Настя Станко розповідає про перші дні війни, роботу на передовій і те, як материнство змінило її погляди на безпеку воєнкора.
Анастасія Станко — воєнна кореспондентка «Громадського», із серпня 2020 по липень 2021 року головна редакторка об’єднаної редакції Hromadske.tv. З посади головної редакторки вирішила піти, щоби приділяти більше часу піврічному сину. З початком повномасштабного вторгнення повернулася в журналістику, оскільки мала досвід як воєнна кореспондентка під час активних бойових дій на Донбасі у 2014-2015 роках. У Насті є маленький син Остап, який чекає вдома, поки вона працює в гарячих точках, щоби показати світу, що насправді відбувається в Україні.
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
Війна застала мене в Києві. Вночі ми почули вибухи. У мене є маленька дитина, коли почалася війна йому був рік і місяць. Він спав біля нас, — довелося будити, збирати його і двох наших котів. Далі ми почали вибиратися з Києва. Ми мали попередній план, що ми поїдемо до моїх батьків у Івано-Франківськ. Мій чоловік працює в ІТ-індустрії й у його компанії вже кілька днів просили переїхати, але ми думали, що ще помиємо машину, не поспішали. Планували виїхати якраз 24 лютого, тобто деякі речі й документи в нас були вже зібрані. Нам вдалося оминути ті страшні затори, які були на виїзд із Києва. Забрали мою подругу Юлію Банкову, головну редакторку Ліги й відвезли її до батьків у Шепетівку. Там уже на той момент не було пального. Потім ми дісталися у Франківськ. Сім’я й досі живе там. Наш син у батьків у Франківську весь час, мій чоловік мій теж, він працює з дому. Я десь по два тижні на фронті знімаю, монтую, ще два тижні у Франківську. Іноді ми навідуємося в Київ.
Що довелося змінювати в професійному плані: робота з новими темами, нові навички, зміна місця роботи тощо?
Треба сказати, що влітку 2021 року я звільнилася з роботи, з посади головної редакторки «Громадського». Дитині було півроку і я вирішила, що ця керівна посада забирає дуже багато часу і я не справляюся з двома ролями. Тому я прийняла радикальне рішення: звільнитися і бути більше з дитиною. Десь 20 лютого, розуміючи що щось буде, я вирішила повертатися. 25 лютого, на другий день війни, ми з чоловіком повернулися в Київ і я почала працювати. Тобто війна змінила мою «роботу» так, що я повернулася на роботу. Зараз я працюю здебільшого для «Громадського», іноді продюсую щось чи дописую для іноземних медіа, але 70% часу я працюю як воєнна кореспондентка «Громадського». Майже нічого, окрім передової, лінії фронту і військових я не знімаю.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
Я вирішила повернутися до роботи, тому що розуміла, що в мене є необхідний досвід. Я не розуміла й не могла знати, як мені вдасться працювати й поєднувати все це й сім’ю. Але коли вже почав, то просто береш і робиш. У перші дні на «Громадському» трохи панікували, хтось кудись їхав, вивозив родини, а я вже була тут і вже родину вивезла. Я розуміла, що в мене є навички і я можу це робити знову, оскільки 2014, 2015 і аж до 2017 року я провела на Донбасі. Тоді було все таке ж, але не те саме, бо зараз безпечного місця просто нема. Тоді ми їздили на передову й розуміли, що можемо загинути. Я була в усіх гарячих точках, окрім Донецького аеропорту й Іловайська. Але тоді зрозуміла, що ти попрацюєш, вийдеш і далі буде тил, і буде безпечніше. Зараз такого нема. Наприклад, коли я працюю з батальйоном, який за кілька кілометрів від нуля, то знаю, що тут так само небезпечно. Це найбільший страх і стрес, бо неможливо розслабитися й заспокоїтися.
З’явилося відчуття небезпеки, ти їздиш із військовими, а вони (росіяни — ред.) полюють на військових, скупчення сил, штаби
Аналізуючи 2014-2015 роки й те, що зараз, я розумію, що тоді знімала в набагато небезпечніших місцях і ситуаціях. Я передивляюся свої старі репортажі й розумію, що зараз у таке вже не поїхала. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, з материнством, бо я відчуваю дуже великий тиск відповідальності, що якщо зі мною щось станеться, моя дитина залишиться сиротою. Тому я почала боятися. Я продовжую робити свою роботу, але в якісь місця, куди б поїхала раніше, зараз їхати не готова їхати. Наприклад, була можливість дістатися в Сєвєродонецьк на Азот, коли там йшли бої, але я вирішила, що туди не поїду. Не готова психологічно, бо мені страшно. Ось так змінилися відчуття. З’явилося відчуття небезпеки, ти їздиш із військовими, а вони (росіяни — ред.) полюють на військових, скупчення сил, штаби й так далі. І ти розумієш, що це дуже небезпечно і важко психологічно. Це основне.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Навіть не знаю. Я зараз знову хочу звернутися до своєї психологині із запитом, що я не можу ефективно виконувати свою роботу через страх. Мені здається, це головний виклик. Я їду кудись, домовляюся, знаю, що там буде непросто, але коли щось починає відбуватися, одразу хочу кудись зникнути, захожу в бліндаж. У мене психологічний бар’єр. І як бути з цим далі невідомо. Можливо, я трохи сумбурно пояснюю, але для мене головний безпековий виклик — як подолати страх і працювати далі. Я ніколи не знімаю ні бронежилет, ні каску. На всіх моїх репортажах можна побачити, що я завжди в повній екіпіровці, навіть коли це не дуже зручно. Мабуть, це трохи психологічний накрут, що я з цим усім більше захищена. Адже це артилерійська війна і від артилерії врятуватися дуже складно, коли ти десь на позиціях. Тому безпеки насправді нема.
Тобто відчуття захищеності насправді засоби захисту не додають?
Не додають. Хоча ти, звісно, намагаєшся себе переконувати, але розумієш, що ні.
А що потенційно могло б посилити відчуття безпеки і впевненості в майбутньому?
Та ніщо (сміється — ред.). Закінчення війни. Але якщо менш глобально, то я, наприклад, часто бачу, як іноземні команди журналістів мають охоронця, як правило з колишніх американських військових. Це теж, звісно, дуже відносно.
Але вони можуть, коли треба, сказати: от тут треба зробити так, умовно, а от тут — так. Багато хто має броньований автомобіль. Я по-доброму заздрю. Від прямого попадання це, звісно, не врятує, але від осколків — так. Тобто це такі речі, які б допомогли відчувати себе трохи краще, трохи більш захищеною. Що ще було б корисно? Не знаю. Ми часто опиняємося в таких ситуаціях, коли все так супер секретно й ти дуже багато часу витрачаєш, щоби з’ясувати, де стоїть бригада, домовитися з нею й так далі. Ворог це все прекрасно знає, а для журналістів постійно є якісь бар’єри. І часто ти сам опиняєшся на якійсь території, де нічого незрозуміло і від цього теж трохи страшно.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
Наскільки вдається? Правда в тому, що мої батьки теж працюють. Вони займаються камінами й у них зараз перед зимою дуже багато замовлень і іноді доводиться працювати до ночі. Мій чоловік теж працює на двох роботах. І на цих трьох людей я залишаю дитину, їдучи на передову. Звісно, через це все я почуваюся поганою мамою. Я нервуюся й кожен раз думаю «ну все, це востаннє». Або запитую себе «навіщо я їду туди, де стріляють, щоби що я це роблю?». Тобто, у мене дуже багато думок про те, чи варто продовжувати працювати. Відчуття провини перед дитиною мене з’їдає. У нього зараз такий цікавий період, коли він починає говорити й кожен день щось змінюється. Це моя перша дитина, я хочу бути з нею. Але водночас я хочу працювати. Відповісти на питання, як я це поєдную, мені складно. Воно якось так є, поки є. Я розумію, що це не завжди влаштовує мої рідних, бо вони хвилюються за мене. Розумію, що їм важко з дитиною й у нас бувають суперечки через це. Ну й коли ми говоримо про фінансовий бік, то це настільки не вартує. Це не ті гроші, які, наприклад, платять американські чи британські медіа. Це більше як волонтерство, бо роботою до кінця я б це не назвала.
Мені дуже сумно, що українських воєнкорів на передовій можна перерахувати на пальцях однієї чи двох рук.
Водночас, я розумію, що в нашій країні зараз є журналісти, яким ще важче. Які, наприклад, щоби поїхати на фронт падають на хвіст волонтерам, що я вважаю не дуже безпечним. Така складна робота в таких умовах має мати хоча б такий мінімальний комфорт, як власне авто, яке повезе тебе туди, куди треба, де твій водій хоча б пройшов курси першої допомоги (як я змусила нашого), у машині будуть каски, аптечки й люди знатимуть, як цим користуватися. Є грантова організація, яка страхує тих, хто працює на передовій. Але багато хто цього не має. Порівняно з тим, у яких умовах працюють західні колеги, цього всього не достатньо. І це така біла заздріть до того, як працюють вони і як працюємо ми. Навіть те, що вони можуть собі дозволити працювати вахтовим методом: одна група поїхала, приїхала інша. Якщо нічого не відбувається, то вони можуть дозволити собі 3-4 дні почекати.
Для українських медіа кожен день роботи дуже дорогий. Ти приїхав, знімаєш-знімаєш-знімаєш і потім маєш купу всього видати. Це дуже важкі умови роботи. Наприклад, ти хочеш зняти евакуацію поранених. Але ж ти не можеш її підгадати й часто тобі доводиться чекати. Якось нам треба було зняти роботу військових медиків на передовій і ми чекали три дні. Просто три дні сиділи й нічого не робили. Це фінансово дуже важкі, неможливі речі, непідйомні для багатьох українських редакцій. І чому, зрештою я все це роблю? Бо хочу. Я почуваюся краще, коли це роблю, попри всі озвучені проблеми, ніж коли не роблю. Я, знаєш, почуваюся ніби на своєму місці.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
Я б сказала дещо про роботу жінок і чоловіків кореспондентів загалом. Зі мною все зрозуміло, раніше в мене була топ-посада й потім я сама вирішила звільнитися. Якщо порівняти з 2014-2015 роком, коли я знала багатьох людей, які працюють як воєнкори й серед них була певна кількість журналісток, то зараз я їх майже не бачу. Я маю на увазі тих жінок, які працювали тоді. Але так само майже не бачу й чоловіків, які тоді працювали. Поясню: по-перше, українських журналістів взагалі на передовій мало порівняно з іноземними кореспондентами, по-друге, кореспонденток я не бачу зараз, бо вони, як і я, народили дітей чи хтось виїхав за кордон. Що ж до чоловіків, то частина воєнкорів, із якими я раніше працювала, пішла в Збройні сили України, а частина почала працювати фіксерами для іноземних медіа, тому що це значно-значно оплачуваніша робота ніж військовий журналіст українського медіа.
Загалом бачимо печальну картину, але для жінок і чоловіків причини різні. Мені дуже сумно, що українських воєнкорів на передовій можна перерахувати на пальцях однієї чи двох рук. Це я кажу не про тих, хто знімає міста, евакуацію, цивільних, соціальні теми, а саме про тих, хто працює з темою війни, передової і військових. Ще є багато українських журналістів, які працюють на фронті, але не для українських медіа і не як автори для іноземних медій, а більше як фіксери, допоміжний персонал.
Який гендерний склад вашого колективу на рівні команди та на рівні керівників організації?
У нас переважно жіночий колектив і на керівних посадах теж жінки. Наприклад, виконавча директорка й головна редакторка — жінки, а от двоє заступників го- ловної редакторки — чоловіки. Відсотково це десь 60 % на 40 %, де 60 % — це жінки.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
Дуже актуальні. Ми за них боремося від самого початку існування «Громадського», маю на увазі боремося в ширшому сенсі, не лише в нашому колективі, але й в цілому в українських ЗМІ. На самому початку існування «Громадського» в нас були кілька випадків дискримінації, коли інші люди були керівниками. Але ми це побороли і я вже багато років не бачу дискримінації за гендерною ознакою в нашому колективі.
Чи зазнавали ви сексизму на роботі? Від кого від був: колег, героїв матеріалу?
У мене були кілька випадків не в колективі, а під час роботи на передовій із військовими. Коли я опинялася в небезпечних місцях і кілька разів мені офіцери говорили, що тут мені не місце, бо я жінка, що передова не місце для жінки. Це було досить образливо. Одного разу зимою вночі при температурі -15 градусів один полковник вигнав мене з теплого бліндажа на вулицю і сказав, щоби я забиралася, бо жінці тут не місце. І ніхто з тих, хто там був, за мене не заступився, хоча це ці військові мене до себе запросили. Вони були нижчі за званням, ніж він. Але це все було до того, як я стала матір’ю. Зараз я не знаю, що про мене позаочі говорять, але якісь чутки доходять, що я типу «нє в сєбє» і з малою дитиною бігаю по фронту. Ну тобто, що я б цього не мала б робити. Мабуть, що хтось так справді думає. Але ти ніколи не почуєш такого про чоловіка у війську чи чоловіка-воєнкора. Я відчуваю, що це подвійні стандарти.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі?
Про дискримінацію я вже вище розповіла історію. А чогось іще в моїй практиці більше не було.
Які способи протидії ви застосовували, якщо мали такий досвід? Якщо не застосовували, які способи вважаєте ефективними?
Про материнство й мою роботу на фронті я стараюся людям пояснювати так, як я це пояснюю зараз в інтерв’ю, що це потрібно мені, це мій спосіб не з’їхати з глузду — працювати й робити те, що я вмію робити добре. Якби я цього не робила, мені було б психологічно погано і важко жити та читати новини з фронту. Якось я приїхала з відрядження і зробила трохи довшу перерву між виїздами. За цей час я встигла з усіма вдома посваритися, бо це для мене постійний стрес, а не спокійне життя. Тобто я пояснюю, займаюся якимось таким просвітництвом, що жінки мають свої потреби в самореалізації, як і чоловіки й це нормально. Що ж до порад, то все залежить від ситуації. Якщо йдеться про побиття, важчі форми дискримінації, або напад, то треба боротися, звертатися в поліцію, протидіяти законними методами і, звісно ж, виносити в публічну площину. Можливо, ти пам’ятаєш історію кілька років тому з текстом «Заборони», який переріс у те, що Катю Сергацкову почали булити, постити її фотографії із сином, переслідувати, писати про те, що вона ходила з дитиною на роботу, а мала займатися ним вдома. Це неприпустимі речі. Але я розумію, що в нашому суспільстві ще багато людей думають так, як тоді написав Скрипін. Це треба змінювати. Гучно, довго пояснювати, що це ненормально й така позиція не є адекватною.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Насправді це всі ті самі проблеми — поєднання роботи, яка завжди була важкою й забирала купу часу, й особистого життя. Журналістика — це не просто робота, не просто професія, це покликання. Коли, наприклад, я була головною редакторкою, це безкінечний потік роботи. Може я, звісно, поганий тайм-менеджер, але іноді робота закінчувалася о 1 ночі й починалася о 6 ранку.
Одного разу зимою вночі при температурі -15 градусів один полковник вигнав мене з теплого бліндажа на вулицю і сказав, щоби я забиралася, бо жінці тут не місце
Тепер із війною ці проблеми посилилися. Додалися питання фізичної безпеки й безпеки сім’ї. І ще можливість продовжувати роботу, бо я знаю, що після вторгнення є журналістки, які цю можливість втратили. Наприклад, якщо вона в Європі сама з дітьми, а чоловік залишився в Україні і працювати неможливо, коли ти мусиш бути з дитиною, якщо вона чи вони ще малі. З іншого боку, треба на щось жити. І це все дуже непросто. От у чому зараз складність і виклик. А іноді чоловік іде воювати й ти живеш у цьому очікуванні часу Х, коли він потрапить на фронт, і тоді ти теж не можеш працювати, бо лишилася і з дитиною і з цими думками, бо боїшся, що він загине.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Безумовно, так. Я вважаю, що дуже потрібні. І було б добре, якби була організація, яка займалася б допомогою журналісткам, які потрапили в скрутну ситуацію, коли немає дому чи довелося переїхати, чи хтось із близьких загинув чи поранений. Треба гуртуватися й допомагати одна одній, бо поодинці це зробити буде дуже й дуже складно. Після війни ця купа проблем нікуди не зникне. Хоча мені зараз складно це уявити, бо горизонт планування в мене зараз дуже короткий, але, безумовно, такі організації будуть потрібні.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
