Олеся Біда — журналістка-розслідувачка відділу розслідувань воєнних злочинів у виданні The Kyiv Independent. Її роботи — про те, як говорити про війну так, щоб не зламати людину й водночас називати злочин злочином.
В інтерв’ю для «Жінки в медіа» Олеся Біда розповідає про специфіку роботи з темою воєнних злочинів, реакцію на стреси, пов’язані з професією і війною, людиноцентричні підходи до чутливих тем — та принципову позицію щодо «хороших російських журналістів».
У фільмі «Діти для Путіна» вона досліджує історії українських дітей, примусово депортованих до Росії з окупованих територій України. Розслідування «Гра, у яку воюють діти» розповідає, як українських дітей, примусово вивезених до РФ, на окупованих територіях змушують навчатися в школах за російськими стандартами, брати участь у парамілітарних рухах, фактично готуючи їх таким чином для подальшого вступу до російської армії. А фільм «Він прийшов знову» розповідає історії жінок, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом — СНПК.
У своїх розслідуваннях команда The Kyiv Independent не лише висвітлює людські історії потерпілих від воєнних злочинів, а й ідентифікує росіян, причетних до їх скоєння.
Чи був момент, подія або історія, після яких стало зрозуміло, що воєнні злочини — твій напрямок роботи?
Коли почалася повномасштабна війна, я працювала у виданні Hromadske. У перші дні, звісно, ми всі перейшли на стрічку новин, тому що людей потрібно було терміново інформувати про те, що відбувається в країні — починаючи від того, який розклад руху поїздів, і чи варто виїжджати з вашого міста. Але потім ми все ж перейшли на звичний для нас режим, я повернулася до репортерської роботи. У перший місяць повномасштабної війни я виїхала з Києва до батьків. Потім повернулася і почала їздити у відрядження на території, які деокупували. Спершу це були Київщина, Сумщина. Відповідно, продовжувала працювати з чутливими темами, з темами смерті, загибелі, цивільних і військових.
З кожного відрядження ти привозиш історію. Люди розповідають про воєнні злочини, які вони пережили. Тоді я почала відчувати, що мені недостатньо просто розповісти ці історії. Я хотіла би довести їх до логічного завершення, копнути глибше, щоб зрозуміти, хто відповідальний за те, що сталося з цією людиною. Це були місяці усвідомлення, що мені точно хотілося б працювати з глибшим форматом. Зрештою я звільнилася з Hromadske і одразу отримала пропозицію приєднатися до відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent.
Що для тебе найскладніше в цій тематиці?
Технічно найскладніше, напевне, написати сценарій. Це зібрати матеріал з усього, над чим я працювала протягом півроку або й більше: глибокий ресерч, який я часто роблю в парі з колегою, годинні інтерв’ю. І вивести це на єдину лінію. Але з людської перспективи найважче – спілкування з постраждалими. Доволі важко знайти людей, які погодяться свідчити.
Фактично з усіма своїми героями, з ким говорила протягом цих років, поки працюю в The Kyiv Independent, я залишаюся на зв’язку. Це для мене найважче — не втратити їхню довіру, залишатися для цих людей певною опорою попри все.
Де проходить твоя межа між тобою як журналісткою і тобою як просто людиною?
Я завжди в своїй роботі — людина, але, звісно, журналістка за професією, дотримуюся певних стандартів. Але неможливо зранку снідати людиною, а брати інтерв’ю вже як журналістка. Ні, я намагаюся зберігати максимально людиноцентричний підхід до людей, з якими записую інтерв’ю. Плюс ми проживаємо в одній країні, наше загальне тло — однакове. У деяких речах я можу собі дозволити сказати, що розумію їх.
Коли тільки почалася повномасштабна війна, ми намагалися шукати героїв для наших репортажів. Багато людей були травмовані комунікацією з журналістами, але переважно вони говорили про іноземних журналістів, які тоді масово приїжджали в Україну і шукали постраждалих від сексуального насильства. Багато людей через це закрилися, це була перша і остання їхня розмова з журналістами. Коли вони мені переповідали, які запитання їм ставили, це точно не був людиноцентричний підхід.
Як і де ти вчилася цьому людиноцентричному підходу? Як обираєш питання для своїх героїв, спираючись на цей підхід?
Насправді залежить від теми до теми. Умовно, якби мені завтра потрібно було записати інтерв’ю зі звільненим військовополоненим, я би поновлювала свої знання, звернулася до своїх колег, яким довіряю, з ними проговорила, які можуть бути тригерні моменти у таких розмовах.
До повномасштабної війни я працювала з чутливими темами, з людьми, які переживають втрату, перебувають у травмі. Загальні правила – це моя університетська освіта, мій досвід, тренінги, які я проходила. Я часто зверталася до рекомендацій Dart Center, перед тим, як почала працювати над темою СНПК, перечитала Кодекс Мурад. Була на кількаденному тренінгу з експертом Dart Center Гевіном Різом, ми мали розмову щодо цієї теми. Також я мала багато розмов із правозахисниками, з тими, хто пережили сексуальне насильство ще після початку війни у 2014 році. Я запитувала, як краще побудувати розмову, чого мені варто уникати.
Я завжди готуюся до інтерв’ю. У мене все одно є певний план і я рухаюся по ньому. Кожне інтерв’ю мусить мати свою структуру, а найважливіше питання, яке, на жаль, треба поставити, теж має своє місце в цій структурі. Ми з колегами багато говоримо про свій досвід, переживання, про реакцію людей, чи ми допустили якусь помилку.
У 2024-му ти публічно висловлюваласящодо того, як омбудсмен Дмитро Лубінець на своєму Фейсбуці прокоментував історію потерпілої від СНПК дівчини. Як би ти оцінила комунікацію державних органів про воєнні злочини і СНПК, і що потребує зміни найперше?
Я можу бути упередженою. Але загалом мені, звісно, здається, що держава робить недостатньо. Була хвиля піднесення на початку повномасштабної війни, коли Володимир Зеленський у своїх зверненнях згадував про те, що в Київській області є випадки зґвалтувань з боку російських військових і це мало свої наслідки. Ми також пам’ятаємо історію з комунікацією з боку тодішньої Уповноваженої ВР з прав людини Людмили Денісової. Як і те, що на звільнені території одразу запросили журналістів — ще до того, як люди дали свідчення правоохоронцям.
Зараз ця тема, як на мене, потроху стає невидимою. Я знаю, що частина тих, хто подавалися на проміжні репарації, опинилися у підвішеному стані й жодної зрозумілої комунікації з боку держави щодо цього не було. Завжди, коли ми працюємо з темою окупованих територій, яких злочинів би це не стосувалося, ми всюди помічаємо, що про певні категорії людей, які пережили воєнні злочини, є дуже мало інформації. Через це може здаватися, що подібне просто не відбувається. Тобто, що люди живуть на окупованих територіях своє нормальне життя і все у них добре. Але — ні. Це все через брак інформації щодо того, що відбувається насправді. Ці люди часто не мають можливості комунікувати з журналістами, які перебувають поза окупованою територією, бо це — небезпечно. Тож мені прикро, що про них, фактично, не згадують.
З того, що я бачу, комунікація є, коли оголошують заочні підозри тим, кого правоохоронці ідентифікували як причетних до скоєння злочинів. Або коли засуджують їх заочно. Та навіть якщо дивитися на це не з точки зору державної комунікації, а з точки зору того, як загалом подаються ці історії, то у більшості це така схема: стався прикрий випадок, жінка пережила насильство, от її історія, але далі — все. Про її шлях відновлення, встановлення справедливості, по суті, не йдеться.
Як можна було би змінити цю комунікацію?
Є країни, які вже пройшли через подібний досвід, як-от Руанда або Боснія. Постраждалі там заговорили пізніше, ніж це відбувається у нас. Зараз триває повномасштабна війна, люди свідчать, звертаються в поліцію. Але мені все одно замало цих історій у публічному просторі. На те, щоб вони з’являлися, треба виділяти чималі ресурси. Наприклад, у нашому випадку йшлося про 10 місяців роботи над фільмом «Він прийшов знову» — я не знаю, в якому іншому медіа мені б дозволили стільки часу працювати над однією темою.
Чи часто тобі ставлять провокативні або контроверсійні питання — наприклад, у розмовах про СНПК намагаються переводити фокус на «іншу сторону» або вимагати хибного балансу? Як на це реагуєш?
На жаль, у фільму «Він прийшов знову» за півтора роки було лише кілька закордонних показів, і я не була присутня на жодному. Один раз фільм показували навесні 2025-го у Відні для учасників конференції ОБСЄ, інший — також під час форуму ОБСЄ для військових аташе восени минулого року.
Коли ми організовуємо показ, нам потрібно знайти партнерів у певній країні, щоб вони зібрали аудиторію, допомогли нам з промо цієї події. На показ цього фільму не було запитів. Коли ми домовляємося про приїзд журналіста з України як учасника панельної дискусії на події, ми обговорюємо, який фільм краще показати. Сексуальне насильство під час війни — це щось, що здається емоційно складним для аудиторії за кордоном, яка дивитиметься цей фільм у кінотеатрі, наприклад. Тому, ймовірно, вони оберуть фільм «Діти для Путіна» про депортованих Росією дітей. Так, це неймовірно важлива тема — він вийшов майже три роки тому, але ми досі отримуємо запити на постійні покази. І це не порівняти з темою СНПК. З одного боку, я можу це зрозуміти: якщо ми говоримо про депортацію, це щось, на що люди ніби можуть якось вплинути, змінити це.
Ми мали тур кількома штатами Америки в 2024 році з цим фільмом, і одним із закликів було: Call your representative and urge them to support Ukraine, тому що Америка ще досі має вплив у питаннях повернення депортованих дітей. Нам потрібно постійно нагадувати, говорити про депортованих дітей, тому що ми маємо їх повернути. У випадку з СНПК ніби все, до чого ми можемо закликати, це до правосуддя.
Ми готувалися до того, що іноземна аудиторія може нам ставити питання щодо українських військових, які вчиняють насильство щодо жінок. Ми стежимо за цим і наразі це не є системним. З того, що ми бачимо, ці справи розслідуються, на відміну від Росії, де на момент публікації фільму не було зафіксовано розслідування жодного випадку СНПК щодо російських військових.
Тому, з одного боку, це мій біль — я безмежно люблю цей фільм, люблю цю роботу, неймовірно вдячна жінкам, які довірилися мені. Це не просто постраждалі від сексуального насильства. Це особистості, які мали життя до того, як це з ними сталося, і які живуть після цього, які відновлюються, мають свої захоплення, хобі. А те, що з ними сталося, — лише один з випадків їхнього життя. Дуже прикро, що ми маємо такий низький інтерес до фільму за кордоном.
Фільми The Kyiv Independent часто показують за кордоном. Які міфи, упередження доводиться спростовувати найчастіше?
Одне з упереджень щодо нашої роботи — те, що ми упереджені. Як ми, українські журналісти, які живуть в Україні під час війни, взагалі можемо будь-що висвітлювати з України? Це дуже часто звучить на дискусіях після наших фільмів. Ми завжди пояснюємо, що не виїжджали з країни, мешкаємо тут все своє життя, і хто, як не ми, найкраще знає контекст? Героям не доводиться пояснювати прості речі щодо того, коли почалася війна і хто на кого напав.
Дуже часто ми намагаємося не просто розповідати історії окремих людей, а пояснювати ширший контекст, для чого захоплюємо і події 2014 року. Наприклад, Женя Моторевська зараз працює над другою серією свого фільму про Крим — коли ж насправді почалася анексія півострова. Вона взяла період ще з 1990-х, від початку незалежності України. Часто у відгуках, які приходять нам на пошту або у коментарях, люди дякують за те, що ми їм пояснюємо усе значно глибше. Для нас це означає, що часом нам також потрібно сходити в бібліотеку, почитати архівні матеріали і зробити доволі глибокий ресерч.
Російська пропаганда працює прекрасно, вона дуже сильна. Коли я працювала над фільмом «Коли вода кричить» про підрив Каховської ГЕС і про постраждалих українців на лівому березі Херсонщини, які, по суті, залишилися тонути у своїх будинках, я переглядала матеріали, які російська сторона тоді поширювала. Вони миттєво вклали багато ресурсу, щоб переконати людей у тому, нібито це зробила українська сторона. Лише такими глибшими, довшими матеріалами, інтерв’ю з людьми, які тривають не 15 хвилин, а часом кілька годин, а то і кілька днів, ми можемо перебити цю пропаганду.
Чи досі бачиш «хороших російських» або проросійських журналістів на міжнародних програмах, конкурсах, і що українські журналісти й редакції можуть робити системно, аби змінювати цю практику толерування росіян?
Ми точно не маємо мовчати. Я безмежно поважаю своїх колег, які відмовляються брати участь в панелях, де одним зі спікерів є хтось з росіян, навіть з так званих «хороших росіян», пишуть листи, пояснюючи, чому це неможливо, якщо організатори відразу цього не зрозуміли і прагнуть «балансу сторін». Доволі часто організатори змінюють свою думку на нашу користь.
Безмежно поважаю всіх, хто ставить публічні запитання на тих панелях і конференціях, де ці «хороші росіяни» все-таки є. У 2024 році фільм про депортацію виграв престижну премію Investigative Reporters and Editors. Я брала участь в одній з панелей, і поряд зі мною були редактори іноземних видань, які співпрацювали з російськими журналістами. У них були свої кореспонденти в Росії. Також був один журналіст зі Швеції, якому для його розслідувань з інформацією допомагали ті самі росіяни. Я пам’ятаю, як під час цієї панелі почала пояснювати, що ми не співпрацюємо з російськими медіа ніяким чином: у нас немає ніяких кооперацій ні з тими, хто за кордоном, ні з тими, тим більше, хто всередині країни. Ось цей шведський журналіст почав мене переконувати, що ну ні, ти не розумієш, є добрі люди, вони мені допомагали, ти напевно маєш недостатньо інформації. Інші чоловіки кивають головами. Тобто я — молода дівчина, а поряд зі мною — троє старших чоловіків, які переконують мене, що я недостатньо розумію, що маю ще «дорости» до цього. Я після цієї дискусії написала на них усіх спільного листа: бажаю вам ніколи в житті не мати досвіду, коли вас переконують в тому, що громадяни країни, яка на вас напала, насправді хороші. Я не отримала жодної відповіді.
У тебе були й інші випадки, коли ти публічно проявляла свою позицію. У 2022 році, коли редакція Hromadske і ти особисто публічно заявили, що відмовляться від участі в конкурсі Thomson Foundation Young Journalist Award, якщо в списку номінантів залишиться дописувачка проросійського видання «Страна.ua».
Для мене це навіть не обговорювалося — ми з нею не можемо ділити перебування у десятці молодих журналістів у фіналі такого конкурсу. Наша позиція тоді була однозначною. Женя Моторевська, яка тоді була головною редакторкою Hromadske, погодилася, що у такому випадку ми відмовимося від участі в конкурсі. Можливо, цей жест став для організаторів зрозумілішим, але вони доволі швидко відреагували і прибрали «Страну» зі свого шортлиста.
Чи стикалася ти або твої колеги з онлайн-атаками, тиском через свою професійну діяльність?
Коли пишуть загальні коментарі в стилі: «О, це неправда», «українська пропаганда», я розумію, що це, скоріш за все, не реальні люди, а боти, і навіть на таке не реагую. Хоча одного разу я дійсно «запарилася». Якийсь чоловік написав мені коментар під фільмом «Гра, у яку воюють діти». Я зайшла на його аккаунт в YouTube, там була аватарка з його особистим фото, також — кілька відео з його весілля, ще якихось подій. Я дослідила, що це мешканець міста Брест у Білорусі. Написала йому відповідь, мовляв, звісно, вам з Бреста видніше, чи це правда, чи це брехня.
Так, є такі загальні коментарі про те, що начебто українська сторона таке вчиняла, чому ви про це не розповідаєте. Або що bullshit — те, що опублікували на каналі Kyiv Independent.
Був випадок, який мене насторожив. Під фільмом про сексуальне насильство з’явився коментар, що «ця журналістка — нацистка, і її чоловік теж». Для мене це була перейдена межа. Звідки ця людина дізналася, що я заміжня? Хто це? Можливо, це був просто рандомний коментар, але мені після нього стало недобре. Для мене перехід на сім’ю — не те, що червона, а багряна лінія.
Які механізми реагування є у The Kyiv Independent на такі випадки?
У тому випадку я одразу надіслала цей коментар своїй редакторці. Ми вирішили, будемо дивитися, що буде далі, й поверхнево дослідили, з якого аккаунту це було написано.
На загальних зборах редакції щотижня ми не обговорюємо наявність якогось чіткого алгоритму дій у таких випадках. Але я переконана, що якби це були особисті погрози, я би точно звернулася до своєї редакторки, потім до Олі Руденко.
Чи було у тебе відчуття колись, що навіть дуже важлива журналістська робота не здатна зупинити зло, яке відбувається в країні?
Коли я роблю свою роботу, насправді думаю більше про майбутнє, ніж про теперішнє. Я взагалі не впевнена, що журналістська робота може зупинити війну. У роботі я все ж таки налаштовую себе на перспективу і на те, що так, війна закінчиться. Але, крім цього, неодмінно має бути встановлена справедливість і всі ті, хто пережили воєнні злочини з боку росіян, зрештою, мусять мати відчуття того, що справедливість настала.
Чи знайоме тобі емоційне вигорання через роботу? І чи у редакції є алгоритм підтримки журналістів на випадок, якщо трапляється втома, виснаження?
Минулої осені у нас була програма психологічної підтримки. Частина команди працювала з психологами, я теж. Це дало мені зрозуміти, що я доволі стійка і витривала. Насправді важко розмежувати стрес, який ти отримуєш від життя в країні під час війни, та стрес від роботи — не знаю, який стрес сильніший. Це те ж саме, що розмежувати людину і журналіста. Мені важко працювати з психологом зараз, коли я переживаю гострі реакції через війну. Ймовірно, потрібен час. Можливо, пізніше це матиме кращий ефект. Тому що куди б ти не копнув, це як відривати пластир від рани. Ти той пластир якось собі приклеїв, він у тебе тримається, і, може, так навіть краще — побути поки що з цим пластиром.
Мені психологічно легше працювати з довгими форматами, аніж мати чіткі дедлайни, які постійно тиснуть. Мені подобається занурюватися в тему, в людей, вибудовувати з ними довірливі контакти. І робити журналістику такою, якою я завжди собі її уявляю — коли ти не робиш це поспіхом. Ми дуже часто втрачаємо людяність за високими вимогами редакції, чіткими суворими дедлайнами, не можемо вислухати, що реально хоче розповісти людина. Зараз я маю можливість провести достатньо часу для підготовки до інтерв’ю.
Дуже часто ми проводимо преінтерв’ю. Мені неможливо було б уявити раніше, щоб я мала попередню розмову з людиною перед тим, як записати інтерв’ю. Тут я часто пропоную людям спершу познайомитися, розказати про себе, щоб ми обидвоє зрозуміли, чи варто нам продовжувати співпрацю.
Мені не соромно перед самою собою за те, що я роблю. Я завжди можу щиро поговорити всередині команди про наші переживання. Але насправді моя робота дає мені силу. Я не знаю, як би трималася зараз, якби під час війни працювала не у розслідуваннях. Кінцева мета — знайти або імовірного воєнного злочинця, або довести певну системність певного воєнного злочину, надає сили, сенсу роботі. І життю, насправді, теж.
Женя Моторевська на своїй сторінці у Фейсбуці писала, що зараз ви часто запрошуєте до себе в гості у офіс іноземних колег, які приїжджають висвітлювати події в Україні. Як вони реагують, коли бачать, у яких умовах — без світла, опалення, у мороз — сьогодні доводиться працювати українським журналістам?
Після того, як у жовтні 2024-го я випустила фільм про мілітаризацію дітей, було помітне зростання уваги від медіа до роботи The Kyiv Independent. Адже це — ще одна небезпека. Що робити з цими дітьми? Вони на окупованих територіях, а як їх повернути? І тут же постає питання перемовин про подальшу долю окупованих Росією територій.
Буквально щотижня я отримую запити на інтерв’ю від іноземних колег. Вони, сподіваюся, щиро говорять про захоплення нашою роботою. Але також і про те, що для них неможливо зробити такого формату матеріали, як робимо ми. Тому що вони не мають стільки доступу до людей і матеріалів в Україні. Їм потрібно провести тут тривалий час, тримати довгий контакт з організаціями, які можуть допомогти з пошуком героїв. Потрібно чекати на людей, які виїжджають з окупованих територій і будуть готові свідчити — цей процес не є швидким. У нашому випадку це — місяці перемовин, встановлення контакту з людиною. Іноземні журналісти дозволити собі цього не можуть.
Загалом же, у мене складна ситуація через блекаути в Києві. Сьогодні, коли ми записуємо це інтерв’ю, після чергової російської атаки вдома світла немає вже шосту добу. Я вчора пізно ввечері гуляла з собакою. Вийшла на вулицю в той самий час, що і зазвичай: навколо було темно, мороз -15 градусів, зовсім не було людей. Можливо, я вперше за весь цей час вирішила записати відео просто для того, щоб зберегти його у своєму телефоні, задокументувати цей момент для історії.
Чи є історії, які, на твою думку, світ поки не готовий почути — і чи повинна журналістика іноді чекати?
Я нещодавно думала, як захоплююся українськими журналістами, які висвітлюють ситуацію всередині країни щодо теми корупції. Особливо такої, яка стосується вищого політичного керівництва. Ймовірно, це боляче чути. І ти як журналіст завжди сумніваєшся, чи зараз найкращий момент, щоб це робити. Але добре, що ми це робимо, що не замовчуємо подібні питання. Насправді ніколи не буде моменту найкращого чи найгіршого — треба якісно робити свою роботу й публікувати правду.
Якщо ж говорити про чутливі теми, тут дуже часто думаю про таку категорію людей, як постраждалі від СНПК, які народили дітей внаслідок пережитого насильства. Цієї теми взагалі немає в українських медіа, але такі випадки — є. І я справді не знаю, коли ми її почуємо.
Майже рік тому я була в Руанді на навчальному візиті разом з Foundation TheDayAfter. Ми мали зустрічі зокрема із представниками неурядових організацій. Одна з них – це діти, які народилися внаслідок згвалтувань. Зараз вони мого віку, і можуть про це відкрито говорити, мають власну спільноту. Я не знаю, чи ми дійдемо до цього. В моєму випадку я записала історію двох жінок. Але за ними стоять тисячі тих, хто боїться свідчити через осуд у своїй невеликій громаді. Тому що все ще залишається стереотипне мислення, що жінка нібито «сама винна» у згвалтуванні.
Що б ти порадила молодим журналісткам, які хочуть працювати з темою війни, але бояться емоційно не витримати?
Як приклад можу розповісти про нашого режисера Максима Якобчука. Сталося так, що наш попередній режисер пішов, а робота над фільмом «Він прийшов знову» була не завершена, і треба було його дозняти, а Максим довго не хотів робити цього через емоційне навантаження. Але коли ми завершили роботу над фільмом, він сказав, що ця історія стала однією з найбільш надихаючих для нього.
Воєнні злочини — це не про кінець, це також і про майбутнє. Якщо ми займаємося розслідуваннями, можемо докластися до того, аби у майбутньому наблизити справедливість для цих людей. Наприклад, ми ідентифікували військового, який зґвалтував неповнолітню дівчину — на тому етапі, коли правоохоронці не могли знайти його. Зараз триває розгляд цієї справи у суді.
Я буваю дуже зла, коли роблю цю роботу. Іноді я не можу повірити в масштаби того, що відбувається — особливо це стосувалося мілітаризації дітей. Складно осягнути, як багато ресурсів Росія вкладає в те, щоб індоктринувати і мілітаризувати наших дітей на окупованих територіях. Це — неможливо. Ми у своєму розслідуванні показуємо лише частинку чогось, насправді ж це щось неохопне.
Зараз є багато ресурсів, де ті, хто лише починають працювати з воєнними злочинами, можуть почитати про те, як етично працювати з постраждалими від різних типів травм. Як журналістка я і сама завжди відкрита для приватних звернень. Я б також радила колегам не ставитися до цієї теми легковажно. Бо ми, журналісти, не маємо стати тригером для людей, які пройшли через окупацію, полон, і які постраждали від війни. Ми не маємо бути тими, хто загострить їхню травму.
Авторка: Олександра Горчинська, «Жінки в медіа»
Фото: Валя Поліщук, «Жінки в медіа»
Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО «Жінки в медіа» «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.
