Третя героїня серії матеріалів про воєнкорок від “Жінки в медіа” — журналістка “Бутусов Плюс”, шеф-редакторка новин на Громадському радіо Ірина Сампан. Вона розмірковує про те, чи можуть журналісти на війні поєднувати свою роботу з волонтерством і допомогою, та пояснює, чому для неї важливо добре виглядати в кадрі — тоді, коли глядачі можуть вважати, що це — недоречно.
Попередні історії з цієї серії — інтерв’ю зі співзасновницею “Кордон.Медіа” Альоною Яциною, а також розмова з воєнкоркою Hromadske Діаною Буцко.
“Мені болить від кожного репортажу”
Ірина Сампан висвітлює війну Росії проти України з 2015 року. Робить репортажі з фронту для “Бутусов Плюс”, а з 1 серпня 2024-го також обіймає посаду шеф-редакторки новин на “Громадському радіо”.
“На війну я вперше поїхала навесні 2015 року. Ймовірно, то у мене була занадто висока планка як для початку кар’єри для того, щоб далі займатися чимось іншим, якимось іншим видом журналістики. Я зрозуміла, що для мене дуже важливо бути там, де горить, вибухає, і там, де несправедливість. Після Революції гідності добровольці з Майдану пішли на війну, а я поїхала як воєнна кореспондентка”, – згадує про початок своєї журналістської кар’єри Ірина Сампан. З того часу вона фокусується на темах, як сама каже, війни, конфліктів, життя та смерті.
На запитання про те, чи вдається у результаті своєю діяльністю долати ту саму несправедливість, Ірина Сампан відповідає: те, що Росія напала на Україну, й у цій війні гинуть люди — несправедливо, і їй хочеться вірити, що з кожним її репортажем баланс цієї несправедливості трохи вирівнюється.
“Мені хочеться, щоб люди, які думають, що вони не дотичні до війни, все одно були залучені, міняли свою думку, збільшували прихильність до української мови, української армії, – говорить воєнна кореспондентка, – Якщо є говорити про зовнішню аудиторію, ціль роботи — показати суб’єктність, силу нашої армії. Те, що воює не хтось абстрактний, а люди, які гинуть. Ну і, звісно, збільшувати допомогу, залученість іноземної аудиторії”.
Ірина Сампан згадує, як одного разу була на журналістській конференції у Талліні, в Естонії. На захід прийшло багато активної європейської молоді, представників і представниць громадянського суспільства. І майже у всіх щодо війни в Україні була позиція, яку зазвичай називають словами “все не так однозначно”. Наприклад, вони були щиро впевнені у тому, що Україні досі не вдалося закінчити війну, тому що вона “ще не придумала, як це зробити”. Можна щось вигадати, і вона закінчиться. На конференції також був присутній один латвієць — найбільш радикально налаштований щодо того самого “не все так однозначно”. Після спілкування з Іриною Сампан висловив бажання приїхати до України та поволонтерити.
“Я домовилася, щоб він поволонтерив у Червоному Хресті. Це було після звільнення Херсону: Херсонщина тоді якраз сильно вибухала, прилітало постійно. У перший же день, коли він приїхав до Червоного Хреста, потрапив під обстріл, і побачив, що Росія обстрілює гуманітарні організації. Слово “здивування” для того, щоб описати його реакцію, тут зовсім не підходить, – ділиться історією того хлопця Ірина Сампан. – Потім він поїздив по околицях, по деокупованих селах, побачив все на власні очі. Став проукраїнським, далі поніс цю ідею, правду до себе в Латвію. Писав статті, хоча він не журналіст. Він настільки запалився цією несправедливістю, і тепер не може спілкуватися зі своїми російськими друзями, які живуть в Латвії, і говорять, що “все не так однозначно”. Все однозначно. Треба бачити це, довіряти нам, нашому контенту”.
Ірина Сампан розмірковує і про те, якою бачать війну в Україні іноземні журналісти, та приходить до висновку, що для них це переважно — лише чергова війна, яку треба висвітлити за гроші. Тож не варто тішити себе ілюзіями про те, що іноземні медіа, які приїздять працювати до України, переймаються нашим болем. Воєнна кореспондентка згадує свій досвід роботи в Ізраїлі після атаки ХАМАС у жовтні 2023 року.
ʼ“Я розуміла, що ізраїльтяни страждають, і особливо 7-8 жовтня — були села вирізані й убиті. Це жах, але якогось такого болю, який би заважав мені працювати, об’єктивно оцінювати реальність, у мене не було, тому що я була на чужій війні. На нашій війні мені болить кожного репортажу”, – розповідає Ірина Сампан.
На її переконання, під час війни в Україні журналісти часто змушені займатися не лише суто журналістською роботою — також вони волонтерять, організовують збори та допомогу. Так, до прикладу, сама Сампан під час однієї зі своїх останніх поїздок на Харківщину побачила там бабусю, яка не хотіла виїжджати через своїх чотирьох собак, та взялася допомагати в пошуках волонтерів, які змогли би цих собак вивезти з-під обстрілів разом із хазяйкою:
“Відповідно до класичних стандартів, журналіст не має цим займатися. І на чужій війні ти цим точно не займатимешся. На своїй війні — так”.
Морально-етичні дилеми на війні
Воєнна кореспондентка розповідає про найбільші виклики, пов’язані з роботою на війні, й на першому місці ставить безпекові питання. Так само як і її колежанка Діана Буцко, Сампан наголошує на тому, що особливу небезпеку під час роботи безпосередньо на лінії фронту становлять дрони. Також говорить і про те, що журналісти найчастіше мають самостійно купувати собі одяг та амуніцію для роботи на передовій.
“У нас з редакцією немає якогось контракту, що якщо я загину, вона допомагатиме моїй родині, чи моїй дитині. У мене немає страховки, яка би страхувала саме моє життя під час роботи на війні. Звісно, є друзі, колеги, які говорять, що ніколи не залишать мою дитину в біді, чи без грошей, якщо зі мною щось станеться. Я їм вірю. Але це лише не закріплені юридично слова”, – говорить Ірина Сампан, та додає: ніяк не може зібратися написати власний заповіт, хоч і розуміє, що це — важливо, особливо для тих, хто має великий ризик загинути або отримати інвалідність.
Після того, як Ірина Сампан отримала посаду шеф-редакторки новин на “Громадському радіо”, на фронт стала їздити рідше. Проте якщо їздить, то переважно до підрозділів, які її знають і самі запрошують — “як до своїх”. Та навіть з тими, кого добре знаєш, на війні можуть траплятися різні непередбачувані речі, каже співрозмовниця:
“Наприклад, у Липцях, що на Харківщині, ми опинилися у сірій зоні. Випадково туди потрапили через відсутність інформації. Далі там вже були росіяни, і ми про це не знали. Мало що могло б трапитися, якби ми швидко звідти не поїхали. Та всі такі ситуації — це моя власна відповідальність”.
Вона також визначає ще одну категорію викликів у своїй роботі — виклики морально-етичного характеру. Один з них — неможливість оприлюднювати всю інформацію у медіа через певну самоцензуру, пов’язану з умовами воєнного часу. Ще один виклик — неможливість, будучи журналісткою, допомагати тим, хто потрапили у полон або опинилися у інших складних ситуаціях.
“Коли мені пишуть, що наших хлопців кидають на м’ясо, я не беру в роботу такі кричущі благання про допомогу. Не беруся за подібні теми, тому що це має бути ґрунтовне, глибоке журналістське розслідування. Ти маєш їхати і розбиратися в цьому сама. Треба розуміти позицію всіх сторін. Так само, коли пишуть родичі полонених — я не беруся їх шукати, у мене немає на це ні фізичних, а ні моральних ресурсів”, – зазначає Ірина Сампан. Вона згадує про Максима Буткевича — журналіста, правозахисника та громадського діяча, який перебував у російському полоні з червня 2022 року та був звільнений 18 жовтня 2024-го. Попри всі зусилля колег, його, як публічну людину, тривалий час не вдалося витягнути з полону.
“Заберіть її, вона відволікає від військового”
З Іриною Сампан також говоримо про те, наскільки часто їй доводиться стикатися із випадками гендерної дискримінації або сексизму під час роботи. Вона зізнається: за свою десятирічну кар’єру воєнної кореспондентки напрацювала собі певну професійну репутацію, завдяки якій гендерні упередження на її адресу з боку співрозмовників та співрозмовниць на безпосередньо у війську практично відсутні.
“Але іноді проскакують моменти — щось з точки зору чоловічої опіки, яку вони на себе беруть, а їх ніхто про це не просив. Типу: “Ой, ні, я б свою дівчину не пустив”. Та це — дуже рідко”, – розповідає Ірина Сампан. Згадує також, як під час нещодавньої поїздки хлопці на передовій запитували, яке видання вона представляє, адже не були з нею знайомі. Коли почули, що “Бутусов Плюс”, запитали, “чому Юра сам не приїхав?”. На це журналістка відповіла просто: “Він — на Курщині, а я — тут”.
Інший бік — це коментарі, які залишають під відео Ірини Сампан користувачі соцмереж та глядачі YouTube. Так, наприклад, там можуть трапитися репліки на зразок: “Заберіть її, вона відволікає від військового”.
“Я на це не зважаю. Навіть якщо загалом аудиторія Бутусова чи Громадського радіо — адекватна і вихована, все одно трапляються якісь “зальотні”. Ми ж не можемо перевиховати суспільство, – коментує журналістка, – Мені подобається в кадрі виглядати красиво: нафарбованою, добре вдягненою, щоб гарно виглядало моє волосся. Особливо, якщо це інтерв’ю студійне. Я не буду спеціально себе якось омужнювати, спотворювати, намагатися бути якоюсь не такою, яка я є в житті, для того, щоб цих коментарів не було”.
За свою кар’єру Ірина Сампан неодноразово стикалася з онлайн-насильством через професійну діяльність та публічну позицію: так, російська пропаганда називала її “ескортницею”, “нацисткою” і “коханкою Залужного”.
“Коли вбиваєш моє ім’я і прізвище в Google, саме ці матеріали — у перших рядках результатів. Моя сторінка у ФБ, далі ще щось, а потім — про ті мої нагороди, якими мене “удостоює” російська пропаганда. Тож через це прошу людей гуглити не мене, а краще мої репортажі”, – розповідає Ірина Сампан.
Вона підкреслює, що після цих випадків останнім часом з публічним хейтом та булінгом на свою адресу більше не стикалася. Та наголошує, що окрім російської пропаганди, на подібні дії, зокрема на булінг у мережі, можуть бути здатні також і українські радикальні групи:
“Мене тривожить те, що з ними нічого не роблять правоохоронні органи. По-друге, що вони продовжують розвиватися, набирати сили, і навіть стають національними героями. Їх запрошують на інтерв’ю, вони мають майданчик для слова. Можливо не для того, що вони пропагують у своїх спільнотах — проти ЛГБТ, проти феміністок чи проти певної людини, яка їм не подобається. На цих інтерв’ю і майданчиках вони говорять про свої подвиги. Але мені не подобається, що суспільство всього не розуміє. І коли виникне черговий скандал, вони знову отримають команду “фас” і будуть нападати”.
Цей матеріал підготовлений за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів у межах проєкту “’Посилення стійкості журналісток в Україні: протидія онлайн-насильству та гендерній дезінформації”, що реалізується ГО “Жінки в медіа”
