Анна Сердюк — шеф-редакторка «Вільного радіо» (Бахмут, Донеччина). У журналістиці Анна уже 9 років. До «Вільного радіо» працювала на декількох телеканалах, зокрема на регіональних харківських каналах, телеканалі UBR,«Україна» і «24 Канал».
Анна Сердюк — шеф-редакторка «Вільного радіо» (Бахмут, Донеччина). У журналістиці Анна уже 9 років. До «Вільного радіо» працювала на декількох телеканалах, зокрема на регіональних харківських каналах, телеканалі UBR,«Україна» і «24 Канал».
Останні 4 роки Анна займає посаду шеф-редакторки «Вільного радіо». Це незалежний мовник. Проєкт, який забезпечує функціонування повністю незалежного медіа на Донбасі. Сайт і радіомовлення створюють противагу інформаційному вакууму та пропаганді Росії, зокрема, на окупованих територіях Донеччини.
3 серпня 2022 року росіяни прицільними вогнем повністю зруйнували будівлю місцевої станції «Вільне радіо», втрачена більша частина обладнання. Проте мовлення радіостанції продовжується, зараз вона ретранслює національний марафон. Сайт також продовжує працювати у звичному форматі, команда «Вільного радіо» евакуйована з Бахмута.
Для дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні» Анна Сердюк розповіла про свою роботу і про те, як велика війна вплинула на життя редакції.
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
Очікування повномасштабного вторгнення було в нас ще до 24 числа (24 лютого 2022, — авт.). Тому що слідкували за заявами по окупованій території, за визнанням самопроголошених республік. І побачивши це, ми вже очікували, що Росія офіційно нападе. Тільки ми думали, що це буде не на всю країну, а все-таки підуть далі по Донецькій і Луганській областях. Але ми помилились. Тому коли ми готували плани відходу і, у принципі, готувались евакуювати свою команду, то ми розглядали просто локації по Україні, а не прив’язувалися до того, що треба буде вести її якомога західніше на перших порах. І це дуже вплинуло, бо люди, які виїжджали в останній момент, 23-24 лютого, не так комфортно дісталися. Бо дороги були забиті й паніки було багато. А так, загалом, ми готувались до того, що буде загострення. В офіс уже регулярно майже ніхто не ходив, ми працювали дистанційно певний час. Дивилися теми і слідкували за ситуацією, наскільки могли. Говорили з донорами, навіть просили заздалегідь, щоби нам дозволили частину грошей виплатити людям раніше. Щоби виплатити зарплату у 20-х числах (лютого 2022, — ред.), поки не напали, щоби вони могли зняти готівку.
У багатьох журналістів із початку повномасштабного вторгнення змінився рівень оплати за роботу. Чи змінився він у вас?
Ні, він не змінився. У нас стала цифра у валюті. Ця стала цифра не змінилась. Враховуючи курс, зарплата збільшилась.
Чи змінилась кількість роботи й навантаження?
Кількість роботи змінювалась спочатку, поки ми не налагодили нормальний графік. Нам для цього знадобилось близько місяця. Потім ми випрацювали систему й зараз усе стабільно працює. У кожного в команді є 2 вихідних. Усе іде за планом. І є зміни, тобто не перепрацьовують люди.
Що довелося змінювати в професійному плані?
У професійному плані єдине, що нам знадобилось, — додаткова техніка. Щоби ще пару разів знімати, поки залишались люди в Бахмуті. Більше була ставка на відео, ми не завжди робили його так багато для сайту. Але за рахунок того, що віддалено ми працювати вміємо, то не дуже це на нас вплинуло. Усі працюють віддалено, проблема була більше з переїздом.
Робота з новими темами, — є у вас таке? Чи все ж ви працюєте з тими темами, які піднімали й до початку повномасштабного вторгнення?
Я б сказала, відносно. Усі ці роки, що ми працюємо, Донеччина була в стані війни. І, відповідно, матеріали про війну в нас з’являлися. Але вони були не в такій, звісно, кількості. Якщо раніше це були матеріали коротко про обстріли, то зараз їх стало більше. Фактично, ми це робили, але виглядало все помірніше. Зараз цього більше. Інструкції для переселенців щодо документів, поради юристів та інше, — ми це теж робили раніше, коли переселенців було менше. Але зараз і додаткові закони видають і, в принципі, з’являється більше платформ для взаємодії з ВПО. Тобто по темах ми розширили діапазон лише частково.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
У нас у частини команди є родичі в окупації, тому нам довелося прибрати імена авторів із сайту. І поки ще деякі люди не виїхали з Донеччини, то теж це впливало. Щоби раптом на блокпостах не виникало питань. До того ж ми відстежуємо, в тому числі, новини з окупованих територій за джерелами з окупованих територій, до цього теж можуть виникати питання на блокпостах. Тому з цим довелось обережніше. І людина, яка вчасно не почистила канали, відповідала на багато питань, поки її перевіряли. Ми це розуміємо, не засуджуємо, але це теж стало одним із базових принципів.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Закінчення війни (посміхається, — авт.). Коли вже всі перебрались, то сказати, що ми зараз у зоні небезпеки — ні. Але команда попрацювала з психологами. Зараз, наскільки я бачу, більшість у нормальному стані.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
У мене з цим усе нормально. У мене не так багато часу йде на роботу, ніж могло йти раніше. У нас нормальні автоматизовані зміни, хто за що відповідає. І завдяки цьому ми працюємо стабільно, тобто немає виснаження.
Чи немає таких випадків, коли керівники редакції обмежують особистий час, права на відпустку та лікарняні тощо?
Ні.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
Оплата в нас рівна й залежно від обов’язків. З приводу кар’єрного зростання — друга редакторка в команді була журналісткою, — стала редакторкою. Це було кар’єрне зростання. А так ми зростаємо разом шляхом навчання. Таким чином намагаємось просуватись.
Тобто доступ до можливостей рівний у вашому колективі?
Так, у нас довгий час було й гендерне питання 50/50. Зараз стало менше хлопців.
Коли робимо матеріали і про гендер, у тому числі, й інтерв’ю, й так далі, є що обговорити, але немає утиснення
Якраз це питання було наступним. Щодо гендерного складу редакції.
Дівчат стало зараз більше. Хлопців відсотків 30 залишилось. Ще є людина, яка буде йти, і, відповідно, цей відсоток ще зменшиться. Керівниця в нас жінка, редакторки теж жінки, серед журналістів 3 чоловіків і 4 дівчат.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
Немає такого відчуття… І ми багато дискутуємо з цього приводу також. Коли робимо матеріали і про гендер, у тому числі, й інтерв’ю, й так далі, є що обговорити, але немає утиснення. Місцями більше жартуємо над утисками чоловіків (сміється, — авт.)
Чи правила недискримінації та гендерної рівності у вас прописані, формалізовані? Можливо, у статуті? Чи обговорюються ситуативно?
Нам надсилали зразок такого додатку до статуту. Ми його перечитали, побачили, що власне в нас і так це є. Тому ми його підписали й додали до документів, і все.
Чи зазнавали ви сексизму на роботі?
Такого, щоби я знала, що мене дискримінують у плані зарплати, — ні. А в плані ставлення з боку героїв матеріалів бувало, поки я була молодша, але з досвідом це зникло.
Чи можна описати цей досвід?
В основному, що дівчинка дурненька, бувало таке сприйняття, поки була молодшою. Від героїв таке зустрічалось «як же ви розберетесь?». Але це було рідко. Це скоріше виняток, ніж система.
А від колег ви зазнавали сексизму?
Ні.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі? Тут йдеться не тільки про теперішнє місце роботи, а загалом про досвід?
Ну я його на собі не відчувала. Якщо класифікувати так… Можливо, щось було, що я не сприйняла, але ні, я б такого не згадала.
Тут може бути й питання психологічного насильства. Інколи керівники редакцій можуть собі дозволити зайвого, підвищувати голос…
На першій роботі в мене була сувора редакторка, але потім не було таких. Але це теж була жінка. Це про характер було, а не про дискримінацію.
Навчити журналіста більшої людяності й етичності краще все ж на практиці й на прикладах
Який спосіб протидії ви в цьому випадку застосовували й чи застосовували?
Я не застосовувала, у мене не було досвіду протидії. І всі просто це терпіли, а потім я звільнилась.
Далі питання про способи протидії, які ви вважаєте ефективними в такій ситуації. Якби ви вже зараз у ній опинились або якби у вас запитали пораду. Що б ви зазначили?
Зараз я б не так сприймала ті ситуації і її нервовість, тому що це її проблеми, а не мої. І, відповідно, якщо в тебе вже стабільна психіка й ти впевнена в собі, то для тебе не проблема спокійно відповісти редактору, що він неправий і його емоційна вираженість у цьому питанні недоречна на роботі. Якщо це не діє і зберігається в колективі, то простіше звільнитися, раз таку людину продовжують тримати.
А варіант поскаржитись, написати лист, звернутись до керівництва… Чи розглядали ви такі варіанти?
У моєму випадку на тій роботі, де був такий редактор, керівництво було в курсі ситуації в ньюзрумі. Заходили, спілкувались, це не було нонсенсом, усі знали і про характер, і про те, що це відбувається, але вважали це нормальним. Тому скаржитись керівництву не було сенсу. А якісь інші органи, щоби скаржитись на приватну організацію… Не знаю, наскільки це має сенс.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Для мене, насправді, загальна проблема — це хіба що брак навчання в усьому. Не навчаємось самодопомоги, не навчаємось емоційного захисту, травмуємось поки пишемо героїв і можемо їх травмувати. І багато-багато в чому так. Люди або не хочуть, або не мають, де навчатись.
У яких темах ви б хотіли поглибити свої знання? У якій формі? Як би ви бачили цю можливість, яку б реалізували?
Я насправді намагаюсь досі часто шукати якісь тренінги, які я не проходила, але навчити журналіста більшої людяності й етичності краще все ж на практиці й на прикладах, коли людина це розуміє. І я думаю, що це могли б бути якісь курси з психологами. Базове розуміння того, як людина може в різних ситуаціях реагувати. І якщо ви бачите, що людина плаче, не треба їй допомагати плакати більше, тому що є й такі ситуації.
Я бачила такі тренінги проводились на тему як спілкуватись із жертвами насильства. Ця тема стала дуже актуальною.
Вони проводились. Вони почали з’являтися, але це часто не на прикладах, як це може бути. Усе залежить від тренера.
Чи потрібні, на вашу думку, медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Як на мене, у медіа в Україні жінок значно більше, ніж чоловіків. І, напевно, глобально я таку проблему не бачила. Це було точково. Я бачила виняткові приклади, які могли вирішуватись напряму. Тому організація… Не бачу ситуації, у якій я б до неї звернулась. Тому що в основному медіа приватні, і ти або знаєш, хто може вплинути на цю людину, або на неї не вплине ніхто. І ти можеш просто змінити місце роботи.
А щодо боротьби з нерівністю в питаннях оплати. Тут треба було б провести дослідження, яке було б актуальним на період повномасштабної війни, але все ж були дані, що чоловіки-журналісти за ті самі обов’язки подекуди отримують вищі зарплати, ніж жінки.
В усіх випадках, коли я йшла влаштовуватись на роботу, у мене питали про те, яка сума мені потрібна. І якщо її занижує сама жінка, то це не про питання дискримінації з боку чоловіків, на мою думку.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
