Інна Варениця з 2015 року працює фрилансеркою для Associated Press як операторка, журналістка та продюсерка.
Після повномасштабного вторгнення вона вивезла своїх батьків і дворічного сина із Сєвєродонецька до Праги, а сама повернулася працювати в Україну. Наприкінці березня Інна дізналася про загибель колишнього чоловіка й батька її дитини фотографа Максима Левіна. Росіяни розстріляли його та ще одного журналіста в районі населеного пункту Гута на Київщині. Про втрату дому, близьких людей, розлуку із сином, а також про нерівність оплати в редакції та сексизм на передовій Інна Варениця розповіла в інтерв’ю.
Як ви зустріли початок повномасштабної війни?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була в Сєвєродонецьку разом із колегою з Associated Press. Останнім часом ми перебували на Донбасі й робили проєкт. Мої батьки проживали в цьому місті, але за кілька днів до вторгнення я посадила їх на потяг до Києва разом зі своїм дворічним сином Левком. На Донбасі ексалація почалася трохи раніше і це дало мені змогу зорієнтуватися. 17 лютого в мене був день народження, якраз у цей день обстріляли дитячий садочок у Станиці, школу у Врубівці (в 30-ти кілометрах від Сєверодонецька). Я вмовила батьків побути в мене в Києві хоча би тиждень, але з того часу, з 21 лютого, більше ніхто з нас не повертався в Сєверодонецьк.
24 лютого я прокинулася від дзвінка редактора, який сказав, що «все, почалося». Речі, з якими я зазвичай подорожувала, були зібрані, нічого з батьківського дому я не брала. Коли я відправила батьків, то зрозуміла, що найголовніше я вже взяла, вони — у потязі. З перших днів війни було ясно, що основна історія відбуватиметься в Києві і треба їхати туди. Дорогою ми знімали черги, банкомати, що відбувається з людьми, заїхали познімати в Харків. Але в мене було відчуття, що я не можу працювати, поки дитина в небезпеці. Моя шеф-редакторка запитала, чим вона може допомогти, мені дали водія й ми поїхали вивозити родину в Чернівці. У ніч із 24 на 25 лютого з Києва до Боярки мою родину вивіз друг Макса Левіна, мого колишнього чоловіка. Перші два дні Левко був там із татом. Потім ми вивезли їх у Чернівці, вони пробули в цьому місті два тижні.
Мама перша почала болісно переживати втрату дому, тато пізніше
Щодо умов праці, я працюю з АР із 2015 року як фрілансер, бувають відрядження на якийсь термін, такий собі спланований «assignment». Цього разу це були місячні контракти, останній мав закінчитися в середині березня. Але в мене не було вихідних і мої контракти просто закінчувалися на тиждень раніше. Також я працювала фіксером, але дуже рідко. Оскільки задача стоїть працювати як перекладачка, продюсерка, журналістка й операторка одночасно, як на мене, — це недооцінена праця. У мене також була пропозиція від NBC на місяць, але я відмовилася. Мені хотілося працювати самій, робити щось журналістське. Я ще тоді працювала для The Telegraph, ми або працювали над статтями разом із колегою, або знімали якісь невеликі коментарі для заміток.
Контракт з АР закінчився 10 березня і в мене було якесь відчуття виснаження, я вирішила просто поїхати до родини. Там я зрозуміла, що їх треба вивозити з країни, оскільки зараз вони будуть втрачати дім, вони перебувають у суспільстві, яке болісно переживатиме всі ці події. Першим постраждав дім покійної бабусі, там уже ніхто не жив і моя мама через два тижні хотіла відправити гроші сусідам, щоби вони полагодили зруйнований паркан біля цього будинку. Кажу: «мам, можеш не лагодити, у тебе вже немає дому». Мама перша почала болісно переживати втрату дому, тато пізніше. Вони постійно дивилися цей нервовий марафон, принцип подачі новин там дуже поганий. Я прошу моїх батьків не дивитися новини при дитині, хоча, коли мене немає, неможливо контролювати це, а по-друге, дивитися новини при мені категорично заборонено.
Я відчула, що треба їх витягати звідти, і вивезла до Праги. Це було 14-15 березня, якраз тоді ми дізналися, що Макс зник. Я повернулася в Україну, бо не могла залишитися за кордоном. Після того, як відчула, що моя дитина у безпеці, я могла нормально працювати.
Як ти долаєш цей постійний внутрішній конфлікт: дитина й небезпечна робота? Адже материнський інстинкт каже тобі, що ти потрібна сину, але в тебе є також професія, яку ти любиш.
Я розумію, що так не буде постійно. Коли ти вже з дитиною, треба бути з ним тривало, особливо після довгої відсутності. Тому для мене не сильно би щось змінило, якби він був в Україні і я би з ним не бачилася, чи зараз він за кордоном і я з ним також не бачусь. Із самого початку ми домовилися, що я збираю свої вихідні для того, щоби їздити на деякий час до родини.
Фізичного контракту я так і не підписала, в очі його не бачила. Він розрахований на 9 місяців і триватиме до кінця цього року. Навіть коли я попросила документ (мені він був потрібен для оренди житла), мені його не дали. Як оплачується праця? У кінці місяця я подаю інвойси й мені оплачують через ФОП, бо я не постійний стафер. Але, по суті, я буду працювати тут майже рік, а що з відпусткою? Я ж маю право на відпустку? Мені потрібно ці моменти проговорити із шефом, оскільки чітко визначених умов праці немає. Також коли ми обговорювали овертайми, мені запропонували дуже маленьку оплату, менше, ніж звичайна оплата дня. І це була нерівність.
А тобі не надходила пропозиція стати стаферкою? Чи ти сама вирішила бути лише фрілансеркою?
Цей контракт майже до кінця року, далі буде видно. Тоді мені постійну ставку не пропонували. Ми говорили про іншу суму, мені її не дали. Але я розуміла, що мені потрібно багато вихідних, оскільки необхідно періодично бути із сином. Другий момент — психологічний. Я знаю з 2014-го року, що дуже важливо виїжджати за кордон із країни, у якій іде конфлікт або війна. Бо ПТСР так і розвивається, коли ти постійно перебуваєш в цьому середовищі. Тому я розуміла, що в мене все складається ідеально. А ще я матиму стабільну роботу й мені не треба буде постійно шукати щось на фрілансі. У цьому плані все окей, щодо рівності оплати — ні. Це не про гендерний аспект, хоча чоловіки частіше заявляють, що вони хочуть саме таку суму й на менше не погоджуються.
Як тобі зараз вдається поєднувати родину й роботу, як часто ти їздиш до сина?
Для себе я розумію, що для дворічної дитини максимум без мами — це півтора-два місяці. А потім має бути час, який мама проводить тільки з ним. І тоді це дійсно виховання, а не просто мама приїхала в гості. Перший раз після того, як я їх вивезла, ми побачилися рівно через два місяці. І це було трохи забагато, я вже відчувала, що треба їхати, але були інші задачі. Я була 10 днів тільки з Левком. Мене попросили повернутися, бо київський стафер мав узяти вихідні. Врешті він їх не взяв і не сказав мені про це.
Наступного разу я приїхала до Європи в червні, тобто через три тижні. І була з родиною два тижні. Ми поїхали на 10 днів у Португалію на ретрит.
Відколи я закінчила школу в Сєвєродонецьку, я там не жила, але коли почалася війна на Донбасі, 8 років тому, дехто дуже болісно переживав втрату дому, а деякі так і не змогли її пережити. Наприклад, я говорила перед вторгненням із Сашою Маховим (журналіст телеканалу «Україна24», воєнкор, загинув під Ізюмом як військовослужбовець), і зрозуміла, що він цю втрату не пережив. Він її не переосмислив, залишився в точці, зациклившись, що Луганськ потрібно звільняти. З материнством я зрозуміла, що не можна дитину часто переселяти в нові умови, має бути один постійний дім, тоді вона почуває себе впевненою. З дорослими так само. Я розуміла, що в мене немає постійного дому, я постійно кудись переїжджаю. Але завжди знала, що в мене є місце, куди я можу повернутися, де є впевненість, — це батьківський дім. Коли ти втрачаєш і його — тебе ніби вирвали з корінням. Плюс у квартиру, яку я орендувала, повернулася власниця. Тому в Україні в мене немає постійного місця, я живу або в друзів, або в готелі. І частково це навіть легше, бо я тут лише для роботи.
Що зараз може посилити твою безпеку? Чи можеш ти говорити про впевненість у своєму майбутньому?
Дитина в безпеці, це дуже важливо для мене. Можливість бути з дитиною тривалий час. Можливість комбінувати типи роботи, бо я можу бути й операторкою, і продюсеркою, і журналісткою. Іноді немає бажання знімати, тоді можна займатися чимось іншим. Коли ми знайшли Макса загиблим, то я не могла знімати майже місяць. Це були переважно інтерв’ю або продюсерська робота. Також я тоді відчувала, що не можу поки поїхати до сім’ї, що ще не настільки в силах щось пояснити дитині. Я зрозуміла, що не зможу займатися випадками з Бучі, бо це (вбивство Макса Левіна, — ред.) трапилося практично в ті самі дні.
Коли ти втрачаєш і його — тебе ніби вирвали з корінням
Що дає ще впевненість? З 2014 року я встановила собі правило, що потрібно робити якісь дедлайни, коли ти з цієї зони вийдеш. У мене ці дедлайни є: я працюю три тижні, місяць, два, а потім я їду з території конфлікту. Нещодавно ми організували поїздку на ретрит для пари — журналіста й журналістки. У якийсь момент я побачила, що вони вже не вивозять. І чоловікам такий ретрит також потрібен, особливо тим, хто знімає багато загиблих, умовно, оператор із Харкова, журналісти після Маріуполя. Або якщо вони працюють глибоко в темі, то мають ПТСР.
Чи правильно я розумію, що після смерті Макса на твою основну роботу наклалася ще робота з «Репортерами без кордонів», які робили власне розслідування його загибелі?
Я з ними просто ділилася контактами, ми виїжджали разом на місце, де трапилося вбивство. Ми й досі контактуємо, коли вони приїжджають я намагаюсь знайти людей, хто може щось про це знати, підказати, на які кнопочки натиснути. Вони тримають контакт з іншими членами родини, розповідають, що відбулося. Усе, що я могла дати, я дала.
Чи переживала ти колись випадки харасменту, гендерної стереотипізації, сексизму на роботі?
Переважно з боку героїв матеріалів. Але в мене є відчуття, що я не маю перспективи, що мене будуть відправляти кудись замість Мстислава (стафер АР). Він працює з 2014-го, я — з 2015-го. Але жінку менше хочуть відправляти в небезпечні умови. Другий момент, я працювала на «Радіо Свободі», на проєкті «Настоящее Время», і коли я їхала в Ірак, то їхала сама під власну відповідальність.
З хорошого — у нас є страховка, дуже суворо з координацією, ми маємо чітко говорити, куди ми їдемо, якою дорогою, у нас є заборонені зони, передній край фронту, наприклад. Тому ми зараз робимо інші історії, глибші, і, з іншого боку, це величезний мінус.
Щодо героїв, то у військових у принципі існує сексизм щодо жінки, починаючи з того, що «ось вам чай-кава, те-се». Вибачте, я приїхала сюди працювати. Дівчат в принципі не дуже хочуть пускати на передову, а мені потрібно, тому що я оператор. Вдається домовитися тільки на особистому натиску. Відповідно, це має бути певний одяг, в якому ти ходиш, певна манера, якою говориш, або якась невербальна комунікація, яка тобі дуже допомагає. Наприклад, я не курила, але почала не тільки через особистий стрес, але також і тому, що це частина комунікацій і доступу. Коли ти поводишся дуже природньо й дуже розслаблено, ти просто стоїш палиш, і дуже про багато що іноді вдається домовитися під час такої комунікації. Плюс, це частково стирає жіночність. Можна палити як жінка, а можна зовсім не як жінка, це переналаштовує ставлення до тебе. Якби я була пишучою, то було би зручніше «включати дівчинку», а оскільки мені потрібен доступ фізичний, то навпаки.
Тобто ти маєш себе вести з військовими, як «свій братан». Як долати це будемо? Чому за 8 років війни й участі в ній жінок ми ще досі маємо щось доводити?
Зараз із передової забрали майже всіх жінок. У нас є така «перемога», що заступниця міністра Ганна Маляр. І це такий біль у плані доступу. І перший начмед ЗСУ — жінка. Знімати поранених військових — це заборона від них обох. Заборона зараз працювати журналістам на лінії фронту — це заборона від Маляр і Залужного.
Просто потрібно робити, те що робиш. Я щойно працювала з фотографкою з Єгипту — Наріман, — вона дуже глибоко копає теми. Вона — єгиптянка, але має громадянство Канади. І в її світі її місце вдома, а вона працює фотографкою на війнах, була в Ємені, знімала також Арабську революцію. Вона завжди одягнена в чорне та в неї є якийсь шарм благородності. Вона мусульманка, але певний час жила в Канаді, тому в неї багато традицій із західного світу. І коли починають говорити про гендер, Наріман просто йде від цих розмов. Вона просто робить свою справу. Систематично, довго, вперто. Вона для мене приклад. Взагалі не потрібно розводити цих розмов, просто бери й роби. Це працює й на фронті так само.
Частково ти створюєш біля себе атмосферу того, що ти людина-функція, а не стать. І в якийсь момент до тебе з’являється повага, а потім і доступ. І коли ти в сильній позиції, не думаєш, що в тебе дитина вдома, борщ горить, то ти й ментально ламаєш цю стіну. Я не бачу великої жіночої проблеми, я бачу, що жінки не сфокусовані на чомусь одному і не йдуть до цієї точки. У чоловіків це просто природою закладена якість. Жінкам потрібно робити декілька справ одночасно: і дивитися за дитиною, і готувати їжу цій дитині. Ти читаєш книгу, але ти одним оком усе одно дивишся на дитину. Не потрібно йти проти природи, потрібно використовувати у своїй роботі те, що дала природа.
Чи бачиш ти сенс у створенні жіночих організацій саме для медійниць, які би підтримували тих, хто потрапив у складну ситуацію? Які такі ситуації можуть бути для тебе?
Я почувалася незахищеною, коли залишилася з маленькою дитиною. Я ФОП, я не могла працювати, водночас я мала забезпечувати себе й сина і платити податки. Я відчувала, що це й нерівність, і незахищеність із боку держави. Має бути якийсь механізм — призупинити ФОП або зняти з матерів-одиначок податки, бо елементарно ти не маєш із чого їх платити. Я розуміла, наскільки важливо бути з дитиною перші роки, хотіла дати йому базу, яку пізніше вже ніколи в житті не дам. Я відмовилася від роботи свідомо. І завдяки цьому зараз моя дитина легше переживає відсутність мами, бо я йому все це дала тоді. Ось цей вік — перші роки життя — необхідний дитині для того, щоби вирости сильною особистістю.
Я почувалася незахищеною, коли залишилася з маленькою дитиною
Я працювала з дитиною з двох місяців його життя, але бути операторкою з лялькою на руках дуже важко. У нас було виключно грудне вигодовування, він відмовився навіть від мого молока з пляшки. Я не хотіла його ламати. Проте я дуже хотіла лишатися в роботі й час від часу щось робила, брала якісь завдання або зйомки, продумувала, як це зробити. Мені пощастило, що в цей час трапився локдаун і я не відчувала себе викинутою із суспільства, бо всі такі ж самі.
Незахищені матері й потреба дитини в мамі. Ось головні проблеми, якщо говорити про потребу в покращенні. Чи це має брати на себе якась спілка — не знаю. Думаю, щоби прибрати гендерну нерівність, нам треба багато чого вчитися в чоловіків, наприклад, як ми кажемо про свої гонорари. Це дуже чітко каже чоловік, а жінка — ні. Друге — захист авторських прав, на чому завжди наголошував Макс.
Я не знаю, чи потрібна ще якась жіноча організація, але розумна, професійна дискусія на тему прав жінок дуже потрібна.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
