У книзі «Навігатор 1325», присвяченій українському досвіду реалізації Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека», окремий розділ присвячений жінкам у медіа. Автори розглядають роботу журналісток під час війни, гендерно зумовлене онлайн-насильство, гендерну дезінформацію, участь жінок у редакціях та роль медіа у формуванні порядку денного відновлення. Значна частина розділу спирається на дослідження, проєкти та практики ГО «Жінки в медіа».
«Навігатор 1325» підготували журналісти Олена Губіна, Сергій Губін та Катерина Левченко, Урядова уповноважена з питань гендерної політики. Видання складається з 25 розділів — за кількістю років, що минули від ухвалення Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 у 2000 році. Автори пояснюють, що хотіли зібрати українські практики реалізації порядку денного «Жінки. Мир. Безпека», зберегти інституційну пам’ять і зробити цей досвід доступним для ширшої, зокрема міжнародної, аудиторії.
У структурі книги медіа опинилися поруч із темами жіночого руху, участі жінок у дипломатії, миротворчих процесах, секторі безпеки й оборони та відновленні. Розділ 24 так і називається — «Жінки в медіа».
Автори починають його з даних дослідження «Гендерний профіль українських медіа», проведеного ГО «Жінки в медіа» спільно з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики. За даними дослідження, жінки становлять більшість працівників українських медіа.
Але для авторів важливо не лише те, скільки жінок працює в медіа. Вони пов’язують цю присутність із самим змістом порядку денного «Жінки. Мир. Безпека»: медіа визначають, кого суспільство бачить учасниками процесів безпеки, політики та відновлення.
«Медіа в цьому контексті — не просто інформатори, а формувачі суспільного порядку цінностей і норм. Саме через медіа суспільство бачить (або не бачить) жінок як учасниць процесів відновлення, безпеки та політики», — йдеться у книзі.
Журналістки, які документують війну
Окрема частина розділу присвячена тому, як українські журналістки працюють під час повномасштабної війни: їздять на передову і деокуповані території, працюють у прифронтових громадах, документують наслідки російських атак та гуманітарні кризи.
У книзі згадуються загиблі журналістки та медійниці, серед них Олександра Кувшинова, Ірина Цибух і Тетяна Кулик, а також журналістки, які отримали поранення під час роботи.
Окремо автори розповідають історію Вікторії Рощиної, яка працювала на окупованих територіях, потрапила до російського полону і загинула. Її історію автори називають прикладом того, «до якої межі доходить журналістська робота під час війни».
Для опису досвіду воєнних кореспонденток автори також використовують серію інтерв’ю ГО «Жінки в медіа» з Діаною Буцко, Альоною Яциною та Іриною Сампан.
- Діана Буцко розповідає про рішення повернутися зі США після початку повномасштабного вторгнення, оскільки хотіла висвітлювати війну з України. Водночас у своїй роботі вона стикалася з гендерними упередженнями — зокрема, коли її називали «маленькою дівчинкою» або запитували, чому вона перебуває на позиціях замість того, щоб народжувати дітей.
- Подібний досвід описує співзасновниця «Кордон.Медіа» Альона Яцина. Вона розповідає про випадки, коли представник служби зв’язків цивільно-військового співробітництва не допускав журналісток до роботи, аргументуючи це тим, що вони «дівчата» і мали б бути вдома.
- Ірина Сампан у книзі говорить уже про інший вимір небезпеки — системні онлайн-атаки та російську пропаганду. У пошуковій видачі поруч із її професійними матеріалами з’являлися публікації, де її називали «ескортницею», «нацисткою» та «коханкою Залужного».
Коли професійна видимість стає ризиком
Один із центральних сюжетів розділу — гендерно зумовлене онлайн-насильство проти українських журналісток. Автори посилаються на дослідження ГО «Жінки в медіа» «Її голос — мішень для них: гендерно зумовлене онлайн-насильство щодо українських журналісток», проведене за підтримки ЮНЕСКО.
За даними, наведеними в книзі, 81% опитаних медійниць стикалися з онлайн-насильством. Лише 19% зверталися до правоохоронців, а 14% повідомили, що цифрові погрози переходили у фізичну площину.
У книзі також описано карту онлайн-атак, яку веде ГО «Жінки в медіа». Станом на 30 липня 2025 року на ній було зафіксовано 68 випадків. Процес реагування включає моніторинг, верифікацію, класифікацію атаки, її фіксацію у базі та надання допомоги.
Окремо автори звертаються до теми гендерної дезінформації. Вони цитують дослідження «Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток», підготовлене Лізою Кузьменко та Ларисою Компанцевою. У ньому аналізувався зв’язок між кампаніями проти українських медійниць, гендерними упередженнями та російською пропагандою.
Автори книги роблять висновок, що гендерна дезінформація використовується для того, щоб дискредитувати журналісток, змусити їх замовкнути та сформувати негативне ставлення до гендерної рівності й ролі жінок у демократичному суспільстві.
Від Facebook-групи до спільноти
Окремий блок книги присвячений історії та роботі ГО «Жінки в медіа».
Автори нагадують, що ініціативу започаткували у квітні 2019 року Ліза Кузьменко та Вікторія Єрмолаєва, які тоді працювали на Громадському радіо. У вересні того ж року була офіційно зареєстрована громадська організація. З невеликої Facebook-групи вона згодом виросла у спільноту, яка об’єднала понад журналісток, редакторок, продюсерок та інших медійниць з різних регіонів України та різних типів медіа.
У «Навігаторі 1325» діяльність організації описують через кілька напрямів: дослідження становища жінок у медіа, захист журналісток від онлайн-насильства, підтримку жіночого лідерства, роботу з редакційними політиками, психологічну та фінансову підтримку медійниць, а також адвокацію гендерної рівності.
Окремо згадуються групи самопідтримки для журналісток. Вікторія Єрмолаєва описує їх як безпечний простір, де медійниці можуть говорити про пережиті втрати, складні історії та емоційне навантаження війни й отримувати професійну підтримку психотерапевтки.
Ще один напрям — робота безпосередньо з редакціями. Разом із Комісією з журналістської етики ГО «Жінки в медіа» розробила типову Політику гендерної рівності в медійному контенті. Вона містить рекомендації щодо збалансованого представництва жінок і чоловіків, принципу «не нашкодь», уникнення ретравматизації та етичного висвітлення сексуального насильства, пов’язаного з війною. За даними книги, політику інтегрували, зокрема, «Українська правда», LB.ua, «Еспресо», Громадське радіо, «Київ24» та 5 канал.
Не тільки хто працює в медіа, а й кого медіа роблять видимими
Одна з важливих суперечностей, яку фіксує розділ, полягає в тому, що велика кількість жінок усередині професії автоматично не означає їхньої рівної присутності в самому контенті.
За наведеними в книзі даними моніторингу Інституту масової інформації, у 2025 році жінки виступали експертками лише у 21% матеріалів, а героїнями — у 16,5%. У 2021 році ці показники були вищими — відповідно 30% і 22%. Найчастіше жінки з’являлися в матеріалах про шоу-бізнес, тоді як на тему війни припадало 6%.
Саме тут розділ повертається до ширшого питання Резолюції 1325: хто має право не лише переживати наслідки війни, а й бути видимим як людина, що ухвалює рішення, впливає на політику і визначає майбутнє країни.
«Якщо жінок не видно в медіа, — їх немає в уявленні про відновлення. Якщо вони присутні лише як жертви, — суспільство не уявляє їх як творчинь рішень», — зазначає у книзі голова ГО «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко.
Медіа як учасники відновлення
Завершується розділ темою, яка виходить за межі безпосередньо медійної сфери, — участю журналістики у відновленні України. У книзі наводиться позиція ГО «Жінки в медіа», що під час відновлення медіа мають не просто повідомляти про рішення держави чи донорів. Вони можуть впливати на суспільну довіру, контролювати процеси, представляти інтереси громад і визначати, чи будуть у публічному просторі видимими жінки, ветерани й ветеранки, ВПО, люди з інвалідністю та інші групи.
«Жінки не лише виживають у війні — вони творять зміни. А медіа — це інструмент, який або посилює ці зміни, або робить їх невидимими», — йдеться у цитованій у книзі позиції Лізи Кузьменко.
Автори також розповідають про підготовлений ГО «Жінки в медіа» аналітичний матеріал щодо залучення медіа до гендерно відповідального та інклюзивного відновлення. Серед рекомендацій — інтегрувати журналістів у стратегії відновлення, забезпечувати редакціям доступ до даних про бюджети й проєкти відбудови, підтримувати гендерно відповідальний контент, інвестувати в сталі формати розвитку медіа та робити грантові механізми гнучкішими щодо базових потреб редакцій.
Поява окремого розділу про жінок у медіа в «Навігаторі 1325» фактично розширює звичну розмову про порядок денний «Жінки. Мир. Безпека». Вона показує, що питання участі жінок стосується не лише того, хто служить, веде переговори чи ухвалює державні рішення. Воно стосується також тих, хто документує війну, формує суспільну пам’ять про неї і щодня вирішує, чиї голоси та досвід потраплять у публічний простір.
Книга «Навігатор 1325» видана в межах проєкту «Жінки. Мир. Безпека: діємо разом», який реалізується Українським Жіночим Фондом за фінансової підтримки Уряду Великої Британії.