Марина Сингаївська в журналістиці з 1997 року. Працювала оглядачкою у відділах культури й політики тижневика «Українське слово» (1997-2000), випусковою редакторкою в ІА УНІАН, де 10 років керувала відділом випуску новин (2000-2015). З 2015 року — заступниця генерального директора ІА «Укрінформ».
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
Початок великої війни застав мене вдома на Оболоні. Перед тим я робила слайди для лекції, яка мала бути вдень 24 лютого й дуже пізно лягла — о 2-й годині ночі. Тому не чула вибухів. Мене розбудив телефонний дзвінок — зателефонувала колега і сказала, що Путін почав війну. Тоді я підійшла до вікна. І тут почула вибухи та побачила стовпи диму — наші вікна виходять у бік Гостомеля… Перше, що я зробила — зателефонувала керівникам творчих підрозділів — усі включилися працювати, — а потім поїхала в офіс. Ми в агентстві більш-менш готувалися до можливого вторгнення Росії. Технічно ми були готові до дистанційної роботи й пандемія нас ще більше до цього підготувала. Тому ми провели нараду в офісі й розійшлися на дистанційну роботу.
Перший час працювали нон-стоп. Довелося переналаштовувати служби, наповнювати сайт людьми, перенавчати наших працівників — наприклад, з пресцентру чи з маркетингу, — щоби вони могли працювати на сайті чи в соцмережах. Обсяги інформації зросли дуже сильно, ми перевели всі творчі служби на цілодобову роботу. Це був дуже швидкий процес, рішення приймалися на ходу, хтось когось заміняв, хтось писав «перепрошую, я в укритті, замініть мене», хтось писав «я їду зараз у Львів і випадаю з роботи на 12 годин…», і треба було шукати заміну.
Я працювала годин 10, потім ставила будильник і дві години спала, потім вставала і знову працювала годин 10
Інформація надходила звідусіль, Київщина горіла, треба було дуже ретельно перевіряти кожне повідомлення, постійно бути на зв’язку з військовими й різними службами, щоби не видати фейк і не розганяти паніку. Для мене це було головним — не дати розігнати паніку.
Це був цікавий досвід, бо я працювала годин 10, потім ставила будильник і дві години спала, потім вставала і знову працювала годин 10. І так два тижні, без перебільшення.
Зараз ситуація з роботою стабілізувалася?
Навантаження все одно значно більше, аніж до 24 лютого. У нас лише один вихідний і то умовний. Щоб узяти вихідний у неділю мені потрібно перед тим у суботу відпрацювати дві зміни.
Роботи набагато більше. Я намагаюся нормалізувати процеси, щоби мати хоча б два вихідних, але поки що не виходить. У нас бракує ресурсів, щоби замінити всіх і люди відпочивали достатньо. Тому більшість у редакціях зараз працює по 6 днів на тиждень.
А релокацію ви робили?
Ми виїжджали неорганізовано, кожен робив це самостійно. Люди переїжджали й в інші регіони України, і за кордон. Коли Оболонь була під обстрілами, особисто я виїхала й жила 6 тижнів поза Києвом — спочатку на Київщині, а потім у Вінницькій області. У Київ ми повернулися 14 квітня, уже після того, як росіяни пішли з області й тут стало тихіше.
Інші колеги виїжджали й поступово поверталися. Майже всі працівники агентства зараз в Україні.
Що довелося змінювати в професійному плані?
Воєнна тема в нас і була у фокусі, бо війна триває 8 років.
Перший місяць у мене проходив у розмовах з усіма медійними організаціями — просила бронежилети для журналістів, бо акредитацію від Міноборони можна було отримати тільки за наявності засобів особистого захисту, а в нас їх було тільки два. Ми не могли забезпечити захист журналістам і фотокорам, тому довелося займатися цим дуже щільно. Завдяки ІМІ та НСЖУ нам вдалося їх отримати.
Також ми приділили більше уваги соціальним мережам, стали публікувати там більше. Почали активніше працювати з фейсбуком і телеграмом, залучили до цієї роботи більше людей, а також почали працювати на соцмережах вночі, чого раніше не робили. Почали знімали власні відеосюжети та розвивати наш ютуб. Почали публікувати більше інформації на англомовній версії сайту, бо інтерес до України зріс і це потребувало більше новин для закордонної аудиторії. І загалом новин стало більше в кілька разів.
У скільки разів?
Десь у 2,5-3 рази точно, принаймні у перші тижні вторгнення. Але ми тоді не наповнювали рубрики «Туризм», «Технології» чи «Культура», бо на це не було ні ресурсу, ні попиту. Ми працювали виключно з воєнними темами. Зараз ми повертаємо теми культури і суспільні проблеми, і економіку.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
Було важко, коли наші співробітники залишилися в окупації. Херсон, Маріуполь, Макарів — наші люди були там, з ними не було зв’язку й це було дуже важко. Бо вплинути на ситуацію та врятувати їх ми не могли, як не намагалися і які б шляхи не шукали. Це було найстрашніше з погляду безпеки — коли ти не можеш ніяк вплинути на цей процес і не можеш допомогти своїм колегам. Але зараз уже всі звідти виїхали.
Зараз найбільший виклик — коли наші журналісти працюють у зоні активних бойових дій та роблять репортажі з міст, які перебувають під постійними обстрілами. Усе, що ми змогли — це забезпечили їх засобами захисту. Мабуть, це найбільша безпекова проблема.
А так у Києві умовно безпечно, повітряна тривога звучить кілька разів на день, але в нас тут поряд метро, яке слугує бомбосховищем і колеги туди спускаються.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Я про це говорила ще на початку вторгнення — повноцінне страхування журналістів, щоб у разі загрози їхньому життю чи здоров’ю їхня родина залишилася з фінансовою підтримкою. Верховна Рада ухвалила закон про страхування, але я не дуже розумію, як він працюватиме, бо для цього потрібні немаленькі фонди, які редакція в себе не може сформувати.
Зараз найбільший виклик — коли наші журналісти працюють у зоні активних бойових дій та роблять репортажі з міст, які перебувають під постійними обстрілами
Ми ще у 2014 році, коли відправляли журналістів у Краматорськ, намагалися знайти страховку, яка б могла застрахувати їхнє життя. І жодна зі страхових компаній за це не бралася. Наші закордонні колеги почуваються вільніше і спокійніше, бо вони застраховані, умовно, на мільйон доларів та ризикують своїм життям, знаючи, що в разі чого вони матимуть допомогу.
Тобто страхування дуже посилило б нашу впевненість у майбутньому.
Наскільки вам вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
Не дуже вдається, якщо чесно.
Спілкування дуже бракує, бо робота йде нон-стоп і на нього бракує часу. Тобто поєднувати роботу з родиною зараз важко — від родини час забраний.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
У нас абсолютно однакова оплата, незалежно від статі. Є позиція, наприклад, редактора, і він отримує певну суму — незалежно від того, чоловік це, чи жінка. Якщо ти на іншій позиції — кореспондент чи оглядач — відповідно отримуєш іншу суму. Тут немає жодної нерівності або дискримінації. Залежить від того, наскільки людина якісно виконує свою роботу.
І так само щодо підвищення та професійного зростання?
Так, усе залежить від того, наскільки людина працює і виявляє бажання підніматися кар’єрною драбиною. Ініціатива завжди підтримується, аби людина хотіла працювати.
Який гендерний склад вашого колективу (на рівні команди та на рівні керівників організації)?
У нас приблизно 75 % жінок. У керівному складі жінок також більше. Генеральний директор — чоловік, заступниці — усі жінки. Серед керівників редакцій також жінок трошки більше, але розподіл десь 60 на 40.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
Якщо говорити про гендерний склад та недискримінацію в колективі — мені на думку не спадає, щоб ми це обговорювали. Я не бачила з цим проблем. Можливо, це зафіксовано в якихось наших статутних документах, але у нас просто не було підстав це обговорювати. Але якщо говорити в професійному плані, то ми навіть проводили семінари з «Повагою», вони нам розповідали про те, які матеріали можуть вважатися сексистськими, яких заголовків не має бути тощо. Ми намагаємося знаходити жінок-експерток, бо в ефірі переважають чоловіки. Цьому питанню ми приділяємо увагу, хоча, можливо, не досить системно. Це обговорювалося й до 24 лютого, і до ковіду, і за цим ми пильнуємо. У редакційній політиці це питання точно присутнє. Я особисто обговорювала з журналістами та редакторами, що це має бути, і що потрібно шукати жінок-експерток тощо.
На жаль, не можна сказати, що в нас повний паритет у матеріалах. Але ми намагаємося робити так, щоби жіночої присутності було більше.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі?
Зі мною особисто не було такого.
Як ви гадаєте, чи є таке явище, як дискримінація жінок у медіа в Україні?
Мені здається, що журналістика — досить важка й малооплачувана робота, і я не бачу тут дискримінації жінок. Навпаки, нам би в професію більше чоловіків, щоби вони робили тяжчу роботу. В професії мало чоловіків, бо у нас досі патріархальне суспільство, яке на чоловіків покладає більшу відповідальність за фінансовий стан родини. А зарплати журналістів не сильно дозволяють забезпечувати. Тому жінок у нас більше.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Малі гонорари. Середня зарплата журналіста зараз — десь 500 доларів за нинішнім курсом. За ці гроші можна просто існувати. Ні про якісний відпочинок, ні про хорошу освіту для дітей мова не йде. Ця проблема була й раніше, і є зараз. А тепер до цього додалося безробіття, бо дуже багато медіа постраждали, закрилися, переїхали з окупованих територій.
А збільшення робочого навантаження можна вважати великою проблемою для жінок?
Оскільки є закон про воєнний стан, де таке навантаження передбачено, кожна людина приймає для себе рішення, чи готова вона працювати в цих умовах. Тобто, в умовах збільшення робочих годин за ті самі гроші. Мені здається, що зараз це зумовлено об’єктивними обставинами. Ми не можемо вимагати особливого ставлення, тим більше, що наша робота зараз дуже потрібна.
Це важко переносити фізично. Думаю, що ми вже потребуємо й будемо потребувати психологічної підтримки на постійній основі. Бо люди вигорають на роботі і колись це перенавантаження дасться взнаки. Але не думаю, що навіть комерційні медіа в цьому вільніші — навряд чи вони зараз мають бюджети, щоби найняти більше людей і розвантажити журналістів, які зіткнулися з такою кількістю інформації. Ми, як державна агенція, у такому ж становищі. У держави зараз немає грошей, щоби збільшити нам штат. Тому це питання відповідальності.
Так, я дуже хочу більше відпочивати і працювати як раніше, мати умовний графік із 9 до 18, п’ять днів на тиждень і мати змогу відключити телефон. Але поки що, як би я не шукала шпаринку щоби це зробити — у мене не виходить. Доводиться чимось жертвувати, щоби виконувати свої обов’язки.
Наші закордонні колеги почуваються вільніше і спокійніше, бо вони застраховані
Журналістам тяжче, бо як тільки виникає подія, вони включаються в роботу, навіть якщо вони були умовно вільні й у них був вихідний. Редактори працюють позмінно. На них більше навантаження з погляду кількості інформації, але вони працюють хоча б фіксований період часу. Керівникам так само важко, бо доводиться практично нон-стоп координувати цей процес. А враховуючи, що в нас агентство працює цілодобово — ось і виходить, що 22-годинний робочий день на початку великої війни для мене був нормою. Перший вихідний після 24 лютого я взяла в середині квітня. Але це дуже важко фізично і психологічно.
А про відпустку взагалі не йдеться?
У нас є дозволена відпустка під час воєнного стану — 24 дні на рік. У травні ми почали відпускати людей у відпустки, але просили, щоби вони брали 7-10 днів. Бо всім треба відпочити, а для взаємозаміни ресурсу мало.
У всіх у нас, крім роботи, є й інші проблеми, просто журналісти вважаються людьми з високою стресостійкістю, а особливо журналісти, які працюють в онлайні, і тим більше в інформагентстві. Я дякую колегам із ГО, які організовують психологічну підтримку для журналістів. Бо колеги працюють-працюють-працюють — так можна і «зламатися». Потім доведеться дуже довго виходити з депресивного стану. Тому я постійно пропоную колегам психологічну допомогу — її надають зараз багато організацій. На жаль, наші колеги не часто користуються цим. Думаю, цю культуру теж треба розвивати, бо ми всі в стресі і всі травмовані. Я вдячна ІМІ, яка надала нам кілька індивідуальних психологічних сесій.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Думаю, що громадські організації потрібні різні. І якщо є потреба в захисті прав жінок, то потрібна і відповідна медійна організація. До «Жінок у медіа» я долучилася давно, і коли мова постала про створення дієвої громадської організації, звісно, я це підтримала. Якщо є маскулінні організації, то мають бути і феміністичні. Якщо є активні жінки, у яких є така потреба і які хочуть це робити — чому ні?
Але я готова захищати права всіх журналістів, незалежно від статі. Бо всі журналісти виконують однаково важку роботу. Жінкам у ній, напевно, важче, бо, наприклад, жінкам важче працювати вночі, це несе більше загрози їхньому здоров’ю. Тому ми намагаємося не залучати їх до роботи вночі, хоча після 24 лютого це не вдавалося.
Вважаю, що потрібно говорити про захист прав у професії взагалі. Потрібні будь-які організації, які захищатимуть права журналістів та свободу слова і, відповідно, демократію.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
