«Людям потрібні люди». Інтерв’ю з головною редакторкою hromadske Христиною Коцірою 

Журналістка і письменниця, головна редакторка і мама двох дітей Христина Коціра – про те, як керувати командою під час війни, чим жертвує заради роботи і чому світ потребує книгу-бестселер про Україну. 

Христина Коціра працювала журналісткою новин на телеканалі ТОНІС, СТБ і ICTV, а згодом зробила довгу перерву на материнство. В цей час стала проявленою репортажисткою: у 2021 її репортаж, створений у співавторстві з Богданом Кутєповим, зараз відеографом “Української правди”, партнером Христини, переміг у номінації “Найкращий репортаж” на журналістському конкурсі “Честь професії”. 

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Христина Коціра прийшла на hromadske як редакторка, а з січня 2023-го очолила редакцію. Також в цьому році з’явилася її перша книжка “Яблука Єви” про долю прабабусі. 

В розмові з “Жінки в медіа” Христина Коціра розповідає про жінок її роду і про себе під час війни, про те, як пише книжки і як несе відповідальність за журналістів під час війни, а також про те, як, на її думку, за останні два роки змінився український глядач.

• У 2021 інтерв’ю з вами на “Детектор медіа” починалося з питання «Хто така Христина Коціра в трьох фактах?». Дозвольте мені сьогодні почати так само – хто ви у трьох фактах?

— Я вже зараз не пам’ятаю, що я відповідала, хоча, можливо, підозрюю, що могла б. 

• Так, саме на це я і сподівалася.

— Я – мама, в першу чергу. Також я – дружина. Я – донька. Журналістка. Й аж тоді – головна редакторка. 

• Гаразд, я нагадаю, ким ви були два роки тому. Ви сказали, що ви – мама, ви знайшли баланс, а також читаєте про Голокост. 

— О, про баланс – це цікаво. Я його розгубила. Тож мені не дивно, що я цього взагалі не згадала. Хоча я продовжую читати про Голокост, але зараз я, мабуть, не виокремила би це зовсім. 

• Пояснюючи про Голокост, ви сказали, що «я читаю про Голокост, напевно, для того, щоби написати таку історію про нас».

— Я досі про це мрію. 

• Справді? А мені здавалося, що йшлося про “Яблука Єви”, які ви видали в 2023-му. 

— Ні, йшлося не про ту книжку. Вона, здається, на момент тої розмови вже майже була написаною. Це мала би бути інша історія. Я б хотіла, щоби українці мали свій світовий бестселер, на зразок “Татуювальник з Аушвіца” – щось таке для масового глядача. 

Я вже навіть маю двох героїнь, чиї історії могли б так захопити світ, але щоби писати таку книжку, мені треба відкласти усе на півроку чи рік.  Я не вмію писати книжки так, як цьому вчать на всіх письменницьких курсах – по годині в день. Мені треба прожити з героями їхню історію цілком і ні на що не відволікатися. Це Софія Андрухович одного разу сказала в якомусь інтерв’ю. Я, звичайно, ніколи нею не стану, бо я завжди кажу, що я – журналістка, а не письменниця, але все ж, щоби писати потребую того самого. І поки я не бачу, що хтось з українців зробив ту саму роботу, як зробили євреї про Голокост. 

• З усім тим цього року одну книжку ви все ж видали і вона про долю вашої прабабусі. Наскільки те, ким ви є зараз, залежить від того, ким була вона? Бо виглядає, наче ми з вами робимо свої життєві вибори в тих самих умовах, що були вони, хіба ні? 

— І так, і ні. Вважаю, що вони все одно жили в значно складніші часи. Я сьогодні вранці прокинулася в теплій хаті. Мені не треба було йти до лісу по дрова, щоби розпалити піч і приготувати на ній дітям сніданок. В мене навіть мультиварка є! Мене позбавили принаймні цих побутових труднощів, адже погодьтеся, це дуже виснажує. 

Моя прабабуся прожила практично в одній і тій самій хаті все життя, але за усіх можливих історичних епох. Народилася за Австро-Угорщини, потім була Польща, потім прихід совєтів перший, згодом прихід совєтів другий, потім упівці були в лісах і намагалися влаштовувати свої порядки. А потім вона дочекалася Незалежності, і померла вже при Українській державі. Мене це завжди вражало – ого, нічого собі життя в одній хаті, а стільки всього навколо змінювалося. А тепер мене фактично наздоганяє те саме! 

Ми якось розмірковували з чоловіком на кухні, що і жінкам треба буде іти до війська. І, можливо, навіть мені. Це випадково почув наш маленький син і заявив, що ні в якому разі маму на війну не пустить. Тоді чоловік сказав йому на це: “Ти думаєш, що мама хоче йти до армії? Але, можливо, доведеться піти і нам, щоби не довелося вже йти тобі!”. І оце саме воно: я би хотіла, щоби на нашому поколінні це і стало, щоби цей цикл вічної боротьби і виживання припинили ми. Але щось я не знаю, чи нам це вдасться. 

• Я стежила за вами ще з того часу, як починала свою журналістську кар’єру, а ви тоді були в декреті з дітьми. Мені виглядало, наче ви якось переросли нашу журналістську метушню, а потім ви раптово очолюєте hromadske. Як це взагалі сталося? Бо я досить так здивувалася. 

— Я теж дуже здивувалася, скажу вам чесно. Я не була з тих наших колег, які заходять в журналістику на перших десять років в поле, а потім розраховують на те, щоби вже сісти. 

• І керувати. 

— Саме так – сісти й керувати. Але для мене це була взагалі не моя історія. Я ніколи не мріяла навіть про hromadske. В мене ж все було банально просто. 

Мені подзвонила Женя Моторевська. Я тоді працювала на фрилансі та почувалася в цьому достатньо щасливою, бо це створювало мені можливість рефлексії над однією темою, яку я дуже люблю. 

Як нині пам’ятаю, що Женя якимось чином запізнилася до мене на цілу годину. Я була страшенно зла, але дочекалася. У тій розмові Женя попросила мене зайти в команду на посаду редакторки, бо якраз звільнилася Ярослава Тимощук. Ми домовилися, що це буде тільки на півроку. Але потім сталося 24 лютого 2022 року і залишити команду у розпал війни, фактично, стало неможливим. 

Пізніше Женя захотіла сама піти з hromadske назад в журналістські розслідування і каже мені: “Ну подивись, яка у нас чудова команда, може б ти її очолила?” Я так розізлилася, як вона взагалі могла це запропонувати мені. Ні в якому разі. І взагалі в мене двоє дітей. Через якийсь час ще й решта з команди почали натякати на те, що це мала б бути я. Я, звичайно, відмовлялася. 

Я перших півроку почувалася, наче зранку виходиш з хати в незручному взутті й чекаєш вечора, щоби можна було зняти.

Чоловік якось сказав: “Так, а чому не спробувати? Не сподобається – відмовишся”. Я йому: “Як це відмовлюся? Це ж сором!!”. Він мене переконав, що нічого такого в цьому немає, ну не підійде, то не підійде. 

Я перших півроку почувалася, наче зранку виходиш з хати в незручному взутті й чекаєш вечора, щоби можна було зняти. Дуже некомфортно було мені у цій ролі. Але потім я почала насолоджуватися колективними досягненнями. Помічати їх. 

Тому що редакторство від журналістики відрізняє те, що твоє прізвище ніде не з’являється. Ти наче і все робиш, але що саме, нікому не видно. 

• Наскільки важко бути редакторкою тоді, коли треба відправляти своїх журналістів на війну? 

— В нас така історія – ми туди, в принципі, нікого не відправляємо. Наша Діана Буцко прийшла до нас на тексти, а їздити на війну сама попросилася – сказала, що хоче перейти у відео відділ, хоч і не мала досвіду в цьому, а також їздити знімати на фронт. 

Мені, як редакторці, набагато важче зупинити колег, бо кожен з них без упину рветься на фронт. Я завжди намагаюся їх якось переключити, щоби вони й звідси якісь теми робили, але це зазвичай майже неможливо зробити. 

Але, так, для мене це надзвичайна відповідальність. І я не хочу навіть такого допускати, але не знаю, як би я це пережила, якби, не дай Боже, з ними там щось сталося. Як би я з цим справилася, як людина, я собі цього просто не можу уявити. 

• Наскільки важко керувати журналістами під час війни? Ми, журналісти, завжди були найважчим колективом для управління, але під час війни це взагалі ціла майстерність, тому що в когось може бути мама в окупації, в когось друг загинув на фронті та ще багато таких речей, які з нами можуть трапитися під час війни, а вам при цьому треба всім цим якось керувати. 

— Я не мала досвіду управління до війни, тому мені складно порівняти. Але я бачу, що людей буває плавить і мене, зокрема, також. Звичайно, що це важко – прийти на летючку і побачити, що моя заступниця Віка Бега плаче, а в нас загальні збори. Я відкриваю її Facebook, а виявляється, що її друг загинув щойно на фронті. В неї є якісь важливі задачі, але на моє прохання взяти відпустку на кілька днів, вона каже: “Ні, саме зараз мені треба працювати”.

В Юлі Пономаренко, нашої керівниці SMM-відділу, батько на фронті, і мені також видно, наскільки вона переживає. І так у кожного. Звичайно, що як керівниці під час війни мені ще треба дуже добре розуміти, що таке людські емоції, як вони можуть проявлятися.

Але знову ж таки – я не була керівницею до війни, я не знаю, чи було б це легше, якби не було цієї реальності війни. 

• В якійсь панельній дискусії я сказала, що слава Богу, що мій глядач сьогодні – не українець, а міжнародна аудиторія, тому що мовити для українців зараз – це страшенна відповідальність. Хтось може дивитися вас з бліндажів під Куп’янськом, хтось з окупації, хтось щойно після похорону своїх дітей. Чи ви відчуваєте, що ваш глядач вже змінився через досвід, який ми усі пережили? 

— В нас також є іноземний глядач, бо ми перекладаємо наш youtube англійською. Ми зауважили таку різницю між нашим і іноземним глядачем: іноземці дуже багато дякують, а українці натомість нарікають. Це було, в принципі, властиво нашій аудиторії й до війни, але зараз тим більше. Якщо щось сподобалося, то просто ок, а якщо вже щось не підійшло, то моментально летять каміння в журналістів. Натомість іноземці нескінченно дякують. Ми цьому були дуже здивовані – під англомовними відео з війни – сотні подяк журналістам.

Наші воєнні кореспондентки – Діана Буцко і Ксюша Савоскіна є такими дуже мініатюрними дівчатами, тож це також викликає завжди цілий шквал емоцій в іноземної аудиторії. Мовляв, які ж молодці ці сміливі дівчата! 

Зараз працювати для українського глядача вже стало трохи легше, бо спочатку, щоби ти не показав, на думку аудиторії, туди обов’язково завтра прилетить ракета. При цьому свої відео ми завжди показуємо військовим на предмет безпеки. Там точно вже нічого через нас не прилетить, але люди все одно мусять проявити свою експертність.

Зараз ми почали серію матеріалів про мобілізацію, як до неї підготуватися. І навіть в такій простій темі там все одно дуже багато злості в коментарях. Іноді в людей викликає обурення навіть те, що ми аж ніяк не очікували. 

Недавно ми зробили текст про двох українок, які вже давно живуть в Ізраїлі та воюють в ЦАХАЛ. І навіть це викликало величезний негатив. 

• Дозвольте вгадаю: питали, чому ці жінки служать не в українській армії? 

— Ні, казали навіщо нам взагалі цей Ізраїль. Чому ми пишемо ще про чиюсь війну? Вам що своєї не видно? Я не сподівалася, що це викличе такий потік емоцій. 

Натомість коли ми пишемо матеріал про полонених, наприклад, то я розумію, що це можуть читати люди, які або вже там були, або чекають звідти своїх рідних і, аби це читання не ретравматизувало, треба дуже обережно добирати слова. Але знову ж таки – ми в цьому живемо. Так виглядає ця війна. 

Ми завжди дуже обережно і детально обираємо фото, які ми публікуємо зі стабпунктів. Це жахливі та страшні моменти на знімках, але саме так вона і виглядає ця війна. 

Для нас, журналістів, війна – це нескінченні етичні виклики. Як робити свою роботу так, щоби ще залишатися журналістами, а не пропагандистами? А з іншого боку – ми журналісти, які водночас є громадянами цієї країни та бажаємо їй перемоги. Тому це постійне балансування. 

• Ми з вами працюємо в умовах обмеженої свободи слова, що є природним під час воєнного стану. Водночас якими є для вас червоні лінії, аби перевіряти себе, чи ви ще в журналістиці, чи вже в пропаганді? 

— Послухайте, навіть тоді, коли ми кожен день пишемо новини Генштабу про те, скільки росіян загинуло і скільки техніки було знищено, ким ми є? Як на мене, ми вже швидше пропагандисти, аніж журналісти. У нас же немає способу перевірити, звідки взялися ці цифри. І, як у журналістки, в мене виникає величезний сумнів, чи ті цифри правдиві. 

• Ага, і що їх можливо оновлювати щодня. 

— Саме так! Я не знаю, як вони це роблять і як додають туди оновлення. Але це єдине джерело, яке у нас є, тож ми змушені ним користуватися. Але вже в якихось більших текстах, в аналітиці якійсь, ми намагаємося стежити за тим, щоби не виходити на цей ура-патріотизм. Мені здається, що це вже відчуває кожен журналіст, де він цю межу перетинає.

• Хоча, мені здається, що тепер не тільки журналісту, але і глядачеві це видно.

— Ну так, і саме тому є така величезна нетерпимість до телевізійного марафону, адже вони вже якось скотилися в цю інформаційну бульбашку патріотизму. Це, можливо, було необхідним на початку вторгнення, але зараз глядач сам вже бачить, як телевізійна картинка розходиться з реальністю. Їм розказують, як ми перемагаємо, а тим часом вони навіть на цвинтарях маленьких сіл і містечок бачать наскільки ряди з полеглими збільшуються. Тому ясно, що це викликає незгоду. 

• Ви сказали, що ваші воєнні кореспендентки – жінки. Цікаво, що іноземні воєнні кореспонденти, які про нас розповідають, наприклад, чеському глядачеві – це чоловіки. Тому що там зазвичай міжнародний відділ, а тим більше воєнний – це вершина журналістської кар’єри, туди доходять хіба чоловіки. Скажіть, у вас це наслідок якихось гендерно орієнтованих практик, чи це якось само собою сталося?  

— Ні, напевно, це так сталося. Якщо говорити про гендерну рівність, то у нас на hromadske хіба що Роман Скрипін був єдиним чоловіком, який обіймав посаду СЕО. Усі решта були жінки. Зараз у нас керівниця комерційного відділу – жінка, керівниця візуального відділу – жінка, керівниця відділу розслідувань – жінка. Тобто мені хлопців бракує, якщо чесно. 

Тобто насправді український глядач, принаймні, хто дивиться на війну в youtube, бачить війну через жіночі очі.

Ви кажете, що міжнародні воєнні кореспонденти – чоловіки, в нас – усе навпаки. «Українська Правда» – Оля Кириленко, «Slidstvo.info» – Настя Станко, Настя Горпінченко, «Bihus.info» – Аня Калюжна. Тобто насправді український глядач, принаймні, хто дивиться на війну в youtube, бачить війну через жіночі очі.

В нас оператори, які їдуть на війну, – чоловіки, бо ми завжди відправляємо в парі, але все одно керівником творчої групи є журналіст. І у нас це дівчата. Світлана Аліксієвич писала колись, що у війни не жіноче обличчя. Я не знаю, як у нас з обличчям, але принаймні картинка війни у нас точно створена жіночими очима. 

Чому у нас так сталося? Це відбулося цілком природно. Ми ніколи не дбали про якісь квоти. Ще від моменту створення hromadske на війну їздили або Настя Станко, або Наталка Гуменюк. Зараз ми маємо трьох журналісток у відеовідділі: двоє з них їздять на фронт, а Мар’яна Пєцух показує, що війна наробила нам в інших містах – скільки у нас поранених, покалічених життів в деокупованих містах. Це якось сталося, так би мовити, історично. 

• А все ж таки, поки ви дійшли до позиції головної редакторки, чи стикалися ви з тим, що вас хтось намагався зупинити тільки тому, що ви – жінка? 

— В мене ніколи не було якогось такого явного сексизму. Я можу порівняти, бо ми з чоловіком разом починали наші журналістські кар’єри і я завжди знала рівень зарплати нас обох.

Наприклад, на Тонісі – у нас були однакові зарплати, потім ми перейшли на СТБ знову на однакові зарплати, після СТБ я перейшла на ICTV, а він на ТВі, тож у нього була в рази більша зарплата, але там він був керівником відділу та обличчям каналу, а я була просто журналісткою. Зараз, звичайно, моя зарплата вища, бо я головна редакторка, а він на позиції відеографа, а це все одно трохи різні умови по зарплаті. 

Я не знаю, чи українська журналістика взагалі колись мала чоловіче обличчя, тому що навіть наші факультети журналістики мають цілком собі жіноче обличчя серед студентів. Хоча в ділових виданнях ситуація, звичайно, трохи інша. Ось Юля Банкова каже, що коли вона перейшла на Liga.net після hromadske, то там було набагато більше хлопців. Можливо, у Forbes ситуація така сама, мені важко сказати. Але на hromadske завжди було багато сильних жінок-журналісток. 

• В Україні сексизм трохи такий специфічний. Він завжди немовби прикрашений якоюсь формою опіки. Ось, наче й образливе щось сказали, а з іншого боку, наче і подбати про тебе хотіли. І це завжди дуже збиває з пантелику. 

— Так, ми навіть показуємо це у своїх матеріалах. Наша Діана Буцко, коли приїжджає на фронт, то військові, які зазвичай чоловіки віком старше 55-років, починають «обробляти» цими фразами: «Боже мій, дитинко, та що ж ти оце робиш? Натягнула на себе цей тяжкий броник, та навіщо воно тобі треба? Та нащо ж ти оце аж сюди приїхала?» 

Це ж наче абсолютний сексизм, але роблять вони його не зі злого умислу. Так, у нас досі патріархальне суспільство і такі речі з’являються не для того, щоби образити чи вивезти з рівноваги, а щоби захистити. 

У нас навіть в школі це досі закладається. Ось дівчата на трудовому навчанні мають варити борщ, а хлопці забивати якісь цвяхи. 

• Ну оце вже точно сексизм, хіба ні?

— Але воно досі є, кажу вам! Моя донька страшенно проти цього бореться. Недавно прийшла така зла зі школи й каже: «Ти собі уявляєш, завели нас в бібліотеку показати різницю психологічного портрета дівчинки і хлопця». Я їй кажу: «Ніно, ти можеш скільки хочеш проти цього боротися, але мусиш визнати, що певна різниця все одно є». А вона каже: «Так почекай, вони вивели на екран дівчинку в рожевій суконці, а хлопчика в чорній футболці на якій написано boss. І перша річ, яку вони назвали, що відрізняє їх обох – це те, що жінка бажає реалізуватися через народження дітей, а чоловік через кар’єру». 

Я питаю її, що ж вона з цим всім зробила, а вона мені: «Я встала і сказала, що я цю діч слухати не буду і вийшла, а всі мені кричали «Кутєпова, вернися! Кутєпова вернися!». 

Я спробувала їй пояснити, що варто ж було їм аргументувати, що суспільство зараз таке, в якому жінка здатна обирати сама, як їй реалізовуватися. 

• А це ви її цього навчили, чи вона сама? 

— Я не знаю, як у неї це сталося. Звичайно, що вона могла чути якісь наші з чоловіком дискусії про це, але щоби ми спеціально на цьому наголошували, то ні, звичайно. 

Я б не сказала, що ми з чоловіком маємо якісь супер партнерські стосунки. Ми ділимо обов’язки, бо обоє працюємо. Але все одно домашніх справ я вирішую більше. Може, тому, що я – більш системна. Моя дитина страшно біситься від того, що отримує якісь такі настанови в стилі «ти ж дівчинка», але що ж тут скажеш, якщо у нас таке патерналістське суспільство. 

• Щоби ви порадили молодим дівчатам, які йдуть в журналістику і хочуть стати, як Христина Коціра – головна редакторка hromadske? Мені здається, що через те, що ми виховуємося в таких школах і суспільстві, найбільше, що нам перешкоджає дозволити собі уявити себе на лідерській позиції як ваша – це страх. 

— У нас на стіні в коридорі є фраза Олега Сенцова, що з’явилася там ще з часу, коли він був в полоні. Там сказано «Не бояться – это оказывается так просто». Я сама собі це гасло часто повторюю.

Я теж людина. Я теж постійно боюся. Я боюся, що я зараз прийму якесь неправильне рішення або, що я не зовсім досконало щось вже виконала. Я є тією людиною, яка постійно в собі сумнівається. Та, я знаю ті всі приколи, але, як виявилося, не боятися – це так просто. Тож єдина порада – не боятися. 

Саме мені казав: “Іди, доця, ти можеш все!”

Я була вихована у дуже традиційній сім’ї, як багато хто з нас. Тато заробляв гроші, мама – вчителька, яка не заробляла гроші. Не тому, що не могла, а тому, що вчителі у нас не ті люди, що заробляють гроші. Але саме тато мене завжди виховував так, казав: “Іди, доця, ти можеш все!”. Коли я страждала в декреті, що мені 35 років і я нічого не досягла і вже навряд чи досягну, то він мені казав: “Ти подивися на Мадлен Олбрайт, вона почала політикою займатися в 45 років, а поглянь, чого вона досягла”. 

Але мені здається, що всі ці наші штуки про успішний успіх – це дуже неправильні речі. Людина має бути щасливою! І вона має бути щасливою за будь-якого вибору. Якщо жінка зробила вибір бути вдома з дітьми – то це її вибір, при якому вона має право на щастя.

Бо всі ці історії про успіх тебе наче і підганяють до дій, а з іншого боку ти наче і щаслива, ти живеш найкращий період свого життя поряд зі своїми дітьми, а натомість з усіх усюд тобі кажуть – та ні, ти падаєш в залежність від чоловіка, а він тебе завтра кине. Це теж неправильно спонукати людей бути успішними і тут, і тут, і тут.

Я вважаю, що найголовніше, що потрібно вчити жінок – це бути щасливою. Якщо ти щаслива на своєму місці, то це вже достатньо і дуже круто. Звісно, що тобі всі будуть навколо нашіптувати інше, а особливо дятли у твоїй власній голові, але нікого не слухай – роби, як вважаєш за потрібне! 

• Я почула недавно в котрійсь дискусії, що проблема української журналістики – це відсутність по-справжньому суб’єктних редакторів, які можуть і перед владою стояти бронею за своїх журналістів, і перед аудиторією. Як ви плекаєте у собі цю суб’єктність і чи бачите у цьому потребу? 

— Мені здається, що мені в цьому сенсі трохи простіше, бо ми не позиціонуємо себе, як видання, яке – глибоко про політику. Тому що, якби ми були кимось на кшталт «Української правди», то було б значно складніше. Вони більш орієнтовані на політику, відповідно, там є набагато більше політичного контенту і в багатьох політиків до них виникає чимало питань.

І ці питання – одразу до Севгіль Мусаєвої, як до головної редакторки. Так, в такому разі головна редакторка змушена ставати бронею для своїх журналістів, відповідати на запитання: а хто у вас ці анонімні джерела, а звідки у вас ця інформація, а ось ця? Мені значно простіше, бо політики у нас не так багато. Ми все-таки фокусуємося швидше на людських історіях, тож єдина моя відповідальність – це аудиторія. 

Моє гасло в журналістиці «Людям потрібні люди» – саме цим я ділюся і зі своїми журналістами.

І я б хотіла пояснити, чому ми так сильно акцентуємо на людях. Я читала недавно книгу Анни Політковської про другу чеченську війну. І ця книжка дала мені так багато, бо вона була про людей, а не про політиків. Не те, щоби я не вважала політичні імена важливими під час війни, але історія запам’ятає саме людей.

Моє гасло в журналістиці «Людям потрібні люди» – саме цим я ділюся і зі своїми журналістами у команді, і з тими, кому маю можливість час від часу читати тренінги зі сторітелінгу. Звичайно, що ми тут на hromadske час від часу пишемо про політику, тому що вона впливає на життя людей, але в першу чергу ми медіа про людей. 

• Чи не думали ви про те, що ця логіка є наслідком того, що ви – жінка? 

— Можливо, ви маєте рацію. 

• Це власне те, що мені казали деякі іноземці. Про нашу війну їм розказують зазвичай чоловіки, а вони вже як попадають сюди, то намагаються потрапити на нуль і там зняти про якусь нову техніку чи роботу старої техніки, чи якісь там тактики, тощо. Натомість тому, хто щойно відвів дитину свою в садок в спокійній Празі це не сильно цікаво і, як наслідок, вони не розуміють, що війна насправді руйнує. 

— Абсолютно згідна, емоційно це ніяк не торкає людей. Ми ж не роботи. Ми маємо якісь свої людські реакції. Наш мозок, наша душа, якщо вона у нас, реагує на емоційні речі. Мені здається, що тільки через емоційні моменти, які дають нам люди в наших матеріалах, можна якось пробитися як до іноземної аудиторії, так і до української також. 

Навіть наша аудиторія вже не читає ці звіти про те, що Америка дала нам чергові HIMERS. Люди вже втомилися стежити, а скільки їх було перед тим, а що це цього разу змінить. Навіть людські історії вже втомлюють. Їх стільки вже було тих історій після 24 лютого, що люди вже не витримують цьому всьому співпереживати. Але все одно це єдине, що може зачепити, але ще важливіше – це єдине, що залишатиметься цінним через десять чи двадцять років. 

Я не знаю, чому я так вважаю і допускаю, що це через те, що я – жінка. Однак, у нас є фотокореспондент Олександр Хоменко, який дуже не любить, коли йому доручають писати тексти, але вже коли пише, то робить це надзвичайно чуттєво. Він недавно написав текст про жінку, яка продає квіти на станції метро Оболонь, і я давно не читала такого чуттєвого тексту навіть за авторством жінки. 

• Наші з вами колеги у світі кажуть, що у цій роботі найважче – це зберегти work-life balance, а в нас це взагалі трикутник між work-war-life. Не знаю, як у вас, але в цій інтенсивності на “life” вже місця майже лишається. Тож доводиться балансувати, хіба що між війною і роботою. Як у вас з цим останні два роки? 

— Я не вірю у баланс, якщо чесно. Мені здається, що це теж якийсь міф. Такий самий, як та папороть, що всі кажуть, що можна знайти в ніч на Івана Купала. Всі розказують про неї, але ніхто ще не знайшов. І так само з тим work-life балансом – люди вже аж цілі книжки про це написали, тренінги якісь читають, але сумніваюся, що хтось щиро може сказати, що я здобув баланс і я знаю, як між цим всім знаходити рівновагу.

Навіть ці красиві інстаграмні сім’ї, я підозрюю, створюють красиву картинку для аудиторії, а насправді не все так солодко, як здається. Ти все одно постійно відчуваєш себе, наче ти ідеш в цирку по цьому шнурку і ризик звалитися з нього є щосекундний.

Мене без кінця совість мучить. Я приходжу ввечері додому і ще все одно ввечері треба відповісти на якісь повідомлення, а о 21-ій вже дітей треба вкладати спати. Тобто протягом тижня я їх майже не бачу. Мені син часом каже, що я не чую його навіть тоді, коли є поряд з ним, бо постійно мушу відписувати щось важливе. І оце так виглядає баланс. Його просто не існує.

• Це дуже відрізняється від того, що ви сказали про себе у 2021-му, бо серед трьох фактів про себе один з них був: «Я знайшла баланс». 

— Я була на фрилансі. Це був час, коли ти себе нормально почуваєш, але хіба що за винятком фінансового моменту. Якщо ти працюєш на фрилансі для українських медіа, а не для іноземних, то ти можеш написати 4 матеріали в місяць, а тобі за них платять по 4 тисячі гривень. Тому це хоч і баланс, але у фінансовому плані – це все одно не дуже ок. 

• Тобто це, врешті, теж не баланс. 

— Саме так – це теж не виглядає балансом. Ти наче і маєш можливість більше гуляти з дітьми, але натомість це складнощі у фінансовому плані. Тож знову ж таки ти постійно в стані пошуків того балансу, як тієї папороті, ти постійно віриш, що ось може наступного разу мені вдасться її знайти. 

• Чи я правильно розумію, щоб стати тією, ким стала Христина Коціра, все одно доведеться чимось жертвувати? 

— Ну так, наприклад, доведеться жертвувати часом з дитиною. Якби я не працювала головною редакторкою, то я б з дітьми проводила значно більше часу. Я це цілком усвідомлюю. 

Або я б хотіла написати книжку, але для цього мені потрібно піти з роботи, як мінімум, на півроку. Цим я теж жертвую. До мене звернулися два видавництва й одне з них запропонувало мені саме те, що я хотіла б робити, але я не можу, бо сьогодні я головна редакторка. Я не можу робити це все одночасно, бо я можу просто вмерти від виснаження. Може дехто так і робить, але це точно не я. 

• Чи воно того вартує? Чи вибір, який і ви, і я, і, впевнена, що багато наших колег роблять заради професії, чи він того вартий? 

— Я не знаю. Я вам чесно кажу – я не знаю. Іноді мені хочеться на усе плюнути й поїхати в якесь село в горах садити помідори і щоб мене ніхто там не чіпав. Я не знаю, щоправда, як скоро я б там засумувала за нашими робочими летючками. Ти ж ніколи не знаєш, чи твій вибір правильний у той момент, коли ти його робиш. Для цього потрібно трохи часу, але поки що в мене ще не було такого, щоб я собі казала – от тоді ти повернула не туди. 

Авторка: Софія Кочмар

Фото: Валя Поліщук

Ця публікація розроблена ГО «Жінки в медіа» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.