Журналістка видання «Слідство.Інфо» Настя Горпінченко спеціалізується на висвітленні російсько-української війни і знімає репортажі з прифронтових територій. Цього року вона стала лавреаткою премії «25 до 25: молоді та зухвалі», а також отримала нагороду «Честь професії» за дотримання професійних стандартів та журналістської етики під час війни.
Працювати на сході Настя почала до повномасштабного вторгнення – і як самостійна репортерка, і у складі моніторингових місій благодійного фонду «Схід SOS». До цього була журналісткою та ведучою на Громадському радіо (2018-2020) та авторкою матеріалів у проєкті «Повага — кампанія проти сексизму в медіа та політиці» (2020).
В інтерв’ю для «Жінок в медіа» Настя розповідає, чому почала знімати воєнні репортажі, говорить про потребу змінити погляд на війну, про бажання висвітлювати проблеми суспільства й армії, а також про сексизм, прив’язаність до героїв, страх і етичні виклики своєї роботи.
- Чи ти могла уявити, що ти станеш воєнною журналісткою? Як ти себе почуваєш у цій ролі?
— Насправді, ні. У мене ніколи не було такого бажання. Але через те, що в моїй країні війна, я не можу займатися чимось відстороненим від неї. У 2013-2014-х, коли почався Майдан, мені було всього 15 років. На той момент я жила в Сумах і дивилася стріми з Громадського. Тоді я ще не до кінця усвідомлювала історичність моменту. А коли почала системно працювати в медіа, мене з’їдав сором за цю незалученість. Бо Майдан багато визначив для України. Так і зараз – соромно бути недотичною до війни.
Проблемами східного регіону, які принесла війна, я почала професійно цікавитися ще до повномасштабного вторгнення. Упродовж 2019-2020 разом із командою Громадського радіо я робила подкасти про ситуацію на Донеччині і Луганщині. Тоді на фронті був період так званого затишшя. Тому здебільшого говорили про проблеми, з якими стикалися мешканці прифронтових регіонів.
Зараз я знімаю військових і буваю на фронті, але не називаю себе воєнною кореспонденткою
У якийсь момент я відчула бажання краще зрозуміти специфіку регіону і пішла працювати в благодійний фонд «СхідSOS». Його створили переселенці з Луганська, щоб надавати гуманітарну, психологічну та іншу необхідну допомогу людям із прифронтових територій. Саме ця робота і люди, з якими я працювала, привили мені любов до українського Сходу.
Зараз я знімаю військових і буваю на фронті, але не називаю себе воєнною кореспонденткою, бо все ж займаюся не тільки цим. Загалом мені комфортніше зватися просто журналісткою. Існують люди, які обрали воєнний репортаж як профіль. Ставити в один ряд мене, яка лише кілька років пише про війну, і воєнкорів, які знімали й інші війни, і на нашій працювали з 2014-го, некоректно і нечесно.
Я не хочу знімати інші війни. Я знімаю свою, тому що не можу інакше. Коли ця війна закінчиться, в Україні буде безліч проблем для висвітлення. Що казати, ці проблеми дають про себе знати вже зараз. Я не бажаю пов’язувати своє професійне життя лише з війною.
Мені хотілося б більше працювати з проблемними темами в Збройних Силах
- Нещодавно почула фразу, що журналістів їхати під обстріли заради сюжету змушує або марнославство, або гроші. А чому ти це робиш?
— Якщо ти українська журналістка, то це точно не про великі гроші. Але я можу частково погодитися з цією тезою. Буває, в матеріалах схоплюєш емоцію – я зміг чи змогла побувати в дійсно страшному місці або зняти щось першою.
Я не знаю, як мої сюжети виглядають збоку. Хочеться вірити, що там видно бажання чесно розказувати історії людей. У «Слідство.Інфо» немає цензури. Все, що не розкриває позицій і не є засекреченим, ми відстоюємо в боротьбі за матеріал з пресофіцерами. Якщо хтось говорить про проблему чи складнощі, важливо, щоб це потрапило в ефір. Я маю надію, я хочу вірити, що моя робота – не про марнославство, а про бажання дати слово людям, що нас захищають.
Останнім часом мене не покидає думка, що треба змінювати підхід до висвітлення війни. Мені хотілося б більше працювати з проблемними темами в Збройних Силах. Маю багато друзів у війську, хлопець теж служить. З їхніх слів я розумію, що армія – не дуже комфортне місце для тривалого перебування. Фраза «маленька радянська армія не переможе велику радянську армію» уже стала банальною. Але це дійсно так.
Якщо йдеться про журналістику, немає сенсу в черговий раз знімати, як стріляє гаубиця. Хочеться оприлюднювати ті проблеми, про які говорять військові, і пропонувати для них рішення, давати поштовх до змін, наприклад, у процесі мобілізації і проходження ВЛК. Я вірю, що зміни можливі навіть під час війни. Ба більше, саме зараз вони й потрібні.
- До речі, про цензуру. Чи можливо під час активної фази війни дійсно її об’єктивно показувати, знімати, як є?
— Насправді ми бачимо зовсім крихітну частину реальності війни. Журналісти мають дуже обмежений доступ до фронту. І з багатьох міркувань це виправдано.
Водночас випуску кожного матеріалу передує боротьба за те, щоб він залишився трохи живий. Тобто спочатку треба вибити собі можливість зняти щось більше, ніж інтерв’ю з солдатами десь у глибокому тилу. Тоді під час безпосередньої поїздки на позиції слід бути готовою, що в кожен момент усе може змінитися або взагалі не відбутися. Це війна. Ну і коли матеріал уже змонтований, потрібно боротися за те, щоб він вийшов в ефір – без вихолощення. Бо командиру чи прес-офіцеру може щось не сподобатися.
Відстоювання своєї позиції подекуди має негативні наслідки. Дорога в певний підрозділ може бути закрита. Скажу чесно, є кілька підрозділів, з якими я більше не маю змоги співпрацювати через неприємні історії з погодженням матеріалу.
Якось ми розповіли, що пошукові групи проєкту «На щиті» складаються з військових та волонтерів. Останні, на відміну від перших, незахищені у разі травми чи загибелі (внаслідок підриву на міні, наприклад). У сюжеті були коментарі і від волонтерів, і від представників цивільно-військового співробітництва (скорочено ЦВС – структури Генштабу ЗСУ, що координують взаємодію силових структур із місцевою владою, бізнесом та міжнародними організаціями, – ред.).
ЦВС у приватній комунікації вимагало від нас видалити сюжет, наполягаючи, що відсутність соціальних гарантій волонтерів – неправда. Історію ми, звісно, не видаляли. Але їздити разом із ними більше не маємо змоги. Попри нестачу людей, задіяних в евакуації, волонтерів звільнили. А ЦВС так і не зробило офіційного спростування інформації, поданої в нашому сюжеті.
На мою думку, в таких випадках у жодному разі не можна йти на компроміс. Навіть маленька слабинка дасть зрозуміти, що журналістами можна управляти. А це вже не про незалежну журналістику.
- Знімаючи сюжети, ти стаєш свідком людських страждань. Чи виходить відпускати своїх героїв?
— Це залежить від теми. Я довго не відпускала історію про Соню, яка залишалася в Бахмуті в лютому 2023, перед самим відступом українських сил. Довго перевіряла, чи немає її прізвища в списках тих, кого росіяни вже вивозили з Бахмута. І, зрештою, знайшла його. Через відсутність у потрібний момент механізму примусової евакуації Соня опинилися на території так званої ДНР. А держава Україна втратила ще одну дитину.
Ця історія мене дуже вразила, не давала мені спокою. Я консультувалася щодо запуску кампанії на підтримку примусової евакуації з правозахисниками, писала звернення до омбудсмена. Вивезти дитину з прифронтового міста — означає її врятувати. Але деякі батьки цього не роблять. І це проблема. Примусову евакуацію таки оголосили, але вона не завжди працює. На жаль, держава дуже запізнюється з такими алгоритмами.
Я завжди беру контакти військових, яких ми знімали, щоб підтримувати зв’язок, а також перевіряти, чи не виникло у них проблем через наш сюжет, чи не покарали когось за неправильне слово. В разі чого я готова оприлюднювати такі випадки.
Із мамою колишнього військового, що зараз перебуває в полоні в Росії, ми спілкувалися дуже довго. І це вже не зовсім нагадувало робочу комунікацію. Мама розказувала про те, як їй важко і як вона дає собі раду.
У цьому випадку найгіршим було відчуття власної безпомічності. Як журналістка, я зробила проблему видимою. Але її вирішення мені зовсім не під силу. Були моменти, коли я не знала, чи варто відповідати на телефонний дзвінок. Я не можу витягти колишнього військового з полону. Я зробила все, що від мене залежало. Але всередині щось все одно мучило: може, я погана людина?
Рятувальники з Бахмута, з якими ми знімали кілька сюжетів, кожен наш приїзд питали, чого така квіточка приїхала під обстріли і хто її сюди пустив
- Ти якось писала, що сексистські фразочки супроводжують чи не кожне відрядження. Як ти на це реагуєш?
— Розкажу про конкретний випадок. Якось військовий, що нас супроводжував, довго роздивлявся мою акредитацію. А тоді сказав, що в житті я виглядаю значно краще, ніж на фото. Я спробувала віджартуватися, що в березні 2022 всі мали дещо втомлений вигляд. Треба було підфарбуватися трохи, відповів він, мовляв, за цим фото військові вирішують, співпрацювати зі мною чи ні.
Усередині я закипала. Але колега вчасно смикнув за руку, нагадуючи, що не варто сваритися з тим, хто буде вивозити команду зі щільно обстрілюваного міста.
Загалом у мене є відчуття, що жінці на фронті хочуть по-батьківськи допомогти. Рятувальники з Бахмута, з якими ми знімали кілька сюжетів, кожен наш приїзд питали, чого така квіточка приїхала під обстріли і хто її сюди пустив.
Якось під відео глядачка зауважила, що кореспондентами мають бути чоловіки. Бо жінка відволікає воїнів
Я навчилася не звертати уваги. На жаль, в країні квіточки війна, а воєнний репортаж – це її робота. Тож квіточка вдягла каску прямо на свої пелюстки і взялася до справи.
Гадаю, вони дійсно за мене хвилювалися. Такий от добрий сексизм.
Якось під відео глядачка зауважила, що кореспондентами мають бути чоловіки. Бо жінка відволікає воїнів. Це дуже кумедно. Насправді на війні солдати настільки зайняті, що їм плювати, хто і що поруч, відволікти їх дуже важко.
Траплялося й таке, що мене оберігали й не хотіли кудись брати на позиції. Я все одно приїздила на місце зустрічі і м’яко пояснювала, що раз я вже тут, то шкода мене залишати. Але були випадки, коли мене таки не брали на позиції, і відпрацьовувати самостійно доводилося моєму колезі відеографу Коляну Пастику.
Зрозуміло, що військові бояться, що зі мною щось може статися. З іншого боку, якщо з оператором чоловічої статі щось, не дай Боже, трапиться, то це не так жахливо, чи як?
- Давай подивимося на ситуацію ширше. Чи стикалася ти з ґендерною упередженістю в професії?
— На ґендерні стереотипи можна натрапити в будь-якій професії, зокрема в журналістиці. Бувало, що я стикалася з міксом сексизму й ейджизму. Я в професії з 18-ти років. Часто вже реалізовані політики можуть ставитися доволі стереотипно до юної дівчини. У мене ще певний період, десь упродовж року, було рожеве волосся. Бувало, що мою професійність оцінювали через зовнішність і вік. Але, здається, таке стереотипне сприйняття не унікальне для журналістики.
У нас насправді зараз більше воєнкорок, ніж воєнкорів
Із мого досвіду, ґендерні стереотипи можуть працювати проти людей, які їх транслюють, і грати на руку журналісткам. Люди, які не очікують багато від жінок-журналісток, бувають недостатньо обережними в комунікації (якшо йдеться, приміром, про розслідувальну журналістику чи якусь проблемну тему – як-от зловживання владою чи корупцію). Через зневажливе ставлення вони можуть проґавити момент і випадково видати цінний для матеріалу аспект справи.
Щодо важливості репрезентації жіноцтва у фронтовій журналістиці, у нас насправді зараз більше воєнкорок, ніж воєнкорів. Як часто зазначає Настя Станко, головна редакторка «Слідство.Інфо», зараз українська воєнна репортажистика має жіноче обличчя. Багато чоловіків-репортерів або пішли з професії, або пішли воювати, деякі з них уже загинули. Тому роль висвітлення війни більшою мірою перейняли на себе жінки.
Необережний кадр може коштувати військовим життя
- Тобі страшно їхати на передові позиції?
— Звісно, страшно. Я не божевільна. Потрапити на поле бою ніколи не є самоціллю. У кожного своя межа. Після поїздки в Бахмут в лютому 2023 року мені довго не хотілося працювати в небезпечних місцях. Було відчуття, що ми реально можемо звідти не вибратися.
Зрештою, все закінчилося добре. Але після цієї поїздки я ґрунтовно переосмислила свою мотивацію. Кілька місяців після того взагалі не наближалася до лінії фронту, працювала кілометрів за 15-20. А тоді поступово повернулася. Хоча в таке місто перед відступом (яким тоді був Бахмут), мабуть, зараз вже не поїхала б.
- Ти отримала дві нагороди – «25 до 25: молоді та зухвалі» та «Честь професії». Що це означає для тебе?
— З одного боку, це приємно і важливо. Нагорода додає символічного капіталу. Ти ніби легалізуєшся в журналістській спільноті. Також з’являється відчуття, що твої історії чують і бачать, що ти не невидимка.
З іншого боку, іноді здається, що премії – це про тусовку. Я не хочу применшити чиїсь чи свої заслуги. Але якщо якесь медіа чи людина не в спільноті, то навряд чи їх номінують. На мою думку, багато талановитих колег із менших чи менш відомих медіа тривалий час залишаються непоміченими.
Для мене було важливо, що нагороду «Честь професії» дали саме за дотримання професійних стандартів та журналістської етики під час війни. Відзнаку отримала історія про колишнього солдата Сергія Ковальського, якого росіяни взяли у полон. При цьому він налагодив листування з родиною через секретні записки з херсонських катівень. Сергій залишив їх у ванній біля дзеркала, коли росіяни привезли його додому “за документами”. На цих щільно загорнутих папірцях чоловік розповідав про тортури.
Оскільки Сергій досі перебуває в полоні, ми в редакції «Слідство.Інфо» запровадили практику з перевірки матеріалу правозахисниками. Важливо було, щоб вони оцінили ризики і наслідки для героя. Команда керувалася принципом – не нашкодь.
- Що найскладніше у твоїй роботі?
— Коли йдеться про воєнний репортаж, то страшно усвідомлювати, що необережний кадр може коштувати військовим життя. Деякі речі неочевидні цивільним. Наприклад, блік води, що дає зрозуміти – поруч водойма. Ми ретельно продивляємося відео. Показуємо його військовим, щоб вони перевірили, чи не видає щось позиції або будь-яку іншу корисну ворогу інформацію. Але найстрашніше, що людський фактор ніхто не виключає. Я дійсно боюсь колись дізнатися, що мій матеріал нашкодив.
- А що найприємніше?
— Я заряджаюся від людей. І це не тільки про військових. Я надихаюся волонтерами, правозахисниками, організаціями, як-от «Принцип», що займаються ветеранами. Якщо є такі люди, то й в мене стане сил робити своє. Погані історії теж мотивують. Якщо таке відбувається поруч, слід негайно щось із цим робити.
Для мене журналістика – найкраща професія. Журналістка цілком легально може підійти до людини будь-якого статусу і професії і поставити свої питання. Це надихає.
Авторка: Марʼяна Матвейчук
Фото: Дмитро Ларін
Ця публікація розроблена ГО «Жінки в медіа» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.
