Дослідження було проведено ГО «Жінки в медіа» в межах проєкту у партнерстві з ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і подання фактів, наведених у цьому виданні. Висловлені погляди належать виключно авторам, та не обов’язково відображають позицію ЮНЕСКО чи Японії.
Увага! У цьому документі є матеріали, що показують серйозність онлайн-насильства проти журналісток, зокрема згадки про сексуальне насильство та образливі висловлювання. Цей вміст важливий для розуміння типів, методів та закономірностей такого насильства.
Дослідження складається з таких розділів:
Розділ 1. Результати опитування про виклики онлайн-насильства для українських медійниць
- Блок 1: Профіль респонденток: чий досвід враховує це опитування?
- Блок 2: Досвіди, повʼязані з онлайн-насильством проти журналісток
- Блок 3: Наслідки онлайн-насильства та можливі способи захисту
- Блок 4: Огляд результатів.
Розділ 2. Кейс-стаді
- Кейс 1. Онлайн-дифамація як інструмент тиску на представницю медіа через її сім’ю;
- Кейс 2. Сексизм та мізогінія проти журналісток у відповідь на розслідування;
- Кейс 3. Погрози смертю та сексуалізоване цькування воєнних кореспонденток;
- Кейс 4. Доксинг як інструмент тиску на журналістку;
- Кейс 5. Онлайн-імперсоналізація, цькування та поширення дифамації;
- Кейс 6. Від онлайн-сталкінгу до переслідування в реальному житті.
Розділ 3. Що слід робити для перемоги над онлайн-насильством щодо журналісток? Міжнародне право, пропозиції Європейського Союзу та українські законодавчі реалії
Розділ 4. Рекомендації щодо реагування на онлайн-насильство проти журналісток в Україні
Ключові висновки:
Опитування показало, що більшість журналісток, які до нього долучилися, стикалися з різними видами онлайн-насильства. Ці атаки були спрямовані як персонально на журналісток, так і на їхні медіа, і найчастіше тривали протягом одного тижня.
На інтенсивність онлайн-насильства може впливати резонансність теми, якою займається медіа або журналістка, та впізнаваність журналістки. Учасниці опитування зауважили: що більш публічною та активною в онлайні є медійниця, то більшими є ризики, що вона може стати ціллю онлайн-атак. Тож це створює загрозливі передумови для свідомої чи неусвідомленої самоцензури, або ж навіть відмови від професії.
Тому онлайн-насильство важливо розпізнавати і знаходити найдієвіші способи протидії йому. Одним із неочікуваних результатів опитування стало те, що не всі медійниці, які фактично зазнавали онлайн-насильства, його ідентифікують. Тож крім психологічної і юридичної допомоги, а також підтримки спільноти, важливим способом протидії онлайн-насильству є посилення обізнаності про його прояви, розробка практичних порад чи рекомендацій щодо захисту від нього на основі дієвих прикладів.
«Від такого насильства не застрахована жодна журналістка»;
«Мені здається, що більш видима журналістка у соцмережах та своєму медіа, то, на жаль, більший ризик для неї бути постійним об’єктом насильства в онлайні»
«Онлайн-насильство стає формою негативної реакції аудиторії, коли інформація, яку надає медіа, не відповідає очікуванням людей».
«В нас крадуть особистість, ламають сторінки і паролі, підпалюють двері, кидають у вікна камені з погрозами. Але мене це не зупинить, хоча мама сильно переживає, щоб не було як з Ґонґадзе»
«Кілька разів мені погрожували фізичною розправою через e-mail і телефоном. Це було ще до повномасштабного вторгнення, але були використані російські акаунти».*
*з відповідей учасниць опитування
- 81% учасниць опитування (всього ми опитали 180 медійниць) зазнавали того чи іншого виду онлайн-насильства.
- Найчастіше атаки тривали протягом тижня. Втім триваліші практики онлайн-насильства — протягом місяця чи понад рік — також траплялись часто.
- Онлайн-насильство найчастіше було скероване одночасно і на працівницю медіа, і на саме медіа.
- Внаслідок атак медійниці найчастіше відзначають погіршення психологічного стану та ментального здоровʼя. На другому місці за частотою наслідків — зниження працездатності, на третьому — самоцензура щодо певних тем. Ризик самоцензури через гендерно зумовлені атаки може мати особливо серйозні наслідки в Україні, де переважна більшість журналістів – жінки. У цьому контексті гендерна самоцензура спричиняє глибокий охолоджувальний ефект, який ще більше посилюється в умовах війни, коли суспільство критично залежить від достовірної інформації та фактів.
- Серед тих, хто фактично стикалися з онлайн-насильством, тільки 64% чітко це визначають.
- 14% респонденток серед тих, хто зазнавали онлайн-насильства, повідомили, що загрози для них із цифрового простору перенеслися у фізичний вимір.
- Лише у 19% випадків журналістки зверталися по допомогу правоохоронців.
- Найбільш поширеними формами онлайн-насильства проти українських медійниць є мізогінна та сексистська мова (наприклад, «журнашлюха»), а також дифамація, скерована на завдання шкоди професійній репутації (наприклад, хибно сформований образ «проросійської журналістки»).
- Респондентки також стикалися з гендерно обумовленими: тролінгом (32%), дезінформацією (27%), кіберсталкінгом (22%), доксингом (18%), погрозами сексуального насильства (16%), імперсонізацією (14%), атаками на членів родини (14%), спотворенням зображення (12%) та секстерингом/порнопомстою (6%), що значно впливало на їхню безпеку та психологічний стан.
- Найчастіше медійниці повідомляли про випадки онлайн-насильства своїм колегам. Тож найбільше у таких випадках журналістки та інші працівниці медіа розраховують на солідарність та підтримку спільноти. Наступними за популярністю заходами протидії є юридична, психологічна та освітня підтримка.
- Респондентки вказали на потребу в додаткових ініціативах щодо підвищення обізнаності про онлайн-насильство та способи боротьби з ним.
- До поліції чи інших правоохоронних органів зверталася майже кожна пʼята журналістка, на яку було скероване онлайн-насильство. Проте належного розслідування та покарання винних, за словами респонденток, не відбулося.
- Кейс-стаді показали, що онлайн-насильство щодо українських журналісток може проявлятися у різних формах: онлайн-дифамація, що нерідко зачіпає членів родини; сексизм і мізогінія, особливо як реакція на журналістські розслідування; погрози смертю та сексуалізоване цькування, часто спрямовані проти воєнних кореспонденток; доксинг і крадіжка особистих даних (онлайн-імперсоналізація), а також сталкінг у мережі, що переростає у переслідування у реальному житті.
- Невелику кількість вироків у кримінальних справах щодо кібернасильства проти жінок, зокрема журналісток, не можна пояснювати лише браком законодавчого захисту. Багато потерпілих бояться осуду та віктимізації, тому не звертаються за допомогою і не розголошують факти насильства.