До повномасштабного вторгнення Анжела Бубеляк була ведучою новин на «Громадському радіо» та журналісткою на Суспільному, працювала з темами геополітики, євроінтеграції та НАТО. 24 лютого вона вийшла зі своєї квартири на роботу й більше туди не поверталася. Журналістка поїхала до Литви на запрошення балтійського видання Delfi, де працює також ведучою новин у російськомовному проєкті.
Як повномасштабне вторгнення застало тебе і змінило твою роботу?
24 лютого в мене була зміна новин на «Громадському радіо», я мала виходити в ефір у другій половині дня. Я прокинулася від того, що подзвонила моя мама з Херсонщини і сказала: «доню, почалася війна, наше місто вже захопили». Тоді подивилася у вікно й побачила, як наша ППО збиває ракети. У мене почалася паніка, я не могла себе нічим заспокоїти. Мені не відповідав ведучий, який дивним чином просто проспав тим ранком. Я думала, що мені треба терміново їхати на роботу, але не знала, яка ситуація з транспортом, чи заповнений Київ ворожими військами.
У силу того, що я журналістка-міжнародниця, я багато аналізувала інформації, зведення західної розвідки, вивчала цю аналітику, ми знали, що на кордоні стоїть 100 тисяч російських військових, але я сподівалася до останнього дня, що цього не станеться. Усі міжнародні експерти та дипломати казали, що, мовляв, «не може бути такого, що Росія настільки дурна, що може попертися з війною на Україну», і «взагалі в нас є Запорізька АЕС, ну не такі ж вони дурні, щоби наражати себе на небезпеку». Але Росія пробила чергове дно.
За 15 хвилин до кожного етеру я собі дозволяла ридати й дивитися зведення
Зрештою, документи в мене були готові, я зібрала їх раніше, але їхати закордон я не збиралася. Узяла із собою елементарні речі, щоби спуститися десь у підвал на випадок, якщо бомбитимуть, і пішла на роботу. Я навіть лишила свій MacBook біля дверей, бо подумала, що робочий комп’ютер є в редакції. Я вийшла з дому й більше туди не повернулася. Моя колега з «Громадського радіо» запросила мене до себе, щоби перебути в неї кілька днів і не лишатися самій вдома. Тим часом почала з’являтися інформація, що ворожа техніка вже на Оболоні (а я тоді мешкала на Подолі), тому мені було страшно їхати додому.
Коли я вела ефір, у мене зрадницьки тремтів голос, мені було важко зібратися й читати новини. Але думала про те, наскільки важко зараз людям, які не усвідомлюють до кінця всієї ситуації, але вони хочуть чути наші голоси, які би їм пояснювали, що відбувається. Тільки цим мені вдавалося остудити свій розум, йти й робити роботу. За 15 хвилин до кожного етеру я собі дозволяла ридати й дивитися зведення. Я ридала рівно 5 хвилин, тоді дописувала в кінці кожного випуску якісь надихаючі слова. На «Громадському радіо» ми закінчуємо ефір словами «Слухайте. Думайте», але я писала ще типу «Бережіть себе», «Вірте в ЗСУ», «Ми разом». Таким чином мені хотілося ніби обійняти слухачів, сказати, що ми всі разом і нікого не залишимо.
Коли настав той момент, що ти вирішила їхати закордон? Тобі надійшла пропозиція про роботу чи ти їхала в нікуди?
Я навіть не думала виїжджати, у мене навіть родичів немає за кордоном, я збиралася продовжувати працювати у Києві. Але мені було страшно уявити, що його можуть захопити. Знаючи методи Росії, не сподівалася, що до журналістів ставитимуться нормально. Я очікувала найгіршого.
Рік тому я брала інтерв’ю в міністра економіки Литви й познайомилася з представниками його команди. Серед них була колишня радниця президента Литви Далі Грибаускайте. На третій день війни вона мені написала й запитала, як я себе почуваю, чи все в мене добре. Я відповіла як було. Вона порадила мені виїхати, сказала, що чекають мене в Литві й що там є пропозиція від видання Delfi — це найбільший балтійський інформаційний портал. Я спочатку сумнівалася й рішення поїхати було надзвичайно важке. Мої близькі наполягли на цьому, я зважила всі за і проти і вирішила виїхати. Подумала, що зараз не можу поїхати у свою орендовану квартиру, бо там ворожа техніка, не можу поїхати до батьків, бо вони в окупації, і не знаю, що буде післязавтра.
Батьки не виїхали з окупації?
Ні, це глибина сильна, у мене ще й бабуся у віці. Це їхній рідний дім, і як багато інших наших людей, вони хочуть залишатися вдома. Але, знаєш, це болюча тема, не хочеться про це говорити.
Як тобі довелося змінюватися в професійному плані? Я знаю, що ти залишилася на «Громадському радіо» ведучою новин, а що ти робиш на Delfi? Які нові навички довелося опановувати?
Донедавна я ще працювала й на Суспільному телебаченні як журналістка-міжнародниця, і протягом пів року я утримувала три інформаційних фронти —«Громадське радіо», Суспільне і Delfi. У литовській редакції розуміли, хто до них їде і який у мене бекграунд. Усе мовлення в них ведеться литовською, але є один проєкт за підтримки закордонних справ Литви для російськомовної аудиторії в цій країні. У рамках проєкту в етері не оминається тема України, щодня і уподовж пів року. Також їх влаштовувало, що я з України й можу давати вивірену інформацію звідти, знаю, де її брати і, звісно, у мене є українська мова. Ось нещодавно я допомагала своїй литовській колезі перекласти інтерв’ю нашої біженки з української на англійську, а потім вони вже переклали на литовську.
Мій новий керівник проєкту пояснив мені, що я буду вести новини про Україну російською мовою. Це був новий виклик для мене, оскільки на YouTube приходило багато хейтерів і писали, що «ви все врете». Зараз аудиторія вже звикла до мене й заспокоїлася, немає стільки прокльонів, вони слухають, починають потроху довіряти. Попри те, що я з Херсонщини й багато розмовляла в побуті російською мовою, вести новини російською — це був реально ще той челендж, особливо цифри лізли з української, у мене вимова українська, я так ламала собі щелепу! Але шеф із розумінням до цього ставився, мовляв, ну що поробиш, українка. Я у своїх новинах намагаюсь постійно давати тему про Україну. Інколи бачу, що європейці неприємно вражаються плямами крові в ефірі. Я намагаюсь лаконічно пояснювати, що війна — це вбивство і кров, це те, що відбувається з українцями, і те, що вам не сподобалося декілька кадрів із кров’ю, — це дуже незначна незручність.
Іноді я долучаюсь до ефіру, якщо тема стосується України, або міжнародних тем, інколи сама від себе розповідаю щось.
Також мені подобається тут те, що я отримую більше якогось «доступу до тіла» європейських політиків. Наприклад, у червні я їздила на саміт НАТО в Мадрид. Раніше я говорила з політиками більш-менш нейтрально, скажуть щось чи ні, я спокійно сприймала. А зараз у мене таке враження, що я з божевільними очима ходжу і вимагаю від них: «То що, візьмете нас у НАТО? Коли ви візьмете Україну? Нам потрібні гарантії безпеки!», «Нам потрібна зброя! Важка артилерія, будь ласка!» Вони, звісно, дивляться на мене дивно, але все ж їм доводиться відповідати.
Які для тебе зараз безпекові виклики найбільш чутливі? І що може посилити твою безпеку і впевненість у майбутньому?
Так, у Литві немає війни, але я не відчуваю себе тут у безпеці. Люди в країнах Балтії так само бояться повзучого зла, вони межують із Росією. Неподалік мого дому на зниження йдуть літаки і це просто пекло. Я не знаю, скільки разів я посеред ночі зривалася і збирала речі. Відчуття безпеки немає зовсім, тут так само триває війна, але гібридна. Країни Балтії нагострили ножі й чекають, що одного дня прийде Росія. І вони вірять, що зараз Україна — щит усієї Європи, і що ми все одно переможемо. Тут вражені майстерністю Збройних сил України. І коли я запитала їх, чому вони бояться, адже в них є НАТО, вони відповіли: «Ну по-перше, поки те НАТО до нас долетить; а по-друге, у вас є ЗСУ, а в нас немає ЗСУ, тому ми не почуваємося такими впевненими».
Як ти сама себе там підтримуєш?
Чесно, у мене погано виходить триматися на плаву, залишатися спокійною я так і не навчилася. Через те, що я постійно заглиблена у новини, що батьки в окупації, мені постійно зле. У мене є психолог, але це не працює. Європейці не розуміють, чому в мене бувають сплески якихось істерик — то мені хочеться ридати, то мене колотить — вони думають, що в мене з головою не все в порядку. Коли твої близькі і друзі в небезпеці, я не знаю, як можна заспокоїтися.
Це дослідження покликане не тільки проаналізувати морально-психологічний стан журналісток через війну, а ще і зрозуміти атмосферу в колективі. Мені цікаво щодо твоєї нової литовської редакції. Як ти оцінюєш можливість кар’єрного зростання там, рівність і доступ до цих можливостей?
У мене тут дуже хороші умови. На зарплату Delfi я забезпечую себе, а оплату за «Громадське радіо» й Суспільне я віддавала своїм батькам, які залишилися в окупації. Тут інакше все, інакше люди працюють, інша атмосфера. У нас в Україні більш напружена атмосфера в редакції, ми дуже відповідальні, палаємо всі, якщо щось не так, купа емоцій. Тут не так. Декілька разів, коли щось зривалося, у мене починалася паніка, а вони на мене дивляться, мовляв, ну не склалося і що тут такого, ну зірвався етер, ну з ким не трапляється. А я не звикла до такого.
Інколи бачу, що європейці неприємно вражаються плямами крові в ефірі
Щодо перспектив розвитку, то я їх тут для себе не очікую. Литовська мова не є мовою з германської групи, яку можна було би швидко вивчити. Я не впевнена, що в мене є сили й час, щоби я могла вивчити її до рівня ведення ефірів литовською чи збудувати тут кар’єру.
Який у вас гендерний склад редакції? Керівник чоловік чи жінка?
Керівник мого проєкту — чоловік, але в шапці редакції є й жінки, і чоловіки, виглядає все збалансовано.
Чи актуально говорити про гендерну дискримінацію в європейських редакціях, чи Європа вже пережила це і сексизму там немає?
Я не стикалася з цим питанням і не чула про це розмов. Але я ж працюю тільки в окремому проєкті, уся редакція литовськомовна, я мало комунікую на такі теми. У нашому маленькому колективі в рамках проєкту таке питання не поставало.
Чи зазнавала ти взагалі коли-небудь сексизму на роботі? І якщо так, то від кого саме?
Та ні, здається. Залицяння були. Чесно кажучи, я думала, що в Європі цього буде менше, але також трапляється. Але я не вважаю це чимось поганим. Проте я знаю, що тут у цій редакції був інцидент. Один працівник приділяв ну дуже багато уваги геть усім жінкам тут. І тепер вони про нього доволі емоційно відгукуються. Але це вже в минулому.
Що ти вважаєш ключовою проблемою жінок у медіа (саме в Україні) до повномасштабного вторгнення й зараз?
Я чую багато дискусій на цю тему серед наших колег. Але я ніколи не стикалася з цією проблемою і я дуже від неї далека. «Громадське радіо» — прекрасний приклад гендерного балансу, де працюють у синергії чоловіки й жінки. Так само на Суспільному, спочатку керівником був чоловік, потім прийшла жінка, жодних проблем. Мені було завжди комфортно працювати скрізь. Ти мене зрозумієш, ми з тобою близькі в тематиці, тема НАТО, і ніколи не було такого, щоби мені сказали: «Що ти там взагалі розумієш?»
Нещодавно я встрягла в один спір про озброєння й почала доводити свою думку, було багато чоловіків. І серед них був український офіцер, ейджист, який казав, що ми ще всі в пелюшках були, коли він вивчав це питання. З ним почали сперечатися молоді військові й доводити, що він неправий. Мені здається, що ми переживаємо потроху стереотип, що «ми, дурна молодь, нічого не знаємо». Я теж щось йому там доводила, виправляла його і все чекала, коли ж мене відправлять на кухню. Не відправили. Навіть вислухали і зняли питання.
Чи не було в тебе під час інтерв’ю на серйозну тему із якоюсь сивочолою людиною такого відчуття, що на тебе, таку Анжелу, маленьку худеньку білявку, дивляться стереотипно зверхньо, мовляв «що вона питає»?
Моя зовнішність, мій типаж — це просто бич, через який мені з часів університету доводиться перестрибувати й доводити, що «я не така». Таке трапляється, рідко, але буває. У цих випадках я починаю дуже швидко говорити, щоби вони почули, що я щось знаю.
Був у мене такий цікавий кейс. Я готувалася до інтерв’ю з представниками обох сторін війни за Нагірний Карабах. Між нами кажучи, якщо Азербайджан привітно так відреагував, то з Вірменією були певні складнощі. Вони нам сказали типу «і що ви там знаєте про Нагірний Карабах». Я усвідомлювала, що буде далі, якщо вони так відреагували на початковому рівні, і це вони ще не знали, що інтерв’ю буду брати я. А я багато писала про Нагірний Карабах, я не була учасницею, але багато вивчала.
Зарплата жодної з робіт мені не дозволяла жити в Києві
Ти навіть не уявляєш, скільки часу я вбила, щоби перекопати всі можливі й неможливі аспекти цієї історії. Я спілкувалася з редакторами, істориками, воєнними експертами, зі своїми джерелами в Пентагоні. Я прийшла на інтерв’ю така зла й одразу почала з Іскандерів, те, що не дуже лежить на поверхні. І він слухав мене, відповідав, а потім каже: «А я вижу, девочка очень много знает про Нагорный Карабах». Смішна історія.
Чи збираєшся повертатися, як взагалі плануєш майбутнє?
У мене контракт до кінця лютого, тому поки залишаюсь тут. Ми бачимо, що ситуація на медійному ринку в Україні погіршилася, позакривалися медіа, багато журналістів втратили роботу. Я пішла із Суспільного з важким серцем, але поєднувати три роботи було тяжко. Мені сказали, що завжди мене чекатимуть як цінного працівника. Зарплата жодної з робіт мені не дозволяла жити в Києві. Я працювала в медіа, де є незалежна журналістика, і хай як складно не було, я намагалася поєднувати. У сьогоднішніх реаліях усе змістилося. Змістилися графіки. У мене немає житла в Києві, я не можу собі дозволити працювати на мінімальну зарплату, мені просто ні на що не вистачить. Тому поки залишаюсь у Литві. Можливо, я піду навчатися й буду поглиблювати свою тему, вивчати глибше міжнародні відносини. Доведеться на певний час полишити медіа.
Це інтерв’ю було записане влітку 2022 року в рамках дослідження «Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні з урахуванням досвіду після 24 лютого 2022 року»
