“Жінки в медіа” продовжують серію інтерв’ю з українськими воєнкорками розмовою з Діаною Буцко — репортеркою Hromadske. Вона розповідає про свою мотивацію висвітлювати війну, гендерні упередження на свою адресу, та кримінальне переслідування з боку російської ФСБ за роботу на захопленій ЗСУ Курщині.
Мрія змінювати світ
Воєнкорка, журналістка Hromadske Діана Буцко зустріла початок повномасштабної війни у США: там здобувала ступінь магістра у Південноіллінойському університеті. Її програма мала завершитися в травні 2022-го — ті три місяці Буцко називає дуже важкими для себе морально:
“За програмою мала зобов’язання повернутися в Україну після її завершення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, деякі студенти, які навчалися зі мною, подавалися на візи для біженців. Тобто, в принципі, способи залишитися в США були. Але я спостерігала за тим, що відбувається тут, в Україні, і подумала, що дивно бути журналісткою, і бути в Америці. Я ж хотіла висвітлювати війну, хотіла проживати історичні моменти з країною. Мені хотілося бути тут, бачити це на власні очі, писати власну історію”.
Репортерка згадує: ще коли навчалася у школі, мріяла змінювати світ, боротися з корупцією і зупиняти геноциди. В той час, за її спогадами, в інформаційному просторі багато обговорювали такі теми як геноцид в Руанді 1994 року, відголоски концентраційних таборів під час Другої світової війни, як-от Аушвіц, та інше. До таких тем завжди мала інтерес, проте тоді, у 2011-му, коли на той момент майбутня журналістка закінчила школу, війна здавалася чимось дуже далеким від України, незрозумілим до кінця.
“Я любила писати, як-то кажуть, мріяла стати письменницею. І куди ж мені йти, якщо я хочу змінювати світ і писати, як не на журналістику? Так я прийшла та почала свій тернистий шлях. Хто б міг подумати, що війну я знайду тут, в Україні”, – розповідає Діана Буцко.
З часом, на її думку, багато хто втрачає цю віру в те, що журналістика справді може щось змінювати. Сама ж про себе каже, що не її не втратила, в навпаки — у ній утвердилася, особливо після навчання у США. Медіа — дуже впливовий і визначальний інструмент в усьому світі, додає репортерка. Та згадує відому фразу: “Хто володіє інформацією — той володіє світом”.
Діана Буцко згадує слова фоторепортера Макса Левіна, убитого росіянами під час наступу на Київщину навесні 2022-го. Левін, який висвітлював події на фронті ще після початку наступу росіян на Донбас у 2014-му, любив казати, що кожен фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну.
“Можливо, війну ми не зупинимо, але я впевнена, що дуже багато на що впливаємо, – говорить Буцко. – Мені здається, що люди дещо недооцінюють значення журналістики в Україні. Та у нас через пост якогось впливового журналіста у Facebook, можуть звільнити міністра або розпочати розслідування. Після цього є якась реакція, і я думаю, що все-таки в цій країні ми — не останні люди”.
Найважливіші репортажі
Завершивши навчання у США, Діана Буцко приїхала до України вже після того, як Київщину було деокуповано. Тому першою звільненою з-під окупації локацією, на якій їй довелося попрацювати, стала Ізюмщина. Саме тому репортажі з Ізюму називає дуже дорогими своєму серцю, та каже: все, що фіксують журналісти в Україні, дуже швидко стає історією.
“Ми працювали там на цвинтарі, й ось той запах, який був там того дня, він буває іноді й досі. Іноді десь чую його як фантомний запах, – розповідає Діана Буцко. – Це для мене були знакові історії. Наприклад, ми зробили матеріал про медиків, які лишалися там під час окупації. Вони тоді були дуже налякані, боялися говорити з людьми. Це дуже відбилося на мені, бо це були мої перші враження, моя перша взаємодія з людьми в окупації, зі звільненими містами”.
Дорогою своєму серцю Діана Буцко також називає і Авдіївку. З початку війни різні знімальні групи у редакції Hromadske були відповідальними за різні регіони, пояснює співрозмовниця. Вона ж відповідала за Донеччину, а тому зробила кілька репортажів з Авдіївки, і постерігала, як це місто буквально зникає на її очах.
“Протягом перших місяців, насправді, я не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Зараз іноді переглядаю ті відео, або рефлексую з колегами, і розумію, що коли ми працювали в Бахмуті, знімали, і в 50 метрах від нас приліт, а ми продовжуємо далі працювати. Тоді ще їздили в останні дні за Бахмутку — дивлюся по карті, що там росіяни були за кілометр. Вагнерівці, фактично, вже сіра зона. А ми ще туди в’їхали і, мені здається, що було відносно небезпечно”, – ділиться спогадами про свою роботу Діана Буцко.
Війна, як і ризики, пов’язані з нею, дуже змінюються, підкреслює журналістка. Раніше страшно могло бути від того, що поряд — дуже гучно, тепер з’явилися дрони. Під час нещодавньої поїздки у Часів Яр, згадує, як бігли кожні десять метрів від дерева до дерева, тому що навколо було дуже велике скупчення дронів. А на підході до місця почався артилерійський обстріл, тож довелося сидіти в кущах близько години і перечікувати:
“Тоді мені вперше в житті стало дуже-дуже страшно. Тому що дрони постійно літають, артилерія літає. Але це відчуття страху — дуже миттєве. Ти це чуєш, переживаєш, тобі страшно, але потім якось робиш той матеріал, виходить він і далі, в принципі, ти розумієш, що треба робити нові матеріали. І цей страх стирається”.
Говорячи про страх, Діана Буцко для себе ділить його на страх фізичний, та страх ментальний, або ж — екзистенційний. Та додає: добре, що в неї немає страху другого типу: “Це, наприклад, коли люди кажуть: я виїхав з України, бо дуже боюсь вибухів, все, не можу це переносити. Для декого це і справді дуже складно. У мене такого немає. Я знаю, що переживу, що це фізичний страх, а не ментальний. І я буду робити свій наступний матеріал”.
“Маленька тендітна дівчинка”
У відповідь на запитання про те, чи доводилося стикатися з гендерними упередженнями щодо своєї роботи, Діана Буцко зізнається: перший час намагалася ігнорувати той факт, що вона — жінка. Просто працювала, і, можливо, не помічала, чи на це якось впливає її стать. Та згодом зрозуміла, що цей факт повністю ігнорувати не вдається.
“Коли ти, наприклад, приходиш на тренування, там рота 50 чоловіків, і ти одна — жінка, це якось впливає на вашу комунікацію, на те, як вибудовується процес. У нас такий формат, ми намагаємося робити репортажі, безпосередньою героїнею яких є і журналістка. Тож, думаю, всі ці взаємодії — помітні. Мені здається, що діалоги з чоловіком-репортером були б зовсім іншими. Й це іноді грає мені на руку, іноді грає проти мене”, – зізнається Діана Буцко.
Вона згадує кілька випадків зі своєї роботи на цю тему. Перший: коли її знімальній групі сказали, що не повезуть їх на позицію, тому що “вашій маленькій, тендітній дівчинці не можна”. Другий — коли гендерний фактор навпаки міг відігравати не останню роль в тому, щоб вмовити людей завезти її, куди треба. Буцко підкреслює, що багато військових знають її та її команду й дивляться їхні репортажі. Тож коли вони приїздять на позиції, там їх упізнають:
“Можуть казати: “О, ми дивимося ваші репортажі, ви така смілива, та ще й дівчинка, така маленька, оце ви їздите, бігаєте цими окопами”. Один казав, мовляв, я так люблю дивитися, як ви бігаєте посадками, це так прикольно. Такі коментарі завжди є”, – наводить приклади журналістка, та додає, що вже звикла до цього середовища.
Вона також розповідає про один із репортажів, де її співрозмовник — дорослий чоловік, фермер, каже їй: “Що ти тут робиш, тобі б дітей рожать”. На це вона відповіла йому: “І борщі варить”, але він лише ствердно повторив цю фразу у відповідь, та не зрозумів її іронії.
“З іншого боку, цей фермер уже у віці, я до цього поставилася як до прояву батьківської турботи. І думаю, що навряд чи він розуміє, що таке слово “сексизм”, – говорить Діана Буцко.
Репортаж і Суджі та кримінальна справа ФСБ
15 серпня 2024 року на YouTube-каналі Hromadske вийшов репортаж Діани Буцко із контрольованого ЗСУ міста Суджа, що в Курській області Росії. Журналістка стала однією з перших медійниць, які туди потрапили після того, як на Курщину зайшли українські війська. Щоб поїхати до Суджі, довго домовлялася з військовими, які зможуть взяти її з собою.
Згадує: коли ходила містом, мала дивне враження, адже не до кінця розуміла всі ризики і небезпеки. Перед поїздкою її редакція вагалася, чи варто їхати туди працювати — зокрема й через цю невизначеність. В нагоді стали рекомендації для журналістів щодо висвітлення подій на Курщині від Інституту масової інформації, які було опубліковано 13 серпня 2024-го.
Під репортажем із Суджі на YouTube з’явилося багато коментарів, частина з яких — від росіян. Вони мають агресивний характер, містять прямі погрози, сексуалізовані натяки та хейт, зокрема на адресу журналістки. Діана Буцко каже: значна частка аудиторії їхніх відео — 10-20% залежно від репортажу — з Росії. Тож загалом коментарі росіян для неї — не в новинку. Найчастіше пишуть щось на зразок: “Де ви знімали? Це студія Довженко?”, або додають щось погане на адресу українських військових. Проте саме репортаж із Суджі, а також із Покровська на Донеччині, які вийшли приблизно в один час, зібрали багато особистих образ і погроз на адресу Буцко.
“Чи збираюся я щось з цим робити? Я зробила кілька скріншотів, і все. Мені здається, це просто люди з Росії. Не думаю, що вони будуть мене шукати. Сподіваюсь, що ні. Також не думаю, що наша поліція, наприклад, буде їх буде шукати. Заяви з цього приводу я не писатиму”, – так відповіла Буцко на питання щодо того, чи планує якось реагувати на ці коментарі.
Натомість, 22 серпня 2024 року стало відомо, що російське ФСБ порушило кримінальні справи проти Діани Буцко, а також ще однієї української журналістки Олесі Боровик та репортера CNN Ніка Пейтона-Волша “за незаконний перетин кордону”, оголосивши їх у розшук.
Відчуття захищеності під час роботі на фронті
З Діаною Буцко говоримо також про те, чи вистачає українським журналістам, які працюють в зоні бойових дій, матеріально-технічного забезпечення та інших ресурсів для того, аби почуватися захищеними і впевненими у собі. Співрозмовниця відповідає: частину екіпірування, наприклад, бронежилети, мають завдяки журналістським організаціям, зокрема згаданому вище ІМІ. Цього року редакція Hromadske також змогла закупити нові шоломи для своїх репортерів. Проте і досі є речі, яких бракує — наприклад, якісні турнікети та склад аптечок загалом.
“У редакції за можливості намагаються виділяти нам на це ресурси. Але є деякі речі, про які на перший погляд не думаєш: зараз частина моєї зарплати, наприклад, іде на одяг. Тобі ніхто не дає кошти на те, щоб купувати собі штани, взуття, чи ще щось, а під час такої роботи на фронті це все потрібно, бо швидко зношується”, – пояснює Діана Буцко.
Ще одне важливе питання — це медичне страхування для журналістів. Протягом перших двох років, за словами журналістки, на Hromadske пропонували страхування від американських донорів з досить великою сумою покриття. Тепер же це фінансування закінчилося, є інша опція щодо страховки, але сума там — невелика. Про це у редакції попередили відразу: мовляв, зможуть подати на це страхування, але зрозуміють, якщо репортери не захочуть їздити на фронт з невеликим покриттям.
“У іноземних журналістів, які працюють на війні в Україні, значно більші зарплати, є доплати за роботу в небезпечній зоні. У нас, наприклад, цього немає: у мене є ставка і так само у всіх наших журналістів. Тобто я можу робити репортажі з Києва, а можу — репортажі з Гродівки, що на Покровському напрямку — це не впливає на мою зарплату. Так, у нас є добові для відрядження, і вони у випадку поїздки на фронт на 200 грн, – розповідає про різницю між роботою американських та українських медійників на війні Діана Буцко. – Крім того, в іноземних редакціях також є security advisors, але мені здається, вони їм більше заважають, часто — безтолкові, не до кінця можуть оцінювати ризики”.
Також іноземні редакції забезпечують хорошими броньованими машинами, які є дуже помічними зараз, в умовах, коли на фронті активно використовують дрони і може бути небезпечно під’їжджати до лінії зіткнення навіть на відстань 10 км. В українських редакціях таких авто зазвичай немає. З іншого ж боку, підкреслює Діана Буцко, іноді доводиться бачити закордонних колег, які приїжджають висвітлювати війну, в білих кросівках та “незрозумілих жилетах” на передовій.
Журналістка Hromadske каже: до своєї професії завжди ставиться як до улюбленої роботи, яку, з усім тим, завжди можна змінити. Тобто має на увазі, що журналісти загалом мають вибір — працювати на війні, чи, умовно, в тихому офісі подалі від лінії фронту. Та особисто для себе не розуміє, навіщо сидіти в Києві, якщо працюєш журналістом, а у твоїй країні — війна:
“Є певний журналістський інтерес: хочеться подивитися, як це виглядає, на власні очі. Зараз, наприклад, ми втрачаємо міста, і хочеться їх побачити в останнє, ще раз побачити. Я вважаю, що зараз найважливіше — висвітлювати війну, аніж будь-що інше”.
Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.
