Ірина Славінська працює в медіа з 2006 року. Працювала в «Українській правді», згодом — ведучою авторської передачі на телеканалі ТВі. З літа 2013 року долучилася до команди ведучих «Громадського радіо», а згодом — до Редакційної ради та правління ГО «Громадське радіо». З листопада 2017 року була ведучою програми «Права людини понад усе» на Українському радіо. З весни 2018 року — виконавча продюсерка радіо «Культура» та радіоведуча. 2021 року була обрана головою Редакційної ради Суспільного мовлення.
Розкажи, як і де ти дізналася про повномасштабне вторгнення?
На той момент уже дві ночі поспіль тривають нічні ефіри на Українському радіо. Багато говорять про можливий напад — минулий раз говорили, що можуть напасти 22-го, до того — що 16 лютого, яке в ефірах перетворилося на День єдності.
У ніч на 24 лютого я не працювала в нічній зміні, натомість працювали цілодобово, чергуючи по черзі, інші колеги. Тому 24 лютого, коли я прокинулася від вибухів, то почистила зуби, випила склянку води, узяла ще місяць тому спакований рюкзак і поїхала в редакцію Українського радіо.
Чи змінилася в тебе кількість навантаження після 24 лютого?
Так, я стала більше працювати, але моя посадова інструкція й так передбачає ненормований робочий день, тому не можу сказати, що для мене це стало чимось несподіваним. Збільшилася кількість ефірів, тепер у мене кожного тижня буває до 3 ефірних змін по 6 годин наживо. А на початку вторгнення, напевно, було ще більше.
Воєнна реальність стала присутньою практично в кожному українському місті, вона перестала бути чимось винятковим
Адміністративна та менеджерська робота (оскільки я виконавча продюсерка, це насправді моя головна частина роботи) залишилася такою самою — я керую великою командою ведучих, режисерів, редакторів. Я продовжую бути виконавчою продюсеркою й одночасно веду ефіри.
Чи є в тебе вихідні або відпустки?
Усе згідно з Трудовим кодексом — два вихідних на тиждень, відпустка. Цього року я була у відпустці один тиждень. Могла би бути більше, але внутрішньо сама собі дозволила тільки ці 7 днів відпочинку. Було важко довше залишатися поза ефірами.
Чи змінилося щось у рівні оплати після 24 лютого?
Ні, усе так само. Суспільне — відповідальний працедавець. На відміну від низки комерційних мовників, тут неможливо уявити ситуацію, коли персоналу просто раптом перестали платити чи звільнили із сьогодні на завтра.
Що довелося змінювати в професійному плані? Чи довелося працювати з зовсім новими темами, з якими ти раніше не працювала?
Мені довелося більше, ніж я звикла, працювати з воєнною темою. Хоча я не воєнна репортерка, у мене ніколи не було відряджень у зону бойових дій — це не зовсім моя тема. Проте воєнна реальність стала присутньою практично в кожному українському місті, вона перестала бути чимось винятковим.
Також я розконсервувала свої скіли у веденні передач на суспільно-політичну тематику. Попередні 4 з половиною роки я більше працювала з культурними темами, тепер знову мігрувала на аналітичні та інформаційні програми. Це, напевно, головна зміна.
За ці місяці війни я переконалася, наскільки корисними були навички роботи з правозахисною тематикою. Те, з чим я працювала в програмі «Права людини понад усе», стало частиною щоденної реальності — права жінок, сексуальне насильство, права ВПО, запобігання торгівлі людьми, права національних і релігійних спільнот… Усі ці теми мені добре знайомі завдяки роботі з правозахисною оптикою, й у воєнних реаліях мої навички та експертиза дуже допомогли колегам.
Чи довелося прокачувати нові навички? Наприклад, технічні?
Був момент, коли ми працювали самостійно за режисерським пультом. Я опанувала цю роботу і тепер можу сама себе видавати в ефір. Монтувати я вміла й раніше, тому для мене це не якась неможлива задача. Я можу також сама себе записати, змонтувати, видати в ефір.
Які безпекові виклики зараз для тебе найнагальніші — для тебе, твоєї родини й команди?
Треба розділити команду й родину. Там, де ми працюємо, є укриття. Працедавець забезпечив нас усіма основними безпековими штуками: в укритті є вода, електрочайник, чай-кава, місця для сидіння, інтернет і робочі місця із комп’ютерами. Також є студії, де ми можемо працювати в безпеці. Тобто тут усе ідеально.
Я усвідомлюю цей привілей не мати проблем із поєднанням роботи й особистого життя
Натомість я маю безпекові виклики поза роботою, оскільки живу в будинку без укриття — тут є тільки підвал. Що мені робити, куди йти, коли сигнал тривоги починається вночі? Можна піти в метро, але це 15 хвилин пішки від дому. Я не розумію, де мені ховатися. До того ж, не ясно, що робити, коли я перебуваю просто на вулиці, далеко від станцій метро, парковок або інших потенційних укриттів.
Що може посилити твою безпеку та впевненість у майбутньому? Бронежилет тобі навряд чи потрібен, наскільки я розумію, але, може, страховка?
Я застрахована, сама себе застрахувала свого часу. Але за правилами страховка не діє, якщо щось сталося внаслідок бойових дій. Тобто якщо я просто на вулиці зламаю ногу, мені відшкодують лікування, а якщо щось станеться внаслідок прильоту або уламків ракети — ні.
Бронежилет мені справді не потрібен. Мені більше допоміг би більш безпечний простір у місті. І закінчення війни, очевидно.
Наскільки тобі вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
Я у доволі привілейованому становищі, бо у мене немає дітей та дорослих родичів, які були б у мене на утриманні. Я усвідомлюю цей привілей не мати проблем із поєднанням роботи й особистого життя. Навіть там, де в мене виникають певні незручності, я розумію, що це дрібничка, порівняно з тим, що переживають інші люди.
Як ти оцінюєш своє професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
На рівні команди радіо «Культура» я займаю керівну посаду як виконавча продюсерка.
Щодо кар’єрного зростання — я знаю, що зможу це зробити, якщо цього захочу й почну над цим працювати.
Який гендерний склад вашого колективу?
На Радіо Культура працюють здебільшого жінки. Це приблизно 70 % команди, гендерний дисбаланс, можна сказати.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
Так, низка речей прописані в етичному кодексі. Також про неприпустимість дискримінації в журналістських матеріалах у нас написано в редакційному статуті. За порушення редакційних стандартів передбачено відповідальність, також втрутитися може Редакційна рада, яку я очолюю. У довоєнний час ми також написали гендерну політику — над її створенням із нашою командою працювала Тамара Марценюк. Текст містив додаткові стандарти щодо гендерної рівності та недискримінації, які доповнюють і редакційний статут, й етичний кодекс Суспільного.
Чи зазнавала ти коли-небудь сексизму на роботі? Від кого він був: колег, героїв матеріалу?
Думаю, ми всі час від часу стикаємося з побутовим сексизмом. Напевно, від героїв матеріалів найбільше. Не думаю, що цього було багато, але траплялося. Водночас я маю привілей — досвід роботи з відповідальними командами, де було місце чутливості до різноманітності. А від героїв якийсь побутовий сексизм — точно було.
Можеш розказати кілька історій?
У 2014 році, коли почалася війна, були мої перші ефіри з інтерв’ю та коментарями експертів про ситуацію на фронті. Я чула щось на кшталт «ви, дівчата, такі молоденькі, вам не годиться говорити про війну. Про війну мають говорити серйозні люди». Такого роду вислови звучали подекуди.
Інша поширена форма сексизму — зменшувально-пестливі форми називання імені, таке бувало регулярно. Не завжди зі злим умислом, але деякі люди полюбляють звертатися до мене як до «Ірочки». Були ще всякі історії, але все з часом вилітає з голови.
Чи зазнавала ти дискримінації чи домагань на роботі?
На щастя, ні. Мені, правда, пощастило з командами. Але в одному з попередніх місць роботи я відчувала, що тут не зможу будувати кар’єру через скляну стелю — не було можливості рости, бо в той час просто не було відповідних посад. Не знаю, чи це було пов’язане з гендерними принципами, чи просто з тим, як побудована команда, але я це відчувала.
А не було різниці в оплаті, щоби чоловікам платили більше на аналогічних посадах?
Я не маю доступу до відомостей про зарплати інших, але загалом на Суспільному за кожною посадою закріплений певний грейд, тобто рівень оплати. Тому людина на певній посаді буде отримувати певні гроші, незалежно від своєї статі.
Який спосіб протидії дискримінації за гендерним принципом ти вважаєш найбільш ефективним?
Якщо говорити про команду, найкращий інструмент — це притомна відповідальна людина, яка відповідає за роботу з командою. Також дуже важливою є наявність чіткої стратегії чи політики — яку описано в загальнодоступному документі, якої дотримуються всі в команді. Це не має бути стратегія «для галочки», а реальний документ, на який посилаються, який працює. Тоді ця стратегія може бути інструментом ефективної роботи ейчара чи інших відповідальних, коли на такого роду кейси (випадки сексизму або дискримінації) справді буде реакція.
Також хорошим варіантом є інструменти на кшталт етичного кодексу, але це працює тільки тоді, коли є реальна реакція на звернення та скарги. Якщо реакції нема або є апріорі ставання на сторону керівництва, тоді, звичайно, від цього не буде толку, навіть якщо написати десять таких етичних кодексів. Ще одна важлива складова, якщо ми говоримо про робочу рамку — це навчання персоналу. Люди не зобов’язані розбиратися в гендерній тематиці, тож їх важливо навчати, пояснювати.
Якщо ми говоримо про матеріали в медіа, то я свідома того, що жоден матеріал не може негайно змінити реальність Водночас висвітлення цієї проблематики в медіа є важливим, аби чітко вказувати на ті місця, де є проблеми. Також медіа допомагають посилювати чутливість широкого загалу до гендерної проблематики — наприклад, розширювати межі норми. Якщо ми чогось не бачимо в медіа та масовій культурі — цього не існує. І навпаки — якщо це є, то воно існує, воно нормальне, воно прийнятне. Саме завдяки такій роботі ми, згідно з опитуваннями «Права людини в Україні», бачимо покращення гендерної чутливості.
Водночас важливим є те, щоби медійні матеріали обов’язково мали прикладне застосування, корелювали з реальним життям. Немає сенсу просто робити матеріал про якийсь абстрактний гендер або дискримінацію у вакуумі. Кожен матеріал повинен містити реальну не надуману й не висмоктану з пальця історію, а також конкретний call-to-action або опис інструменту, яким можна скористатися для самозахисту. Наприклад, підказку, куди можна звернутися за допомогою у випадку, коли працедавець намагається звільнити вагітну працівницю замість надання їй декретної відпустки. І якщо ми кудись відправляємо людей, це місце має існувати насправді, має бути дієвим. Якщо людина туди звернеться, а її відфутболять — тоді нам буде складно переконати людей у тому, що потрібно реагувати на дискримінацію, сексизм тощо.
Що ти вважаєш ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Залежить від того про жінок на яких територіях ми говоримо. Для деяких із них це очевидно особиста безпека — маю на увазі воєнних репортерок і тих журналісток, які продовжують працювати на тимчасово непідконтрольних територіях.
Якщо говорити про життя до вторгнення — проблемою в багатьох редакціях була жіноча додаткова неоплачувана праця. Наприклад, полити квіти, помити чашки, заварити каву. Це створює більшу зайнятість жінок, навіть якщо зарплати однакові з чоловіками. Чоловік робить тільки свою роботу, а жінку змушують робити ще й багато додаткових суспільних завдань. Мені здається, що це проблема, яку можна вирішити і вертикально, і горизонтально. Наприклад, ти просто в якийсь момент перестаєш варити каву комусь, крім себе. Можу припустити, що в деяких редакціях може існувати проблема нерівної оплати праці, а також несправедливого розподілу тем — наприклад, імовірно, не всюди журналісткам охоче віддавали «серйозні» резонансні сюжети в розробку.
Ще одна проблема — частина медійників погоджуються на ніяк не легалізовану роботу. У результаті в них нестабільне соціальне становище. І коли 24 лютого почалася війна, ми побачили наслідки свого процесу — багатьох медійниць безкарно звільнили з роботи «із сьогодні на завтра». Якби вони були офіційно оформлені на роботі, у них були би можливості принаймні подати до суду й захистити свої права чи бодай пройти через офіційну процедуру скорочення — з усіма необхідними виплатами. Така ж проблема стосується й роботи фрілансерок, адже в деяких редакціях просто могли припинити замовляти матеріали.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Звичайно. Але такі, які справді працюють і є ефективними в боротьбі з реальними проблемами. Крім тих, які працюють із «підвищенням обізнаності» та просвітницькими цілями, мають бути й такі, які можуть надати пряму допомогу. Яку? Наприклад, забезпечити адвокатку, яка б допомогла відстоювати свої права в конфлікті з роботодавцем. Або ж допомогти молодій журналістці, яка тільки починає свою кар’єру, розібратися, які є форми працевлаштування в медіа, і на яку з них варто погоджуватися. Або ж організація, яка може видавати одноразові чи регулярні виплати фінансової допомоги журналісткам у складних життєвих обставинах, наприклад, як це робить Український ПЕН для письменників.
Проблема — частина медійників погоджуються на ніяк не легалізовану роботу
Якщо раптом жінка-медійниця втрачає роботу, було б добре мати організацію, яка може допомогти їй одноразовою сумою, щоби вона хоча б заплатила за оренду квартири, поки шукає іншу роботу. Такого роду дієві організації справді потрібні. Відчуваю, що цей напрямок поволі розвивається, адже вже почали виникати ініціативи з психологічної підтримки для медійниць, що надають простір для того, аби жінки могли ділилися між собою інформацією, розповідати, у що вони вірять, чим цікавляться, які проблеми мають. Було б добре розширити спектр можливої підтримки, аби існували не лише освітні послуги чи психологічна допомога, але й інші ініціативи.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
