Як українські держструктури досі використовують пострадянські підходи у комунікації з суспільством та медіа, та чому Україні зараз варто думати не про відновлення, а про виживання, пояснює очільник парламентського Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин.
Ярослав Юрчишин — народний депутат від фракції Голос та голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова. На цю посаду призначений у грудні 2023 року. Серед пріоритетних тем у роботі Комітету визначає зокрема протидію перешкоджанню журналістській діяльності, боротьбу з фейками, повернення українських медійників з російського полону.
В інтерв’ю NV Юрчишин розповідає про те, чому журналісти не задоволені комунікацією державних структур, чи можна регулювати анонімні Телеграм-канали, та яке майбутнє чекає на марафон Єдині новини у 2024 році.
Чи сумісні війна і свобода слова загалом? Тобто чи можлива повна свобода слова в умовах війни?
Насправді, свобода слова – це завжди похідна від відповідальності. Якщо йти за логікою відсутності якихось самоусвідомлених чи етичних рамок, дуже легко стати механізмом дезінформації чи пропаганди. Зараз це помітно на прикладі телеграм-каналів, коли в гонитві за якимись хайповими, екстра-актуальними речами дуже легко запускати дезінформаційні кампанії. Вони руйнують довіру до медіа як до механізму забезпечення права на висловлення власної позиції і конкурентність збалансованого доступу до інформації.
Україна показує досить цікаву кореляцію між потребою захищати своє інформаційне поле і, відповідно, гарантією свободи слова. Ми поступово повертаємося до тих взаємовідносин, які були до початку повномасштабного вторгнення. Все більше реєстрів інформації відкриваються, президент проводить прес-конференцію, де присутні переважна більшість медіа, вони можуть ставити ті питання, які хочуть. Інша річ: наскільки ми моментами готові ставити жорсткі питання до влади, і як суспільство, і як медіа — чи всі медіа готові це робити?
Важко сказати, чи зрівняється баланс між захистом внутрішнього інформаційного поля і гарантією свободи слова. Це легше оцінювати ззовні, спостерігаючи процес.
Репортери без кордонів у 2022 році показали прогрес України в забезпеченні свободи слова стосовно передповномасштабного 2021 року. І це величезне досягнення. Та за результатами 2023-го ми матимемо гірші показники. Чому? Бо це і останні тенденції тиску на журналістів, і поки ще відсутність конкретних результатів розслідування цих справ, і не зміна формату телемарафону Єдині новини, який був необхідним в тому форматі, як верифіковане джерело інформації, новини 24/7 на початку повномасштабного вторгнення, але зараз все це скоріше викликає питання, ніж дає відповіді.
Тому свобода слова, як і демократія — процес, який постійно потрібно вдосконалювати. Відчуття відповідальності за те, як ти висвітлюєш події, які, кому даєш майданчик, наскільки верифікованим і експертним чи незалежним є це джерело інформації — це безумовні складові справжньої свободи слова.
Раніше ви висловлювалися, що Україні необхідний закон про дезінформацію, який міг би дозволити висувати офіційні претензії до власників соцмереж. Як саме такий документ мав би врегульовувати дане питання?
Ми говоримо про мережі, які працюють в цивілізованих юрисдикціях, і по яких зараз ведеться робота щодо взаємодії з ними на рівні Європарламенту — акт, який ми теж змушені будемо ратифікувати. Звісно, ми поки що ще не члени європейської спільноти — цей акт має вступити в силу в 2025 році. Це скоріше виклик, ніж можливість. Так ми змогли б спілкуватися з адміністраціями і власниками соцмереж напряму, і впливати, зокрема, на політики, які впроваджуються в спільнотах Facebook, YouTube тощо. Тож ми зараз ведемо розмову з Євросоюзом, з Радою Європи, щоб теж бути [частиною цієї мережі] європейського регулювання. Телеграм випадає за ці всі рамки — в Європі ним ніхто і не користується. Це специфіка пострадянського простору, величезний рівень анонімізації. Номінальні власники говорять, що вони незалежні, й що не звітують російській владі. Але в той же час, коли в [республіці, яка хоче відділитися від рф] Башкортостані починаються протести, чомусь опозиційні пабліки моментально вимикаються і в них є проблеми з поширенням інформації.
Тому, ймовірно, нам вдасться йти двома шляхами. Перше – вдосконалення законодавства щодо протидії дезінформації. Центр протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони вже давно ставить питання щодо того, що нам потрібне вдосконалення цієї сфери регулювання.
Ми мали зустріч робочу з представниками медіаекспертизи. І переважна більшість погодилися: якщо знайти механізм, як фіксувати синтетику поширення меседжів, [на це можна вплинути]. Я маю на увазі, не коли меседж народжується природньо, поступово набуває популярності й аж потім стає популярним — методом снігового кому. Російська пропаганда натомість, як і китайська, дуже часто користується синтетикою. Вкидається меседж через боти, через анонімні акаунти, які нерідко створюються і вирощуються спеціально для цього. Він моментально отримує максимальне поширення, а потім опиняється в вустах пропагандистів а-ля [російської пропагандистки, яка працює на телебаченні Маргарити] Симонян.
Має бути гарантія, що не повернеться практика 2014-2021 років, коли в ефірах окремих телеканалів сиділи представники політичних, громадських чи суспільних рухів, які, фактично, поширювали російську пропаганду
Якщо це натуральне поширення, те, що збурило мережі — на це вплинути не можна, і небезпечно — тут вже буде не про боротьбу з дезінформацією, а про конкретну цензуру. Телеграм найширше використовується, власне, для синтетиків. Насправді тими чи іншими регуляторними актами ми можемо зобов’язати телеграм-канали або реєструватися, або дати механізми нашим спецслужбам впливати. Зрештою, ми маємо досвід заборони мереж, які напряму пов’язані з рф: Однокласники, ВКонтакті. Але якщо ми стаємо простором, на який поширюється європейське регулювання, то Телеграм, в принципі, не зможе існувати без верифікації. Ну і тут питання до Павла Дурова, чи хто там стоїть за Телеграмом: чи готові вони будуть пройти хоча б певний механізм верифікації?
Існує три шляхи, як ми можемо в цьому напрямку діяти, але третій — максимально складний. Перший – посилення відповідальності за дезінформацію, штучне накручування пропагандивних кампаній і опосередкований вплив на тих, хто бере в цьому участь у Телеграмі. Друге, більш системне, стратегічне рішення, але воно буде повільно рухатися — входження в єдиний регуляторний європейський простір. Але питання — коли і як це запуститься. І третє, найбільш ефективне, але максимально складне в реалізації, й досить часто йде проти людської природи – це підвищення навичок фактчекінгу, критичного мислення. Неймовірніше, нам треба йти всіма трьома шляхами.
Вікова категорія 65+, яка, в першу чергу, дивиться той же самий Телемарафон, цієї навички не має. Вони звикли до того, що коли щось йде з телевізора чи з іншого верифікованого джерела інформації, це правда. Саме через це росіянам досить легко маніпулювати оцією віковою категорією. За популярністю другий після Телеграму — не Facebook, не YouTube, не WhatsApp, не Signal, а Тik-Tok. А ми розуміємо, що це не менший виклик, особливо з використанням штучного інтелекту. Тik-Tok може бути ще більш токсичним, ніж навіть Телеграм.
Але Тik-Tok розрахований трохи на іншу аудиторію.
Це велика проблема, бо вже зараз в Тik-Tok є всі ці ролики, де нібито говорять [Валерій] Залужний чи [Володимир] Зеленський, і діти це сприймають як фан. [Якщо ми подумаємо про] заборону Телеграм, старша категорія переходить куди? Туди, де популярно. І бачить ці всі фейкові мок’юментарі — тобто поєднання справжнього і штучного [жанр фільму чи телевізійного шоу, в якому вигадані події представлені в документальному стилі для створення пародії, – ред.]. Людина, яка має навички факт-чекінгу, це перевірить: а, ну, ясно, стьоб. А старші покоління перевіряти не будуть. Ми собі уявляємо, як в один прекрасний момент поширюється відео, де нібито Верховний Головнокомандувач ЗСУ розповідає, що все, ми склали зброю і розходимось — яка це буде паніка. Тому тут немає простого рішення. Але чим далі затягувати з прийняттям рішення, тим це рішення буде коштувати нам набагато дорожче.
Ви вже згадали про марафон Єдині новини: які зміни мали би з ним відбутися, щоб це задовільнило і аудиторію, і самі медіа — частину марафону?
Є дуже багато сценаріїв. Питання, в першу чергу, до тих, хто відповідальний за інформаційну політику. Офіційно це Міністерство культури та інформаційної політики. Неофіційно це має бути в узгодженні з Офісом президента. Не тому, що в нас сформувалася така історична традиція — просто свого часу на виборах президента суспільство йому дало такий рівень довіри, який надає можливості впливати навіть на ті напрямки, які не є в пріоритетній сфері.
Можна розширити кількість каналів, які є у телемарафоні, й ті, хто найкритичніше налаштовані до нього, в них трошки зміниться картинка, вони почнуть довіряти більше. Чи надовго — не факт. Буде більша різниця між слотами телемарафону — воно є і зараз, але так буде такий більший розквіт. Та навряд чи цим сценарієм підуть.
Другий момент – це поширення стандартів мовлення, які є в слоті Суспільного, і якими, в принципі, переважна більшість медіаекспертів і суспільства задоволені, на інші слоти. Але питання: який механізм? Це комерційні канали, і втручатися у редакційну політику теоретично держава не має. Хіба якщо вони роблять щось незаконне, а вони не роблять. Але цей варіант дав би поступове повернення довіри. Навряд чи до рівня на початку повномасштабного вторгнення, коли Єдині новини дивилися всі, а довіряла їм переважна більшість. Але більш ніж 50% довіри в такому сценарії на певному етапі досягнути можна. Більше інформації від військових, більше конкурентних форматів. Я не кажу про повернення Свободи слова з Савіком Шустером, але — дискусійні студії, де представники різних середовищ, як політичних, так і суспільних, можуть висловлювати різні позиції, погляди на певні політичні, економічні, інші питання.
2024 рік для Єдиних новин буде критичним
Якщо ці два сценарії не будуть задіяні, скоріше за все, буде третій. Або прогнозований, або не прогнозований шлях дезінтеграції марафону Єдині новини. Канали ставитимуть питання про те, що сильно втратили популярність [серед глядачів]. Колись довіра до каналів ICTV, 1+1 вимірювалася десятками відсотків, зараз, на жаль, аудиторія скоротилась, це менш як 10%. І на цей момент в країни має бути стратегія виходу [каналів з телемарафону].
Має бути гарантія, що не повернеться практика 2014-2021 років, коли в ефірах окремих телеканалів сиділи представники політичних, громадських чи суспільних рухів, які, фактично, поширювали російську пропаганду. Але тут ми повертаємось до питання боротьби з дезінформацією. Потрібен механізм, як чітко її виокремлювати, діяти на випередження. Або розуміти, що, на жаль, російська дезінформація буде легше на нас впливати.
Процес виходу з марафону може бути або стратегічно прорахований, тобто держава гарантує певні етапи виходу, або він станеться природним способом, бо це ж добровільне об’єднання. Комерційні канали скажуть: “Ми вже не зацікавлені”. Подякували, рухаємося далі.
Зараз ми більше схиляємо ключових учасників цього процесу йти другим сценарієм, щоб Єдині новини відповідали на запит щодо більш верифікованої, збалансованої інформації, і менше [таких як] “два-три тижні” і [прогнози щодо] Криму, речей. На початку повномасштабного вторгнення вони були необхідні. Зараз — скоріше в мінус: люди стикаються з реальністю, яка не настільки оптимістична, і, відповідно, починають критичніше ставитися, а в кінцевому варіанті просто йдуть від телемарафону у Телеграм. Наскільки ефективний другий шлях, важко сказати. Але якщо не буде, перейдемо до третього сценарію.
Та 2024 рік для Єдиних новин буде критичним. Або формат зміниться, і тоді марафон матиме можливість продовження, або не зміниться, і комерційні канали поступово ставитимуть питання про вихід звідти.
Звільнення Валерія Залужного і медійний розголос, що йому передував, продемонстрували, що українські журналісти не задоволені комунікацією державних структур на офіційному рівні. Зокрема йдеться про пост від Міністерства оборони про те, що “шановні журналісти, ні, це неправда”. Як би ви оцінили таку комунікацію?
Доросле керівництво держави звертається до дорослого суспільства про те, що, друзі, рішення прийняте, це не трагедія, ми далі воюємо, ми далі будемо змагатися — але дорослості не проявила жодна зі сторін.
Якщо згадати комунікацію самого Залужного, Генштабу, Офісу президента, було приблизно те саме. Або просто мовчали, або якісь натяки. Це створювало можливості для максимальної дезорієнтації суспільства. Тому блогери, які отримали інформацію про те, що розмова відбулася, процес запущено, але дати ще немає, сприйняли, що відставка відбулася, і почали закидати це в ефір. Зважаючи на важливість питання, звісно, частина медіа не змогли встояти перед спокусою, витримати момент, коли інформація буде верифікована. І запустили це у форматі “наші джерела”. Єдине, що ми отримали — падіння довіри не лише до органів влади, яка і так критично низька як для воюючої країни, але й до медіа.
Телеграм-канали про довіру взагалі не переймаються, їхнє питання — охоплення. Проблема — як мала би вибудовуватися комунікація максимально відповідально. Якщо немає рішення, [треба було б] вийти, так і сказати: як тільки воно буде, ми вас обов’язково проінформуємо — це доросла комунікація, яка за собою кличе відповідальність. А це, зокрема, можливість втратити посаду. Наші чиновники — заручники цієї постсовкової комунікації. Якщо встиг перекинути м’ячик на когось, звільнять його, а не тебе. З такою комунікацією ми ніколи не побудуємо суспільство довіри. Державним органам треба вкладатися не лише у позитивну комунікацію, розповідати про те, що вдається, а і кризову — вміти повідомляти суспільству, що щось не вдається, і як працюється над помилками.
Ми маємо інші приклади. Коли, наприклад, журналіст Юра Ніколов виявив корупцію в закупівлях Міноборони, це відомство ще за часів [тодішнього очільника МО Олексія] Резнікова спочатку вирішило піти класичною схемою і розповідати, що проблеми немає. “Це все придумали агенти, будемо звертатися в СБУ”, і подібне. Після етапу заперечення поступово прийшов етап прийняття: мовляв, проблема є, але не наша, це попередники, ми з цим працюємо. Та між цими двома етапами був такий довгий період, що призвело і до відставки міністра, і до зміни процедур закупівлі. Як результат, ми знову маємо падіння довіри до ключового забезпечувача гарантії нашої національної безпеки, тобто до Міноборони.
Чи є в мене стовідсоткова впевненість, що стеження за командою Бігуса було санкціоноване у найвищих кабінетах? На відміну від колег-журналістів — немає
Зараз Україна в процесі прийняття закону про мобілізацію. Це надзвичайно складний процес: країна вже десять років, з яких два — повномасштабного вторгнення, воює, фактично, добровольцями і волонтерами, тобто тими, хто відчували поклик обов’язку. Але, звісно, вони виснажилися. Частина з них, на жаль, вже загинули, частина поранені, й нам потрібна, в першу чергу, взаємозаміна, щоб вони розуміли, що можуть бути замінені. Та натомість ми маємо політизацію процесу, відсутність дорослої комунікації, пошуку стимулів не лише каральних, а й мотиваційних.
Мій колега Роман Костенко [секретар парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, нардеп 9-го скликання, – ред.] днями зареєстрував законопроект, співавтором якого стали понад 70 депутатів, де він разом з іншим колегою Володимиром Цабалем [нардеп, Секретар комітету з питань бюджету у Верховній Раді, – ред.] прорахували, які бонуси для тих, хто готовий буде мобілізуватися, активно знищувати ворожу техніку, ми можемо забезпечити. Ціна питання виявилася не такою високою, щоб працювали хоча б якісь мотиваційні речі — як-от посилення механізмів силового притягнення до виконання обов’язку громадянина перед державою.
Деколи російській пропаганді навіть не потрібно щось генерувати. Вони просто сидять і чекають, поки ми один одного перекритикуємо. Тому я дуже незадоволений процесом. Як людина, яка вже тривалий час працює з органами влади, розумію, чому так. Коли керівники з комунікації приходять і кажуть: нам треба критично про щось заявити, їм відповідають, мовляв, мовчимо, доки можна мовчати, або просто не приймаємо рішення. Якщо вже всі згодилися, що це війна в довгу, і нас будуть качати як зовні, так і зсередини всіма можливими методами, нам треба цю комунікацію змінювати.
Нещодавній гучний скандал — стеження за командою журналістів Bihus.info. Як ви оцінюєте те, що відбулося і реакцію самої СБУ після виходу розслідування?
В Україні спецслужба досі не перебуває ні під парламентським, ні під цивільним контролем. Тобто це питання саморегуляції, усвідомлення того, що в демократичній країні переслідування чи втручання у приватне життя без конкретних на це підстав, які дає кримінальне провадження в розслідуванні тої чи іншої кримінальної справи, дозволу слідчого судді, в принципі неможливо.
Що ми маємо в ситуації з [Денисом] Бігусом офіційно? Комунікація Служби безпеки на початках була просто провальна. По-перше, коли кризу такого рівня комунікує прес-служба, це вже ознака того, що проблеми більш ніж ґрунтовні. А коли в самому повідомленні є суперечність — відбувалися стеження за нібито наркокартелем, але це стеження було незаконним — як можна говорити про щось?
Вже наступна комунікація голови СБУ Василя Малюка, як наслідок суспільного резонансу і розслідування самих журналістів, була більш зваженою, хоча, знову ж таки, звучала історія з якимись наркотиками. Але було чітко продемонстровано, що це — неприпустимі дії. Ті, хто були долучені до тих дій, зараз знаходяться під внутрішнім розслідуванням, частина з них відсторонені, звільнені. Ми можемо припустити, що, на жаль, правоохоронні органи досить часто зловживають можливістю прослуховування в межах певних кримінальних проваджень. В такому випадку це або ст. 307 [незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин в тому числі з метою збуту – ред.], або ст. 309 [те саме, але без мети збуту, – ред.] Кримінального Кодексу України.
Дуже сподіваємося, що Національна поліція і Державне бюро розслідувань, які зараз розслідують ці компоненти, дадуть відповіді. Хоча в ваших колег є резонні сумніви: знову ж таки, як приклад — справа про напад на Михайла Ткача. Є підозри, але досі справа не в суді, хоча камера зафіксувала. Знову ж таки, справа Бігуса. Є конкретні люди, які здійснювали слідство, СБУ каже, що це слідство незаконне. Де підозра, де фіксація того, що ось це виконавці, а зараз ми через них будемо виходити на замовника?
Національна поліція і Офіс генерального прокурора у справі про Юрія Ніколова кажуть, що вони вже виходять на замовника. Це додає оптимізму, але стриманого — прізвище поки не називається, справа не в суді. У справі Катерини Ганзюк ми виходили на замовника кілька разів, аж через роки суд визнав вину Владислава Мангера. У справі Георгія Гонгадзе1 максимум, до чого ми дійшли, це виконавець — при тому все суспільство знає замовника.
В справі Бігуса і у справі Ніколова, в справі Ткача чи у справі регіональних тисків на журналістів дуже необхідна оперативна робота. Це недопустимо, коли Юрію Ніколову на третій день після подачі заяви слідчий з районного управління поліції каже прямим текстом: “Ви заяву подали, у нас є 30 днів на її розгляд. Що ви ходите щодня, з’ясовуєте?” Це не те, чого ми потребуємо зараз. І досить наївно вважати, будучи працівниками секретних служб, що журналісти-розслідувачі, які викривали геніальні схеми, не знайдуть, хто їх замовив.
1 Український журналіст Георгій Гонгадзе був убитий 17 вересня 2000-го. 29 січня 2013 року за вбивство Георгія Гонгадзе засуджений до довічного ув’язнення з конфіскацією майна і забороною займати державні посади екс-начальник головного управління кримінального розшуку МВС Олексій Пукач. Під час допитів Пукач назвав замовниками вбивства Гонгадзе колишнього очільника МВС Юрія Кравченка, екс-спікера Верховної Ради Володимира Литвина та другого Президента Леоніда Кучму. Жоден із замовників не був притягнутий до відповідальності.
Чи є в мене стовідсоткова впевненість, що стеження за командою Бігуса було санкціоноване у найвищих кабінетах? На відміну від колег-журналістів — немає. Зважаючи на те, яку кількість схем викрили Bihus.info, замовників, які могли б мати опосередкований вплив на СБУ, великий перелік. Ми, як держава, максимально зацікавлені довести, що це було. Але поки офіційні органи мовчать, все більше людей переконується в тому, що це не могло відбуватися без погоджень у Офісі Президента. Знову ж таки, повертаємося до питання: ми країна у війні, і якщо немає довіри до тих, хто очолює боротьбу, армія стає менш ефективною. Якщо немає довіри до перших осіб чи до їхнього оточення, то ми у величезній кризі, зокрема — кризі спроможностей.
На початку січня 2024-го ви повідомляли, що у полоні знаходяться 25 українських журналістів. Чи відомі їхні місця перебування?
За останніми підрахунками, це 262 журналістів. З них велика група – громадські журналісти в Криму, як працівники національних медіа, так і правозахисники, які працювали з кримськотатарськими середовищами. Вони утримуються або на півострові, або ж на території країни-агресора. Переважній більшості намагаються шити справи, як нібито громадянам країни-агресора, хоча це не відповідає міжнародним стандартам. І це найбільша проблема, яка є в захисті цієї категорії цивільних полонених — росія їх не визнає.
226 — цифра, яку вдалося верифікувати завдяки Інституту масової інформації, Національній спілці журналістів України, їхнім комунікаціям і верифікаціям через Координаційний штаб роботи з військовополоненими.
Ярослав Юрчишин висловлює подяку Координаційному штабу: їхня робота не завжди помітна, але це – шалені обсяги комунікації через міжнародні організації на зразок Червоного Хреста чи місії ОБСЄ, з російськими правозахисниками, які працюють з полоненими.
Також потрібно згадати журналістку-фрілансерку Вікторію Рощину з Української правди, яку захопили на лінії розмежування і зараз, ймовірно, утримують десь в Мелітополі, чи в Бердянську — точно не знаємо, маємо тільки опосередковані дані [Рощина зникла безвісти в кінці літа 2023 року на окупованих територіях. Останній зв’язок з рідними був 3 серпня, заяву про зникнення вони подали 27 серпня 2023-го, – ред.]. Оскільки рф вийшла з усіх міжнародних договорів, по факту, визнавши, що її національне законодавство є вищим, ніж міжнародні угоди, які вона підписувала, тиск на росію є досить обмеженими. Але, наприклад, рф і досі залишається членом таких організацій, як ООН, ОБСЄ. А ці організації є гарантами міжнародних договорів, Женевської Конвенції, згідно з якою цивільних полонених мають відпускати відразу при фіксації їхнього затримання. На жаль, наші міжнародні партнери не настільки активні, як би нам хотілося.
Мелітопольські журналісти, які були захоплені під час окупації, кримські цивільні журналісти, працівники низки українських медіа, Рощина та інші, мали би бути в постійному фокусі уваги профільних структур, які працюють по темі захисту свободи слова. Від парламенту ми пропонуватимемо постанову про звернення до міжнародних структур щодо актуалізації процесу тиску на росію у питанні звільнення цієї категорії цивільних.
Деколи російській пропаганді навіть не потрібно щось генерувати. Вони просто сидять і чекають, поки ми один одного перекритикуємо
Ми синхронізувалися з Репортерами без кордонів, щоб запускати світову адвокаційну кампанію — вона чимось нагадуватиме кампанію по звільненню Олега Сенцова, яка існувала свого часу. Сила таких організацій як вони, або Міжнародна федерація журналістів — представництва не лише у західних країнах, але і в країнах арабського світу, Латинській Америці, Африці, до позиції яких росія більш чутлива. Переважна більшість останніх обмінів полоненими відбувалися зокрема і за сприянням певних арабських країн, Туреччини.
Тож разом з Репортерами без кордонів ми будемо шукати механізми міжнародної адвокації задля приверення уваги до цього питання. Оптимально для нас, щоб в будь-яких розмовах зі світовими лідерами постійно звучали питання про те, як можна мати хоча б якусь комунікацію, якщо рф арештовує цивільних, тим паче, журналістів, які мають додаткові гарантії недоторканності в міжнародному праві.
Чи мають, на вашу думку, редакції бронювати співробітників на випадок мобілізації?
Є приклад країни-агресора, де всі працівники федеральних медіа заброньовані, не підлягають призову в принципі. Але росія розглядає медіа як одну з частин пропагандистської машини, і так, фактично, всі журналісти призвані на інформаційний фронт. В Україні трошки інша ситуація, зважаючи на те, що у нас такого рівня взаємозамінності, як в рф, такої кількості людського активу фізично немає. Тож говорити про бронювання в існуючих умовах — я би сказав, це скоріше буде звучати наївно, ніж реалістично.
Дуже багато мобілізованих медійників зараз займають бойові посади. Десятками вимірюються втрати медійників в лавах ЗСУ. Це складне питання, яке потребує комунікації і дискусії.
В одному з досліджень, проведених ГО Жінки в медіа, йдеться, що мобілізація чоловіків суттєво впливає на гендерний склад редакцій у воєнний час та на розподіл обовʼязків у колективі. Що ви про це думаєте?
Можливо, певні унікальні позиції в медіа справді можуть бути зарезервовані до того моменту, поки не відбулося взаємозамінності. Бо якщо ця війна триватиме довго — не роками, а десятиліттями, на жаль, українським жінкам доведеться вчитися навчатися і займати позиції, де раніше повністю або переважною більшістю були чоловіки. Якщо на даному етапі ми маємо унікальні компетенції, та відсутність працівників, які в переважній більшості — це чоловіки, медіа будуть закриватися. Так ми будемо втрачати конкурентність в медіа-сфері, що явно несе величезні загрози.
Давайте думати про період — рік-два-три, де окремі категорії можуть бути мобілізовані в певній пропорції, щоб медіа могли вибрати цю пропорцію, або ні, так само, як державні підприємства, державні служби, бізнес-структури. Якщо можна зробити ці професії замінними, інвестувати, як держава, або з залученням міжнародних донорів, щоб перевчити жінок займати ці професії, і на це нам потрібен час — це теж варіант, який полегшить комунікацію з можливим частковим бронюванням. Але я песимістичний в цьому плані. Зараз потреба підготовки резерву вимірюється сотнями тисяч персонального складу ЗСУ. Нам скоріше доведеться говорити про зняття броні з певних правоохоронних структур чи держслужбовців. В тому чи іншому форматі до війни будуть залучені всі. Що довше триватиме ця війна, то вищі шанси, що нам доведеться створювати певні стимули до ще ширшого залучення жінок в армію — не лише на добровільних засадах, а і доведеться підмобілізовувати їх у певних категоріях.
Ми знову повертаємось до питання про мотивацію залучення всіх цих людей. Адже ті, в кого була мотивація, вже і так самі давно приєдналися до війська…
Ми як держава зацікавлені в тому, щоб не лише використовувати принцип батога. Це обов’язок громадянина — ті, хто пропускали цей обов’язок через себе, вже у Збройних силах. Дуже сподіваюся, що живі й здорові, але, на жаль, є й інші випадки. Тут дуже важливо використовувати і пряник. Мені дуже подобаються нові кампанії, що запустили окремі бригади, і які апелюють до того, що це почесно, ми вас навчимо, ви будете готові, у вас є коло побратимів, які вас підтримають. Але і держава має дати відповіді: а куди ветеран повернеться? А яка гарантія, що він повернеться?
Після війни економічного буму очікувати не варто. Це буде складний період відновлення. Конкурувати зі своєю колегою за місце? При тому що це про відчуття справедливості: ветеран чи ветеранка інвестували свій час в оборону держави, і повинні були б мати це [робоче] місце, [на яке можна повернутися після служби]. Але компанія скоротилася за цей час. А що натомість? Чи ми можемо дати якісь ресурси на відкриття власної справи, гарантувати певний період утримання, поки не запропонується щонайменше три-чотири конкурентних місця, щоб можна було працевлаштувати людину?
Нещодавно Нацрада з питань телебачення і радіомовлення разом з ГО “Жінки в медіа” презентувала дослідження Гендерний профіль українських медіа. Там ідеться про важливість підтримувати ініціативи на рівні саморегулювання, спрямовані на забезпечення гендерної рівності, як-от, розробка етичних кодексів, стандартів для медіа. Яка ваша думка щодо цього?
Тут питання просте: чи ми є частиною західного цивілізованого світу? Якщо так — а ми навіть в Конституції прописали, що хочемо там бути — тоді це треба впроваджувати. Сучасний цивілізований світ виходить з логіки рівності можливостей, з логіки поваги до різноманітності і сприяння в тому, щоб кожна людина, незалежно від статі, етнічного походження, соціального стану мала рівні можливості. Як вона ними скористується — відповідальність окремо взятої людини.
Мені здається, в питаннях гендерної збалансованості медіа, які делегували своїх працівників у Комісію з журналістської етики, чи які працюють з незалежним медіарухом, більше схильні до того, щоб впроваджувати такі практики. У великих містах це більш поширено, зважаючи, що там ширший доступ до інформації про те, як це робити.
Мій погляд суто як користувача у медіасфері: ми в цьому плані деколи навіть випереджаємо інші сфери. Наприклад, серед головних редакторів кількість жінок, напевно, більша, ніж кількість серед членів наглядових рад державних або приватних підприємств. А кількість матеріалів, які виходять на цю тематику, більша, ніж кількість тематичних дискусій на цю тему в корпоративних семінарах. Немає межі досконалості, тому я думаю, що нам ще працювати і працювати.
І президент, і перша леді вже давно комунікують тему повоєнного відновлення України і говорять, що думати про це нам слід уже зараз, хоч війна все ще триває. Іноді такі меседжі сприймаються людьми критично, наче відновлення “не на часі”, нам би спершу перемогти. Як, на вашу думку, слід комунікувати цю тему в медіа сьогодні, щоб це виглядало органічно?
Сам інформаційний тренд розмови про відновлення під час великої війни трошки небезпечний. Він виштовхує в реальність, якої не існує — у реальність, коли ми зможемо видихнути, зайнятися внутрішніми проблемами за відсутності тиску ззовні, небезпеки для існування держави. Мені набагато більше імпонує термін “виживання”. Насправді ми зараз — країна у стані виживання.
Я теж був би радий зараз будувати нову країну тут і зараз, але насправді ми не можемо виконувати це завдання, не захистивши себе. Вся наша дискусія навколо мобілізації переважно тому така складна, що ми її ведемо з позиції мирного Києва, який перебуває під обстрілами, в житловий будинок якого влітає ракета, але при цьому того відчуття війни, яке є у Харкові, Миколаєві, у нас немає. У Херсоні, Миколаєві чи Харкові, коли говориш з міським головою, не йдеться про відновлення, а про те, як забезпечити питною водою людей — про виживання у складних умовах.
Інформаційний тренд розмов про відновлення під час великої війни трошки небезпечний.
Розумію цю логіку в момент промотування нашого контрнаступу. Зараз потрібно говорити про виживання, і про те, що для цього потрібні певні критичні реформи: реформа судової, правоохоронної систем, розвиток механізмів захисту прав журналістів і свободи слова, поновлення аварійної інфраструктури. Це не про нову країну, не про відновлення — це про тут і зараз як елемент нашого виживання. І це міняє фокус наших міжнародних партнерів, бо якщо ми їм продаємо тезу відновлення, чому досі жодна копійка на відновлення з запропонованих коштів Україні не надходила? Тому що нема що відновлювати.
В країні, яка думає, кого мобілізувати — чи оператора в медіа, і медіа втрачає спроможності, чи представника правоохоронної структури, і тут питання, хто завтра вийде на патрулювання, чи вчителя, і хто буде вчити дітей — говорити про відновлення, трошки, як на мене, моментами наївно. Для того, щоб вижити у війні з набагато потужнішим ворогом, потрібна критична допомога партнерів. Те, як все буде колись — трошки про ілюзію.
Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.
