Олені Дворцовій 25 років, вона працювала журналісткою на миколаївському сайті «Преступности.НЕТ». Потім — журналісткою на сайті 0512.com.ua. Наразі — головна редакторка сайту м. Миколаєва 0512.com.ua.
Як і де ти дізналася про повномасштабне вторгнення, і як воно вплинуло на твою роботу?
Я дізналася про повномасштабне вторгнення о 5 ранку. Ми живемо в центрі Миколаєва, я прокинулася від дуже гучних звуків, не зрозуміла, що трапилося, і злякалася. Журналісти з різних сайтів нашої мережі почали писати в чат, і з’ясувалося, що вибухи були в різних містах. Ми відразу почали працювати й писати новини про те, що відбувається.
З цього моменту наша робота повністю змінилася, бо ми почали працювати 24/7 та без вихідних. Наша редакція складається з трьох журналісток. До цього ми робили чергування на стрічці, наприклад, один десь на стрічці сиджу я, а дівчата працюють з інтерв’ю та великими текстами. Зараз усі працюють на стрічці — хто що побачив, той і написав. Бачиш інформацію, перевіряєш, ставиш.
У такому темпі ми працювали досить довго. Потім організували чергування: хтось чергує із 6 ранку до 12 дня, хтось з 12 до 18, хтось з 18 до ночі. Буває, що я прокидаюся вночі та публікую інформацію про повітряні тривоги або вибухи. Мої журналістки виїхали за межі міста, зараз вони живуть у Миколаївській області.
Чи збільшилося навантаження?
Воно дуже зросло, бо з’явилося багато новин і багато фейків, які треба перевіряти. Зараз стільки подій, які треба відписувати відразу, бо через 10 хвилин це вже не актуально. Ми навчилися набагато швидше реагувати на новини, ніж раніше. Зараз у мене як у редакторки сайту, по суті немає вихідних. Я завжди маю бути на телефоні, бо у дівчат інколи зникає інтернет або світло. Траплялося, що я на добу залишилася без світла й у нас зник зв’язок. Це було важко.
Вихідних у тебе зовсім із того часу не було?
Зараз стало менше термінових новин і інколи ми можемо відпочити. Раніше наше місто було під більшою напругою, ми боялися, що до нас прорвуться російські військові, і новини були відповідні. Було важче і психологічно — дуже страшно, бо ти не знаєш, потрапиш у окупацію чи ні.
Зараз ми так прописали чергування, що у вихідний весь день і до ночі на стрічці чергує одна людина. Намагаємося відпочивати, бо дуже важко психологічно постійно тримати руку на пульсі. І своїм дівчатам я кажу, що якщо їм треба відпочити, щоби вони про це сказали — це краще, аніж вони просто вигорять і звільняться.
Зараз ми намагаємося організувати роботу так, щоб мати хоча б один вихідний на тиждень. Хоча все одно у свій вихідний я скидаю в робочий чат лінки й новини та сиджу в телефоні. Я не можу без інформації, мені потрібно завжди бути в курсі. Розумію, що так я колись вигорю, але, сподіваюся, що це буде не скоро.
Чи змінилася фінансова ситуація в редакції?
До цього ми жили тільки від реклами, а зараз у нас дуже погано з рекламою. До 24 лютого ми працювали за таблицею KPI: скільки працюєш — стільки й заробляєш. З лютого в нас немає цієї таблиці. Перші два місяці нам платили, як у січні. Потім ситуація змінилася й заробітна плата зменшилася, бо з фінансуванням стало погано. Але ми подаємося на гранти: виграли вже два і подалися на кілька інших. Завдяки цьому виживаємо. Стало важче, бо все дорожчає, плюс хочеться донейтити на ЗСУ. Зараз я працюю дуже багато і важко, отримуючи менші гроші. Наприклад, у мене зарплата впала у два рази. Я отримую 8700 грн. Але ми раді, що у нас є зарплата, бо в інших колег в регіональних редакціях ситуація ще гірша
Розумію, що сайт фінансово залежить від рекламодавців і з цим зараз нічого не вдієш. Тому я ставлюся з розумінням і сподіваюся, що ситуація покращуватиметься. На щастя, зарплату хоча б не затримують, вона приходить у фіксовану дату. Керівництво проводить із нами проводить зідзвони та розповідає про ситуацію в компанії. І мої журналістки також це розуміють і продовжують працювати.
А команду вдалося зберегти?
У нас залишилося дуже мало менеджерів із реклами, але журналісти всі лишилися. Керівництво розуміє, що без нас не буде сайтів. І, наскільки я знаю, нікого з журналістів не скорочували по всій мережі сайтів.
Що довелося змінювати в професійному плані?
Раніше ми так багато не писали на воєнну тематику. У мене взагалі не було такого досвіду, бо ми в редакції розподілили теми між трьома журналістками. Я ходила на сесії міськради та комісії. А моя колега (у якої чоловік військовий) писала на воєнну тематику й мала зв’язки в цій темі. Мені психологічно дуже важко працювати з воєнною темою, бо я пропускаю такі історії через себе.
У нинішніх умовах доводиться ставати суперуніверсальним журналістом. Доводиться психологічно себе налаштовувати, що треба буде спілкуватися з родиною полеглих героїв, або з тими, хто залишився без будинку. Коли йдеш знімати обстріли, розумієш, що біля тебе стоять люди, у яких уже немає дому. Треба взяти в них коментар, а ти просто стоїш і плачеш. Це дуже важко психологічно.
Ще один виклик — треба дуже швидко розрізняти фейки. Наприклад, днями один із речників сказав, що вже відбуваються бої за Херсон. Усі почали в мене питати «чому ви це не написали?». Потім з’ясувалося, що це фейк.
У нинішніх умовах доводиться ставати суперуніверсальним журналістом
Дуже важко в професійному плані те, що багато чого не можна публікувати. Ми спілкуємося з військовим командуванням, яке пояснює, про що можна писати, а про що ні. Водночас, телеграм-канали, які не належать ЗМІ, публікують те, що нам не можна. У результаті довіра до журналістів падає — бо та ж «Труха» публікує певну інформацію, а ми — ні. У результаті їм більше довіряють. А ми дотримуємося всіх етичних та воєнних правил і програємо.
Раніше ми не надто зважали на ведення ТГ-каналу, тепер дуже багато пишемо саме в Телеграмі. Але ми маємо обмеження, яких немає у звичайних ТГ-каналів. Публіка порівнює нас із «Трухою» і доводиться пояснювати, що «Труха» — це не журналістика і там багато фейків. Наприклад, вони пишуть про прильоти, коли чують грім, і нам часто доводиться спростовувати такі фейки.
Збільшене навантаження й така інтенсивна робота — це ініціатива редакції чи завдання керівництва?
Мій керівник не примушує нас працювати так інтенсивно, але ми самі розуміємо, що це зараз важливо, і по-іншому зараз не вийде. Коли новин менше, я прошу журналісток працювати менше і трохи відпочити. Я ні на кого не тисну й питаю, що журналістки хочуть написати, за яку тему взятися. Слідкую, щоби вони не перевтомлювалися.
Я би хотіла, щоб у нас було менше новин і менше переглядів. Колись я мріяла, щоб у нас збільшилися перегляди, але зараз, коли ми побачили 4 мільйони переглядів, не отримала від цього задоволення, бо знаю, якою ціною й завдяки чому вони з’явилися.
Які безпекові виклики зараз для тебе найнагальніші?
Щоби не влучила ракета. Найкраще для мене була б релокація, але я не хочу кудись їхати і не можу цього зробити, бо фінансова ситуація погана. Я не хочу витрачати на евакуацію свої заощадження, не розуміючи, що наступного місяця буде з зарплатою. Зараз ми сподіваємося на те, що рашистів відіб’ють подалі й ми не будемо від них так потерпати. Бо ми прифронтове місто і я розумію, що в нас будуть летіти ракети, від цього не втечеш.
Нам заборонили їздити в офіс із першого дня повномасштабної війни, тому ми працюємо з дому. Мої колеги живуть у більш безпечних місцях у Миколаївській області, їхні райони не потрапляють під обстріли. Я живу в Миколаєві, але працюю з дому і сподіваюся, що ракета до мене не прилетить. Я не ходжу в укриття, тому що воно далеко від нашого будинку — поки я добіжу, вірогідність, що мене вб’є ракета, дуже висока. Облаштованого підвалу в нас немає, тому ми працюємо в кімнаті за правилом двох стін. Коли чую вибухи, я просто лежу на ліжку й пишу новину. Розумію, що це небезпечно, але сподіваюся, що все буде добре.
Що може посилити твою безпеку та впевненість у майбутньому? (Крім розвалу Росії і смерті росіян)
Якщо я йду на фіксування обстрілів, у мене є бронежилет і каска (які мені надали ІМІ). Ще одну каску та бронежилет дав нам голова Миколаївської ОДА. Тому у нас є захисні засоби, але інколи тягнути 5 кілограм бронежилета на собі — дуже важко. У мене й так погіршилося здоров’я за ці пів року.
А впевненість у майбутньому може покращити хіба що розвал Росії. І якщо відіб’ють хоча б Херсонську область, тоді ракет у Миколаєві буде набагато менше. Бо по нашому місту стріляли ГРАДи, останні місяці РСЗВ (Смерчі та Урагани) і найчастіше С-300, — це страшно.
Чи додали б гранти впевненості в майбутньому?
Гранти ми шукаємо й подаємося на них. Зараз подалися на грант, де журналістам дають 500 євро в місяць, але ще не знаю результату. Гранти дуже допомагають журналістам — так ми знижуємо навантаження на компанію, бо 500 євро — це плюс один місяць роботи сайту і впевненість у тому, що в тебе буде заробітна плата.
Моя колега якось знайшла в Луцьку можливість тиждень відпочити — журналістам дають житло, коворкінг і так далі, щоби спокійно попрацювати і відпочити від обстрілів. Львівський медіафорум організовував тиждень у Карпатах для журналістів. Я туди пройшла, але не змогла поїхати.
Це дуже класно, коли для журналістів є можливість так відпочити. Це треба робити якомога частіше. Бо зараз журналісти — це фронт, який працює на всі 100. Люди віддаються роботі, про це треба знати і трошки допомагати. Особливо тим редакціям, що залежать від реклами, якої майже немає.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
У перші два місяці ми з чоловіком взагалі не прибирали вдома й не займалися побутом. Ми були знервовані, я працювала 24/7, мені треба було швидко ставити новини, а між цим були повітряні тривоги, під час яких ми ще намагалися ховатися, бо було дуже страшно. Тоді ми зовсім перестали доглядати за домом і собою, я могла тижнями не мити волосся, хоча раніше робила це щодня. Їжу не готували, їли бутерброди, а в магазин я виходила раз на два тижні. Уперше після 24 лютого я вийшла в магазин 10 березня. І після цього в мене піднявся тиск, було погано від нервів.
Зараз легше, я знаходжу час на те, щоби допомагати чоловіку по дому, готувати. Моя мама займається волонтерством, навіть інколи вдається поїхати до неї й щось їй допомогти.
Тобто зараз уже вдається поєднувати роботу й сім’ю. Я розумію, що сім’я — найважливіше в житті. Бо не знаєш, що буде завтра.
Який гендерний склад вашого колективу?
У нас у редакції три дівчини, тобто нас немає гендерної рівності в редакції) До цього, коли я тільки прийшла працювати на сайт, у редакції був один хлопець і три дівчини. Потім стало двоє хлопців і три дівчини. Потім хлопці пішли й залишилося три дівчини. Не знаю, чому так вийшло. Коли я шукала третього журналіста, до мене приходили чоловіки, але вони, на жаль, нам не підійшли.
А так керівник філіалу в нас чоловік. Головний редактор мережі — чоловік. Керівник усіх філіалів — чоловік. Виходить, що на найбільших керівних посадах чоловіки. Трохи нижче на посаді головної редакторки — уже я, жінка. І навіть серед менеджерів із реклами в нас було більше чоловіків, лише одна дівчина. Зараз у рекламному відділі залишилося тільки дві людини.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності? (Чи вони формалізовані, чи вони обговорюються й за яких обставин)
Зараз я розумію, що це погано, але ми це не обговорюємо. Бо коли ми беремо коментарі, ми виходимо з того, чи знаємо ми спікера та до кого легше зателефонувати. А на керівних посадах зазвичай чоловіки — ми ніяк не можемо їх змінити на жінок. Щодо героїв, коли беремо у когось інтерв’ю — в пріоритеті жінки. Не знаю, чому так виходить, можливо це чисто інтуїтивно, або тому, що з ними легше спілкуватися.
Чи зазнавала ти сексизму на роботі? Від кого від був: колег, героїв матеріалу
Мені важко, коли на керівних посадах у міськраді або в КП — чоловіки старшого віку. Вони більш вальяжні, вони відпускають сексистські жарти і ставляться несерйозно. Буває, протягуєш руку такому чоловіку, а він намагається її поцілувати. Я ж прийшла брати коментар, а не на побачення! Мені хочеться сказати — я тобі не подружка, не донька, не секретарка, я людина, яка хоче, щоби зі мною спілкувалися на рівні, а не жартували.
Коли чую вибухи, я просто лежу на ліжку й пишу новину
До цього я працювала в іншому виданні і там усе було набагато жорсткіше, ніж зараз. Там були три директори-чоловіки і редактор-чоловік.
Зараз із моїми дівчатами в нас взаємоповага і якщо щось не подобається — завжди про це можна сказати прямо. Думаю, що в редактора завжди має бути повага до своїх журналістів. Особливо це важливо зараз, коли маленька зарплата і велике навантаження, за таких умов колектив — найголовніше.
Ще якісь історії про сексизм згадаєш?
Якось одному директору КП не сподобалася реакція його начальства на мій текст, він подзвонив і сказав «зараз за тобою приїде машина, приїжджай, поговоримо». Мені було 22 роки, я дуже злякалася.
Під час спілкування він міг сказати: «А як тебе відпустив чоловік? Таку жінку й до мене». Я відповіла: «Чому він мене має відпускати? Я прийшла на роботу, брати коментар». Потім він моїй колезі-жінці фліртуючим тоном пропонував довезти її до редакції на своїй машині. У нього була таке ставлення до всіх журналісток — міг сказати «ти така красива, а моєму сину потрібна дружина». Тобто спілкувався не на професійному рівні, а по-хамськи. На жаль, таке часто трапляється з чоловіками старшого віку.
Досі пам’ятаю, як мені мер міста сказав «ви сьогодні виглядаєте гірше, ніж минулого разу». Я дуже здивувалася — бо я прийшла працювати, а не красиво виглядати. Я не мушу вдягатися так, щоби комусь подобатися — я на роботі. Я ж не домагаюся до мера, не коментую його зовнішність, чому він собі таке дозволяє?
А так ставлення до жінок у інших спікерів нормальне. У нас багато молодих депутатів, але я не пам’ятаю історій, щоби вони зі мною фліртували або вели по-сексистськи. Я часто буваю на сесіях і щодо інших журналісток також не бачила, щоби до них ставилися фамільярно.
Чи зазнавала ти дискримінації чи насильства на роботі? Наприклад, дискримінації в оплаті праці?
На попередньому місці роботи в нас була різна заробітна плата, яка залежала від того, скільки ти працюєш у медіа. І в головного редактора вона була більша, тому що він головний редактор. Інші отримували там більше за мене, бо я була стажеркою.
А тут за системою KPI у нас дискримінації немає — скільки заробиш, така й буде заробітна плата. Коли я тільки прийшла працювати на цей сайт, у мене була заробітна плата навіть більша, ніж у мого редактора-чоловіка, тому що я більше працювала. Якщо ставиш собі понаднормові задачі, заробляєш більше. Тому це ідеальна система оплати, вона мотивує працювати.
Чи існує, на твій погляд, дискримінація жінок у сфері медіа в Україні?
Жінок у сфері медіа набагато більше, ніж чоловіків, але серед керівництва їх менше. В Миколаєві набагато більше жінок-журналісток, але серед головних редакторів більше чоловіків. Я одна з двох головних редакторок серед інтернет-ЗМІ, ще й 25-річна. В усіх інших сайтах керують чоловіки. Є навіть редакція, де керівник чоловік, а всі решта — журналістки.
Які способи протидії дискримінації жінок у медіа ти вважаєш ефективними?
Найперше — про це треба говорити і багато говорити. Писати про це статті, проводити тренінги, робити вебінари для чоловіків, щоби вони розуміли, що таке сексизм та дискримінація, і як не треба поводитися.
На жаль, з погляду чоловіків часто професія журналістки сексуалізована та романтизована. Навіть у серіалах журналістка зазвичай — це висока красива жінка на підборах, білявка з третім розміром грудей та короткою спідницею. Думаю, що такі серіали також впливають на чоловіків, бо вони сподіваются, що на інтерв’ю до них зайде така ефектна дівчина, а заходжу я. На жаль, і серіали, і книжки теж на це впливають. Навіть у «50 відтінках сірого» Анастейша Стіл — журналістка. Тому, думаю, що треба достукуватися саме до чоловіків, які керують редакціями. Можливо, робити вебінари для редакцій і пояснювати роль жінок.
Тобто треба щось робити з несерйозним сприйняттям журналісток як таких. Щоби нас не називали «підставками для мікрофона», бо я й таке чула.
Що ти вважаєш ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Зараз ключова проблема — це безпека жінок. Вони дуже сміливі, їздять на фронт і в прифронтові міста та села. Мені дуже страшно за дівчат. Наприклад, на всі «прильоти» в нас у місті висвітлює дівчина. Мені за неї дуже страшно, вона навіть молодша за мене. Я часто ходжу на такі заходи з чоловіком, бо він мене саму не відпускає.
Мені здається, що сексизм і гендерна рівність відійшли на другий план, бо зараз йдеться про фізичну безпеку. Особливо небезпечно, коли редакція складається лише з жінок, і немає чоловіка, який може піти і зробити важчу роботу, наприклад, сфотографувати місце прильотів. Бо, думаю, така робота має бути на чоловіках. Не тому, що їх не шкода, а тому, що вони психологічно більше для цього підготовлені.
Коли я тільки прийшла працювати на цей сайт, у мене була заробітна плата навіть більша, ніж у мого редактора-чоловіка
У жінок після війни буде велика психологічна травма. Наприклад, мені страшно планувати й народжувати дитину. Якщо раніше я про це думала, то зараз мені страшно, бо мій психологічний стан нестабільний. Я не хочу в майбутньому завдати шкоди своїй дитині через те, що зараз не пропрацювала свої психологічні проблеми.
А до вторгнення головною проблемою була справді гендерна нерівність, і те, що до жінок ставилися як до «підставок для мікрофону», як до «дівчат на побігеньках».
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Мені здається, що так. Жінка почуватиме себе в безпеці, і розумітиме, що їй є куди звернутися. Вона не лишиться з проблемою сама, а знатиме, до кого звернутися, і знатиме, що там її вислухають, допоможуть і буде якась реакція. Це дуже важливо. Бо навіть у поліцію не завжди ефективно звертатися, там часто замовчують різні випадки, особливо, коли по той бік якийсь депутат.
Було б добре, якби таких організацій було більше, і якби вони діяли на регіональному рівні, щоб не потрібно було звертатися в Київ і пояснювати ситуацію з нуля. Наприклад, щоби можна було отримати безоплатну юридичну допомогу для жінок-медійниць. Інколи цього дуже не вистачає.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
