зроблено

У мережі місцевих медіа «Громада. Груп» впроваджено практику створення окремих редакційних просторів для авторів із ветеранським досвідом. Зокрема, редакція відкрила спеціальну рубрику для ветерана російсько-української війни, письменника Михайла Філоненка, який зазнав важкого поранення під час бойових дій на Харківщині та втратив кисті рук і частково зір. Автор отримав власний інформаційний майданчик, де реалізує творчі задуми, публікуючи матеріали про український фольклор, пам’ять і зв’язок поколінь через традиційні образи.

Паралельно «Громада. Груп» системно працює з майбутніми журналістами та студентською молоддю. Мережа медіа виступає платформою для здобуття практичного професійного досвіду студентами медійних спеціальностей закладів вищої освіти, зокрема Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця та Харківської академії культури.

У редакції зазначають, що зацікавлені у подальшому залученні журналістської молоді до роботи, однак через втрату фінансування від USAID частину молодих фахівців було змушено втратити. Водночас команда має плани з розширення мережі та створення нових редакцій у громадах за умови відновлення або залучення нового фінансування.

Важливою складовою діяльності редакції є протидія дезінформації та спробам вербування молоді спецслужбами російської федерації. Це реалізується як через аналітичні журналістські матеріали, так і через участь редакторів у тематичних тренінгах.

У липні та серпні 2025 року представники «Громада. Груп» долучилися як спікери до спільних україно-литовських тренінгів, присвячених протидії вербуванню молоді спецслужбами РФ. Заходи були спрямовані на українську та литовську молодь і проходили за участі журналістів, громадських організацій та освітян Краснокутської громади Харківської області. У Литві, як і в Україні, фіксуються спроби вербування молодих людей — зокрема представників української діаспори та місцевої молоді — для диверсійної діяльності.