Головна редакторка новин Суспільного розповідає, як найбільший в Україні мовник адаптувався до проблем і викликів війни.
Ангеліна Карякіна — українська журналістка, головна редакторка новин Суспільного, співзасновниця «Лабораторії журналістики суспільного інтересу». Понад 14 років працює в журналістиці — у друкованих виданнях, на телебаченні, зокрема, 3 роки кореспонденткою київського бюро Euronews, та в онлайн-ЗМІ. 5 років працювала на «Громадському», три з них — головною редакторкою.
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
Мене, як і більшість українців, журналістів і журналісток вторгнення застало за роботою. Ми продовжити працювати без відриву від виробництва. 24 лютого вийшли в ефір о 6 ранку і з того часу працюємо в різних конфігураціях. З того часу додалася польова робота, про неї можна поговорити окремо. Вторгнення суттєво вплинуло на нашу роботу. Багато журналістів та журналісток Суспільного з прифронтових територій і територій, куди відбулося російське вторгнення, були змушені переміститися. Деякі з наших працівників і працівниць залишилися на окупованих територіях. З деякими ми досі не можемо встановити зв’язок, як, наприклад, з нашою журналісткою з Маріуполя. Ми досі не знаємо, що з нею сталося й де вона.
Ми були змушені переглянути, як ми працюємо і звідки. Переважно стали працювати дистанційно, тому що росіяни атакували серед іншого й телевізійні вежі, й центри мовлення. Тому ми переглянули питання, звідки ми працюємо. Питання безпеки постало надзвичайно гостро, окрім побутової безпеки ще було й питання засобів захисту, з якими можуть працювати в полі наші журналісти: бронежилети, каски, аптечки. А через кілька місяців роботи ми зрозуміли, що зараз, крім особистого захисту, групи, які працюють на передовій треба також забезпечувати транспортом, генераторами, паливом, водою, їжею, іноді старлінком, бо зв’язку немає. Усе це тепер треба враховувати. Це дуже сильно змінило нашу роботу й підготовку знімальних груп до виїздів і відряджень.
Щодо рівня навантаження. Тих, хто працює в додаткові зміни, виконує додаткову або не характерну для себе роботу, ми постаралися або перевести на вищі ставки, або щось придумати. Ми — бюджетна компанія й не можемо самі змінювати ставки й рівень оплати. Тому були змушені придумати, що з цим робити. Добре, що виплати весь цей час, попри затримки, усе ж здійснювалися.
Певна частина людей, на жаль, була змушена піти в простій, оскільки Кабмін видав заборону на повну ставку для тих українців, які залишилися за кордоном. Тож вони можуть працювати для нас дистанційно, але отримувати ⅔ окладу. Це ми, на жаль, не можемо контролювати, це розпорядження уряду. Декого ми змогли перевести на іншу ставку, декому виплатити премію за відрядження й ексклюзиви із зони бойових дій. Але я не можу сказати, що це фантастичні суми, які вплинули на фінансовий стан людей. Найважливіше те, що і компанія, і держава змогли продовжити регулярно платити людям у найважчі перші місяці війни. Це було важливим фактором планування для багатьох людей.
Що довелося змінювати в професійному плані?
Багатьом із нас довелося змінювати цивільні правила роботи на правила роботи воєнного часу. В Україні діє воєнна цензура й ми працюємо з урахуванням цього. Ми розуміємо, що це вимога часу і правило елементарної безпеки. З цим можна було посперечатися на початках, але згодом стало зрозуміло, що всі ми, включно з цивільними, є мішенями для російської армії і, відповідно, та свобода роботи в полі, яка була раніше, з прямими трансляціями, панорамними планами, включеннями з місця подій, тепер неможлива, оскільки ми не хочемо допомогти російські армії коригувати вогонь.
Попри те, що війна триває 8 років і ми мали власну знімальну групу на передовій, у нас не було воєнкорів як таких, і цей інститут на Суспільному не був розвинений. Тому нам довелося виростити їх зі своїх, і це нове. Це була добровільна історія, ми враховували бажання людини, навички, емоційний інтелект і досвід роботи, якщо не на передовій, то хоча б під час сутичок і акцій протесту. Далі напрацювали алгоритм, за якого людина обов’язково має пройти тренінг, а при виїзді в зону бойових дій має бути застрахована. Це поодинока історія для українських медіа, бо наші ЗМІ такого переважно не роблять і журналістів страхує третя сторона — спеціальний фонд. З цим зараз почали виникати фінансові проблеми. Я сподіваюся, що це можна буде вирішити, бо що відправляти людей без страховки в зону бойових дій не хочеться.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
Безпекові виклики за час повномасштабної війни не дуже змінилися. Ми працюємо по всій країні, деякі люди залишаються на окупованій території. Пряма небезпека загинути під час обстрілу присутня для всіх працівників Суспільного, оскільки обстріли тривають і можливі по всій країні. Тому з погляду зміни схеми роботи для нас було критично важливо розуміти, що люди, які працюють, мають укриття. Наприклад, це стосується ефірних груп. Одна справа спуститися в підвал і геть інша — організувати мовлення з бункера. Ми мали зрозуміти, що можемо це собі дозволити.
Другий момент — це робота з працівниками на окупованих територіях. Над цим ми будемо думати глибше, для нас велика кількість окупованих територій — це нова реальність, багато в чому відмінна від 2014 року. Тому ми думаємо над тим, як забезпечити людям безпеку, тримаючи з ними контакт.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Оскільки я несу відповідальність за велику кількість людей, то моє відчуття безпеки посилила б можливість застрахувати команду на всі випадки. Ну, а з очевидних речей — припинення війни, перемога України і звільнення всіх окупованих територій, включно з Кримом і Донбасом.
Є ще один неочевидний момент опосередковано пов’язаний із цим питанням. Зараз існує непублічна заборона на роботу в зоні бойових дій для цивільних журналістів, навіть для тих, кого ми називали воєнкорами. І це заборона не лише на передову, а й на роботу в таких містах на кшталт Марганця чи Бахмута, там де можна працювати з цивільним населенням. Для мене доступ до місця — це про впевненість у своїй роботі, у тому, що ми можемо повідомляти людям критично важливу інформацію. Звісно, мають бути обмеження, додаткова акредитація й таке інше. Але за відсутності доступу, я сумніваюся, що ми здатні адекватно виконувати свою роль репортерів.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
Це всім складно дається. Я не буду брехати, що ми кіборги і все встигаємо. Але ми принаймні маємо відкриту дискусію й можемо поговорити з людьми, яким, наприклад, треба було перевозити родини, чи з батьками маленьких дітей. Наприклад, одна наша працівниця була вагітна, вона активний член команди й ми постійно були на зв’язку з нею. Тому мені здається, що можливість чесно поговорити й дати людям час розрулити свої проблеми, тому що у всіх вони були, — це було дуже важливо. Коли ми вийшли на режим, що в людей почали з’являтися один-два вихідні, а влітку дали людям, яким було потрібно, відпустки, то я зрозуміла, що ми з цим більш-менш адекватно впоралися.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
Загалом і в розрізі війни журналістика була й залишається малооплачуваною роботою, особливо в регіонах. На жаль, це реальність. Я зараз бачу, з якими окладами люди виїздили, втративши житло, майно і всі свої особисті заощадження й за які гроші вони зараз змушені знімати житло для своїх родин у великих містах. Це дуже складно й завжди було проблемою в медійному середовищі, яка тільки загострилася. Що ж до нерівної оплати праці, то війна й ці проблеми загострила. Переважна більшість кореспондентів — це молоді жінки. Через те, що там низький рівень оплати праці — там дуже висока «текучка» кадрів. Люди приходять і йдуть, оскільки дорослішають, потребують більше грошей. Хоча на Суспільному ми прогрейдували минулого року більшість посад і довели їх до ринкового рівня. Щодо нерівних умов роботи, безумовно, є своя специфіка у воєнній журналістиці для чоловіків і жінок.
Зараз існує непублічна заборона на роботу в зоні бойових дій для цивільних журналістів
На нашу роботу суттєво вплинув призов і мобілізація. Багато чоловіків пішли воювати. Можна багато говорити про ставлення до жінок-кореспонденток в армії, різниця в ставленні нікуди не поділася наразі. Жінок легше пропускають на блокпостах і з ними охочіше спілкуються цивільні. Водночас для жінки завжди вищий ризик домагань, де б вона не працювала. Також жінки весь час чують запитання на кшталт «як тебе чоловік відпустив» і «на кого дітей вдома залишила». Крім того, на жінках, чиїх чоловіків мобілізували, лишився весь дім, доглядова і хатня праця. Ми це розуміємо на прикладах наших колежанок. Бачимо, що жінкам складно і намагаємося це враховувати.
Який гендерний склад вашого колективу на рівні команди та на рівні керівників організації?
По кількості не скажу, але переважна більшість, 70-75 %, — це жінки. На рівні керівників також переважна більшість жінок.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
У нас у компанії є відповідні політики, які ми запровадили. Є дискусія про це. Я не стикалася з кричущими фактами у своєму колективі. Але мені здається, що в нас є всі шляхи й можливості, якщо подібна ситуація виникає, повідомити про це. Є люди всередині колективу, є люди в HR. Багато з чим треба ще працювати, але базові кроки ми зробили.
Чи зазнавали ви сексизму на роботі? Від кого від був: колег, героїв матеріалу?
Загалом так, упродовж своєї кар’єри я зазнавала і сексизму, і ейджизму. То я була занадто молода для якихось речей, то герої матеріалів безпідставно пропонували мені позаробочу комунікацію. Безпосередньо від колег по роботі — ні, на своєму поточному робочому місці — ні. І не чула від своїх колежанок по подібні речі тут.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі?
Загалом за свою кар’єрну практику я зазнавала дискримінації. Були ситуації, коли чоловік, або старший чоловік отримував завдання, аніж я, молодша жінка, попри компетенції й посаду.
Які способи протидії ви застосовували, якщо мали такий досвід? Якщо не застосовували, які способи вважаєте ефективними?
Мені здається, у колективі має бути культура уваги до таких питань. Там, де звучить некоректний жарт, колектив може сказати «ми так не жартуємо». Я так робила як керівник. І я бачу, що коли так робити, це формує культуру поведінки в спільному просторі. Нехай навіть якщо при мені такого не кажуть, люди все одно розуміють, що керівництву такий тон і такі речі не ок. Це робота з корпоративною культурою через щоденне спілкування, де люди здатні регулювати один одного. Мені це видається ефективним. Також необхідне запровадження відповідних політик з колективним обговоренням. Як я переконалася, хороша практика, коли у великому колективі обговорюються політики недискримінації, гендерної рівності й неприпустимості сексуальних домагань. Тому що у багатьох великих організацій таких політик немає.
У нас в компанії є відповідні політики, які ми запровадили. Є дискусія про це. В моєму колективі такого не траплялося. Але мені здається, що у нас є всі шляхи й можливості, якщо подібна ситуація виникає, повідомити про це. Є люди всередині колективу, є люди в HR. Багато з чим треба ще працювати, але базові кроки ми зробили.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Ключова проблема, мені здається, — низька оплата праці, через це постійний потік кадрів і неможливо інституційно щось робити. В професії не виростають професіонали. Люди не встигають набратися компетенцій і змінюють чи місце роботи, чи й взагалі професію. Мені здається, це критична проблема і до вторгнення, і зараз. Друга пов’язана з цим проблема, — низький рівень підготовки медійників і журналістів, відсутність на ринку розуміння школи і професійних стандартів. Якщо ти працюєш у незалежних медіа, то там є й інститут репутації, правила гри, є про що говорити. Але в олігархічних медіа, каналах, виданнях, інтернет-ресурсах цього немає. І цього, на жаль, не дають інститути і факультети журналістики. Я з цим стикаюся, оскільки працюють із випускниками і вони, на жаль, погано уявляють собі, що таке ця професія.
Після вторгнення додався фактор безпеки медійників, оскільки журналісти й журналістки так само стали мішенню
Після вторгнення додався фактор безпеки медійників, оскільки журналісти й журналістки стали так само мішенню, як і все українське громадянське суспільство, для російського режиму. Це і фільтрація при виїзді з окупованих територій, і кібербулінг, переслідування в інтернеті. Це суттєва проблема, ми її відчули дуже сильно під час вторгнення.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Так, я вважаю, що потрібні. Я вважаю, що загальномедійні організації не вирішують тих специфічних проблем, з якими стикаються журналістки. Я вважаю, що деякі проблем гендерного характеру, які виникають у професії, загальномедійні організації навіть не здатні озвучувати й репрезентувати. У нас взагалі є проблема з репрезентацією журналістів на рівні об’єднань і профспілок, але жіночих медійних організацій, мені здається, особливо бракує.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
