Ірина Сампан каже, що деякі жінки в армії, щоби швидше стати «своїми» починають перебирати точку зору чоловіків і говорити як вони. Йдеться про випадки мізогінії, коли жінки виправдовують те, що інших жінок на бойових посадах не беруть на завдання через їхню стать. За її словами, на фронті часто можна почути необґрунтовані заборони, тільки через те, що «ти ж дівчинка».
Ірина Сампан — воєнна кореспондентка, працює для видання «Цензор.нет» і каналу «Бутусов Плюс», а також для «Громадського радіо». Має восьмирічний досвід роботи на фронті. Після повномасштабного вторгнення на кілька місяців полишила журналістику, щоби зосередитися на волонтерській допомозі військовим, але повернулася, бо відчула потребу професійної реалізації. Має трирічного сина, якого лишає з батьками чи чоловіком, коли їздить працювати на передовій.
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
До повномасштабного вторгнення в мене був авторський проєкт, програма яка називалася «Східний фланг». Вона була про те, які кроки Україна робить для вступу до НАТО, що роблять Збройні сили, уряд і таке інше. Я була авторкою. Після вторгнення це стало неактуальним, зрозуміло, що на порядку денному вступ до НАТО не стояв. На чотири місяці я покинула журналістику. У мене була екзистенційна криза. Я думала про те, що хотіла бути корисною своїй країні і Збройним силам. Я зрозуміла, що не можу зараз писати, знімати, видавати й тому я пішла у волонтерство. Чотири місяці я волонтерила, возила допомогу військовим на фронт, ганяла машини, зібрала команду, яка займалася рекрутингом іноземних бійців, які хотіли воювати за Україну. Але якось поступово ресурси вичерпувалися, у тому числі й матеріальні. Я не працювала, у мене не було зарплати. Я жила при Іноземному легіоні, вони мене годували й давали прихисток. Я зрозуміла, що далі я не протягну і єдине, що може мені зараз дати сили — це журналістика. До того ж волонтерська робота стала злагодженою.
Чотири місяці я волонтерила, возила допомогу військовим на фронт, ганяла машини, зібрала команду, яка займалася рекрутингом іноземних бійців
Після 24 лютого у волонтерство включилися всі, допомагали хаотично і хто чим може. Пройшов місяць, два, три і я бачу, що великі фонди налагодили процес. Ті самі пікапи, які я возила одиницями, фонди закуповують цілими партіями. Тобто у волонтерстві я вже не дуже була потрібна. Так само і з рекрутингом. Це спочатку був великий потік іноземних бійців, які їхали сюди, дзвонили до нас, просили допомогти перейти кордон, зорієнтуватися. А зараз потік впав, пишуть раз на місяць чи раз на пару тижнів. В основному ми запрошуємо інструкторів. Тому для себе я тут теж не бачила продовження і вирішила повернутися в журналістику.
Я працюю на тому самому ютуб-каналі. Зараз я знімаю інтерв’ю з бійцями й репортажі. В інтерв’ю я роблю фокус на рядових бійцях, які на передку. Ми маємо там дуже різні історії про різних героїв. У принципі, що до повномасштабної війни, що зараз, я займаюся тим самим. Хоча війна вплинула на формат, у якому я видаю контент. Але все інше не змінилося.
Що довелося змінювати в професійному плані: робота з новими темами, нові навички, зміна місця роботи?
Та ні, усе залишилося приблизно так само. Але якщо раніше за ці гроші я робила чотири програми на місяць, то зараз мені треба здати 9-10 репортажів. Але через зміну формату це не так важко. Усе ж раніше ми видавали велику повноцінну аналітичну програму, це було нелегко. Ми робили все вдвох з оператором. А зараз мені працюється легше, тому я просто шукаю людей і їхні історії, знімаю і слухаю. Я приїжджаю на фронт, контактую з командиром чи з пресофіцером і вони мені підказують, яку історію можна записати. Наприклад, історію бійця, який до війни був оперним співаком, а зараз він стрілець. Тому це трохи легше, бо потребує менше моєї авторської роботи.
Ще я відійшла від новин. До повномасштабної війни я вела новини на «Громадському радіо». Зараз не веду. Іноді роблю для «Громадського» щось для соцмереж. Що ж до навичок, то я зрозуміла, що можу працювати цілодобово на адреналіні, чи гніві, чи на страху, чи якійсь внутрішній мотивації. Так було місяці три, але потім я почала розклеюватися й у моральному плані, і в плані здоров’я.
Війна для мене не нова тема, я з цією темою працюю 8 років. Просто в мене були різні жанри й різні періоди. Спочатку я робила репортажі, потім почала писати аналітичні матеріали. Тому я не можу сказати, що це нові теми. Я більше почала працювати з англійською мовою завдяки іноземним рекрутам. Коли я з ними працювала, я підтягла свою англійську. Ще я певний час у легіоні виконувала роботу пресофіцера й це був новий досвід роботи по той бік. Коли ти журналіст, ти постійно контактуєш із пресофіцерами, але тільки коли ти сам стаєш на це місце й постійно варишся серед армійців, починаєш розуміти, як воно. Наприклад, думаєш про бійця, чи не буде йому важко дати чотири інтерв’ю, щоби раптом боєць не сказав щось, що не можна казати, бо це ж моя відповідальність. Це були для мене нові навички і вони мені зараз допомагають у роботі з пресофіцерами.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
Те, що може прилетіти в будь-який момент і незалежно від того, де ти знаходишся. Безпека родини, безпека дитини теж виклик. Я залишаюся в Києві, а моя дитина була в евакуації з березня до травня. Потім я вирішила повернути дитину в Київ, зараз він ходить у садок. Але безпекові виклики — це ті виклики, які від мене особисто не залежать, тому що прилетіти може будь-куди. Я ще, до речі, живу в Бучанському районі. І, хоча, я сподіваюся, що другий раз на Київ не підуть, але ми не можемо бути в цьому впевнені. Потім є ще виклики щодо моєї особистої безпеки на фронті, щодо можливого поранення чи навіть смерті. Донедавна я була єдиною годувальницею в сім’ї. Зараз у мене є чоловік і ми все ділимо навпіл. Але я журналістка, якщо зі мною щось станеться, моя родина нічого не отримає. Був законопроєкт, але, здається, його так і не довели до кінця, про страхування життя воєнних журналістів. Мені б хотілося би доопрацювати цей момент зі своїм страхуванням.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Ну, звісно, перемога. Але якщо йдеться про життя під час війни. то те, про що я вже сказала — якесь страхування життя. Усе це поки вилами по воді писано, хочеться бути більш впевненою, що в разі чого моя родина щось отримає. Але я взагалі оптимістка, я не збираюся помирати зараз.
У мене взагалі проблеми з усвідомленням власної безпеки. Коли я не працюю на передовій, у мене якесь відчуття неповноцінності. Мені потрібно бути в епіцентрі, йти з бійцями в наступ або спілкуватися з ними безпосередньо після цього. А коли я на другій чи третій лінії, або коли мене не пускають на якісь позиції, а я знаю, що там небезпечно, то мене це дратує. Тому посилити мою безпеку може моя раціональність. Що ж до безпеки родини, то батьки у відносній безпеці, вони в центральній Україні. У разі чого є машини, є засоби евакуації. Впевненість у майбутньому? Я думаю, що зараз у всіх із цим проблеми. Закінчення війни — це може посилити мою впевненість у майбутньому.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
Як я вже сказала, донедавна я сама виховувала дитину й це було дуже складно. Дитині три роки й майже всі три роки ми з ним удвох. Я не могла залишити роботу, яку дуже люблю й не могла віддати батькам назавжди дитину, яку теж дуже люблю. Всі попередні 8 років війни у мене була ця дилема – як вибрати між особистим життям і роботою. Я не ставлю це на ваги й не хочу ставити. Коли хтось мене до цього змушує, все закінчується дуже швидко.
Я прийшла на роботу в обтягуючих штанах і мені сказали «о, які штани, завжди так ходи»
Зараз мені легше, бо я зустріла чоловіка, який допомагає мені у всьому і бере на себе половину відповідальності. Також дитина стала старшою і він розуміє, що коли мама їде у відрядження, то мама їде у відрядження. Тому вдається поєднувати. Іноді не вдається, коли виникає щось нагальне, типу за годину пресконференція чи от завтра виступити ввечері й щось розповісти. Усе, що після 17 години вечора — це вже неможливо поєднати, бо це вже після садка, а я поки не змогла знайти няню. А так загалом мої домашні навчилися розуміти, що я люблю свою роботу й що зі мною треба будувати стосунки через призму роботи.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
Зараз я фрілансерка більше. Я працюю з «Цензором» два роки й досі не знайома з усім колективом. Мені комфортно. Головний редактор завжди мене підтримує, дає мені робити те, що я хочу й писати про те, про що я хочу. Мені комфортно, тому що він завжди дає мотивацію, навіть коли я опускаю руки. Щодо оплати праці мені не відомо, скільки платять кожному, але ті гроші, які платять мені мене задовольняють і це вище середньої ставки на ринку. Що ж до «Громадського радіо», то це здорова інтелектуальна атмосфера, усталені погляди на життя й конфлікти. Мені дуже пощастило з колективами на обидвох роботах. Про кар’єрне зростання можу сказати так: більше працюєш — більше ростеш.
Який гендерний склад вашого колективу на рівні команди та на рівні керівників організації?
Я знімаю для каналу Бутусова, головний — чоловік, сам Юрій Бутусов, редакторка всього контенту, який надсилають — жінка, Альона Лунькова. Колектив маленький, сформований із людей, яких вибрав сам Бутусов. Серед польових журналістів я, здається, єдина жінка. Якщо брати весь «Цензор», то там є багато жінок. На «Громадському радіо» переважають жінки, чоловіків лише кілька. Можливо, жінки більш живучі (сміється, — авт.), а ще в нас там дружній до жінок колектив, де жінка почуває себе комфортно і знає, що завжди може звернутися, якщо її, наприклад, образять. Ні там, ні там у мене не було проблем через те, що я жінка.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
На «Громадському радіо» вже затвердили гендерну політику. Щодо каналу Бутусова, то ми зараз про це не думаємо. Робимо зараз свою роботу: зйомка-монтаж-відрядження. Колектив маленький, ми працюємо віддалено, тож поки це, мабуть, не актуально. Якби ми працювали в офісі, перетиналися й мали спільний побут, то це була б інша історія.
Чи зазнавали ви сексизму на роботі? Від кого від був: колег, героїв матеріалу?
На роботі — ні, ніколи. Один раз тільки була ситуація, коли були заворушення в Казахстані і я хотіла туди поїхати, але Юра Бутусов мене не пустив. Сказав, що там багато росіян і ти будеш їхати прямо їм у руки. Але я не вважаю, що це був сексистський момент, це було рішення наставника.
Водночас від сексизму я постійно потерпаю від моїх героїв, оскільки я працюю з військовими. Є військові, які знають про мої погляди й що я феміністка. Я чітко розмежовує особисте й роботу, я прошу чітко куди мене треба допустити й чому, ставлю на місце тих, хто мені відповідає, що «ти ж дівчинка». Є історія, про яку я пост напишу. В останню мою поїздку в 35 бригаду морської піхоти, туди разом із пресофіцером приїхала психологиня, заступниця командира з морально-психологічного забезпечення. Я її запитала, чи багато служить жінок на бойових посадах. І вона каже: «Ні, не багато, є одна снайперка, але її на бойові не беруть». Питаю: «Чому?». І вона мені відповідає: «Тому що вона дівчина». Тобто психологиня, яка має утримувати на певному психологічному рівні стан підрозділу і всіх військових каже мені «раніше я думала так, як ви, теж була такою розумною, а зараз поспілкувалася з хлопцями й думаю, що жінкам не варто цим займатися». І це така величезна проблема насправді.
Деякі жінки в армії щоб швидше стати «своїми» починають перебирати точку зору чоловіків і говорити, як вони. Це мізогінія. Тобто ти військовослужбовиця, але ти думаєш, що жінкам не місце в армії на бойових посадах. Оці постійні «не можна» є в армії щодо жінок. Не можна на завдання, не можна там, де небезпечно, тому що ти жінка і твоя смерть, типу, стане трагічнішою за смерть чоловіка. Це постійно і я не знаю, як ці печерні стереотипи перемогти. В армії зараз немає головної гендерної радниці і я навіть не знаю, до кого тепер із такими випадками звертатися. Тому я намагаюся їздити до своїх знайомих командирів, які знають, що я не сприйму такі необґрунтовані заборони. Мої знайомі це зрозуміли й дають працювати там, де мені потрібно. Іноді мене ще запитують «а як же чоловік, а з ким діти, а що буде, якщо з вами щось трапиться». Тобто це постійний вихід за мої особисті кордони і я цього не люблю.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі?
Від колег ні, ніколи. Один раз, коли я працювала в Міноборони, я прийшла в обтягуючих штанах і мені сказали «о, які штани, завжди так ходи». Я сказала, що це харасмент і якщо я ще раз таке почую, будуть наслідки. Потім я почала у відповідь жартувати про їхні штани і як вони виглядають, і чоловіки зрозуміли, що зі мною так не можна. Насильства фізичного чи психологічного щодо мене не було.
Був випадок з героєм, актором Володимиром Талашком. Були домагання, але я зуміла видертися і втекти з його квартири після інтерв’ю. Це кричущий випадок. Але завдяки жіночій журналістській спільноті, її підтримці, юристкам, ми змогли зробити цей випадок публічним і домогтися його звільнення з університету імені Карпенка-Карого, де він викладав.
Які способи протидії ви застосовували, якщо мали такий досвід? Якщо не застосовували, які способи вважаєте ефективними?
Перше, що ти намагаєшся зробити — це фізична протидія, відсахнутися, відмовитися, попередити, що це недопустимо. Якщо на людину це не діє, то із собою треба мати засоби захисту. Я би радила ходити на курси самозахисту. У мене частіші випадки — це словесна гендерна дискримінація, від якої важко захиститися, бо ти приїжджаєш у наступний підрозділ і там приблизно така ж сама ситуація. Методи протидії — це розголос.
Найважче довести сексуальні домагання, я це знаю по собі. Про випадок із харасменом від Талашка я змогла розповісти тільки через три роки, коли інші дівчата заговорили. Є багато медійниць, які займаються цими питаннями, вони авторитетні, до них можна звернутися за допомогою й порадою. Але я раджу не мовчати, тому що мовчання породжує замкнене коло насильства. Наприклад, армія — це закрите середовище, де практично всі один одного знають і все швидко стає відомим. Але нічого й не виноситься поза це середовище, усе швидко намагаються зам’яти. На «Громадському радіо» в нас теж був один відомий тобі неприємний випадок на сексуальному підґрунті. Але наш колектив на радіо настільки здоровий, що сам зміг позбутися цієї ситуації й сам собі допомогти. Це дуже круто, про такий колектив можна тільки мріяти.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Я не звикла розділяти проблеми в журналістиці за гендерним аспектом. Але якщо говорити саме про жінок, то це догляд за дітьми і відсутність допомоги з цим, особливо коли йдеться про самотню жінку-професіоналку. Коли жінка має дітей, вона ж не стає гіршою журналісткою. Я би більше підтримувала таких жінок.
Потім мені ще не вистачає підтримки для воєнних кореспонденток, які потрапили в полон. Ми розуміємо, що там із ними можуть робити, це насилля, зґвалтування. У мене поки немає чіткого бачення, як тут можна допомогти. Але йдеться про медійниць, публічних людей, яким повертатися у свою професію буде дуже важко. Можливо, треба не урядова допомога, можливо, якась громадська організація.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Я думаю, що так. Враховуючи мій власний досвід, саме медійна жіноча організація «Жінки в медіа» й мої колежанки-журналістки, підтримали мене й допомогли зробити медійною історію із сексуальним харасментом. Без їхньої підтримки й розуміння, що вона буде, що мені довіряють, я не знаю, чи могла б розказати. І зараз, коли я стикаюся з різними дискримінаційними кейсами, я теж знаю, що за спиною в мене є величезна підтримка від цих жінок. Я вважаю, що такі організації потрібні, при чому на різних рівнях. Наприклад, коли ти йдеш у декрет (або виходиш із нього) і потребуєш поради. Коли ти є частиною великої спільноти, великого колективу, тоді ти впевнений у своїх силах і своїй роботі.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
