Ельвіна Сейтбулаєва — кримчанка, закінчила у 2006 році Таврійській національний університет за спеціальністю «вчителька кримськотатарської мови та літератури», проте одразу почала працювати журналісткою на місцевому кримськотатарському телеканалі АТР кореспонденткою служби новин.
Висвітлювала окупацію Криму. Як і багатьом незалежним журналістам Криму, у 2014 році Ельвіні довелось покинути півострів. З 2014 по 2015 рік працювала військовою кореспонденткою телеканалу «Інтер». З 2015 по 2019 рік знову повернулась на АТР, який поновив роботу в Києві. З 2019 по 2022 рік працювала кореспонденткою служби новин телеканалу «Україна», який був закритий влітку цього року. Наразі шукає роботу.
Як повномасштабне вторгнення застало вас і як вплинуло на вашу роботу?
Я була готова морально до повномасштабної війни, для мене це не було сюрпризом. Паніки в мене не було. Зранку 24 лютого мене дзвінком розбудив мій колега з новинної служби: «Війна», — каже він. «Та в нас 8 років уже війна, — кажу я — Заява Путіна нічого не змінює».
Усе це я вже пережила 27 лютого 2014 року, коли захопили Крим. Усе це відбувалось на наших очах, я бачила як свідок, я висвітлювала ті події як журналіст. Але цього разу було все набагато гірше та жорстокіше.
Впевненість у майбутньому — це не рівень моєї зарплатні, а безпека буде, коли ми всі наші території повернемо
Коли я виїхала з Криму, я хотіла як журналістка працювати на сході, висвітлювати війну. І в мене зʼявилась така можливість: я працювала майже рік на «Інтері». І ця війна також відрізнялась від широкомасштабної: ми знаходились на неокупованій частині, знали чітко, де лінія фронту. А в лютому ракети та обстріли були всюди, це інша війна.
У лютому я не збиралась виїжджати, я хотіла мати можливість розказати, що відбувається саме в столиці.
Ми 24 лютого в редакції вирішували, як будемо працювати надалі. Вели ефір, інші колеги включались. За декілька днів зʼясувалось, що частина редакції буде працювати зі Львова, потім у Варшаві відкрився Freedom. Ті, хто залишався в Києві, вирішили, як будуть включатись, частина колег була на сході, частина їздила в Бучу, Ірпінь, Гостомель.
Що довелося змінювати в професійному плані?
Я не висвітлювала безпосередньо бойові дії. У нас їздили колеги-чоловіки, які до цього працювали на сході. У нас були напрямки роботи як у кожній редакції. На телеканалі «Україна» я висвітлювала тематику Криму й соціальні теми.
Ми з випусковою редакторкою робили й аналітичні матеріали: порівнювали методи війни зараз і під час Другої світової, герої нам розповідали, що навіть німці так не знущались над простими людьми, як росіяни, які знищують українців і кримських татар.
Кардинально в роботі нічого не змінилось, по кількості не стало більше роботи, просто теми стали іншими: усі вони проходили через призму війни. Хіба що хронометраж сюжетів збільшився — з двох звичайних до 6-7 хвилин.
Ти весь час залишалась у Києві і працювала на телеканалі «Україна»?
Я десь тиждень, може 10 днів, коли все це формувалось, поїхала у Львів, волонтерила з кримськими татарами, які допомагали виїжджати громадянкам України за кордон, — ми формували списки, замовляли автобуси, зв’язувались з посольствами. Тоді зрозуміла, що моя професія — журналістика, я хочу працювати так, як добре вмію.
Я повернулась у Київ: якраз формувалися списки, хто і як буде працювати. Редакція мені дозволила паралельно волонтерити. Ми іноді мої виїзди планували так, щоб було зручно комусь допомогти.
Які безпекові виклики зараз для вас найнагальніші?
Якщо буде редакційне завдання — поїхати в Херсонському напрямку, у Донецькому — звичайно, я б хотіла поїхати на фронт висвітлювати ці події. У мене не було особливого страху. Я пережила окупацію, була в АТО кореспонденткою. І зараз я розумію, що це наша робота. Якщо буде можливість, я готова працювати, де потрібно.
Що може посилити вашу безпеку та впевненість у майбутньому?
Для мене безпека — це робота наших ЗСУ. Я вірю в те, що вони роблять. Я сприймаю цю війну як можливість для деокупації Криму: це велика надія для кримських татар. У мене є віра, що Крим не залишать. Дипломатією цього не зробили, а от ЗСУ дають надію. Впевненість у майбутньому — це не рівень моєї зарплатні, а безпека буде, коли ми всі наші території повернемо. Зараз ракети можуть прилетіти куди завгодно, тому безпеки ніякої не має. Мені було моторошно, коли ракета прилетіла недалеко від квартири, яку я орендую: тряслись вікна і двері, так, було страшно. Тому я думаю, що буду в безпеці тільки тоді, коли Росія остаточно залишить кордони України.
Наскільки вдається поєднувати піклування про родину та роботу?
У мене немає чоловіка та дітей. А часу навіть побільшало: у нас змінилась згодом форма роботи: ми не їздили вже в офіс, бо було небезпечно. Їздили на зйомки, скидали відео, писали сюжет і надсилали тексти випусковій редакторці. Я писала сюжети вдома, тому мені було набагато легше: дома простіше писати тексти, у мене зʼявилося більше вільного часу. І більше, до речі, сюжетів стала про Крим робити, бо ми вирішили редакцією про Крим більше говорити.
Чи зазнавали ви дискримінації чи насильства на роботі?
Ніколи такого не було, ніколи ніхто через те, що я жінка, якось особливо до мене не ставився. Навпаки дуже-дуже добре ставились через те, що я — єдина кримська татарка на телеканалі «Україна». Я не відчувала тиск чи якесь особисте ставлення. До мене ставились як до журналіста. У нас була міжнародна редакція, кожен займався своєю справою: хтось на сході, хтось за кордоном, я — більше темою Криму займалась, тому що більше мала джерел інформації через те, що жила там і багатьох знала. У кожного був свій напрямок, не повʼязаний із тим, чоловік ти чи жінка.
Як ви оцінюєте професійне становище в колективі: можливості професійного та кар’єрного зростання, рівність в оплаті та доступі до можливостей?
По оплаті — кожен журналіст спілкувався із шеф-редактором і домовлявся. Я знаю, що кожен рік на телеканалі «Україна» була індексація й піднімали зарплату. У всіх були рівні права, я думаю. Мені особисто було спочатку важкувато через те, що я працювала на регіональному каналі, через те, що я гаркавлю, наприклад. В інших журналістів був досвід роботи на загальнонаціональних каналах. Але поступово я вчилась у всіх. Колектив на телеканалі «Україна» дуже дружній, насправді.
Колектив був дуже дружній. А після 24 лютого ми стали навіть більше, ніж колеги
Мені сильно допоміг Олександр Махов, який загинув на війні. Саме він запропонував мені прийти на телеканал. Колись він робив сюжет про кримського татарина, який воював на сході, я подякувала йому в коментарях, ми познайомились у соцмережах. І потім він мені запропонував спробувати попрацювати на цьому телеканалі. Коли я робила перші сюжети, мені всі допомагали: Женя Назаренко помагав шифрувати тексти, щоби я встигла до дедлайну, інші колеги могли скайпом когось записати, якщо я не встигала… Колектив був дуже дружній. А після 24 лютого ми стали навіть більше, ніж колеги. Усі допомагали один одному. Разом ховали Сашу Махова.
Який гендерний склад вашого колективу?
У колективі було більше жінок. У регіональній мережі теж було більше жінок. У керівництві — не знаю.
Наскільки актуальними для вашого колективу є правила недискримінації та гендерної рівності?
Я цього не знаю, може це питання піднімали, коли мене ще не було. Я точно не брала участі в обговореннях подібних.
Чи зазнавали ви сексизму на роботі?
Нічого такого не було. Сексизму я не відчувала. Я про такі випадки в нас не чула. Мене взагалі прекрасно зустріли. У моїй кар’єрі ніколи не було ні дискримінації, ні сексизму. Ми по темах говорили, про рейтинги, наприклад, а не про те, що я — жінка й тому мене не відправляють кудись. У нас навіть на побутовому рівні такого не було: я роблю чай — у всіх питаю, чи хочуть. Ми як родина були. У нас не було якогось особистого негативного ставлення. Ми більше жартували, що ти з Луганська, ти з Донбасу, я — з Криму. І було все одно, хто якої статі.
Які способи протидії ви застосовували, якщо мали такий досвід? Якщо не застосовували, які способи вважаєте ефективними?
Я не бачила і відчувала такого, мені складно говорити. На «Інтері» теж такого не було. У нас у всіх запитали, хто хоче на схід. Я сказала, що з радістю, хотіла це відчути на собі. Не було такого, що я — жінка, а тому якесь інакше ставлення. Ми з моєю колегою Ірою Баглай на сході працювали. І особливого ставлення не відчували.
Чи потрібні медійні жіночі організації, які би допомагали вирішувати специфічні проблеми, з якими стикаються журналістки та інші працівниці медіа, а також боролися з гендерною нерівністю в медіа?
Якщо є випадки, коли люди стикаються з проблемами такими, такі організації потрібні. Ми ж ніколи не знаємо, який буде в нас колектив. З колективом «України» й після закриття ми підтримуємо один одного, зустрічаємося. Напевно, мені просто повезло з колективами.
Тобто ти вважаєш, що не має сенсу відокремлювати особливі жіночі проблеми в журналістиці?
Так. Я думаю, якщо людині не пощастило з колективом, якщо вона стикається із сексизмом, потрібно надавати допомогу, потрібна така організація, яка допоможе розв’язувати ці проблеми. Може, це саме мені так пощастило, що я не стикалась з такими проблемами.
Що ви вважаєте ключовою проблемою для жінок у медіа до вторгнення й зараз?
Я не можу сказати, що є якась окрема проблема для жінок. Я такого не переживала, тому мені важко про це говорити.
Я думаю, що ці всі проблеми пов’язані з конкретними людьми та конкретними колективами. Мені пощастило, що в тих колективах, з якими я працювала, такого не було. До мене ставились із повагою. Я не стикалася з такими проблемами.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
