Дарина Шевченко, у журналістиці з 2011 року. І майже з початку своєї кар’єри Дарина почала обіймати керівні посади. Вона була керівницею проєкту в Інституті розвитку регіональної преси, керівницею департаменту журналістських розслідувань телеканалу ZIK, співпрацювала з Kyiv Post та «Слідство. Інфо», заснувала видання Lustrum та є співзасновницею медіаконсалтингової компанії Jnomics Media, яка базується в Лондоні та Києві.
Після того, як інвестори вирішили раптово закрити Kyiv Post і звільнити всю команду, журналісти заснували нове англомовне видання про Україну — The Kyiv Independent. Дарина стала в ньому гендиректоркою.
Як повномасштабне вторгнення застало тебе і як вплинуло на твою роботу?
Я була в Києві. The Kyiv Independent тоді було місяці три. Ми запустили його в середині листопада. За два тижні до вторгнення ми зняли офіс, відсвяткували це й почали нормально працювати.
Зрозуміло, що напруга зростала, усі говорили про можливий наступ, тому останні кілька тижнів я була дуже тривожна. Напередодні 24 лютого я купила заспокійливі таблетки. 23 лютого я була в офісі разом зі своєю собакою десь до 23:00, поїхала на таксі додому, випила заспокійливе, заснула і проспала до 8 ранку. Прокинулась від будильника, подивилася на телефон і подумала, що мене «глючить» від кількості пропущених повідомлень. Оля (Ольга Руденко, співзасновниця The Kyiv Independent, — ред.) написала мені повідомлення капслоком «КОЛИ ТИ ВЖЕ ПРОКИНЕШСЯ?». Зайшла на наш сайт і там писали про те, що Росія почала повномасштабну війну в Україні. Так почався мій день.
Чи встигло видання почати монетизуватися до 24 лютого?
Звісно, до 24 лютого в нас уже було десь 700 вендорів на Patreon і близько $5-6 тисяч щомісячного доходу. Ми на той момент заробили десь $20 тисяч на комерційних проєктах. У нас було на краудфандингу вже десь $20 тисяч, а ще в нас були перші гранти. У нас уже був нормальний бюджет, як на той масштаб роботи, який у нас був на той момент.
Як війна вплинула на цей бюджет? Чи відпали комерційні проєкти?
Комерційні проєкти, звісно, відпали всі. Але оскільки наша аудиторія знаходиться за кордоном, то всі медіа втратили своїх підписників і донейти, а ми навпаки. Наша аудиторія почала дуже активно донейтити, наш Patreon почав рости, і наша краудфандингова кампанія також почала рости. Не те, щоби це відбувалося прямо само собою, ми до цього стимулювали — давали інтерв’ю, закликали нас підтримувати й так далі. І в перші тижні повномасштабної війни все, що пов’язане з reader revenue (доходу від читачів) у нас дуже виросло.
Я зрозуміла, що війна — не питання місяця чи двох місяців, і в таких умовах треба працювати
Комерційні проєкти зникли на кілька місяців зовсім. Потім ми переформатувалися, передали свою комерційну роботу відділу, який створився фактично під час війни. І зараз ми знову працюємо з рекламою. У принципі, активність у комерційній діяльності в нас зараз теж дуже непогана.
А офіс зберігся, чи довелося від нього відмовитися?
Так, зберігся. Я домовилася з власниками офісу про те, що в нас буде пауза в орендній платі. Ми не платили за нього взагалі 2-3 місяці, а зараз платимо пів ціни.
А команду всю вдалося зберегти?
Так, ми нікого не скорочували. Вийшла ситуація, у якій у нас комерційна продюсерка, у якої кілька місяців не було роботи взагалі. Але ми вирішили, що ми не будемо звільняти людей під час війни, не дивлячись ні на що. Бо нам здавалося, що це не окей. Тому ми нікого не звільняли, тим більше з бюджетом у нас проблем не було. Кільком людям ми переформатували роботу, щоби вони чимось займалися.
Один наш журналіст служить, ми йому продовжуємо платити зарплату досі.
А як змінилося робоче навантаження? Чи доводиться працювати 24/7?
У нас дуже не вистачало людей і до 24 лютого. Коли редакційна команда Kyiv Post перейшла в The Kyiv Independent, ми розуміли, що витягнути всю команду бюджету не буде. І нас лишилося менше, ніж було в Kyiv Post — десь 21-22. 24 лютого ми перейшли на режим 24/7, тобто новинна стрічка та соцмережі працювали цілодобово. І людей катастрофічно бракувало, редакторів бракувало, їх досі бракує. Минулого місяця [в кінці літа] троє редакторів взяли вихідні вперше після 24 лютого — по черзі по 4 дні. Нам дуже важко зараз у плані дефіциту кадрів, найбільше, що гальмує наш розвиток — це люди. У нас є ресурси наймати людей, але дуже важко знайти тих, хто має мікс навичок і досвіду, який нам потрібен. Це хороша англійська й хороше розуміння українського контексту та професійних журналістських навичок.
Загалом навантаження сильно зросло. Спочатку ми росли по всіх показниках, і цей ріст мало від нас залежав — він просто був. А зараз, коли втома від війни почала наростати — усі показники у всіх почали падати, у нас у тому числі. Останні 2-3 місяці ми всіма силами працюємо над тим, щоби вийти знову на ріст. Минулого місяця це вдалося. Ми побороли негативний відтік на Патреоні та знову вийшли на ріст. І в показниках аудиторії також зростаємо. Але це зайняло дуже багато зусиль. Ми перекроїли всю свою роботу з діджиталом, ми дуже сильно змінили user journey на сайті тощо.
Коли війна почалася, нашому виданню було три місяці, і все було зроблено погано, сайт був просто шаблоном вордпресу. Ми планували дуже поступово розвивати проєкт. А потім на 3-4 місяці ми всі ніби випали з життя, а наступний раз коли ми прокинулися, виявилося, що нас читають 10 мільйонів людей. Останні три місяці ми працюємо не покладаючи рук, щоби налагодити роботу. Ми мали майстер-клас від The Guardian, а одне норвезьке медіа на постійній основі нас менторить і допомагає нам у діджиталі. Тобто ми намагаємося зараз вчитися максимально швидко і швидко ці знання імплементувати, бо динаміка була погана, зараз вона набагато краща. Але важко, навантаження сильно зросло. Намагаємося розширити менеджментську команду. Нам потрібно набагато більше рук, ідей і людей.
А твоя особиста робоча завантаженість збільшилася після 24 лютого? У тебе бувають вихідні?
До 24 лютого в мене не було вихідних взагалі. Точніше, вихідні були на Новий рік, — це було кілька днів, коли я щось робила лівою ногою. А так із середини листопада й до 24 лютого відпочинку в мене фактично не було. Моя робота більш стратегічна — я працювала зі стратегією, бізнес-планами, монетизацією. А після 24 лютого всім стало не до того. Тому на початку вторгнення я допомагала редакції, у мене навіть були зміни на новинній стрічці, бо рук дуже сильно не вистачало. Хтось виїжджав із дітьми, а я перші два тижні сиділа в Києві й допомагала як могла.
Потім десь до травня я робила поточну роботу. Велика частина моєї роботи була в тому, щоби роздавати інтерв’ю, спілкуватися з потенційними партнерами й так далі. Я менеджила багато прямих донейтів, спілкувалася з донорами, перекроювала якісь проєкти. Не враховуючи психологічне навантаження від того, що відбувалося довкола, чисто робоче навантаження в мене особисто було менше. Тому що це був не пріоритет. Пріоритетом було видавати інформацію.
Потім десь у квітні я перший раз виїхала на конференцію й десь починаючи з травня понеслось. Почали падати показники і я включилася в те, щоби розробити стратегію і вийти на ріст або хоча б на плато. Я зрозуміла, що війна — не питання місяця чи двох місяців, і в таких умовах треба працювати. Я трохи оговталася й почала бурхливу діяльність знову. І відтоді із вихідними знову стало погано. Бо зараз дуже багато роботи й задач.
Велика частина роботи — репрезентативна. Ми з Олею Руденко весь час їздимо на конференції. Я 17 травня виїхала з України, повернулася 1 липня. Й от зараз у кінці серпня я знову виїхала й повернусь тільки в кінці вересня. В Олі Руденко схожий графік. Плюс ми паралельно робимо купу всього — виступаємо, роздаємо інтерв’ю. На щастя, у мене зараз є заступник, який бере на себе дуже багато операційної роботи і це дуже допомагає.
Сьогодні в мене був час на те, щоби вийти пообідати, почитати книжку. Коли я виїжджаю, моя головна задача — бути на конференціях. Тому маю трохи вільного часу.
Класичних вихідних, як у минулому житті, давно не було. А таких, що є одна робоча задача, але ти можеш глобально відпочити — так. Відпустки в мене не було давно і не знаю, коли вона буде. Але, чесно кажучи, я й не знаю, що б я в ній робила.
Які безпекові виклики зараз для тебе і твоєї команди найнагальніші?
Так як офіс розташований в Києві, лишається загроза потенційних обстрілів. Ми всім (команді) говоримо, що якщо ви не відчуваєте себе безпечно в офісі, то не ходіть туди, працюйте з дому. Але ми хотіли би всіх бачити в офісі. Ми не особливо реагуємо на повітряні тривоги, не бігаємо в метро. Але наш офіс розташований на 5 поверсі. 24 серпня, коли була підвищена небезпека, ми були всі в офісі, але під час тривог ми з Олею Руденко виходили з офісу в метро або підвальне кафе й закликали всіх так робити. Але не всі виходили, хтось лишався.
Ще на початку війни ми закрили свої потреби по захисному обладнанню — бронежилети, каски. Для мене незакритим лишилося питання страховки — наші журналісти, які їздять у небезпечні місця, лишаються не застрахованими, зараз шукаю варіанти, щоб це змінити. У нас немає журналістів, які їздять безпосередньо на передову, але є репортери, які виїжджають у міста, де постійні обстріли.
Що могло б посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Якби росіяни здохли) Потрібна страхова компанія, яка б не за всі гроші світу давала адекватне страхування, я б застрахувала всіх наших журналістів, або хоча б репортерів. Я поки не знайшла такої компанії.
Наскільки тобі вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
У мене немає сім’ї, я живу одна із собакою. У мене немає дітей, тому я не маю забезпечувати ще чиюсь безпеку, крім своєї. У мене є батьки, які живуть у Києві, вони у віці. Мені мало часу лишається на те, щоб організовувати нормально свій побут і побут батьків, але ми якось справляємося.
У мене є багато незакритих питань щодо побуту — наприклад, під час війни розвелося багато тарганів, а в мене немає часу їх потруїти. Коротше, не все виходить, на жаль. Але в мене й немає особливих зобов’язань, я фактично ні за кого, крім себе, не відповідаю.
Який гендерний склад твого колективу (на рівні команди та на рівні керівників організації)?
На керівних посадах у нас я — CEO — та Оля — головна редакторка. Ми обидві жінки. Заступниця головного редактора жінка. Мій заступник — чоловік. З редакторів у нас теж в основному жінки. У цілому щодо гендерного складу в нас 17 жінок і 12 чоловіків.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
Перед початком війни ми збиралися прописувати редакційну політику, але почалася війна і стало не до того. Але оскільки в нашій команді керують жінки, то за замовчуванням ми не дискримінуємо жінок. До того ж у нас дуже молода команда, середній вік 30 років, дуже багато журналістів, яким по 25-27 років. Думаю, через вік у нас автоматично сформувалися такі принципи. З мого досвіду, сексизм розповсюджують старші чоловіки, які не можуть змиритися з новою реальністю.
Я не працюю напряму з журналістами, тому не знаю, що редактори їм говорять, і чи піднімають вони цю тему. Але зі свого боку я часто проговорюю, що коли ми проводимо івенти для ком’юніті і своїх донорів — ми намагаємося звертати увагу на гендерний склад спікерів, щоб серед них не було лише чоловіків. На івентах нашу організацію майже завжди представляють жінки. Про це я особисто часто говорю і думаю.
Чи зазнавала ти сексизму на роботі? Від кого від був: колег, героїв матеріалу?
Звісно стикалася із сексизмом. Я працюю на керівних посадах в медіа з досить юного віку. Я стала директором MDF, коли мені було 24 роки. Там був мікс всього: і ейджизму, і сексизму, і не перерахувати скільки разів мені на різних круглих столах затикали рота «дівчинко, щось ти розпизділась». Причому, і чоловіки й жінки. Усі ці «зубри журналістики». Але насправді якихось особливо кричущих історій не було. Якось працювала на ZIK, була керівником департаменту розслідувань і спецпроєктів. Це один з двох департаментів на каналі. Я мала приблизно 50 підлеглих. І в якийсь момент мені написав незнайомий журналіст з іншого департаменту «Дариночко, сонечко, кажуть, у вас є вакансія?». Я пишу «Васю, зайчику, нема». І такого було дуже багато — побутового сексизму. І коли ти на це вказуєш людині, вона каже «та чого ти, в цьому нічого такого немає».Я вже все не згадаю, але такого було прямо багато.
А від героїв матеріалів?
Згадалася одна історія, це був 2012-2013 рік, коли «Свобода» просувала у Верховній Раді закон про заборону абортів. Я подзвонила співавтору законопроєкту й у мене було до нього конкретне питання. Я його поставила кілька разів різними способами, а він ніяк не відповідав, але я не відставала і це його, певно, роздратувало. У якийсь момент він сказав: «Та все ясно з тобою, ти напевно вже сама 5 абортів зробила». І поклав трубку. Я була в шоці, але я все одно хотіла отримати відповідь, тому знову передзвонила йому і він мені щось врешті відповів. І тільки потім розповіла про це редакторці.
Думаю, було багато і всяких дрібніших історій, але це просто запам’яталося.
Чи зазнавала ти дискримінації чи домагань на роботі?
Ні, такого згадати не можу. Домагань точно не було. Були якісь історії, коли чоловіки-керівники могли якось себе фривольно поводити, особливо старші. Щодо дискримінації — такого теж не пам’ятаю.
А як ти вважаєш, у медіа загалом є проблема дискримінації жінок якимось чином?
Думаю, є. Медіа дуже егоцентричні й людиноцентричні організації. Той, хто керує медіа, задає тон і культуру. Я працювала в Kyiv Post, де керівниками були чоловіки, але вони були іноземцями з Заходу, і це було трошки по-іншому. Я особисто з дискримінацією не стикалася, але мені здається, що таке може бути.
Мене часто вражає, що на івентах про медіа часто бувають панелі, на яких виступають тільки чоловіки. Мене це дивує, тому що 80% працівників в медіа — жінки, але якимось чином спікерів підбирають так, що це суцільні чоловіки. Це ж треба прямо постаратися. Мій улюблений приклад — панель про лайфстайлові медіа, на якій виступали троє чоловіків. Треба було прямо напружитися, щоби це влаштувати. Я тоді організаторам сказала все, що я про це думаю.
Словом, думаю, що дискримінація є, просто я з нею не стикалася. У нас ще медіа — це досить специфічна сфера, досить ніщєбродська, досить молода (бо з медіа часто досвідчені люди йдуть). І мені здається, чоловіки йдуть через низьку зарплату частіше, ніж жінки, а жінки залишаються в медіа довше.
Які способи протидії дискримінації жінок у медіа ти вважаєш найбільш ефективними?
Думаю, про це треба говорити. У нас ще є така ситуація в медіа, що всі як павуки в банці: одне одного знають, передружили, перетрахалися, попрацювали в різних проєктах і різних компаніях. Тому не хочуть говорити про певні речі. Думаю, що треба про це говорити. Я не за публічні скандали, але коли бачиш, що на панелі про медіа виступають одні чоловіки — треба принаймні сказати організаторам, що це не ок і що так не має бути. Якщо це не працює в особистому спілкуванні, тоді виносити в публічний простір.
І не перерахувати скільки разів мені на різних круглих столах затикали рота «дівчинко, щось ти розпизділась»
Наприклад, я недавно була в Лондоні на Founders Forum. Це форум засновників найбільших фінансових та технічних стартапів. В аудиторії там 85 % — це чоловіки. Але на сцені ніколи не буває іншого розподілу за статтю, аніж 50 на 50 чоловіків і жінок. Тобто було б бажання. Навіть із натовпу, де в принципі більше чоловіків, люди формують дискусію таким чином, щоби гендерний розподіл був 50 на 50. Вони просто напружуються, ставлять таку мету і в них це виходить. А в нас у медіа жінок більше і повинно бути важко знайти чоловіків для дискусій — але ситуація отака.
Що ти вважаєш ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
По-перше, у нас жінка в принципі — перший піклувальник про дітей, літніх батьків і так далі. А оскільки зараз чоловіки не можуть виїжджати, то жінки часто виїжджали з дітьми одні. Вони опиняються у закритому просторі з дитиною або кількома, і їм треба працювати. У всіх навантаження виросло — і робоче, і особисте. Мені здається, тут баланс порушений дуже сильно. Багато чоловіків пішли на війну і жінки лишилися самі. Вони могли втратити роботу або їм скоротили зарплату через те, що в медіа проблеми з фінансами через війну, так ще й чоловік на фронті.
Мені здається, часу і фінансових ресурсів на піклування про себе лишилося так мало, що вигорання стало великою загрозою для багатьох. Можливо, воно не прийде прямо зараз, але як тільки наступить якесь полегшення в ситуації — багато хто «розвалиться», бо довго вивозити на адреналіні не можна.
Ну і зрозуміло, що зарплати й так були низькі в медіа — не тільки в жінок, а загалом у медіа. А зараз, коли жінка не може повноцінно працювати, бо потрібно займатися сім’єю — цілком логічно, що менеджери можуть знизити зарплату ще більше.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Я думаю, так. Для мене «Жінки в медіа» — найкорисніші тим, що це дуже прикладна група. Усі можуть обмінятися думками, поставити питання. Оскільки це жінки, то це підтримуючий простір, де ти не очікуєш, що тебе захейтять, якщо ти щось спитаєш дурне чи дивне. І такий простір дуже потрібний.
Я кілька років була в редакції в Штатах у рамках обміну досвіду і спостерігала, як у них відбувається процес найму. Що вони намагаються наймати жінок, людей із різним кольором шкіри й так далі. І вони прямо думають про це. У мене немає змоги про це думати, чесно кажучи — бо мені треба найняти хоча б когось із потрібними скілами. Але мати таку групу, де зібрані професійні медійниці — це дуже цінно, бо я можу поширити якусь вакансію і зрозуміти, що я звертаюся до жінок і в них з’являється нова можливість. Мені це хочеться, мені це приємно.
З приводу захисту прав — не знаю, чи «Жінки в медіа» хочуть цим займатися. У моєму розумінні, це ком’юніті жінок, які розділяють одну думку. І в цьому ком’юніті немає від кого захищати. Треба, напевно, тоді виходити на якусь ширшу аудиторію, яка наступає на права жінок. Але в принципі таке об’єднання жінок — це досить великий ресурс. Якщо буде правильна стратегія щодо того, як можна захищати права жінок у медіа — це класно.
Мені здається, основна проблема жінок в медіа — це те, що ми не використовуємо свою владу. Фактично в українських медіа і так більшість жінок. І більшість керівників онлайн-медіа — це жінки, за моїми відчуттями. Думаю, жінкам в медіа треба визнати її за собою і почати керувати цим сектором нарешті за своїми правилами. Ми — більшість в цій професії і не зовсім зрозуміло, чому досі поводимося як меншість. Наприклад, чому більшість експертів в медіа — чоловіки — це питання, яке жіноче медіаком’юніті може поставити всім. І просувати від професійної спільноти. Словом, мені здається, що нам нарешті треба почати поводити себе як більшість і відстоювати свої права.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
