Тип практики: Практики контенту

Видимість жінок-військових у культурі пам’яті

Контекст

Попри активну участь жінок у Збройних силах України та інших складових сектору безпеки й оборони, їхні військові досвіди залишаються недостатньо представленими у культурі пам’яті. Традиційні практики меморіалізації війни часто відтворюють маскулінні образи героїзму, сформовані під впливом радянського спадку, що призводить до символічного виключення жінок-військових з публічного простору вшанування.

У контексті повномасштабної війни питання того, кого і як ми пам’ятаємо, стає не лише культурним, а й політичним та ціннісним. Видимість жінок-захисниць у меморіальних практиках є важливою умовою формування інклюзивної, справедливої та сучасної культури пам’яті.

Що було зроблено

Медіаплатформа «Накипіло» підготувала епізод подкасту «Меморіалізація війни», присвячений темі присутності жінок-військових у культурі пам’яті.

У розмові зі співзасновницею та кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторкою філософських наук і професоркою Київської школи економіки Оксаною Довгополовою:

  • проаналізовано, чому жіночі військові досвіди залишаються маловидимими в публічному просторі;
  • розглянуто вплив радянської мілітарної традиції на сучасні форми вшанування;
  • поставлено питання про необхідність переосмислення підходів до меморіалізації з урахуванням гендерної оптики.

Як реалізували

Подкаст побудовано у форматі експертної аналітичної розмови з фокусом на культурологічний і філософський аналіз.

У межах епізоду:

  • обговорено сучасні інструменти меморіалізації війни — мистецькі проєкти, фестивалі пам’яті, публічні кампанії, локальні меморіали;
  • показано, як культурні практики можуть як відтворювати нерівність, так і ставати інструментом змін;
  • матеріал створено у співпраці з «Дівоче.Медіа», що дозволило розширити охоплення та залучити аудиторію, зацікавлену в гендерній тематиці та культурних процесах.

Формат подкасту дав змогу осмислювати тему не через окремі кейси, а як довготривалий суспільний процес, що потребує рефлексії та системних рішень.

Вплив

Епізод сприяв формуванню нового погляду на вшанування жінок-військових як повноправних учасниць війни, а не винятків із «чоловічого» наративу.

Матеріал:

  • підсилив публічну дискусію про необхідність змін у культурі пам’яті;
  • привернув увагу до символічної нерівності у практиках меморіалізації;
  • викликав активний відгук аудиторії у соціальних мережах — коментарі, поширення, обговорення.

Що можуть наслідувати інші медіа 

  • Інтегрувати гендерну оптику в теми війни, пам’яті та вшанування, не обмежуючись новинними повідомленнями про участь жінок у бойових діях.
  • Ставити питання про видимість і виключення, аналізуючи, чиї досвіди представлені у меморіальних практиках, а чиї — системно ігноруються.
  • Працювати з експертами й експертками з гуманітарних, культурологічних і філософських дисциплін для глибшого осмислення складних тем, які виходять за межі щоденної новинної логіки.
  • Використовувати подкасти та довгі формати для обговорення довготривалих суспільних процесів, де важлива не швидкість, а контекст і рефлексія.
  • Критично переосмислювати радянську спадщину в мові, символах і формах меморіалізації, пропонуючи альтернативні, інклюзивні підходи.
  • Співпрацювати з іншими медіа та культурними платформами, щоб розширювати аудиторію та поєднувати різні перспективи в розмові про пам’ять і війну.

Видимість ветеранських досвідів і подолання стигматизації через розмову від першої особи

Контекст

Після початку повномасштабної війни кількість ветеранів і ветеранок в Україні стрімко зростає, водночас суспільний дискурс про їхній досвід часто залишається обмеженим двома крайнощами — героїзацією або стигматизацією. Ветеранські досвіди нерідко зводяться до образу травми, втрати чи «інакшості», що ускладнює повернення до цивільного життя, сприяє соціальній ізоляції та відтворює дискримінаційні уявлення.

У такому контексті медіа відіграють ключову роль у формуванні відповідального, неупередженого й людяного погляду на ветеранів — як на різних людей із власними історіями, досвідом і потенціалом для активної участі в суспільному житті.

Що було зроблено

Медіаплатформа «Накипіло» створила серію подкастів «Пліч-о-пліч», у центрі яких — розмови з воїнами та ветеранами визвольної війни.

У подкастах:

  • порушуються теми повернення з фронту до цивільного життя, адаптації та реабілітації;
  • приділяється увага ментальному здоров’ю, тілесним змінам, інклюзивності та запобіганню соціальній ізоляції;
  • ветерани говорять про власний досвід без нав’язаних рамок героїзації чи жалю.

Окремий епізод присвячено Дмитру Козацькому (позивний Орест) — ветерану, громадському спікеру та проєктному менеджеру із залучення ветеранів до оборонної галузі, що дозволяє показати ветеранський досвід також у вимірі професійної реалізації та громадської участі.

Як реалізували

Формат подкастів побудовано як відверті, неконфронтаційні розмови, у яких герої мають можливість говорити від першої особи — у власному темпі та власною мовою.

Редакція свідомо обрала:

  • аудіоформат, який створює відчуття безпечного простору для складних тем;
  • фокус на особистому досвіді без узагальнень і стереотипів;
  • підхід, що дозволяє говорити не лише про травматичні події, а й про відновлення, пошук нових ролей і форм участі в суспільстві.

Наталя Некипіла, випускова редакторка Радіо «Накипіло», пояснює, що редакція працює з темами ментального здоров’я, тілесних змін і вразливих ветеранських досвідів, спираючись на принципи, закладені в редакційній політиці медіа. Йдеться, зокрема, про пріоритет гідності людини над сенсаційністю, використання мови без стигматизації та повагу до особистих меж героїв і героїнь. У матеріалах ветерани не подаються як «кейси» чи узагальнені образи — у центрі завжди залишається їхній власний голос і право контролювати свою історію.

За її словами, редакція свідомо уникає драматизації, надмірної героїзації або патологізації досвіду, не чинить тиску на співрозмовників і враховує психологічну безпеку аудиторії, особливо під час роботи з темами ПТСР, втрат і адаптації до цивільного життя. Це дозволяє мінімізувати ризики повторної травматизації та тригерування слухачів.

Вона також наголошує на важливості контекстуалізації: особисті переживання ветеранів не подаються як індивідуальна проблема окремої людини, а вписуються у ширший воєнний і соціальний контекст — зокрема доступ до реабілітації, роль громади та відповідальність держави.

«Такий підхід відгукнувся аудиторії: слухачі та ветерани відзначали спокійний тон, відчуття безпечного простору, де складні теми можна проговорювати без ретравматизації. Критичні відгуки звісно траплялися теж. Ми їх врахували. Локальний контекст Харкова для нас принциповий: місто живе у близькості до бойових дій, і це визначає тон розмов — уважний, стриманий, спрямований на підтримку громади. Радіо говорить не лише про ветеранів, а розмовляє із ними, як з частиною спільноти, для якої досвід війни щоденна реальність», — додає Наталя Некипіла. 

Вплив

Серія подкастів сприяє зміні сприйняття ветеранів — від образу виключно носіїв травматичного досвіду до повноцінних і різних учасників суспільного життя.

Матеріали:

  • допомагають руйнувати стереотипи, зокрема пов’язані зі змінами тіла, психічним здоров’ям або очікуванням «ідеального героя»;
  • підсилюють суспільну дискусію про рівність, гідність, повагу та довіру;
  • створюють приклад відповідальної медійної роботи з вразливими досвідами у воєнному й післявоєнному контексті.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Будувати розмову з ветеранами на засадах рівності, а не через позицію «інтерв’ю з особливою категорією». Ветерани й ветеранки — повноцінні співрозмовники, експерти власного досвіду, а не лише носії травми.
  • Давати героям можливість говорити від першої особи й у власному темпі, без тиску на емоції, драматизації або нав’язування очікуваних наративів про «героїзм» чи «страждання».
  • Уникати узагальнень і стигматизуючої мови, зокрема формулювань, що автоматично пов’язують ветеранський досвід із психічними розладами, небезпекою чи соціальною ізоляцією.
  • Працювати з темами ментального здоров’я відповідально, не замінюючи фахову інформацію сенсаційністю, і чітко розрізняючи особистий досвід героя та загальні медичні чи психологічні твердження.
  • Обирати формати, які знижують конфронтаційність, зокрема подкасти або довгі розмови, де можливе уважне слухання й пояснення складних тем без спрощень.
  • Показувати різноманіття ветеранських досвідів, зокрема жінок-ветеранок, ветеранів з інвалідністю, людей різного віку, професій і життєвих шляхів, уникаючи одноманітних образів.
  • Зміщувати фокус із війни як події на життя після неї, розповідаючи про адаптацію, роботу, громадську участь, професійний розвиток і повсякденні виклики.
  • Погоджувати чутливі моменти з героями, особливо коли йдеться про тілесні зміни, травматичні досвіди або приватні деталі, і залишати за ними право відмовитися від певних тем.
  • Уникати експлуатації візуальних або аудіоефектів, які підсилюють драму за рахунок людської гідності, особливо в матеріалах про поранення чи втрати.
  • Рефлексувати власну редакційну позицію, визнаючи, що медіа формують суспільне уявлення про ветеранів і несуть відповідальність за те, чи сприятиме цей образ включенню, а не виключенню.

Подолання гендерних стереотипів у батьківстві через локальну журналістику

Контекст

Гендерні стереотипи щодо батьківства в українському суспільстві досі залишаються стійкими: виховання дітей часто сприймається як «жіноча» відповідальність, тоді як роль чоловіків у цій сфері знецінюється або подається як виняткова. В умовах війни, втрат і руйнування сімейних структур ці уявлення потребують особливого переосмислення.

Для прифронтових громад Харківщини історії сімей, які пережили окупацію й продовжують життя в умовах війни, стають важливим джерелом соціальної підтримки та нормалізації різних моделей родини.

Що було зроблено

Редакція «Громада. Груп» опублікувала соціально-портретний матеріал про Олега Михайлева — вчителя історії з Артемівки Печенізької селищної громади, який після смерті дружини самостійно виховує трьох дітей.

У матеріалі:

  • розкрито досвід соло-батька без апеляції до жалю чи сенсаційності;
  • показано щоденну відповідальність і турботу чоловіка як нормальну складову батьківства;
  • окреслено шлях родини, що пережила російську окупацію та адаптується до життя під час війни.

Як реалізували

Матеріал побудовано у форматі соціального портрета, зосередженого на повсякденному житті родини.

Журналістський підхід включав:

  • детальний опис сімейної історії та буденних викликів виховання дітей;
  • свідоме уникання героїзації, драматизації чи емоційного тиску на читача;
  • фокус на ролі батька як вихователя, опікуна і стабільної фігури в житті дітей;
  • дотримання етичних стандартів у роботі з темою приватності дітей.

«Тема «Татусь у декреті» — тема практично у медіа відсутня. Можливо тому, що в Україні дуже низький відсоток використання цієї можливості, за різними оцінками, лише 2–3% батьків оформлюють батьківську відпустку, що значно менше, ніж у багатьох європейських країнах, хоча суспільні опитування показують, що значна частина українців (близько 85%) вважають це нормою, якщо дохід жінки вищий за дохід чоловіка, але реалії та стереотипи обмежують цю практику», — розповіла Олена Зеленіна, шефиня аналітичного відділу мережі місцевих медіа Харківщині «Громада.груп».

Олена Зеленіна також зазначає, що стереотипи у висвітленні батьківства живляться винятками. За її словами, коли медіа зосереджуються лише на образах «ідеальних» або, навпаки, «жахливих» батьків, вони формують нереалістичне тло для більшості людей. Саме тому ключовою журналістською порадою вона вважає відмову від оціночних суджень, адже відсутність моралізаторства й оцінок є найкращим запобіжником від відтворення стереотипів у темі батьківства.

Вона пояснює, що під час роботи з особистими історіями, особливо коли йдеться про дітей, журналістам важливо ретельно зважувати баланс між суспільною значущістю теми та приватністю героїв. За її словами, у чутливих випадках доцільно змінювати імена та уникати впізнаваних локацій, таких як школа чи двір. Олена Зеленіна також наголошує на необхідності прозорої комунікації з героями: журналіст має пояснити не лише, де буде опублікований матеріал, а й які реакції та коментарі можуть з’явитися в соціальних мережах, адже людина повинна усвідомлювати наслідки «цифрового сліду». Водночас Зеленіна підкреслює, що журналісти не мають примушувати героїв повторно переживати біль заради емоційного ефекту чи яскравого заголовка.

Вплив

Публікація сприяє руйнуванню стереотипу про батьківство як виключно «жіночу» сферу та підвищує видимість чоловіків у ролі відповідальних і залучених батьків.

Матеріал також:

  • підтримує суспільне прийняття різних моделей сім’ї;
  • показує, як локальна журналістика може говорити про складні соціальні теми без стигматизації;
  • формує емпатійне сприйняття сімей, що живуть у прифронтових громадах.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Висвітлювати чоловіче батьківство без сенсаційності й екзотизації, не подаючи його як «виняток» або «подвиг».
  • Уникати мови жалю та надмірної героїзації, зосереджуючись на відповідальності та щоденних рішеннях.
  • Показувати батьківство як процес, а не лише як реакцію на трагедію чи втрату.
  • Руйнувати гендерні стереотипи через нормалізацію, дозволяючи історії говорити самій за себе.
  • Працювати з соціальними темами через конкретні людські історії, а не абстрактні узагальнення.
  • Враховувати локальний контекст війни та окупації, показуючи стійкість громад і сімей.
  • Дотримуватися етичного підходу до приватності дітей, не використовуючи їх як емоційний інструмент.

Етичне висвітлення теми післяпологової депресії та «вікна життя»

Післяпологова депресія залишається стигматизованою темою, а публічні історії про кризове материнство часто подаються через осуд, сенсаційність або спрощені моральні оцінки. Такий підхід лише посилює страх жінок звертатися по допомогу.

Ілюстрація видання «Гречка»

Що було зроблено

Редакція «Гречки» опублікувала матеріал «Я боялася не впоратися»: чому кропивничанка лишила дитину у «вікні життя» і як бореться за її повернення» про жінку з Кропивницького, яка під час післяпологової депресії залишила немовля у «Вікні життя».

У матеріалі:

  • порушено соціально чутливу тему психічного здоров’я жінок;
  • увагу зосереджено на внутрішньому стані героїні, її страхах і переживаннях;
  • свідомо відмовилися від осуду чи формальних оцінок вчинку.

Як реалізували

Матеріал подано через призму особистого досвіду жінки з акцентом на післяпологову депресію як медичний і психологічний стан.

Редакція обрала неосудливу, емпатійну тональність, підкреслюючи, що звернення по допомогу у кризовій ситуації є необхідним і відповідальним кроком.

«Це був виклик для редакції: як написати про цей випадок, щоб героїня не зазнала осуду. Тому написали через призму її почуттів і переживань,  акцентом, що попросити про допомогу — нормально. Як не дивно, не було жодної негативної реакції. Згодом героїня звʼязалася знову з редакцією і розповіла, що рішенням суду їм повернули дитину, вона продовжує лікування від депресії під наглядом фахівців», –  поділилась Ірина Требунських, журналістка видання.  ​​

Вплив

Публікація не викликала негативної реакції аудиторії, що є показовим для такої чутливої теми. Матеріал сприяв більш зваженому й емпатійному сприйняттю післяпологової депресії.

Згодом героїня повторно звернулася до редакції й повідомила, що дитину повернули в родину за рішенням суду, а вона продовжує лікування під наглядом фахівців — що стало непрямим свідченням важливості підтримувального, а не стигматизуючого підходу.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Писати про соціально чутливі теми з фокусом на людський досвід, а не на осуд — ставлячи в центр історії почуття, мотивації та контекст життя людини.
  • Використовувати емпатійну, нестигматизуючу мову у матеріалах про психічне здоров’я, материнство та кризові ситуації, уникаючи сенсаційних заголовків і моралізаторських формулювань.
  • Працювати з героями як з партнерами, а не «об’єктами історії»: пояснювати, як буде використано матеріал, узгоджувати чутливі деталі, поважати право на паузу або мовчання.
  • Чітко відокремлювати факти від суспільних оцінок, не підмінюючи журналістське інформування моралізаторством чи квазіекспертними висновками.
  • Додавати до матеріалів інформацію про можливості допомоги (контакти служб підтримки, гарячі лінії, консультації), щоб текст мав практичну цінність для читачів у схожих ситуаціях.
  • Системно працювати з темами психічного здоров’я, а не лише у кризові моменти, формуючи звичку говорити про них без страху й стигми.
  • Відстежувати реакцію аудиторії та бути готовими пояснювати редакційну позицію, якщо тема викликає дискусії або запитання.

Розмова про гендерні стереотипи з чоловіками як цільовою аудиторією

Контекст

У публічному дискурсі гендерні теми зазвичай адресуються жінкам, тоді як вплив гендерних стереотипів на чоловіків часто залишається недооціненим або табуйованим. Це ускладнює розмову про психічне здоров’я, емоції, тілесність і вразливість чоловіків, а також звужує можливості для переосмислення моделей маскулінності.

Що було зроблено

Редакція «Гречки» створила цикл аналітичних матеріалів про вплив гендерних стереотипів на суспільство з фокусом саме на чоловічій аудиторії.

У матеріалах:

  • проаналізовано, як стереотипи шкодять психологічному, фізичному та соціальному добробуту чоловіків;
  • порушено теми здоров’я, сексуальності, емоційної вразливості та соціального тиску;
  • показано позитивні приклади подолання стереотипів, а не лише проблемні аспекти.

Як реалізували

  • Публікації виходили на сайті упродовж 2023–2024 років.
  • Згодом матеріали були озвучені та адаптовані у формат подкасту, що дозволило розширити аудиторію.
  • На основі циклу створено окремий подкаст «Ти ж чоловік», який зробив складну тему доступнішою та менш конфронтаційною.

У редакції пояснюють, що під час підготовки циклу матеріалів про гендерні стереотипи свідомо обрали нетиповий підхід до формування тем і заголовків. Хоча аналіз впливу гендерних стереотипів на суспільство переважно стосується жіночого досвіду, автори навмисно змістили фокус і зробили акцент на чоловіках — як у заголовках, так і в прикладах. У редакції наголошують, що багато гендерних стереотипів мають двосторонній характер і впливають на різні групи, а такий ракурс допоміг залучити ширшу аудиторію до розмови.

За словами представників медіа, особливо цінними стали відгуки читачів і читачок, які зізнавалися, що використовували матеріали циклу як аргументи в дискусіях про гендерні питання — як чоловіки, так і жінки. Окремі публікації мали й глибший особистий ефект. Так, у матеріалі про вплив стереотипів у подружніх стосунках частина читачок упізнавала описані ситуації та вперше усвідомлювала, що пережитий досвід був формою насильства і не є нормою.

«Ми в “Гречці” намагаємося, якщо писати про проблему, то з використанням принципів журналістики рішень. А як це зробити, коли пишеш про гендерні стереотипи? На відповідь підштовхнула Тамара Марценюк, яка виступила експерткою в частині матеріалів циклу. Не просто описати проблему, а й показати приклади тих, хто ці стереотипи руйнує. Як на мене, саме буденні приклади з життя цього “зламу” шкідливих стереотипів вплинуть краще, ніж сторінки високочолої аналітики», — розповідає Ірина Требунських, журналістка видання.  ​​

Вплив

Два матеріали циклу вийшли у фінал українського журналістського конкурсу «Честь професії» у 2024 році. Проєкт сприяв розширенню суспільної дискусії про шкоду гендерних стереотипів для чоловіків і необхідність їх переосмислення.

Аудіоформат допоміг залучити нову аудиторію, зокрема чоловіків, які рідше взаємодіють із аналітичними текстами на гендерну тематику.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Говорити про гендерну рівність, звертаючись до чоловіків як до цільової аудиторії, а не лише до жінок.
  • Поєднувати аналітику з аудіоформатами, щоб знизити поріг входу в складні теми.
  • Показувати не лише проблеми, а й приклади змін, які можуть бути підтримувальними й мотивуючими.

Інформування про підтримку ветеранів і ветеранок у працевлаштуванні

Контекст

Для невеликих громад питання повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя має особливу вагу. Саме на місцевому рівні люди найчастіше шукають роботу, перекваліфіковуються або вирішують започаткувати власну справу. Водночас доступ до зрозумілої інформації про державні сервіси підтримки в малих містах і громадах часто обмежений.

У такому контексті друковані локальні медіа залишаються важливим джерелом практичної інформації — особливо для старшої аудиторії та людей без постійного доступу до цифрових ресурсів.

Що було зроблено

У виданні «Ямпільські вісті» опубліковано інформаційно-аналітичну статтю про можливості служби зайнятості для ветеранів і ветеранок.

У матеріалі:

  • розкрито тему працевлаштування захисників(-иць) як одного з ключових викликів післявоєнного відновлення громади;
  • окреслено основні потреби ветеранів(-ок) після повернення з війни — реабілітація, перекваліфікація, пошук роботи або відкриття власної справи;
  • наголошено на важливості системної, а не разової підтримки.

Як реалізували

Матеріал підготовлено у форматі доступного роз’яснення, адаптованого до друкованого формату.

Журналістський підхід включав:

  • фокус на конкретних можливостях служби зайнятості: професійне навчання, зміна фаху, супровід у працевлаштуванні, підтримка самозайнятості;
  • пояснення процедур простою, зрозумілою мовою без складної бюрократичної термінології;
  • орієнтацію на практичну користь для мешканців громади, які можуть одразу застосувати отриману інформацію.

Вплив

Публікація підвищила поінформованість ветеранів і ветеранок Ямпільської громади про доступні інструменти повернення до цивільного життя та економічної активності.

Матеріал також сприяє формуванню розуміння, що підтримка ветеранів — це довготривалий і системний процес, у якому місцева спільнота та сервіси відіграють ключову роль.

Заступниця головної редакторки видання «Ямпільські вісті» Світлана Наконечна пояснює, що мешканці маленьких громад довіряють друкованим медіа, адже газета для них — це не просто джерело новин, а хроніка життя громади. За її словами, довіра тут не формується через лайки чи охоплення, а «виростає з часу»: «Якщо газета пережила століття, значить, у ній є правда і відповідальність».

Наконечна також наголошує, що друкований формат змушує журналістів працювати повільніше й чесніше, адже в папері немає можливості швидко виправити або видалити сказане.

«Коли подаєш складну або чутливу інформацію, ти ніби залишаєш слід в історії громади, а не просто робиш публікацію», — зазначає вона.

Для журналістки робота в «Ямпільських вістях» — це спосіб говорити з людьми не через коментарі, а майже віч-на-віч, через сторінки газети. Вона підкреслює, що в маленькій прикордонній громаді надруковане слово сприймається як перевірене й пережите разом із читачами, тому журналістська відповідальність тут означає писати так, «щоб не було соромно дивитися людям у вічі», адже редакція й громада — це, по суті, одне ціле.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Використовувати друковані формати для поширення прикладної інформації, особливо в громадах із обмеженим цифровим доступом.
  • Регулярно інформувати про сервіси для ветеранів і ветеранок, а не лише в межах пам’ятних дат.
  • Поєднувати соціальну тематику з практичними роз’ясненнями, корисними для повсякденного життя громади.

Повернення жінок у міську історію через спецпроєкт «Жінки міста на річці»

Ілюстрація з матеріалу на сайті «Місто і річка»

Контекст

Історія міста зазвичай фіксується через чоловічі імена, тоді як внесок жінок часто залишається на маргінесі або зникає з колективної пам’яті. Для Дніпра це означає втрату значної частини власної історії — від часів Катеринослава до сьогодення.

Що було зроблено

До 8 Березня редакція реалізувала спецпроєкт «Жінки міста на річці», присвячений видатним дніпрянкам. Проєкт:

  • поєднав текстові матеріали з активним перепакуванням для соцмереж;
  • включив унікальні ілюстрації дніпровської мисткині Стасі Велікодної, виконані у стилі коміксів;
  • актуалізував тему гендерної видимості: за всю історію міста лише вісім жінок отримали звання почесних громадянок.

Як реалізували

  • Журналісти спільно з істориками відновили імена та біографії видатних дніпрянок.
  • Художнє оформлення стало окремим інструментом сторітелінгу — ілюстрації «оживили» героїнь і зробили матеріал візуально впізнаваним.
  • Проєкт поєднав історичний контекст, сучасне мистецтво й соціальний меседж, що зробило його доступним для ширшої аудиторії.

Вплив

Уперше жіночі історичні постаті Дніпра були масово повернуті в інформаційне поле з яскравою візуальною мовою. Активне поширення матеріалів у соцмережах підвищило їхню видимість і зацікавлення аудиторії. Проєкт став прикладом того, як локальна журналістика може відновлювати історичну справедливість і формувати інклюзивніший образ міста.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Висвітлювати маргіналізовані жіночі історії у міському та культурному контексті.
  • Поєднувати журналістику з мистецтвом і візуальним сторітелінгом.
  • Використовувати соцмережі та інтерактивні формати для залучення нових аудиторій і посилення ефекту матеріалів.

Гендерна видимість у міському просторі

Контекст

Міські нагороди та символічне визнання формують уявлення про те, хто є «важливим» для історії та ідентичності міста. Водночас гендерний вимір таких рішень часто залишається поза публічною увагою. У Дніпрі звання «Почесний громадянин міста» історично отримували переважно чоловіки, що відображає не лише минулі практики, а й сучасні механізми видимості.

Що було зроблено

Редакція «Міста і річки» підготувала аналітичний матеріал, у якому:

  • показано, що серед почесних громадян Дніпра лише чотири жінки;
  • порушено питання гендерної нерівності у відзначенні досягнень і суспільній видимості жінок;
  • поставлено публічне запитання до міста та громади: чому жіночий внесок так рідко отримує офіційне визнання?

Як реалізували

  • Проведено аналіз списків почесних громадян і статистичне порівняння кількості чоловіків і жінок.
  • Матеріал подано у форматі суспільного запитання й дослідницького тексту, що заохочує до дискусії.
  • Текст адаптовано для соціальних мереж, щоб вийти за межі «вузької» аудиторії сайту.

Вплив

Матеріал привернув увагу до теми, яка раніше майже не артикулювалася у регіональному медіапросторі — гендерної нерівності у міському символічному визнанні. Публікація стимулювала обговорення ролі жінок у житті Дніпра та механізмів, через які формується міська пам’ять.

Наталя Куліді, шефредакторка медіа «Місто і річка», наголошує, що роль локального медіа полягає в умінні знаходити історії гендерної несправедливості та виносити їх у публічний простір, ініціюючи обговорення й дискусії як перший крок до повернення «голосів» жінок. За її словами, редакція свідомо намагалася подати жіночі історії крізь призму сучасності, тому обрала формат коміксної ілюстрації — «наче ми вписуємо наших героїнь у сучасний контекст міста».

«Ми на 90% жіноча редакція, тому, звісно, нам хочеться підтримувати “своїх” там, де можемо», — додає вона. 

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Піднімати гендерні й соціальні питання, навіть якщо вони не є «очевидними» для місцевого порядку денного.
  • Використовувати дані та конкретні приклади для підкріплення суспільної критики.
  • Працювати з міською символікою як із предметом журналістського аналізу, а не лише новин.

Видимість жіночого героїзму в умовах війни через локальні історії

Контекст

Повномасштабна війна особливо гостро вдарила по прикордонних регіонах України, зокрема по Чернігівщині, яка пережила облогу, масовані обстріли та гуманітарну кризу. У цих умовах жінки часто брали на себе критично важливі ролі — рятували життя, підтримували громади, дбали про дітей і вразливих людей, ухвалювали рішення в ситуаціях крайньої небезпеки.

Водночас локальні жіночі історії війни ризикують залишатися невидимими поза межами регіону або зводитися до узагальнених образів «жертв». Проєкт «Сильна жінка» став спробою зафіксувати реальний жіночий досвід війни через живі, конкретні історії.

Що було зроблено

У 2024–2025 роках регіональне медіа «Вість» реалізувало проєкт «Сильна жінка», який складався з 50 журналістських матеріалів про українських жінок у контексті повномасштабного вторгнення.

У центрі проєкту — історії жіночого героїзму, материнства, професійної відповідальності та виживання під час війни, які отримали широкий резонанс у медіапросторі.

Серед найяскравіших матеріалів циклу:

  • «Пологи в бомбосховищі: акушерка Віра Целик і її 42 дні в облозі Чернігова» — історія про народження дітей при світлі генератора, під обстрілами;
  • «Чемодан, дві сумки й тазик. Модульні містечка заповнюють семенівці» — розповіді жінок, які були змушені залишити домівки, рятуючи своїх дітей. 

Як реалізували

Журналісти працювали з реальними свідченнями та особистими історіями жінок, щоб передати складність, напруження і водночас силу їхнього досвіду під час війни.

У матеріалах використано наратив, що:

  • показує жінок як активних учасниць подій, а не пасивних жертв;
  • підкреслює стійкість, відповідальність і здатність ухвалювати рішення в критичних обставинах;
  • поєднує емоційний вимір із документуванням локальної історії війни.

Вплив

Проєкт набув загальнонаціонального звучання: матеріали активно передруковували, поширювали в соціальних мережах і обговорювали. Історії привернули увагу до ролі жінок у війні та їхнього внеску у виживання й підтримку громад у прикордонному регіоні.

Проєкт також став прикладом того, як локальне медіа може впливати на формування ширшого національного наративу про війну.

Очільниця чернігівської газети «Вість» Ольга Макуха зазначає, що локальні медіа фіксують жіночі історії війни — про окупацію, втрати, поранення, пологи в бомбосховищах, материнство під обстрілами, волонтерство та щоденне виживання — як живий і конкретний досвід жінок Чернігівщини. За її словами, впізнаваність імен, вулиць і місць допомагає жінкам усвідомити цінність власного досвіду та його значущість для історії. Це, на думку Макухи, сприяє формуванню колективної пам’яті регіону, у якій жіночі голоси звучать рівноправно з чоловічими. 

“Таким чином локальне медіа робить внесок в утвердження гендерної рівності, визнаючи жіночий досвід війни важливою частиною суспільного досвіду. Водночас медіа допомагає проговорити травму, відчути підтримку й солідарність, зміцнюючи єдність громади”, — додає вона. 

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Системно працювати з жіночими історіями у контексті війни, соціальних криз і надзвичайних ситуацій.
  • Показувати особистий досвід як інструмент емпатії, взаємної підтримки та суспільної солідарності.
  • Фіксувати локальну історію війни, зберігаючи голоси жінок як важливу частину колективної пам’яті.

Переосмислення старшого віку через локальні історії активності

Контекст

В українському медіапросторі люди старшого віку часто зображуються переважно через призму вразливості, потреб або соціальних проблем. Такий підхід звужує уявлення про старший вік і майже не залишає місця для історій активності, самореалізації та взаємодії з громадою.

Для локальних медіа тема старшого віку має особливе значення, адже саме на рівні міста формується щоденна якість життя літніх людей — через доступ до культурних, освітніх і соціальних ініціатив.

Що було зроблено

Регіональне медіа «Наше місто» підготувало лонгрід «Мистецтво жити з інтересом: як у Дніпрі створюють комфорт для людей похилого віку», у якому розкрито історії дніпрян старшого віку, які продовжують активно жити, розвиватися та бути корисними для своєї громади.

У матеріалі:

  • показано приклади самореалізації у «золоті роки» — відкриття нових талантів, участь у спільнотах, допомогу іншим;
  • продемонстровано, як місто та місцеві ініціативи створюють більш комфортне й інклюзивне середовище для людей старшого віку;
  • зміщено фокус із проблемності віку на його потенціал і цінність досвіду.

Як реалізували

Журналісти використали формат лонгріду, побудованого на серії інтерв’ю з активними мешканцями Дніпра старшого віку. Такий підхід дозволив показати старший вік через живі, мотивуючі історії та локальний контекст, уникаючи узагальнень і стереотипів.

Публікація підвищила обізнаність аудиторії щодо потреб і можливостей людей старшого віку, а також привернула увагу до позитивних міських практик їхньої інтеграції у суспільне життя.

Матеріал надихнув читачів на активнішу участь у житті громади та підтримку міжпоколіннєвої солідарності, демонструючи, як журналістика може формувати більш інклюзивне бачення старшого віку.

Що можуть наслідувати інші медіа

  • Розповідати про життя людей старшого віку через призму активності й самореалізації, а не лише проблем чи обмежень.
  • Уникати інфантилізації та жалості. Говорячи про людей старшого віку, не зводити їхній досвід до «вразливості» чи «самотності» — натомість показувати вибір, активність і агентність.
  • Працювати з віком так само уважно, як із гендером чи інвалідністю. Вік — це не характеристика «проблеми», а частина ідентичності, яка заслуговує на повагу й точну мову.
  • Запитувати не лише “як вам важко”, а й “що вам цікаво”. Питання про хобі, плани, інтереси й мотивацію змінюють тон розмови та відкривають нові історії.
  • Уникати узагальнень на кшталт “усі пенсіонери”. Старший вік — неоднорідний; різні люди мають різний досвід, здоров’я, ресурси й можливості.
  • Показувати роль локальних ініціатив і громад, які безпосередньо впливають на якість життя старших людей.
  • Залучати героїв як експертів власного життя. Люди старшого віку можуть коментувати не лише “свою долю”, а й міські процеси, культуру, зміни в громаді.
  • Використовувати лонгріди для зміни усталених уявлень і популяризації цінностей міжпоколіннєвої підтримки.