Тип практики: Практики контенту

Історії героїзму та дискримінації у військовому контексті

Контекст

Під час повномасштабної війни українські медіа дедалі частіше говорять про героїзм і самопожертву військових. Водночас досвід окремих груп — зокрема ЛГБТІК+ людей у лавах Збройних сил України — залишається маловидимим або подається через стереотипи.

Для ЛГБТІК+ військових служба часто означає подвійну боротьбу: із зовнішнім ворогом та з дискримінацією, упередженнями й нерозумінням усередині суспільства й військового середовища. Саме цей розрив між внеском і визнанням став відправною точкою матеріалу.

Що було зроблено:

Редакція «Наше місто»  зацікавилася темою ЛГБТ+ військових у рамках участі в менторській програмі з гендерночутливої журналістики від Волинського пресклубу. Під час навчання вони проаналізували, як аудиторія реагує на різні теми, і виявили тривожну тенденцію: коли мова заходила про ЛГБТ+ військових, у коментарях під публікаціями в соцмережах панував переважно негатив. 

«Це стало для нас сигналом — значить, тема болюча, значить, є стереотипи та упередження, з якими треба працювати. Ми зрозуміли: наша аудиторія не бачить за абревіатурою “ЛГБТ+” реальних людей. Ми хотіли донести просту думку: героїзм не має орієнтації. Людина, яка захищає твоє місто, твій дім, твою родину — заслуговує на повагу незалежно від того, кого вона кохає. Лонгрід мав стати мостом між “вони” та “ми”, показати, що це не абстрактна меншина десь там, а люди, які так само воюють, страждають і гинують за Україну», — поділились в редакції сайту «Наше місто». 

Регіональне медіа «Наше місто» підготувало лонгрід «ЛГБТ+ військові: подвійна боротьба», який було опубліковано як тему дня на вебсайті.

У матеріалі:

  • показано, що попри героїзм, професійність і відданість країні, ЛГБТ+ бійці щодня стикаються зі стереотипами, мовою ворожнечі та насильством;
  • акцентовано увагу на реальних життєвих і службових викликах, з якими вони стикаються;
  • підкреслено важливість рівних прав, безпеки та підтримки держави для всіх військових — незалежно від статі, походження чи сексуальної орієнтації.

Як реалізували:

Журналісти використали формат лонгріду, що дозволив поєднати:

  • особисті історії та свідчення військових;
  • соціальний і психологічний контекст;
  • правовий вимір, пов’язаний із питаннями рівності та захисту прав людини.

Такий комплексний підхід дав змогу показати не абстрактну «групу», а конкретних людей — із досвідом служби, відповідальністю та внеском у захист країни.

Матеріал сприяв підвищенню обізнаності місцевої аудиторії щодо проблем, з якими стикаються ЛГБТІК+ військові, та їхнього права на рівне ставлення. Публікація стала поштовхом для публічної дискусії про інклюзію та рівність у ЗСУ й ширшому суспільному контексті.

«Національні медіа часто висвітлюють ЛГБТ+ тематику у більш загальному контексті або через призму резонансних подій. Локальне медіа має унікальну можливість наблизити тему до конкретної громади, зробити її особистою та зрозумілою. Локальне медіа має силу змінювати ставлення громади зсередини — через історії, які стосуються кожного особисто», — додає редакція. 

Лонгрід допомагає формувати культуру солідарності та підтримки, у якій героїзм не має «умов» або винятків.

Що можуть наслідувати інші медіа:

  • Розповідати про ЛГБТІК+ військових без стигматизації на локальному рівні, визнаючи їхній внесок і досвід.
  • Показувати людину передусім через дії та відповідальність, а не через належність до «вразливої групи».
  • Використовувати формат лонгріду для комплексного висвітлення соціальних, правових і культурних аспектів життя героїв.

Підтримка батьків дітей з інвалідністю: подкаст «Борці, що здобувають світ»

Фото: Громадське радіо

Контекст

Для багатьох родин момент встановлення діагнозу дитини з інвалідністю або особливими освітніми потребами стає кризовим — через нестачу зрозумілої інформації, складні бюрократичні процедури та емоційне виснаження. В українському медіапросторі такі теми зазвичай висвітлюються фрагментарно й рідко пропонують практичні відповіді на запитання батьків.

У цьому контексті аудіоформат подкасту дозволяє створити безпечний простір для пояснення складних тем і підтримки родин, які лише починають свій шлях прийняття та адаптації.

Що було зроблено:

На платформі «Громадського радіо» створено серію подкастів «Борці, що здобувають світ», присвячену батькам дітей з інвалідністю або особливими освітніми потребами, які вперше стикаються з діагнозом.

Авторка проєкту, журналістка Тетяна Курманова говорить про:

  • практичні аспекти догляду за дитиною;
  • організацію реабілітації та раннього втручання;
  • психологічну підтримку батьків і збереження власного ресурсу;
  • подолання бюрократичних перепон і стигматизації.
  • проєкт також піднімає питання формування толерантного та недискримінаційного ставлення до дітей з інвалідністю і їхніх родин у суспільстві.

Як реалізували:

  • Обрано формат подкасту, що поєднує експертні коментарі, особистий досвід батьків і практичні поради.
  • Теми випусків охоплюють: прийняття діагнозу, оформлення інвалідності, отримання пільг, пошук лікарів і спеціалістів, проходження реабілітації та інструменти «раннього втручання».
  • Проєкт фокусується на прикладній користі для родин, водночас підвищуючи загальну обізнаність аудиторії про інклюзію.

Вплив:

Подкаст зібрав понад 1 мільйон охоплення у соціальних мережах та отримав широку підтримку аудиторії. Проєкт увійшов до короткого списку найкращих подкастів 2025 року за версією MEGOGO.

Сотні позитивних відгуків від батьків і підтримка профільних організацій засвідчили потребу в таких форматах і їхню практичну цінність для суспільства.

Що можуть наслідувати інші медіа:

  • Використовувати аудіоформат для практичної й емоційної підтримки цільових аудиторій.
  • Поєднувати експертні знання з досвідом реальних людей, створюючи довіру й відчуття спільності.
  • Говорити про інклюзію та недискримінацію доступною мовою, роблячи складні теми зрозумілими для широкого загалу.

Просвітництво та видимість ЛГБТКІ+ спільноти через мультимедійний формат

Ілюстрація: Громадське радіо

Контекст

Попри поступові зміни у ставленні суспільства, ЛГБТКІ+ люди в Україні продовжують стикатися з дискримінацією, мовою ворожнечі та браком достовірної інформації у медіа. Тема сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності часто подається або фрагментарно, або крізь призму скандалів, без пояснення контексту та живих людських історій.

У такій ситуації просвітницькі медіапроєкти стають ключовим інструментом для подолання стереотипів, формування емпатії та нормалізації різноманіття як частини українського суспільства.

Що було зроблено:

На платформі «Громадського радіо» реалізовано мультимедійний просвітницький проєкт «Хтось когось любить» (2024–2025), присвячений ЛГБТКІ+ людям в Україні. Авторка проєкту, журналістка Ана Море у двох сезонах серії відео-, аудіоподкастів і текстових матеріалів:

  • розвінчує поширені міфи про ЛГБТКІ+ спільноту;
  • говорить про виклики, дискримінацію та небезпеки, з якими стикаються ЛГБТКІ+ люди;
  • знайомить аудиторію з особистими досвідами героїв і героїнь, надаючи їм простір для самовираження.

Мета проєкту — не лише просвітництво, а й сприяння реальним соціальним змінам, що покращують становище ЛГБТКІ+ людей в Україні.

«Громадське радіо вважає своїм обов’язком давати слово тим, чиї голоси часто залишаються непочутими, особливо у час війни. Ми свідомо обрали мультиформатний і серійний підхід, щоб говорити про ЛГБТКІ+ людей не епізодично, а як про повноцінну частину українського суспільства. Видимість і знання — перший крок до зменшення дискримінації», — говорить Вікторія Єрмолаєва, головна редакторка Громадського радіо. 

Як реалізували:

  • Перший сезон: серія відео та подкастів, опублікованих на YouTube та платформах «Громадського радіо».
  • Другий сезон: продовження формату з новими випусками та розширенням тематичного спектра.
  • Комплексний підхід: поєднання особистих історій реальних людей із фактологічним поясненням міфів, дискримінаційних практик і правового контексту. Мультиформатність дозволила охопити різні сегменти аудиторії — від слухачів радіо й подкастів до глядачів YouTube та читачів текстових матеріалів.

Вплив:

Перший сезон став найпопулярнішим проєктом на YouTube-каналі «Громадського радіо» у 2024 році, другий — одним із найпопулярніших проєктів 2025 року.

Проєкт зібрав сотні тисяч переглядів на YouTube та мільйонні охоплення у соціальних мережах. Аудиторія залишила сотні відгуків, у яких відзначала сміливість формату, важливість відкритої розмови та доступність інформації про ЛГБТКІ+ людей.

Що можуть наслідувати інші медіа:

  1. Поєднувати особисті історії з фактологічним поясненням, щоб одночасно працювати з емоцією та знанням.
  2. Надавати платформу соціально вразливим групам, дозволяючи їм говорити від першої особи.
  3. Використовувати мультиформатні рішення (відео, подкасти, тексти) для розширення охоплення та стійкого інтересу аудиторії.

Розкриття жіночих історій у маскулінному просторі

Скріншот: сайт «Український Тиждень»

Контекст

Києво-Печерська лавра традиційно сприймається як маскулінний простір — центр чернечої, духовної та церковної історії, де жіночі досвіди майже не фіксувалися або залишалися поза офіційним історичним наративом.

У сучасному публічному дискурсі Лавра часто асоціюється з політичними скандалами, імперською спадщиною та антиукраїнськими наративами, що додатково спрощує й спотворює її історичну та культурну складність. У такому контексті жіночі історії — як духовні, так і світські — залишаються подвійно маргіналізованими.

Що було зроблено

В онлайн-виданні «Український тиждень» опубліковано аналітичну статтю журналістки, літературознавиці та історикині Ольги Петренко-Цеунової, присвячену жіночим досвідам у просторі Києво-Печерської лаври.

У матеріалі:

  • розкрито історії жінок у духовному та світському вимірах Лаври — від покровительства Богородиці до діяльності святих, благодійниць і паломниць;
  • показано, що «чоловічий» простір Лаври історично включав жіночі наративи, які з різних причин були витіснені або замовчувані;
  • проаналізовано, як сучасні антиукраїнські символи та зовнішні ідеологічні впливи (зокрема пов’язані з російськими пропагандистськими методичками) спотворюють історичну пам’ять про святиню.

Як реалізували

Матеріал підготовлено у форматі аналітичної статті, що поєднує історичний, культурологічний і гендерний підходи. Авторка працює з архівними джерелами, літературознавчими дослідженнями та сучасними спостереженнями, акцентуючи увагу на особистих жіночих історіях і їхньому значенні для української культурної спадщини.

Комплексний підхід дозволив показати взаємозв’язок духовного простору, культурної пам’яті та гендерної оптики, не зводячи тему ані до суто академічного, ані до політизованого рівня.

«Коли ми говоримо про історію, ми часто відтворюємо лише домінантні наративи. Цей матеріал — спроба повернути жінок у простір історичної пам’яті, де вони були присутні завжди, але рідко були почуті. Медіа мають відповідальність не лише реагувати на скандали довкола символів, а й повертати складність і багатоголосся історичних тем, навіть якщо це потребує повільнішої, дослідницької роботи», — говорить Маргарита Дикалюк, головна редакторка «Тижня».

Вплив

Стаття привернула увагу до маргіналізованих жіночих наративів у давній і сучасній історії Лаври та сприяла ширшій дискусії про необхідність повернення українського історичного й культурного контексту цієї святині.

Матеріал допомагає зміщувати фокус із домінантних політичних та імперських інтерпретацій на локальні, людські й гендерні історії, розширюючи уявлення про роль жінок у формуванні культурної пам’яті.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Висвітлювати маргіналізовані історії, надаючи голос жінкам та іншим «невидимим» групам у традиційно маскулінних або ієрархічних просторах.
  • Показувати людину як суб’єкта історії, а не лише як елемент символічного чи політичного наративу.
  • Поєднувати журналістику з дослідницьким підходом, працюючи з архівами та історичними джерелами для глибшого й відповідальнішого контексту.

Переосмислення ролі жінок у війську через авторську публіцистику

Обкладинка від «Українського Тижня»

Контекст

Попри широку присутність жінок у Збройних силах України, питання їхньої ролі, видимості та суспільного сприйняття досі залишається дискусійним. За даними Міністерства оборони України, оприлюдненими у березні 2025 року, в українській армії служили понад 70 тисяч жінок, з них близько 5,5 тисяч — у зоні бойових дій.

Водночас жінки-військовослужбовиці змушені постійно доводити власну мотивацію та ефективність, тоді як чоловіки часто сприймаються як «повноцінні воїни за замовчуванням». Цей дисбаланс залишається майже невидимим у новинних форматах, але стає предметом гострої дискусії в публіцистиці.

Що було зроблено

В онлайн-виданні «Український тиждень» опубліковано дві авторські колонки письменниці, ветеранки та позаштатної дописувачки видання Ірина Бобик — «Жінки в армії» та «Образ воїна». Матеріали подано як взаємодоповнювальні тексти, що розглядають тему жінок у війську з двох перспектив:

  • особистої — через досвід авторки як ветеранки;
  • суспільної — через аналіз колективних уявлень, очікувань і стереотипів.

У колонках порушено питання гендерних упереджень щодо жінок військовослужбовиць у контексті повномасштабної війни, а також показано різноплановість ролей жінок у ЗСУ — від тилового забезпечення й медицини до бойових завдань і роботи з розвідувальними дронами.

Як реалізували

  • Обрано формат авторської колонки, що поєднує особистий досвід із аналітичним і рефлексивним поглядом.
  • Використано пряму мову авторки для фіксації поширених суспільних стереотипів, підозр і звинувачень на адресу жінок у війську.
  • Матеріали опубліковано на сайті «Українського тижня» як частину ширшої розмови про війну, ідентичність і трансформацію суспільних ролей.

Вплив

Публікації викликали помітний читацький резонанс і активне обговорення. Частина аудиторії — зокрема й жіночої — критикувала тексти як «ідеологічно упереджені», що засвідчило високу чутливість теми та нерівномірну готовність суспільства до її осмислення.

Водночас матеріали актуалізували питання перегляду усталених уявлень про жінку-військову та відкрили публічну дискусію про перспективи загальної жіночої мобілізації, роль досвіду війни та право жінок на суб’єктність у військовому контексті.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Давати простір авторським голосам із власним досвідом війни, навіть якщо вони не вписуються в комфортні наративи.
  • Не уникати складних і конфліктних тем, навіть якщо вони викликають спротив частини аудиторії.
  • Використовувати публіцистику як інструмент переосмислення соціальних ролей, норм і гендерних стереотипів, доповнюючи новинні формати глибшою рефлексією.

Видимість і лідерство жінок у час війни

Обкладинка однієї з програм «Вікна СТБ: Сила жінок»

Що зробили

У межах інформаційно-публіцистичної програми було створено тематичний відеоплейлист «Сила жінок», який об’єднує телевізійні сюжети про українок із різних сфер — спортсменок, фахівчинь, активісток і військовослужбовиць.

У центрі кожного сюжету — особиста історія жінки, її рішення, внутрішні трансформації, страхи й відповідальність у нових ролях, які вона взяла на себе під час війни. Одна з героїнь — Аліна Шух, багаторазова чемпіонка світу з легкої атлетики з американською освітою, яка залишила спортивну кар’єру та стала військовослужбовицею бригади «Хартія» на Харківщині.

Як реалізували

Матеріали створювали у форматі телевізійних репортажів для телемарафону «Єдині новини». Після ефірного показу сюжети були зібрані в окремий плейлист і адаптовані для цифрової аудиторії на платформі YouTube, що дозволило продовжити життя контенту та розширити охоплення.

«Для нас було принципово важливо говорити про жіноче лідерство не разово, а системно — щоб це стало частиною щоденного новинного порядку денного, а не винятком», — коментує Тимур Левчук, лідер напрямку різноманіття та інклюзивності Starlight Media.

Вплив

Плейлист посилив видимість жінок у стереотипно «чоловічих» сферах — спорті, війську, публічному лідерстві. Глядачі отримали приклади суб’єктності жінок та активної участі у захисті країни. Проєкт формує альтернативний наратив про жінок у війні — не як «тло подій», а як повноцінних агенток змін і рішень.

Що можуть використати інші редакції

  • Працювати серійно, а не поодинокими матеріалами: регулярність формує новий наратив, а не виняток.
  • Показувати жінок через рішення і відповідальність, а не лише через емоції чи переживання.
  • Використовувати ефірний контент повторно, адаптуючи його для цифрових платформ і нових аудиторій.
  • Інтегрувати тему жіночого лідерства в новинні формати, не виносячи її виключно в спецпроєкти.

Видимість жінок у духовному служінні під час війни

Офіційний постер фільму

Контекст

Повномасштабна війна зробила капеланське служіння критично важливою частиною підтримки військових. Водночас роль жінок у духовному служінні залишається маловидимою та часто знеціненою — як у військовому середовищі, так і в релігійних спільнотах. Гендерні упередження, недовіра до жінок як духовних лідерок і відсутність офіційного визнання створюють додаткові бар’єри для тих, хто працює з травмою, втратою та кризою віри безпосередньо на фронті.

Команда Суспільного звернулася до документального формату, щоб поставити складне питання без спрощень і моралізаторства: чи може і чи має жінка бути капеланкою — і що на це відповідає реальний досвід війни.

Що зробили

Суспільне створило документальний фільм-антологію «Капеланки. Молитва у пеклі», присвячений досвіду жінок-капеланок у час повномасштабної війни. У центрі фільму — історії трьох жінок, які несуть духовну підтримку військовим, працюють із глибокою травмою, втратами й сумнівами, водночас стикаючись із недовірою та упередженнями щодо своєї ролі.

Фільм показує капеланське служіння без героїзації чи романтизації — через втому, страх, віру й кризу віри. Історії героїнь стають підставою для ширшої розмови про місце жінок у військовій та релігійній системах і про те, як реальність війни змінює уявлення про духовне лідерство.

Як реалізували

  • Фільм створено у форматі антології, що дозволило показати різні досвіди й контексти капеланського служіння.
  • Наратив побудовано навколо живих історій героїнь — без нав’язування оцінок, без проповіді й без спрощених відповідей.
  • Після прем’єри проєкт було доповнено публічними дискусіями, які розширили екранну розмову до суспільного рівня.

Вплив

«Капеланки. Молитва у пеклі» став однією з найбільш резонансних документальних робіт Суспільного. Після прем’єри команда отримала сотні відгуків від глядачів, які зазначали, що фільм «допомагає знову відчути сенс віри» та відкриває невидиму раніше частину роботи жінок, яку часто ігнорують або знецінюють.

Проєкт ініціював публічні дискусії про роль жінок у військовій системі та необхідність офіційного визнання жінок-капеланок у структурі Збройних сил України. Таким чином фільм вийшов за межі культурного продукту й став інструментом суспільної розмови.

Фільм отримав Міжнародну нагороду фестивалю Women and the World (IFFWW) у категорії «Найкращий повнометражний телевізійний фільм» та став лауреатом премії імені Івана Франка в номінації «За кращий твір у телевізійній сфері».

Що можуть використати інші редакції:

  • Робити видимими жінок у традиційно «чоловічих» ролях, фокусуючись на їхній професійній функції та реальному досвіді, а не на винятковості чи «незвичності» їхньої присутності.
  • Працювати з чутливими темами без героїзації та моралізаторства, дозволяючи аудиторії самій формувати висновки на основі живих історій і контексту, а не нав’язаних оцінок.
  • Використовувати документальний формат як інструмент суспільного діалогу, а не лише як культурний продукт — зокрема для порушення тем, що потребують інституційних змін.
  • Підсилювати екранні історії публічними обговореннями, залучаючи експертів, представників інституцій і аудиторію до продовження розмови поза межами фільму.
  • Планувати вплив на етапі виробництва, закладаючи можливість подальших дискусій, показів і використання матеріалу в адвокаційних або просвітницьких цілях.

Відповідальна репрезентація ЛГБТІК+ у документальному форматі

Офіційний постер фільму

Контекст

Робоче середовище — простір, де люди проводять значну частину життя, однак для багатьох представників ЛГБТІК+ воно залишається небезпечним. Страх стигматизації, упереджень і втрати роботи змушує людей приховувати себе, що напряму впливає на психологічний стан, вигорання та професійну реалізацію. Команда Суспільного обрала документальний формат, щоб говорити про це без сенсацій і драматизації — через реальний досвід.

Що зробили

Суспільне створило короткометражний документальний фільм «Вакансія: людина» про досвід ЛГБТІК+ людей на роботі. В основі — історії двох героїв, Каті та Дем’яна, які відкрито говорять про страх, мовчання, тиск і шлях до прийняття в професійному середовищі.

Фільм доповнений експертним контекстом і статистикою: за даними ГО «Точка опори ЮА», 37 із 40 опитаних ЛГБТІК+ людей приховують свою ідентичність на роботі через страх змін у ставленні колективу й керівництва. Особисті історії героїв стають аргументом на користь відкритості як чинника зниження вигорання та підвищення стійкості команд.

Як реалізували:

  • Робота над фільмом відбувалася у партнерстві з ГО «Точка опори ЮА».
  • Для героїв забезпечили безпечні умови участі та чутливий підхід під час зйомок.
  • У фільмі використано метафору спільної картини як символу прийняття й співіснування в колективі.
  • Після релізу фільм презентували на двох ярмарках вакансій як привід для розмови про інклюзивний рекрутинг і корпоративну культуру.

«Для нас було принципово не “говорити про”, а дати можливість людям говорити від першої особи — без пояснення їхнього досвіду для когось», – говорить Анастасія Гудима, директорка Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного мовлення, членкиня редакційної ради. 

Вплив

  • Після виходу фільму команда отримала десятки відгуків від представників і представниць ЛГБТІК+ спільноти, які зазначали, що вперше побачили в українських медіа неклішований і не знецінювальний образ свого досвіду.
  • Частина глядачів зізналася, що після перегляду наважилася подати резюме на Суспільне; кілька з них нині працюють у підрозділах медіагрупи. Цей проєкт показав, що відповідальна репрезентація напряму впливає не лише на аудиторну довіру, а й на здатність медіа залучати нових фахівців і формувати безпечну внутрішню культуру.
  • Героїня фільму Катя після участі почала відкрито говорити про свою ідентичність і проводить навчання з лідерства та прийняття.
  • У соціальних мережах фільм зібрав сотні коментарів підтримки без зафіксованих негативних реакцій.
  • «Вакансія: людина» здобув друге місце на 5-му Міжнародному телефестивалі «Серце Європи» у категорії «Короткометражний документальний фільм» (Варшава).

Що можуть використати інші редакції:

  • Давати слово вразливим групам без зведення їхнього досвіду виключно до травми.
  • Працювати з профільними громадськими організаціями за принципом «Нічого про нас без нас».
  • Використовувати документальний формат як інструмент зміни ставлення й професійних практик — не лише для інформування, а й для впливу на культуру всередині редакцій і на ринку праці.

Подолання множинної дискримінації ветерана з ромської громади

Обкладинка фільму від Суспільне

Контекст

Ветерани з інвалідністю часто стикаються з бар’єрами доступу до медичної допомоги, реабілітації та соціальної підтримки. Для представників національних спільнот ці труднощі можуть посилюватися упередженнями та недовірою з боку системи. Команда Суспільного звернулася до цієї теми, щоб показати, як перетинаються війна, інвалідність і етнічна дискримінація — і що може змінити ситуацію.

Що зробили

Суспільне створило двосерійний документальний сюжет про ветерана ЗСУ Йосипа Лакатоша — батька шести дітей, рома за походженням. 

У першій частині зафіксовано його історію поранення на фронті, втрату ноги, складну реабілітацію та відчай через відсутність доступу до якісного протезування. Матеріал порушує тему подвійної дискримінації — за етнічною ознакою та через інвалідність — і показує системні проблеми, з якими стикаються ветерани: від браку інформації та підтримки до труднощів із виплатами й медичною допомогою.

Друга частина фільму фіксує шлях героя до відновлення — від появи надії до встановлення сучасного протеза та повернення до активного життя.

Як реалізували

Матеріал створено у форматі двох частин, що дозволило показати не лише кризу, а й розвиток подій та конкретний результат.

Журналісти Суспільного супроводжували героя на всіх етапах — від моменту, коли він не вірив у можливість отримати допомогу, до реабілітації та відновлення.

Команда оперативно відреагувала на суспільний резонанс після виходу першої частини та допомогла організувати збір коштів для підтримки героя.

Вплив

Сюжет зібрав понад 470 тисяч переглядів і тисячі коментарів підтримки. У перші години після прем’єри команда отримала десятки дзвінків і повідомлень від глядачів, які хотіли допомогти герою.

«Було так — ми опублікували перший сюжет і в цей же день шквал повідомлень і дзвінків від різних людей з пропозицією допомогти герою відгукнувся центр протезування в Києві і Йосипу зробили протез», — розповідає Анастасія Гудима, директорка Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного мовлення, членкиня редакційної ради. 

Історію побачили засновники проєкту підтримки ветеранів TYTANOVI, які запропонували Йосипу безкоштовно встановити надсучасний протез. Після кількох операцій і тривалої реабілітації герой повернувся додому без крісла колісного — пішки.

Через рік команда зняла другу частину фільму, де Йосип знову танцює, тримає дітей на руках і живе повноцінним життям.

«Ми повернулися до історії Йосипа, щоб показати його шлях цілісно від поранення і його зневіри до моменту протезування. Для команди було важливо розповісти цю історію з позиції гідності й можливостей, адже Йосип є ветераном, батьком 6-ти дітей і представником ромської національної спільноти, голоси якої рідко звучать у медіа поза контекстом стереотипів і другий матеріал фіксує з його сторони повернення довіри, надії та відчуття підтримки з боку суспільства», — поділилась Сімона Нестеренко-Шатро, редакторка контенту ромською мовою Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей.

Матеріал став одним із найсильніших кейсів ромської редакції Суспільного та прикладом того, як журналістика може мати прямий, вимірюваний вплив на життя людини.

Що можуть використати інші редакції:

  • Показувати перетин кількох форм дискримінації, не розділяючи досвід людини на «окремі проблеми», а працюючи з ним комплексно.
  • Повертатися до історій, якщо з’являється розвиток або результат — це підсилює довіру до медіа й демонструє відповідальність за героя.
  • Працювати з вразливими темами для реального впливу, а не лише для фіксації проблеми, плануючи подальші кроки ще на етапі виробництва матеріалу.
  • Будувати історію навколо людини як особистості, а не як представника «вразливої групи», уникаючи стигматизації та узагальнень.