Охоплення: Загальнонаціональне

Кейс:

Документальний фільм-антологія «Капеланки. Молитва у пеклі».

Медіа:

Суспільне мовлення (національна мультимедійна платформа)

Контекст

Повномасштабна війна зробила капеланське служіння критично важливою частиною підтримки військових. Водночас роль жінок у духовному служінні залишається маловидимою та часто знеціненою — як у військовому середовищі, так і в релігійних спільнотах. Гендерні упередження, недовіра до жінок як духовних лідерок і відсутність офіційного визнання створюють додаткові бар’єри для тих, хто працює з травмою, втратою та кризою віри безпосередньо на фронті.

Команда Суспільного звернулася до документального формату, щоб поставити складне питання без спрощень і моралізаторства: чи може і чи має жінка бути капеланкою — і що на це відповідає реальний досвід війни.

Що зробили

Суспільне створило документальний фільм-антологію «Капеланки. Молитва у пеклі», присвячений досвіду жінок-капеланок у час повномасштабної війни. У центрі фільму — історії трьох жінок, які несуть духовну підтримку військовим, працюють із глибокою травмою, втратами й сумнівами, водночас стикаючись із недовірою та упередженнями щодо своєї ролі.

Фільм показує капеланське служіння без героїзації чи романтизації — через втому, страх, віру й кризу віри. Історії героїнь стають підставою для ширшої розмови про місце жінок у військовій та релігійній системах і про те, як реальність війни змінює уявлення про духовне лідерство.

Як реалізували

• Фільм створено у форматі антології, що дозволило показати різні досвіди й контексти капеланського служіння.
• Наратив побудовано навколо живих історій героїнь — без нав’язування оцінок, без проповіді й без спрощених відповідей.
• Після прем’єри проєкт було доповнено публічними дискусіями, які розширили екранну розмову до суспільного рівня.

Вплив

«Капеланки. Молитва у пеклі» став однією з найбільш резонансних документальних робіт Суспільного. Після прем’єри команда отримала сотні відгуків від глядачів, які зазначали, що фільм «допомагає знову відчути сенс віри» та відкриває невидиму раніше частину роботи жінок, яку часто ігнорують або знецінюють.

Проєкт ініціював публічні дискусії про роль жінок у військовій системі та необхідність офіційного визнання жінок-капеланок у структурі Збройних сил України. Таким чином фільм вийшов за межі культурного продукту й став інструментом суспільної розмови.

Фільм отримав Міжнародну нагороду фестивалю Women and the World (IFFWW) у категорії «Найкращий повнометражний телевізійний фільм» та став лауреатом премії імені Івана Франка в номінації «За кращий твір у телевізійній сфері».

Що можуть використати інші редакції:

• Робити видимими жінок у традиційно «чоловічих» ролях, фокусуючись на їхній професійній функції та реальному досвіді, а не на винятковості чи «незвичності» їхньої присутності.
• Працювати з чутливими темами без героїзації та моралізаторства, дозволяючи аудиторії самій формувати висновки на основі живих історій і контексту, а не нав’язаних оцінок.
• Використовувати документальний формат як інструмент суспільного діалогу, а не лише як культурний продукт — зокрема для порушення тем, що потребують інституційних змін.
• Підсилювати екранні історії публічними обговореннями, залучаючи експертів, представників інституцій і аудиторію до продовження розмови поза межами фільму.
• Планувати вплив на етапі виробництва, закладаючи можливість подальших дискусій, показів і використання матеріалу в адвокаційних або просвітницьких цілях.

Кейс:

Короткометражний документальний фільм «Вакансія: людина».

Медіа:

Суспільне Мовлення (національна мультимедійна платформа)

Контекст

Робоче середовище — простір, де люди проводять значну частину життя, однак для багатьох представників ЛГБТІК+ воно залишається небезпечним. Страх стигматизації, упереджень і втрати роботи змушує людей приховувати себе, що напряму впливає на психологічний стан, вигорання та професійну реалізацію. Команда Суспільного обрала документальний формат, щоб говорити про це без сенсацій і драматизації — через реальний досвід.

Що зробили

Суспільне створило короткометражний документальний фільм «Вакансія: людина» про досвід ЛГБТІК+ людей на роботі. В основі — історії двох героїв, Каті та Дем’яна, які відкрито говорять про страх, мовчання, тиск і шлях до прийняття в професійному середовищі.

Фільм доповнений експертним контекстом і статистикою: за даними ГО «Точка опори ЮА», 37 із 40 опитаних ЛГБТІК+ людей приховують свою ідентичність на роботі через страх змін у ставленні колективу й керівництва. Особисті історії героїв стають аргументом на користь відкритості як чинника зниження вигорання та підвищення стійкості команд.

Як реалізували:

• Робота над фільмом відбувалася у партнерстві з ГО «Точка опори ЮА».
• Для героїв забезпечили безпечні умови участі та чутливий підхід під час зйомок.
• У фільмі використано метафору спільної картини як символу прийняття й співіснування в колективі.
• Після релізу фільм презентували на двох ярмарках вакансій як привід для розмови про інклюзивний рекрутинг і корпоративну культуру.

«Для нас було принципово не “говорити про”, а дати можливість людям говорити від першої особи — без пояснення їхнього досвіду для когось», – говорить Анастасія Гудима, директорка Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного мовлення, членкиня редакційної ради. 

Вплив

• Після виходу фільму команда отримала десятки відгуків від представників і представниць ЛГБТІК+ спільноти, які зазначали, що вперше побачили в українських медіа неклішований і не знецінювальний образ свого досвіду.
• Частина глядачів зізналася, що після перегляду наважилася подати резюме на Суспільне; кілька з них нині працюють у підрозділах медіагрупи. Цей проєкт показав, що відповідальна репрезентація напряму впливає не лише на аудиторну довіру, а й на здатність медіа залучати нових фахівців і формувати безпечну внутрішню культуру.
• Героїня фільму Катя після участі почала відкрито говорити про свою ідентичність і проводить навчання з лідерства та прийняття.
• У соціальних мережах фільм зібрав сотні коментарів підтримки без зафіксованих негативних реакцій.
• «Вакансія: людина» здобув друге місце на 5-му Міжнародному телефестивалі «Серце Європи» у категорії «Короткометражний документальний фільм» (Варшава).

Що можуть використати інші редакції:

• Давати слово вразливим групам без зведення їхнього досвіду виключно до травми.
• Працювати з профільними громадськими організаціями за принципом «Нічого про нас без нас».
• Використовувати документальний формат як інструмент зміни ставлення й професійних практик — не лише для інформування, а й для впливу на культуру всередині редакцій і на ринку праці.

Кейс:

Двосерійний документальний сюжет, перша серія «Хочу отримати хороший протез, але не вірю в це» та друга серія «Моя мрія отримати якісний протез здійснилася» 

Медіа:

Суспільне Мовлення (національна мультимедійна платформа)

Контекст

Ветерани з інвалідністю часто стикаються з бар’єрами доступу до медичної допомоги, реабілітації та соціальної підтримки. Для представників національних спільнот ці труднощі можуть посилюватися упередженнями та недовірою з боку системи. Команда Суспільного звернулася до цієї теми, щоб показати, як перетинаються війна, інвалідність і етнічна дискримінація — і що може змінити ситуацію.

Що зробили

Суспільне створило двосерійний документальний сюжет про ветерана ЗСУ Йосипа Лакатоша — батька шести дітей, рома за походженням. 

У першій частині зафіксовано його історію поранення на фронті, втрату ноги, складну реабілітацію та відчай через відсутність доступу до якісного протезування. Матеріал порушує тему подвійної дискримінації — за етнічною ознакою та через інвалідність — і показує системні проблеми, з якими стикаються ветерани: від браку інформації та підтримки до труднощів із виплатами й медичною допомогою.

Друга частина фільму фіксує шлях героя до відновлення — від появи надії до встановлення сучасного протеза та повернення до активного життя.

Як реалізували

Матеріал створено у форматі двох частин, що дозволило показати не лише кризу, а й розвиток подій та конкретний результат.

Журналісти Суспільного супроводжували героя на всіх етапах — від моменту, коли він не вірив у можливість отримати допомогу, до реабілітації та відновлення.

Команда оперативно відреагувала на суспільний резонанс після виходу першої частини та допомогла організувати збір коштів для підтримки героя.

Вплив

Сюжет зібрав понад 470 тисяч переглядів і тисячі коментарів підтримки. У перші години після прем’єри команда отримала десятки дзвінків і повідомлень від глядачів, які хотіли допомогти герою.

«Було так — ми опублікували перший сюжет і в цей же день шквал повідомлень і дзвінків від різних людей з пропозицією допомогти герою відгукнувся центр протезування в Києві і Йосипу зробили протез», — розповідає Анастасія Гудима, директорка Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного мовлення, членкиня редакційної ради. 

Історію побачили засновники проєкту підтримки ветеранів TYTANOVI, які запропонували Йосипу безкоштовно встановити надсучасний протез. Після кількох операцій і тривалої реабілітації герой повернувся додому без крісла колісного — пішки.

Через рік команда зняла другу частину фільму, де Йосип знову танцює, тримає дітей на руках і живе повноцінним життям.

«Ми повернулися до історії Йосипа, щоб показати його шлях цілісно від поранення і його зневіри до моменту протезування. Для команди було важливо розповісти цю історію з позиції гідності й можливостей, адже Йосип є ветераном, батьком 6-ти дітей і представником ромської національної спільноти, голоси якої рідко звучать у медіа поза контекстом стереотипів і другий матеріал фіксує з його сторони повернення довіри, надії та відчуття підтримки з боку суспільства», — поділилась Сімона Нестеренко-Шатро, редакторка контенту ромською мовою Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей.

Матеріал став одним із найсильніших кейсів ромської редакції Суспільного та прикладом того, як журналістика може мати прямий, вимірюваний вплив на життя людини.

Що можуть використати інші редакції:

• Показувати перетин кількох форм дискримінації, не розділяючи досвід людини на «окремі проблеми», а працюючи з ним комплексно.
• Повертатися до історій, якщо з’являється розвиток або результат — це підсилює довіру до медіа й демонструє відповідальність за героя.
• Працювати з вразливими темами для реального впливу, а не лише для фіксації проблеми, плануючи подальші кроки ще на етапі виробництва матеріалу.
• Будувати історію навколо людини як особистості, а не як представника «вразливої групи», уникаючи стигматизації та узагальнень.