Анна Хаєцька — українська журналістка, головна редакторка Wonderzine Україна. Журнал запустився в часи пандемії Сovid-19. До повномасштабного вторгнення видання писало про і для жінок на теми кар’єри, стосунків, сексу, здоров’я, стилю, культури й гендерної рівності.
Війна, яку Росія розв’язала проти України, змусила команду Wonderzine змінити свій фокус. У перші тижні війни Wonderzine робив інструкції з виживання, пізніше почав розповідати історії жінок, які пережили окупацію і воюють у лавах ЗСУ. Команда запустила волонтерський соціальний проєкт психологічної допомоги для жінок і ЛГБТ-людей «Її підтримка».
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
23 лютого ми зустрічалися редакцією на планування в нашому офісі на Подолі. Ніхто з нас, мабуть, до кінця не вірив, що відбудеться повномасштабне вторгнення й ми прокинемося, від вибухів у Києві. Звісно, була тривога, але в нас не було плану Б, ми не проговорювали, що будемо робити в разі, якщо почнеться війна.
Коли ми прокинулися зранку від вибухів, о 5 годині ми списалися в робочому чаті і вже о 6 годині всією редакцією сіли писати новини. Навіть ніхто жодної секунди не сумнівався, чи виходити працювати чи ні. Загалом, команда «Вандера» — це суперлюди, на яких завжди можна покластися. До нас тоді доєдналися багато волонтерів і ми були великим злагодженим механізмом.
Був досить важкий графік але, мабуть, це допомагало пережити той жах, який відбувався
Увесь березень ми писали новини та інструкції. Це були інструкції про виживання: як зібрати аптечку, як вибратися з-під обстрілів, що робити, якщо в будинок потрапив снаряд. Ми працювали взагалі без вихідних із 8 ранку й до 10 вечора. Був досить важкий графік але, мабуть, це допомагало пережити той жах, який відбувався. Ми постійно були на зв’язку, підтримували одна одну. Якщо комусь було страшно, ми були поруч у чаті й допомагали як могли. Робота і спілкування були нашим психологічним порятунком на той момент.
Хочу уточнити, чи була релокація, як змінилося навантаження й рівень оплати?
У частини команди була релокація з початку березня. Хтось поїхав у інші регіони, хто — за кордон. Але змогли виїхати не всі й це було дуже тривожно. Наша редакторка соцмереж Катя, була в досить небезпечній зоні, де російські танки їздили в сусідньому селі, але до їхнього селища не дійшли. Редакція повернулася після 9 травня й зараз ми знаходимося в Києві.
Щодо навантаження, то воно стало набагато більшим. Я вже згадувала, що березень і квітень ми працювали взагалі без вихідних. Потім ми почали брати вихідний у неділю. Потім додали суботу. А зараз у вихідні виходимо на чергування, розподіляємо їх між собою.
Щодо оплати праці, оскільки ми — видання, яке не має спонсорів чи інвесторів, а основним джерелом фінансування є продаж реклами, то в нас не було фінансової подушки. Десь у листопаді рекламодавці почали припиняти купувати рекламу, бо розуміли, що може бути вторгнення. 24 лютого ми виплатили все, що могли, а наступні півтора місяця працювали без зарплати. Потім ми запустили донати, зробили невеликий спецпроєкт і, можна сказати, виживаємо.
У квітні, після новин про звірства в Бучі, ми вирішили запустити платформу безкоштовної психологічної допомоги жінкам і ЛГБТ-людям «Її підтримка». Виникла гостра необхідність допомагати напряму, бути задіяними у волонтерській допомозі. На сьогодні в нас працює 37 психологів. Ми ретельно відбираємо спеціалістів, переглядаємо сертифікати, дипломи. За допомогою вже звернулося понад 500 людей. Ми не чекали такої великої кількості звернень. З кожним днем кількість зростає й ком’юніті розширюється. Врешті ми вирішили зробити громадську організацію, вона називається «Почута», яка об’єднує дві платформи: «Її підтримка» і Wonderzine Україна. Оскільки медіа стало виданням із соціальною складовою, такий крок був досить логічним. «Почута» виникла з метою, щоби голоси жінок були почутими, як на сторінках видання Wonderzine Україна, так і безпосередньо на платформі психологічної допомоги.
Що довелося змінювати в професійному плані: робота з новими темами, нові навички, зміна місця роботи?
Щодо зміни місця роботи, то зараз ми відновлюємо більш звичний графік і навіть виходимо в офіс. Це щасливі моменти, з’являється хоча б короткотривала ілюзія того життя, яке було до війни. На сьогодні медіа зосередилося на історіях жінок. Це історії жінок-військових, парамедикинь, волонтерок, про пологи в окупації й викидні через війну, переїзд за кордон і його вплив на психіку, воєнні зґвалтування. Це історії кар’єрних викликів, коли жінки за кордоном усе починають із нуля, коли жінка, яка була в Україні, наприклад, топ-менеджеркою, зараз працює прибиральницею в Канаді чи Італії. Таких історій дуже багато. Або ж, навпаки, знаходимо історії жінок, які знайшли релевантну своєму досвіду роботу, щоби підтримати тих, хто вже за крок до зневіри. Ми зосереджуємося на матеріалах, які допомагають жінкам за нинішньої ситуації вижити, адже на них лягло величезне навантаження: адаптація в новій країні або в новому місті, пошуки роботи, житла, влаштування дітей у садочки і школи. За цей час ми вислухали й записали сотні історій жінок і вони вражають своєю силою.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
Якщо говорити про фізичну безпеку, то редакція зараз у Києві, тому питання фізичної безпеки відносне. У цей момент безпечно, а за годину, умовно, усе може змінитися. Що ж до інших чинників, то я не можу сказати, що видання знаходиться у фінансовій безпеці, тому що ми зараз рухаємося стихійно, у нас немає стабільного фінансування. Є донати, є маленькі соціальні проєкти, що дають можливість перекрити зарплату на поточний місяць. А далі ми не знаємо, чи будуть кошти, чи ні і чи вдасться втримати медіа на плаву. На жаль, поки що ми живемо сьогоднішнім днем і поки що не виходить вибудувати стратегію на майбутнє. Хоча ми докладаємо багато зусиль, шукаємо гранти, відновлюємо комерційний відділ і сподіваємося, що впораємося із ситуацією, що склалася.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Стабільне джерело фінансування. Можливо, це будуть гранти, які можуть дати жити медіа, можливо, нам вдасться залучати частину коштів через рекламу.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
Якщо говорити про мене, то я не можу сказати, що різко опинилася в ситуації, коли в мене немає часу на родину. Я завжди багато працювала й моя родина вже до цього звикла. Усі ставляться з розумінням, за що я дуже вдячна. Щодо відпусток, то в редакції ні в кого їх не було від початку війни. Але це не тому, що є якась заборона брати відпустку, навпаки — я тільки за щоби люди відпочивали, тим більше, я бачу, як усі віддаються виданню. Але чомусь поки не беруть. Мабуть, сильне відчуття відповідальності. Може, спробувати відправляти у відпустку за графіком і себе в тому числі (сміється — ред.), бо відновлюватися також важливо.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
Наша редакція на 80% складається з колишніх стажерок. Тобто люди приходили на стажування й у кого класно виходило писати, хто відчував фокус видання — залишалися в редакції. Іноді ми спеціально створювали робоче місце під людину, коли бачили, що вона нам дуже потрібна. Наприклад, зараз наша колишня стажерка, яка пропрацювала в нас рік, буде заступницю головної редакторки. Тобто в нас абсолютно доступні можливості, якщо людині цікаво, вона горить тим, що робить, то може будувати свою кар’єру.
Який гендерний склад вашого колективу?
У нас невеликий колектив, який складається з жінок і ЛГБТ-людей. Усього семеро.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
У нас такого навіть не може бути, бо головний фокус Wonderzine зосереджено на гендерній рівності, тому це неможливо.
Чи зазнавали ви сексизму на роботі? Від кого від був: колег, героїв матеріалу?
У Wonderzine такого не траплялося. Серед моїх колег такого не може бути в принципі, а всі герої переважно розуміють, чому й кому вони дають інтерв’ю. Тому таких ситуацій не виникало. Сексизм траплявся на моїх минулих роботах, але це було дуже давно, років 20 тому і за іншої культури в робочих відносинах. На жаль, тоді мало говорили про етику, сексизм був майже нормою і «прикраси колективу» були чи не в кожному офісі.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі?
Ні. Не зазнавала.
Які способи протидії ви застосовували, якщо мали такий досвід? Якщо не застосовували, які способи вважаєте ефективними?
Щодо насильства — це, однозначно, звернення до поліції. Щодо сексизму й дискримінації, якщо вони йдуть не від прямого керівника, то я би йшла з цим до керівників і говорила, щоби людину притягнули до відповідальності. Якщо ж дискримінує керівник — то спробувати з’ясувати з ним напряму, що відбувається, якщо це не допомагає, то залучати юристів і надати розголосу в соцмережах. Це добре працює. Але, однозначно, мовчати не можна.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
У спільноті я спостерігаю, що дуже зросло навантаження на жінок, як в сім’ях, так і в роботі. У багатьох чоловіки в ЗСУ або волонтерять і тому розділити роботу по догляду за дітьми й домашні справи просто ні з ким. Не у всіх батьки можуть допомогти чи є можливість узяти няню за теперішніх умов. До того ж закриваються видання, багато жінок зараз без роботи, шукають якісь гонорарні підробітки, які є дуже мізерними й не рятують ситуацію. Тобто фінансове, домашнє навантаження і плюс переїзди, влаштувати дитину в садок чи школу — це виклики, з якими не просто впоратися.
Сексизм траплявся на моїх минулих роботах, але це було дуже давно
До війни проблемою також були низькі заробітки у сфері медіа. Жінки вимушені набирати купу роботи, щоби вижити. Що призводило до відсутності часу на себе, на сім’ю і, як результат, — вигорання. За 15 років у журналістиці я часто спостерігаю, коли люди приходять, працюють рік, максимум два і йдуть, адже багато хто змушений працювати на кількох роботах, щоби вижити й не витримує.
Не знаю, чи після війни ця проблема до нас не повернеться. Мабуть, знову вилізе на перше місце.
Так. Усі усвідомлюють цю ситуацію. Але водночас нічого не змінюється роками.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Думаю, було б добре, якби було щось на кшталт профспілки, жіночого журналістського ком’юніті. Щоби там були юристки, психологині, щоби були посильні членські внески на випадок якщо людина потрапляє в скрутну ситуацію, наприклад, захворіє й щоби можна було перший час підтримати. Мені здається, це було б непогано.
Також, пам’ятаю, що «Жінки в медіа» робили групи психологічної підтримки. Я там, на жаль, не була, але чула багато хороших відгуків. Знову ж таки, через низькі зарплати, журналістки не часто можуть дозволити собі консультації психолога і змушені справлятися самотужки, що сильно виснажує. До того ж, групова підтримка має ще плюс — коли ти бачиш поруч людей у схожих ситуаціях, то розумієш, що ти зі своїми проблемами не одна. Такі штуки дуже класно працюють, мені здається. І юридична підтримка теж була б не зайвою. Усі ми можемо потрапити у якусь нехорошу ситуацію з роботодавцями, підписати якийсь контракт, що матиме неприємні наслідки або ж можуть бути суперечки з авторським правом на статтю. Юридична підтримка в таких випадках дуже доречна.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
