10 жовтня стало відомо, що в російському полоні загинула 27-річна журналістка Вікторія Рощина. В ефірі телемарафону її смерть підтвердив представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. Він додав, що про обставини і причини смерті говорити поки що зарано.
«Про обставини смерті говорити зарано, проводиться відповідна робота, щоб їх встановити. І я думаю, що у будь-якому випадку про ці обставини ми дізнаємося. Також, якщо в цьому є винні, хто спричинився до смерті або загибелі, то вони будуть обов’язково покарані, тому що такі злочини не мають терміну давності», – сказав Яценко.
Уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що має підтвердження загибелі журналістки від російської сторони.
Видання “Ґрати” посилаючись на лист, який російське міністерство оборони надіслало батькові Вікторії, пише, що смерть журналістки настала 19 вересня. У листі також зазначається, що тіло Вікторії Рощиної повернуть «українській стороні в рамках обміну тілами затриманих осіб».
Вікторію Рощину готували до обміну. Про це пише “Суспільне” з посиланням на слова представника ГУР Андрія Юсова. Її переводили з Таганрога до Москви в Лефортово, щоб підготувати до звільнення.
«Найближчим часом вона мала бути вдома, для цього було зроблене все необхідне», — сказав представник ГУР.
Передісторія
Вперше Вікторію Рощину російські спецслужби затримали 16 березня 2022 по дорозі до Маріуполя і відправили до окупованого Бердянську. 22 березня ФСБ відпустило її, знявши відео, що журналістка не має претензій до спецслужб росії. 3 серпня 2023 року вона, перебуваючи на окупованій території, зникла зі зв’язку. Лише у травні 2024 року росія вперше підтвердила, що утримує її в полоні.
Як пише zmina.info батько Вікторії Володимир Рощин стверджував, що для Вікторії журналістика – найважливіша річ у житті.
«Після першого полону я просив її зупинитися, казав: “Віко, я платитиму твою зарплату, тільки, будь ласка, не йди на фронт”, але вона була тверда, невпинна – не могла припинити висвітлювати для своїх читачів новини з окупованих територій», – розповів він.
Вікторія Рощина співпрацювала з “Радіо Свобода”, “Українською правдою”, hromadske, “Українським радіо”, “Громадським радіо”, “UA:Перший”, “Цензор.нет” тощо.
Ми зібрали коментарі та дописи колег Вікторії, аби вшанувати її пам’ять.
Була там, де справжні події
Головна редакторка “Української правди” Севгіль Мусаєва, говорить, що головна характеристика Вікторії — сміливість. Про цю її рису говорять всі, хто хоч раз з нею перетинався в роботі.
«Вона бралася за найважчі теми, найризикованіші відрядження. Могла зникнути на два тижні, а потім пропонувала матеріал про життя людей в окупації. Для неї важливо було розповідати історії українців, які залишилися на непідконтрольних територіях, давати їм голос, проходити з ними шлях. І це про неймовірну людяність. Її тексти про дорогу життя у Василівці, де вона 10 днів провела з іншими українцями, які вибиралися з окупації, про хлопців з Бердянська, яких вбили росіяни і не віддавали їхні тіла близьким, про депортацію дітей, — залишаться в моїй пам’яті назавжди», — поділилася з “Жінки в медіа” Севгіль.
Виконавчий директор ГО “Громадське радіо” Кирило Лукеренко згадує, що Вікторія була з Громадським радіо у 2022 році зовсім короткий час. За два з половиною місяці зробила до двох десятків репортажів. Вона писала про кадирівців, які воюють проти України, про обстріли Харкова, про захист Бахмута, про українських лікарів у Лисичанську, про зруйнування ТЦ Амстор у Кременчуці.
«Вона завжди була там, де справжні події. У неї яскраві фото і тексти, які давали ясне уявлення про те, що дійсно відбувається. Вона любила героїв своїх репортажів, вміла розмовляти з кожною і кожним. І це видно з її фото, її герої живі. Вона постійно ризикувала і ми за неї дуже переживали. Переконати її бути обережнішою було неможливо. Мені здається, що вона розуміла ризик як складову чесної розмови про війну. Можливо вона вважала, що особистий ризик дозволяє краще зрозуміти військових чи біженців, усіх тих десятків і сотень людей, кого вона зустріла на війні. Українські журналісти і журналістки дуже часто працюють на кілька видань, і тому кожна така біда одразу заторкує максимально велику кількість колег. Цього року Громадське радіо втратило трьох своїх колег, котрі співпрацювали з нами або раніше, або і на момент загибелі. Ми про них дуже добре пам’ятаємо», — прокоментував Кирило для “Жінки в медіа”.
Головна редакторка hromadske Христина Коціра написала у фейсбуці:
«Віка була самотнім метеликом, що летів на вогонь. Її неможливо було зупинити. Я намагалася. Мало намагалась, мабуть. Сьогодні в Інституті журналістики студенти запитали мене, чи були випадки, коли редакція забороняла журналістам кудись їхати. Я розповіла про Віку Рощину. І про те, як наші заборони її не стримали, і як вона потрапила в полон. Після зустрічі я вийшла на вулицю, вийняла телефон і прочитала, що Віки більше нема. росіяни вбили її в полоні. Якби дізналася про це раніше, розповіла би майбутнім колегам не лише про те, що журналістика дає журналісту дуже багато крутих людей. Але й про те, що дуже багато забирає. Бо твоє коло спілкування — ті, хто першими лізуть на барикади. Тому під час війни будь готовий, що смерті падатимуть тобі на голову, як каштани з дерева восени. А це дуже боляче. Дай Бог десь там Віці буде добре. І десь там вона знайде спокій».
Пізніше видання підготувало текст про роботу Вікторії на hromadske з посиланнями на її роботи.
Примудрялася не перегорати
Журналіст Став Козлюк згадує, що часто бачилися з Вікторією в судах по справах Майдану та по політичних справах.
«Оці всеношні, коли суд ішов до нарадчої о 23:00 і вертався о 3-й ночі – це все було. І Віка одна з небагатьох, хто досиджував до кінця, а потім ішов відписувати про то матеріал. Вона була голодна до роботи. Таких серед колег не так вже й багато, особливо тих, хто працює роками. А вона якось примудрялася не перегорати. А ще Віка писала про війну. А 2022 просто з ноги увірвалася в цю тему. Пам’ятаю, як у Харкові ми читали її пости про Луганщину. А потім про Запоріжжя. А потім вона намагалася потрапити в оточений Маріуполь. Попала в полон. Її повернули. Вона знову поїхала до Маріуполя. А потім працювала на сході. Знаю, що багато колег не поділяли її підходу до ризику. І були не у захваті. Я теж, якщо чесно. Бо ти думаєш про виправданий ризик. І результат має його переважувати. Не знаю, що Віка планувала і що мала писати. Я не був на її місці. Дуже сумно від того, що вона померла в російському полоні. Бо список журналістів, яких убила росія став довшим. А ми втратили хорошу колегу. Дякую за роботу, Віко. Радий був бути твоїм колегою».
Журналістка Юліана Скібіцька написала, що дуже страшно від того, що росіяни скоріш за все не понесуть покарання ні за смерть Віки, ні за інші тисячі смертей.
«З Вікою Рощиною ми працювали на Гро. Не можу сказати, що дружили — так, колеги, привіт-привіт, здається, один раз навіть разом працювали на якійсь зйомці. Віка не була близькою мені людиною. Але її смерть — це щось, що я ніяк не можу вкласти у себе в голові. Що, просто що треба було робити з молодою людиною, щоб вона померла на етапі? Що взагалі блять відбувається? Який етап, чому, в якому статусі була Віка? Жодних відповідей зараз і дуже страшно, що і ця смерть, як і тисячі інших смертей залишаться непокараними».
Медіаменеджерка, співзасновниця Лабораторії суспільного інтересу Ангеліна Карякіна написала, що Віка не могла померти, її вбив полон.
«У всіх, хто працював з тобою є історія, як ти зривалася то на суди, то на протести, то на захоплення Укрпошти у Харкові в канун Нового року. У всіх є історія, коли приходиш в офіс, а ти звідти ще не йшла. Для тебе не було нічого цікавішого і важливішого, ніж журналістика. Це не про працездатність, це про фанатичність, із якою ти працювала, жила. Тому напевно найкращим, що ми можемо зробити, це дізнатися, над чим ти працювала перед захопленням у полон і закінчити твою працю. Перед цим, звісно, дізнатися, що з тобою сталося. Що вони з тобою зробили».
Керівниця агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо» Анна Бабінець згадує, що Вікторія прийшла до них у 2017 році і сказала, що хоче робити розслідування. І зробила круту історію про те, як зникали бюджетні кошти, призначені переселенцям.
«Втім, її буремна натура потребувала більшої динаміки, ніж можуть дати класичні розслідування, і далі вона попрацювала, здається, в усіх провідних медіа – Громадське, Суспільне, УП… Віку неможливо було зупинити, кажуть колеги, які працювали з нею вже під час повномасштабного вторгнення. Її жага робити журналістику, робити неможливе перемогла інстинкт самозбереження. І росіяни вбили її. Спочивай з миром, Віко».
Виконавча продюсерка проєкту «Свобода.Ранок» на Радіо Свобода Анна Тохмахчі згадує Вікторію як таку, що працювала навіть під час відпустки, ховаючись за стосами паперу:
«Я так наївно раділа, що росіяни підтвердили тебе в полоні. Думала: «фух, знайшлася, тепер не вбʼють в полоні, повернеться». Ти завжди поверталась. Ти поїхала в мій рідний Маріуполь, ризикуючи головою, щоб розказати що вони з ним зробили. Я тобі дякувала за це і сварила за це одночасно. Я хочу бити морди тим, хто зараз пише «на що вона розраховувала». Це пишуть лише ті, хто не знають тебе особисто. Ти валила вперед попри все: попри погрози, небезпеку, заборони. Ти не могла не їхати».
Вона не померла, її вбили
Журналістка Поліна Вернигор зізнається, що засуджувала Вікторію за те, що вона їхала на окуповані території, де є велика ймовірність потрапити в полон. Засуджувала редакторів, які погоджували такі відрядження.
«Але основна провина ж не на їх совісті. Війну почали не журналістки/ти, не редакції. Смерть журналісток/тів унаслідок агресії окупанта — недопустима. Злочин має бути розслідуваний і злочинці врешті мають відповідати перед законом».
Поліна зазначає, що як і більшість колег, переживала і вболівала за те, щоб Віка повернулася з полону вдруге.
«Це жах і розпач для всієї спільноти і для мене зокрема. Так не має бути. Це несправедливо. Вона не заслуговувала на всі жахи, що призвели до її загибелі (можу тільки уявляти, що треба було робити із моєю одноліткою — 27-річною дівчиною, щоб вона померла). Ця війна — одна із найбільш задокументованих в історії людства. Зокрема й завдяки журналістам — тим, які загинули, які в полоні і які продовжують відважно висвітлювати дійсність та повертати бодай якусь частину населення до реальності».
Редакторка і ведуча програми про полонених на Громадському радіо Анастасія Багаліка говорить, що смерть Вікторії Рощиної може носити насильницький характер. Хоч її смерть можуть видавати як таку, що настала через голодування журналістки, Анастасія припускає, що таке малоймовірно.
«З’явилася інформація, що Вікторію везли етапом в Москву для подальшого обміну. Я думаю, що це важлива деталь, яка дасть нам змогу правильно розставити акценти. Віка не померла в полоні. Її вбили в полоні росіяни. Ще належить з’ясувати, що саме і як сталося. Але можу сказати спираючись на значний досвід спілкування зі звільненими з полону, що тих, кого готують до обміну, переважно не доводять до виснаження і не дають довести себе до виснаження. Є багато свідчень колишніх полонених, що перед обміном їх, наприклад, могли краще годувати. Так, наприклад, один зі звільнених військовополонених розповідав, що їм давали їсти макарони з маслом і це була така розкішна їжа, якої в полоні не було ніколи. Тож я припускаю, що те, що Вікторія оголошувала голодування в полоні не означає, що це голодування і стало справжньою причиною її загибелі. Звісно, що це виключно припущення», — поділилася думками Анастасія в коментарі “Жінки в медіа”.
Анастасія нагадує, що це не єдиний випадок загибелі людини в російському полоні. Є й інші випадки. Є тіла загиблих, які повертаються до України зі слідами насильства. Те, що в російському полоні гинуть люди, вказує на системний характер тортур і знущань.
«Сподіваюся, що українські структури зможуть встановити хід подій і потенційних винуватців», — зазначила вона.
За інформацією ІМІ з початку війни у 2014 році в заручниках в Росії побувало щонайменше 100 журналістів. Не менш ніж 30 українських медійників перебувають у російському полоні зараз.
Нагадаємо, що росія не тільки вбиває українських журналістів і журналісток, утримує їх у полоні, а й використовує дезінформацію, щоб через формування негативного образу активних жінок дискредитувати усю державу. Про наративи, які лежать в основі гендерної дезінформації, і є частиною російської пропагандистської машини, ґранд-наративу про Україну читайте в дослідженні.
Також ГО “Жінки в медіа” ініціювала переклад «Настанов з моніторингу онлайн-насильства щодо журналісток», розроблених Представником ОБСЄ з питань свободи медіа, українською мовою. Цей документ є важливим практичним інструментом для ефективного реагування на кіберзагрози, що постають перед жінками в медіа-середовищі.
Авторка: Олена Кущенко