Як горизонтально спрямоване радіо зуміло організувати свою роботу під час повномасштабного вторгнення? Чи готова команда фізично повертатися до редакції та чому ще досі існує стереотип, що в жінки «недостатньо масштабу», щоб очолити медіа? Про все це розповіла головна редакторка «Громадського радіо» докторка наук, тренерка з медіакомунікацій Тетяна Трощинська.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на вашу роботу: графік, завантаженість, рівень оплати, робота з командою?
За пів року після повномасштабного вторгнення ми адаптувалися в цій війні й можемо вже говорити спокійніше. З початку березня незрозумілі особисті сімейні перспективи: де будеш ти, чи будуть живі твої близькі люди, чи не опиняться в окупації. Це все накладалося на нерозуміння того, чи зможе працювати твоя редакція. Питання навіть не у фінансуванні. Редакція «Громадського радіо» певні періоди життя звикла працювати як волонтери, тобто якийсь час важливих для країни подій ми могли б забезпечувати себе власними силами.
Але тут йшлося про фізичну безпеку і виживання Ми розуміємо, що журналістська робота — це не та робота, що допустима за наявності російського військового поруч.
На місяць наша родина виїхала до бабусі на Житомирщину — єдине місце, куди погодилися виїхати мої батьки. Через два дні ми залишилися відрізаними від столиці, тому що на трасі, яка вела в Київ, почалися основні бої. Потім ми рухалися на захід і місяць пробули в сестри в Тернополі, а у квітні повернулися. У мене був ноутбук, докупився мікрофон, колеги налаштували дистанційне ведення ефіру й робота не переривалася.
Тепер щодо головної редакторки. Я, як у тумані, пригадую дві перші доби. У гори- зонтальний спосіб ми самоорганізувалися: усі сказали, хто що може робити, хто в яких умовах перебуває, поділили 24 години в добі по 8 годин на зміну, і почали реалізовувати ці зміни групами: сайт, телеграм-канал, аудіоновини і ведення марафонів. Коли почалося бомбардування Києва, наша ранкова зміна була в ефірі. Я на роботі о 8 ранку, ще одна наша колега Настя Багаліка дійшла пішки з дому, Андрій Куликов з’явився чи то о 10, чи 11 годині. Ми з Андрієм сіли вести марафон, не обговорюючи, як і що будемо казати.
У нас, до речі, був план Б. За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення ми написали документ, як ми будемо жити в разі чого. Цей документ ми не відкрили жодного разу після вторгнення, бо все було не так. Ми уявляли, що війна буде десь там, Збройні сили боротимуться, а ми все висвітлюватимемо. Ми не розуміли, що частина людей схопить маленьких дітей чи стареньких батьків і кудись виїде, ми думали, що працюватимемо в редакції й підтримуватимемо один одного.
Коли десь на Київщині в окупації людям вдавалося зарядитися від автомобіля, вони чули наші голоси по радіо
Як для головної редакторки для мене було викликом організувати роботу з десяти міст чи сіл, де перебували наші працівники. У бабусі була одна розетка на хату і треба було під’єднати всю свою техніку. А розетка зроблена ще в часи, коли ти народилася. Зараз це смішно, тоді здавалося катастрофічним, тому що історія і трагедія твого народу просто пролітає повз, а ти не можеш її нормально висвітлити й організувати роботу. Зрештою, це вдалося, тому що «Громадське радіо» дуже специфічне медіа, воно горизонтально спрямоване, люди здатні приймати рішення, делеговані на нижчий рівень. Хтось написав випуск новин, але не може його начитати, бо біжить в укриття, тоді хтось інший підхоплює його й начитує. Перші три дні в селі я не могла вести ефір із телефону і з однією розеткою, але наповнювала його. Це робота низова, оперативна, але важлива, бо людина сидить в ефірі, а перед нею — нічого. Тоді навіть органи сил безпеки та оборони не розуміли, як їм інформувати суспільство, подавали все дуже скупо.
Десь із середини квітня нам вдалося налагодити процес на рівні справного механізму. До того — просто підхоплювали роботу, хто міг. Ми з Андрієм Куликовим, як люди без маленьких дітей, могли планувати свій день інакше, ніж колеги з річними чи дворічними дітьми. Я могла вести по 4-5 годин ефіру на день. 24 лютого в нас з Андрієм було взагалі 8 чи 9 годин безперервного марафону. Я не кажу, що ці ефіри були ідеальними. Завдання першого місяця — як писали нам слухачі і слухачки — підтримувати життєдіяльність знайомих для нашої аудиторії голосів, адже вони десь говорять і зменшують відчуття вселенської катастрофи. Коли десь на Київщині в окупації людям вдавалося зарядитися від автомобіля, вони чули наші голоси по радіо. Нам написав про це слухач, що в нього «було відчуття, що влада ще залишається українською». Це найцінніший відгук для мене. Можливо, у нас не було доступу до повної інформації чи якихось джерел, але ми підтримували й допомагали розуміти, що країна намагається виборсатися й налагодити життєдіяльність в умовах війни. Плюс, ми повідомляли гуманітарну інформацію, якої було дуже мало. Якщо виникав якийсь гуманітарний коридор, то сарафанне радіо по тому населеному пункту працювало краще, ніж медіа. Ми щопівгодини повідомляли про зелені коридори з півдня. Але коли ти сидиш в ефірі й надходить інформація, що сьогодні про нього не вдалося домовитися, ти відчуваєш себе гінцем, який приносить страшні вісті.
Як довелося змінювати свій контент, лексику в ефірі, чи дозволяли ви собі слова «ворог», «орки»? Чи складно було підлаштуватися до таких реалій для медіа, яке дотримується журналістських стандартів?
Неможливо відділити себе від ситуації. Проте, ми визначили для себе точки, які все одно не переходимо. У нас залишається перевірена інформація (або ми кажемо, що це офіційна інформація), ми питаємо себе, чи допомагає це моїй країні у війні, чи не розганяє це зайвий хайп, чи можу я довіряти цьому джерелу, чи не користується ця людина нашим майданчиком заради своїх політичних дивідендів, чи не даю я колаборанту або ворогові майданчик. Це і є журналістські стандарти. А спробувати бути нейтральними ми не можемо, це не нормально. Й іноземні журналісти, які не мають цього досвіду, мають собі уявити, як бомбардують Париж, а ви сидите й кажете: «Зараз ми почуємо, що з цього приводу думають ті, хто бомбардує». Це екзистенційні речі й вони не вкладаються в рамочку журналіста-спостерігача, який приїхав із далеких Сполучених Штатів розповісти про чужу війну в Іраку. І то війна в Іраку не є вам чужою, бо там гинуть ваші солдати, усе одно ви говорите, що ви на боці добра, і це добро — це Сполучені Штати.
Щодо слів. на початку війни ми були в такому емоційному стані, що повісили банер на сайті «Громадського радіо» з написом «Рускій воєнний корабль, іді нахуй», і для нас не було це складно.
Ми намагаємося уникати «орківської» міфології, бо вона ніби відділяє якихось «орків» від інших росіян
Але десь у травні ми зрозуміли, що воно вже неадекватно й замінили його на зображення наших громадян і громадянок (це були військовослужбовець, медик, журналіст, мама з дітьми тощо), які намагаються перемогти й утримати цю країну. Я вживала в ефірі фразу про «рускій воєнний кoрабль», коли це було доречно, коли ми цитували когось. Ми називали росіян «орками» тільки в цитатах. «Окуповані території» — це ті території, куди вони вже зайшли, тобто тимчасово загарбані. Вони «окупаційні війська» на тих територіях, які вони вже окупували. Вони є «рашистами», коли ми говоримо про рашистську ідеологію, і тут я дякую Тімоті Снайдеру, який перетворив рашизм на наукове поняття. Війна, очевидно, «національно-визвольна» або «вітчизняна». Для іноземців чи наших західних партнерів це війна за незалежність, це зрозуміла для них категорія. Ми вживаємо метафору «велика війна», щоби не забувати і про попередні 8 років, але пі креслюємо, що в масштабах вона дійсно велика й це теж факт.
Ми намагаємося уникати «орківської» міфології, бо вона ніби відділяє якихось «орків» від інших росіян. На мою думку й думку редакції, якщо ми зло називаємо реальними словами, ми зменшуємо вплив цього зла на нас. У нас є Російська Федерація (навіть до назви Росія багато питань), є росіяни, є російські війська, є Путін і громадяни Росії, які є учасниками цих воєнних злочинів. Ми називаємо зло точними словами з географічною адресою, звідки воно до нас прийшло.
Що може посилити вашу особисту безпеку, окрім, зрозуміло, перемоги? Чи забезпечили ви своїх журналістів, які працюють у полі, засобами захисту?
Мою особисту безпеку може посилити тільки відсутність окупації на тій території, де я перебуваю. До постійних повітряних тривог я звикла. До того, що вони можуть вдарити будь-куди в будь-який момент я морально готова. Мій син-студент вчитиметься в Україні, і це його принципове рішення, хоча були шанси вступати у ВНЗ закордоном. Чи є бомбосховище в Могилянці, де буде вчитися син, ми не перевіряли. Моя мама зараз на Черкащині, їй 71 рік, їй важко спускатися з 10-го поверху в укриття. Їй там, на Черкащині, здається безпечніше.
Другий момент — як ми переживемо зиму. Це також про відчуття безпеки. Якщо не буде тепла й електроенергії взимку, то відчуття безпеки в людей бути не може. Тому додатково до відсутності окупації необхідна ще наявність елементарних комунікацій. Але навіть 12 градусів у квартирі можна пережити, вдягнувши теплі шкарпетки. Порівняно з виживанням країни, це не суттєво.
Посилює відчуття безпеки ще й робота, оскільки ти можеш заробити на життя, пальне, їжу, донатити на ЗСУ. На щастя, у нас на «Громадському радіо» є фінансування на декілька місяців. У нинішніх умовах це окей, ми до цього ставимося з розумінням. Робота допомагає відчувати твою залученість до допомоги країні, людям, аудиторії.
Чи збираєтеся ви повертатися в редакцію фізично, наскільки там безпечні умови праці? Чи готова команда ходити на роботу в центр Києва?
Редакція вдячна, що ми даємо свободу вибору. Частина людей працює дистанційно: одна контент-менеджерка виїхала з окупації, інша — з Кривого Рогу, одна з наших редакторок і ведучих всю цю небезпечну «київщину» просиділа березень-квітень тут, але потім переїхала до Болгарії, де отримала програму підтримки для своєї дитини з інвалідністю, тому поки що перебуватиме там. Інша ведуча довго не поверталася в Ірпінь і працювала з інших районів. Одна виїхала за кор-дон і веде новини звідти дистанційно. Робота в нас налагоджена і ми ставимося до цього з розумінням. Якщо я їздитиму кожного дня на роботу машиною з Київської області, то працюватиму тільки на бензин, якщо маршруткою — витрачатиму півтори-дві години туди і дві години назад. Поки доїхала вже треба прилягти, а не сідати й вести ефір. Тому я їжджу в редакцію раз або два на тиждень, а здебільшого працюю з дому, і якість роботи така сама. Але не у всіх працівників є можливість піти в іншу кімнату вести ефір, щоби їм не заважали маленькі діти. Робота вдома також дозволяє не бігати кожного разу в укриття й переривати ефір, але й у редакції також так можна.
Наскільки ви оцінюєте відпрацьовану політику гендерних питань у редакції? Як головна редакторка, як ви намагаєтеся спілкуватися з підлеглими на цю тему?
Ми ухвалили гендерну політику й зараз підписуємо її на правлінні. Незабаром повісимо на сайті. Вона стосується не лише персоналу, а й тем в ефірі. Там описано, що ми гендерно збалансовано підходимо до тем, до пошуку експертів. Скажу відверто, у нашій команді переважають жінки, але для гендерного балансу ми не проти брати на роботу чоловіків. Були моменти, коли ми шукали саме ведучого, щоб урізноманітнити звучання голосів. Коли я писала пост про пошук ведучого й пояснювала, що це має бути саме чоловік, бо у нас достатньо жіночих голосів. У результаті нам прислало резюме дуже багато дівчат.
Чому історично так склалося, що в редакції «Громадського радіо» працюють переважно жінки, а чоловіків лише кілька?
Я маю версію й не впевнена, що вона на сто відсотків коректна. У нас непросто: бувають перебої із зарплатою, інколи треба долучитися понаднормово, навіть за гроші, але понаднормово. І жінки в цьому сенсі дуже віддані, їх не треба гладити по голівці зайвий раз. Другий момент — наша редакція дуже доброзичлива до жінок, у нас немає мізогінії, а навпаки — солідарність та взаєморозуміння.
У жіночій редакції не соромно написати: «Підхопіть мою годину, бо моя півтора- річна дитина розбила банку і я повинна скло позбирати по всій хаті». І я розумію, що вона реально не може вести ефір, бо їй треба терміново прибрати це скло, поки дитина його собі нікуди не запхала. У цій редакції можна написати і знайдеться людина, яка підхопить ефір. Можливо, хтось скаже, що це непрофесійно. Неправда. Головне — люди. Також ми намагаємося сприяти при формуванні гра- фіку. Кризові обставини, як зараз, показують, що в тебе є люди, які цінують тебе не тільки як професіоналку, а і як людину. Але чоловіки нам би не завадили.
Чи виникали на роботі випадки дискримінації (фрази, закиди, дії) чи конфлікти на гендерному підґрунті в колективі? Як ви їх вирішуєте?
В моїй історії, не в цій редакції, були й сексизм, і дискримінація. Я думаю, на «Громадському радіо», навпаки, деякі чоловіки могли би сказати, що в нас зворотна дискримінація. Річ у тому, як ти можеш сприйняти жінку-керівницю: якщо легко, то в тебе це питання не виникне; якщо складно, то навпаки. У нас була ситуація на гендерному підґрунті, яка почала псувати нормальну психологічну атмосферу в колективі. Ми з обох боків попрацювали над проблемою. Стосунки в колективі були наскільки чесними, що можна сісти й відверто про це поговорити. Звісно, не на загальних зборах, а приватно на різних рівнях. З цим чоловіком я говорила відверто, і сигнал, що його дії помітні, пішов. Я сказала, що це заважає роботі, шкодить психологічній атмосфері, і елементарно непорядно щодо професіоналок, які працюють у цьому колективі. Я вважаю, що людина, яка шкодить нормальному клімату, повинна піти.
Ви сказали, що переживали й дискримінацію, і сексизм в інших редакціях. Можете навести приклади?
Мене не призначили шеф-редакторкою саме через те, що я жінка, і це було сформульовано приблизно так: «Ну ви, Таню, дуже розумна, бла-бла-бла, але в жінки апріорі недостатньо масштабу для того, щоб очолювати редакцію».
Щодо сексуальних домагань, то, можливо, це занадто гучно сказано, але історій про «красива блондиночка, давай туди-сюди й так далі» з усілякими пропозиціями, на які я не відгукувалася, було також задосить.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до повномасштабного вторгнення й зараз?
Частина медійниць залишилися й за жінку, і за чоловіка навіть у тих родинах або партнерствах, які до вторгнення були повними. Треба розуміти специфіку журналістської роботи, вона ненормована, ти не можеш її відкласти. Усі роботи в пошані, але праця в супермаркеті завершується тоді, коли ти закриваєш касу. Журналістську роботу ти приносиш додому. У тебе може з’явитися нічна робота або відрядження. У цьому немає нічого поганого, але це ускладнює життя. Іноді ти залишаєшся в сім’ї основною дорослою, необов’язково мати при цьому маленьких дітей. У моєму випадку це батьки, яким по 70 років, і бабуся 90 років. І я залишаюся основною дорослою. Для старших людей війна поглибила переживання, погані фізичні стани тощо. Усе накладається, цих обов’язків із тебе ніхто не знімав. Для журналісток, які зберігають свою роботу і взяли на себе подвійну турботу про родину, усе перетворюється на цілодобове чергування.
Того, що «у жінки недостатній масштаб», ніхто не скасовував. Ще живе поняття, що жінка — помічниця чоловіка
Одного ранку я готувала сніданок і подумала, чого б я найбільше хотіла. Один день на самоті. Думаю, що для багатьох журналісток це мрія. Навіть не можу уявити відпустку під час війни. Ми перебуваємо під величезним психологічним тиском, на вістрі такої кількості історій і людських трагедій, пропускаємо їх через себе. Плюс, ми є опорою для наших рідних. Я не думаю, що під час війни можна щось радикально змінити, крім підтримувати одна одну й розуміти, що ми маємо право на якусь паузу, видих.
Чи потрібно створювати й розвивати жіночі медійні організації, профспілки? Чи релевантно це зараз?
Думаю, що так. Розрив у оплаті праці ще ніхто не скасовував. Якщо у нас на «Громадському радіо» прозорі оплати змін, то це не означає, що так скрізь. Того, що «у жінки недостатній масштаб» також ніхто не скасовував. Ще живе поняття, що жінка — помічниця чоловіка. Мені досі незнайомі люди надсилають різні запрошення і просять передати їх нашому керівництву. Я не ображаюсь і кажу їм: «Дякую, я і є це керівництво, я прийняла ваше запрошення». З їхньої реакції читається: «Як? Ця блондиночка в рожевій сукні і є керівництво?». Тобто, тобі може бути майже 50, але ти залишаєшся блондиночкою в рожевій сукні. Ми кажемо, що є матері-одиначки, що є батьки старшого віку, що елементарно немає з ким лишити дитину, і ця оплата праці має ключове значення. Мають з’являтися якісь хаби, де можна хоча б на дві години залишити дитину, щоб розшифрувати інтерв’ю. Крістіан Аманпур — не брюнеточка, яка може брати інтерв’ю у провідних лідерів світу, її професіоналізм не викликає сумнівів. А українська журналістка ще досі викликає ці зауваження і питання. Тому я бачу сенс і перспективи у розвитку таких спільнот для медійниць.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
