Євгенія Кравчук — народна депутатка від партії «Слуга народу», заступниця голови парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, членкиня постійної делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи. У січні 2023 року обрана Головою Комітету ПАРЄ з культури, науки, освіти та медіа.
У жовтні 2024 року — віцепрезиденткою європейської партії «Альянс лібералів та демократів за Європу» (ALDE).
У інтерв’ю «Жінки в медіа» Євгенія Кравчук розповідає про те, як вдається привертати увагу світової спільноти до українських медійників і медійниць у російському полоні, та розмірковує про жіноче лідерство під час війни.
Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Журналісти мають значення: необхідність активізувати зусилля для звільнення українських журналістів, утримуваних у полоні російською федерацією». Чи є підтримка української ініціативи серед представників інших делегацій у ПАРЄ?
Це перша резолюція ПАРЄ, яка фокусується саме на українських журналістах. Тема свободи преси була червоною ниткою під час осінньої сесії Парламентської асамблеї Ради Європи. Максим Буткевич, український журналіст і правозахисник, отримав премію імені Вацлава Гавела-2025. Далі — уже згадана резолюція «Журналісти мають значення» і дебати по ній.
Фантастично, що змогли доєднатися позаштатний кореспондент Кримської редакції Радіо Свобода Владислав Єсипенко, який був незаконно ув’язнений Росією в Криму протягом чотирьох років, і журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який провів у полоні три роки. Колись ця резолюція починалася у вигляді сайд-івенту під час червневої сесії ПАРЄ 2024 року. Тоді свідчила дружина Єсипенка — Катерина, та подруга і журналістка Хилюка Наталія Богута. Тоді ситуація виглядала дуже погано.
Разом з Інститутом масової інформації та Радою Європи в межах проєкту «Захист свободи слова та свободи медіа в Україні – II Фаза» (SFEM-UA) ми відкрили виставку Press In Detention, щоб показати обличчя тих медійників і медійниць, які досі перебувають в полоні.
Звісно, згадували ми також історію Вікторії Рощиної, яку вбила Росія — сумно, що вона не повернулася додому, в Україну, живою. Однак вона завжди буде символом вільної журналістики. А також — поясненням, чому журналістів розглядають як окрему категорію, в тому числі у ЄСПЛ. Бо вони обирають свій професійний шлях, який загрожує їм ув’язненням чи смертю. Рощина поїхала на окуповані території, тому що хотіла зробити розслідування про катівні у Запорізькій області. Вона мала вибір — їхати чи ні. Але все ж поїхала, тому що це була її робота.
В окупованому Криму з’явився такий феномен як громадянська журналістика — це вибір, який зробили місцеві люди. Не бувши професійними журналістами, вони почали ходити на судові процеси та висвітлювати справи про так званий екстремізм.
Звичайно, основне — це увага до теми, бо якщо про військовополонених знають багато, то про долю цивільних полонених знають менше. І є проблема: ми не можемо обмінювати цивільних. Всі, кого вдається визволити — це окремий трек переговорів. Частина з них затримані за фейковими звинуваченнями у тероризмі, деяких ув’язнили інкомунікадо — тобто не висунувши жодних обвинувачень.
Зрозуміло, що Росія не виконає резолюцію на наступний день і не звільнить всіх цивільних заручників, але важливо, що там є згадка про те, які типи санкцій ще потрібно запровадити. Крім цього, я запропонувала формат менторства: щоб депутати парламентів у різних країнах світу брали кейс когось із журналістів у полоні та розповідали про це. Наприклад, коли ми обговорювали резолюцію, австрійська депутатка, голова комітету у закордонних справах і дуже вірогідно майбутня президентка ПАРЄ Петра Баєр, погодилася взяти кейс Ірини Данилович і присвятила їй свій виступ.
Резолюції ПАРЄ готуються в середньому два роки. Ця резолюція пройшла через fast track, тобто за прискореною процедурою, адже питання дуже актуальне і важливе. Від появи ідеї до самого голосування минув рік і три місяці — це дуже швидко за мірками ПАРЄ. Та для нас це — вічність.
Зараз я працюю над ще однією резолюцією «Боротьба з гендерними стереотипами в медіа», яку вдасться завершити, я сподіваюся, орієнтовно у червні наступного року. Вона досліджує тему стереотипів, пов’язаних зі статтю, у медіа і на соціальних платформах, а також як це впливає на наше повсякденне життя. Чому медіа, фільми, реклама — такі важливі, яку проєкцію вони дають на соціальні ролі у реальному житті. Ми бачимо, що соціальні платформи мають все більший вплив на поведінку людей, особливо на підлітків.
В рамках цієї резолюції у мене було цікаве відрядження в Ірландію. Дослідники Дублінського університету провели дослідження, яке показало, що коли, наприклад, юнак реєструється у соціальних медіа, припустимо, у TikTok, алгоритм починає бомбардувати його мізогінним, сексистським контентом. Так діти, підлітки починають вважати, що такі прояви — це нормально. А потім серед молоді зростає консервативний тренд, щоб жінка ніколи не працювала, сиділа вдома, на кухні. Воно ж звідкись збереться?
Як війна вплинула на видимість жінок у медійному просторі — політикинь, військових, лідерок громад?
По-перше, українське суспільство, на мою думку, не є дуже патріархальним і стереотипним, та не має якогось дуже негативного, особливого ставлення до жінок, які займають ті чи інші ролі. Я кажу так, бо мені є з чим порівняти. Ми бачимо певні тренди в інших країнах, де згадки про гендерну рівність тепер прибирають з усіх офіційних документів. Водночас ми в Україні обираємо жінку прем’єр-міністерку. Задумайтеся, що, до прикладу, в тій же Швейцарії жінки на федеральному рівні отримали загальне право голосу лише у 1971 році. У деяких кантонах країни воно було запроваджено значно пізніше — аж до 1991 року включно.
Світ може рівнятися на Україну. Ми здатні продемонструвати іншим, яку велику кількість жінок маємо, наприклад, на рівні топменеджменту в медійних компаніях.
Якщо ж говорити про політику, в нас доволі низький відсотковий показник жінок серед народних депутаток, але, разом з тим, він найвищий з того часу, як Україна здобула незалежність. Порівнюючи 2019 і 2025 роки, бачимо: мандат склало відсотково більше жінок, ніж чоловіків. Проте чоловіків більше кількісно. Очевидно, це буде відображатися і в тому, хто саме з’являється у телевізійних ефірах.
Нещодавно ми записували інтерв’ю з Максимом Онопрієнком, членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Він згадував, що зміни до закону «Про медіа» зараз очікують на друге читання у парламенті. Які саме зміни передбачаються, коли очікувати розгляду і які шанси, що ці зміни будуть прийняті?
Якраз напередодні нашої з вами розмови відбулося Zoom-засідання нашої переговорної групи. Ми погодили, що беремо на себе зобов’язання пришвидшеної інтеграції європейського законодавства в українське у переговорному розділі 10-му про медіа і цифрові технології. Прийнятий нами закон «Про медіа» вже дуже наближає нас до цього, так само як виконані нами директиви, зокрема Директива про аудіовізуальні медіапослуги (AVMSD). Зміни до закону «Про медіа» – законопроєкт 12111, у цій переговорній позиції згадуються тричі. Як і те, що ми зобов’язуємося їх приймати. Тут виникає інше питання: зараз відкриття і закриття кластерів для нас заблоковане Угорщиною. Ми могли б рухатися швидше по всім кластерам, якби не це.
До речі, в нас також очікується внесення змін до ЗУ «Про рекламу», який також має допомоги медіа у певній лібералізації рекламного ринку. До кінця 2025 року будемо намагатися зробити так, щоб цей закон потрапив до порядку денного ВР. Можливо, навіть і пакетом зі змінами до закону «Про медіа».
Як ці зміни вплинуть на місцеві медіа, які часто працюють у складних умовах і мають обмежені ресурси?
Безпекове питання — однакове і для журналістів, і для не журналістів. Але журналісти, які працюють у зоні бойових дій, ризикують життям не менше, ніж військові.
Проте сам закон «Про медіа» — про індустрію і про правила, за якими живуть медіа, і ці правила однакові для всіх.
Одне з основних досягнень цього закону — те, що ми нарешті ввели у легальному полі інтернет як частину медіа. Зараз все більше аудиторії іде в онлайн, а отже, нам важливо врегулювати не тільки телебачення і радіомовлення.
У випадку з регіональними медіа є певні тренди, зокрема щодо того, що бізнес-модель друкованих медіа більше не працює. Так, вона може працювати для глянцю, який залишає друковану версію як частину власного бренду. Умовний Vogue завжди буде мати друковану версію, хай і з меншим тиражем. Та насправді це не рентабельно: вони не заробляють, а навпаки — докладають гроші, щоб це надрукувати. Разом з тим, ми бачимо зростання уваги глядачів до регіональних новин. Відповідно, зростає також і увага до цих медіа рекламодавців, хай і регіональних. І тут наше завдання — лібералізація для усіх типів зареєстрованих медіа в Україні, тобто щоб рекламодавець йшов до них і замовляв рекламу.
Зрештою ми маємо вийти на формат підтримки у виробництві контенту. Це мають бути гранти, які можна використовувати на будь-що. Тобто це має бути контент, який, на думку держави, варто субсидіювати: наприклад, дитяча програма, або ж рубрика про ветеранський бізнес. Якщо держава буде замовником такого контенту та готова його оплачувати, це зменшить фінансове навантаження на самі медіа. В тому числі на регіональні.
Наступного року ми чекаємо на запуск проєкту «1000 годин українського контенту» від Міністерства культури. Це цільова підтримка — фактично, замовлення у тих, хто може виробляти контент тих чи інших типів. А також — переклад українською того контенту, який не має української версії зараз, але його все одно будуть споживати. Наприклад, підлітки, які грають у відеоігри. Під час обговорення цієї програми на комітеті з’явилась ідея, що потрібен переклад популярних ігор українською мовою. Якщо виробник не готовий перекладати якісно, держава має давати субсидію. Це сприятиме формуванню мовного середовища, яке буде модним. Прекрасний приклад — гра S.T.A.L.K.E.R. 2, яка має тільки українську й англійську озвучку.
Ви активно виступаєте за те, щоб Верховна Рада стала більш відкритою для медіа. Наскільки відкритим, на вашу думку, є парламент перед журналістами сьогодні? Як ви реагуєте на зауваження про те, що прозорість ВР зменшилась після початку повномасштабного вторгнення?
На мою думку, з усіх гілок влади в Україні Верховна Рада працює найбільш відкрито. От, скажімо, ви давно були в Кабінеті Міністрів на засіданні? Так, президент проводить і офрекордс-зустрічі з журналістами, і пресконференції, але якщо говорити про безпосередній доступ на регулярній основі, то Верховна Рада тут — у топі.
Журналісти працюють, також повернулися онлайн-трансляції з засідань парламенту. Були дискусії чи варто повертати офіційні трансляції та знімати обмеження для журналістів відписувати новини із засідань в режимі реального часу. Але, зважаючи на те, що деякі народні депутати все одно ведуть власні трансляції з засідань, я переконана, що і журналістам теж треба дати можливість робити свою роботу.
Чи потрібна, на вашу думку, гендерна квота у медійних наглядових чи регуляторних органах, наприклад у Нацраді або на Суспільному мовнику?
Спершу нагадаймо нашим читачам, як формується склад Нацради. Це орган, який є колегіальним, відповідно, там має бути вісім представників: чотирьох з них призначає президент України, чотирьох — парламент. Президентові України ми не можемо вказувати, кого призначати, щоб це було двоє чоловіків та двоє жінок. Тут важливими є, в першу чергу, саме професійні критерії.
Так само і Верховна Рада дивиться на професійні критерії. Але ми знайшли певний компроміс, який не вважається втручанням у повноваження. Уявімо, що є два кандидати: чоловік і жінка. Вони обоє — професійні, відповідають критеріям відбору, набирають рівну кількість голосів при голосуванні. Запропонована нами правка каже, що якщо є рівна кількість голосів, перевага буде надаватися тій статі, яка є менш репрезентованою у чинному складі. Тобто не обов’язково це має бути жінка, але зазвичай саме жінок менше.
Якщо подивитися на квоти у виборчому кодексі, написано, що в кожній п’ятірці має бути співвідношення не менше ніж 2:3 (чинна редакція Виборчого кодексу передбачає, що кожна п’ятірка кандидатів має охоплювати щонайменше двох чоловіків і двох жінок, — прим. ред). Згадаймо, що коли вперше були представлені квоти на місцевому рівні на виборах у 2015 році, всіх жінок розмістили у кінці списків.
У професійному медійному середовищі зараз ведеться дискусія щодо необхідності розмежування напрямків культури та стратегічних комунікацій на рівні діяльності міністерства. Така дискусія — це лише питання структури міністерства чи ширше — про те, якою має бути гуманітарна політика держави?
Коли у назву міністерства додавалася приставка «стратегічні комунікації», було закладено дещо неправильний наратив щодо того, чим же є стратегічні комунікації. Бо це дійсно не про формування політик, а про те, яким чином відбувається комунікаційна взаємодія між різними органами й структурами. Тобто інформаційна політика і стратегічні комунікації — це різні речі.
Стратегічні комунікації відразу треба було передавати під управління Кабінету Міністрів, бо з огляду на визначення цього поняття, яке я навела вище, виходить, що одне міністерство не може координувати інші.
У грудні 2023 року ви брали участь у презентації «Гендерного профілю українських медіа» — дослідження, яке проводилося ГО «Жінки в медіа» спільно з Нацрадою. Чому це важливо для вас як народної депутатки?
По-перше, тому що є потреба розуміти дані щодо того, що у нас відбувається в цій царині. Те, що у нас практично паритет жінок і чоловіків на керівних посадах, це швидше виняток для країн-членів Ради Європи, зокрема для деяких просунутих країн Євросоюзу. Але загалом Україна показує хороші результати.
Нам важливо бачити, якою є картина не лише щодо того, хто на екрані, але і хто поза екраном. У рамках слухань, які ми проводили разом з Комітетом недискримінації та гендерної рівності ПАРЄ, було запрошено до участі керівників Європейської обсерваторії з питань аудіовізуальних медіа, яка займається збором таких даних у різних країнах-членах Ради Європи. Вони дослідили, як те, хто працює поза кадром — чоловіки чи жінки — впливає на те, що відбувається на екрані. У переважній більшості режисери фільмів — це чоловіки, головні продюсери — теж. Відповідно, на екрані відбувається те, що має назву male gaze («чоловічий погляд» — прим. ред) — тобто стереотипне зображення жінок у кіно, мистецтві та візуальних медіа з чоловічої точки зору. Це і про підбір акторів, і про формування сценарію, і про інше. Саме тому дуже важливо заохочувати прихід жінок у різні професії в медіа — не лише на посади ведучих або журналісток.
Віцепрезидентка Європейської комісії, колишня прем’єр-міністерка Естонії розповідала, що під час свого прем’єрства вона часто стикалася з цим, тому що переважна більшість політичних журналістів з основних медіа Естонії — це чоловіки. Під час інтерв’ю було помітно, що вони до неї ставилися, в першу чергу, не як до політикині, а як до жінки, запитували її про одяг, про спідниці та сукні.
Згадаймо, наприклад, зустріч перших леді України та США Олени Зеленської й Меланії Трамп. Тоді ніхто не звернув уваги, про що вони говорили, зате всі обговорювали штани першої леді. Так, на противагу цьому ми можемо згадати випадок, коли одяг президента України обговорював президент США Дональд Трамп. Але це швидше виняток. Бо зазвичай одяг політиків обговорюють у медіа, тільки коли йдеться саме про жінок.
Що для вас сьогодні означає свобода слова у країні, яка воює?
Якщо порівняти Україну та Ізраїль, то в нас, вважайте, суттєво нічого не змінилося в тому, що стосується свободи слова, після початку війни. Так, є певні обмеження, пов’язані з безпековими викликами, як-от не висвітлювати місця прильотів, але, разом з цим, журналісти працюють на цих локаціях, мають до них доступ. У нас немає табу на критику влади.
Але водночас свобода слова під час війни — це про відповідальність. Емоційний фон у країні, зокрема і через інформаційні атаки Росії, дуже хиткий, а стійкість суспільства дуже залежить від медіа. Так, я розумію, що для багатьох видань важливий клікбейт, пошуки своєї аудиторії, але не можна переходити межі заради того, щоб тексти почитало більше людей. Якісні медіа не можна вести так само, ніби це анонімний Телеграм-канал.
Загалом же Україна живе у такому ж ритмі, який був до війни: пресконференції, ефіри, брифінги, де є можливості поставити питання депутатам, міністрам, президенту. Єдине, мабуть, що змінилося — зникли вечірні ток-шоу.
Яке значення має лідерство жінок у цей час — коли суспільство переживає війну і водночас формує нові правила для майбутнього?
Для мене фраза про «жіноче лідерство», якщо чесно, звучить трохи «збито».
Щоб бути лідеркою, жінці треба робити більше, ніж чоловікові. Треба бути кращою, знати більше, встигати більше, вставати раніше, лягати пізніше. Але якщо жінка хоче це робити, її треба всіляко в цьому підтримувати. Я говорю не тільки про підтримку від жінки до жінки — ми не можемо бути у своїй бульбашці, маємо виходити з неї.
Я є віцепрезиденткою європейської партії ALDE — Альянс лібералів та демократів за Європу. У травні 2025 року за участі партії ми провели у Києві форум з жіночого лідерства під час війни. Зараз також працюємо над організацією форуму в такому ж напрямку спільно з нашими данськими партнерами. На таких подіях ми обираємо певні теми, наприклад, безпека або ІТ, і показуємо представленість жінок у цих сферах, розповідаємо про їхні внески та роботу. Тут важливо не лише говорити про проблеми, а також і демонструвати позитивні приклади.
Ще одним дуже важливим компонентом є тема відновлення, і її теж треба розглядати через призму гендерного питання. Адже, якщо ми в Україні будемо відбудовувати заводи, але не будуватимемо дитячі садочки, жіноче лідерство закінчиться на тому, що жінці, яка хоче працювати, не буде з ким залишити свою дитину.
Авторка: Олександра Горчинська, «Жінки в медіа»
Фото: Валентин Кузан, «Жінки в медіа»
Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО «Жінки в медіа» «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.
