Зураб Аласанія — український журналіст і медіаменеджер, один із ключових ініціаторів перетворення Національної телекомпанії України на Суспільного мовника. Очолював Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ) як Голова правління у період активного реформування.
Зураб Аласанія майже три роки служив у Збройних силах України та демобілізувався наприкінці 2024 року після досягнення граничного віку. Навесні 2025-го він приєднався до команди данської міжнародної медійної організації International Media Support (IMS), обійнявши посаду медіарадника.
В інтерв’ю “Жінки в медіа” він розповідає про обмін досвідом з європейськими колегами, гендерний баланс в журналістиці та розмірковує про вплив технологічного прогресу на медійну галузь.
Нещодавно ви приєдналися до команди IMS. Розкажіть, чим займаєтеся на новій посаді.
Часом я стикаюся з дуже різними кейсами — є як успішні приклади, так і досить дивні. Мені здається, ми в Україні вже подекуди забули, що частина цих медіа тільки починає свій шлях. У нас багато речей впроваджувалися ще 15–20 років тому, а вони — лише зараз до цього підходять. Україна за цей час уже зробила кілька кроків уперед.
Європейці — різні, з різним досвідом. Бувають міста і містечка, про які я ніколи навіть не чув, і які не бачив на мапі. Проте там живуть такі ж люди, як і ми, і вони так само долають виклики інформаційної порожнечі, намагаючись щось намацати, знайти якісь нові шляхи для розвитку.
Що найбільше цікавить іноземних колег в українському досвіді?
Їх насправді цікавить сама Україна по собі. Їх так само бентежить те, що сталося з міжнародною допомогою. Вся Європа зараз думає, а що ж з цим всім робити. Медіа уже потерпають: не лише від того, що робить Дональд Трамп, але також і від того, що сама їхня природа дуже сильно змінюється.
Як на мене, медіа впевнено повзуть до смерті, на кладовище, вони шукають, де тут найближче. Можливо, це такий дарвінівський відбір і так і має бути — сильніші виживуть. Думаю, що буде суперконцентрація великих медіа, але — у невеликій кількості.
Ми ще не до кінця усвідомили масштаб технологічного прориву, який відбувся, — і тим більше не розуміємо, що з ним робити. Ми не встигаємо адаптуватися: наші ньюзруми не готові до такого стрімкого обміну інформацією. У цьому потоці ми часто просто губимося.
Які напрямки роботи і питання визначає для себе пріоритетними IMS в Україні сьогодні? Чому?
Один з таких напрямків — це підтримка локальних медіа. IMS як донор шукає підходи щодо того, як найбільш ефективно вкласти свої кошти, аби медіа розвивалися. Зокрема це так звані news deserts, або новинні пустелі — місця, у яких через відсутність або нестачу місцевої преси є прогалини у поширенні інформації. Донорська підтримка IMS допомагає покрити такі напрямки.
Також це — робота з меншинами, з різними групами населення. Це не лише ромські спільноти, або ЛГБТ+. Я, наприклад, практично не знаю медіа, які покривали б аудиторію підлітків віком від 13 до 17 років. А у них — цілі свої світи, якими особливо ніхто не займається. IMS відслідковує такі речі через проведення досліджень, з’ясовуючи, кому чого бракує і яким чином можна це покрити.
Чи багато уваги з боку міжнародної спільноти, зокрема з боку іноземних донорів приділяється сьогодні темі російської пропаганди та протидії дезінформації в українському інформпросторі?
Це постійно програна битва. Коли ви постійно щось придумуєте, а інші за вами це спростовують, вважайте, що ви — постійно на один крок попереду. Й інші постійно змушені витрачати ресурси на те, щоб за вами ганятися, а потім ви видаєте наступну порцію дезінформації.
Так робить “русня”, вона має чимало грошей на це і має структуровані організації, які цим займаються. Півсвіту витрачає ресурси, щоб спростовувати ці наративи. Я не кажу, що не треба робити, але це однозначно програш. Що можна з цим робити, я поки не знаю. Але в армії з цим працюють на випередження.
Чи легко вам далося рішення повернутися до роботи в медіа після служби в ЗСУ?
Насправді медіасфера мене не особливо питала. Я не був звільнений: згідно з законом, мобілізований залишається на тому ж робочому місці, де він був до того, як потрапити в армію. Тому я дозволив течії підхопити все так, як воно є.
Після армії докупи зібрати мізки насправді не так вже і просто. Суспільне особливо не церемонились зі мною, вони сказали: так, ти завтра виходиш на роботу. Ось так за течією я і пішов. Суспільне я люблю, воно є, скажімо так, справою життя.
Що ж стосується IMS, то ми з ними і так співпрацювали, тож вони абсолютно не були проти ідеї того, щоб я приєднався до них як медіа радник.
Крім того, я також є членом Наглядової ради у БФ “Здорові рішення” — це теж дуже хороша річ, мені подобається ідеологічно.
Ви були одним із підписантів публічного звернення щодо включення питання підтримки і відновлення місцевих медіа в Україні до програми Ukraine Recovery Conference у 2024 році. Чому ця тема — важлива?
Я і досі вважаю, що без медіа в класичному розумінні на світ очікує катастрофа. Ви ж бачите, що відбувається зі світом? Я маю на увазі збільшення кількості інформації в мільярди разів внаслідок розвитку технологій. Цей хаос впливає на життя кожного з нас. Але якщо прибрати журналістику, прибрати медіа, або якщо вони просто розчиняться в тій кількості інформації, яка є, світ зазнає неймовірних втрат.
Журналістика має вижити, але у мене є величезні сумніви щодо цього. Я поки що не бачу, в яку нову якість може вийти світ з такою кількістю інформації, у такому хаосі. Щось то “звариться”, але чи сподобається воно людству, я не впевнений.
Теоретично вас як журналістку можуть замінити — АІ зробить це запросто. Так, можливо, це в чомусь буде швидше, може, більш кількісно, проте я не певен, що це буде еквівалентно тому, що ви робите. Питання в тому, як тут зловити цю різницю, як сформулювати словами, як дати собі завдання, щоб іти в цьому напрямку, щоб зберегти журналістику: живу, роздумливу, спокійну. Як це зробити — я поки не знаю.
Як на мене, сьогодні не можна сказати, що театр — це дуже популярна штука, або класична музика, або читання книг. Це речі, які перейшли більш у розряд елітних. Так ось я боюся, що журналістика може перейти в цю елітну нішу для невеликої кількості людей. Проте я не суджу, це погано чи добре — просто кажу про сам факт.
Раніше так само говорили про інтернет: мовляв, з його появою зникнуть газети, телебачення.
А хіба газети в Україні не зникли? І думаєте, телебачення не буде наступним? Принаймні у тій формі, яким ми його знали. Воно перетворюється на YouTube як нелінійне телебачення, яке є більш-менш економічно привабливою моделлю, а також на Tik-Tok — короткі формати. Це протилежні речі.
Не знаю, як воно врешті вплине на людство — поки складно про це говорити, адже пройшло надто мало часу. Зміни, які відбуваються з людством, не вимірюються так швидко. Але технологічний прогрес набагато швидший, ніж люди встигають про це відрефлексувати: написати філософську роботу, або просто зафіксувати роздуми письмово. Для порівняння, про телебачення написано дуже багато робіт, є дослідження, зокрема доволі серйозні, є теорія, соціологія.
Чи помічаєте ви вплив мобілізації чоловіків на зміну гендерного складу в українських редакціях, та на роботу медіа загалом?
Дефіцит людей помітний всюди. З іншого боку, якщо говорити про права жінок і емансипацію, то це — теж про те, чого ми прагнули. Тобто про рівні права і можливості. Цю ситуацію можна розглядати також і як шанс для жінок зайняти ті ніші, піти у ті професії, доступ до яких їм був раніше закритий.
Для мене як для менеджера на першому місці завжди було те, яка це людина, бо можна бути негідником незалежно від того, чоловік ти, чи жінка. На другому — фах, тобто те, як ця людина знає свою справу. І тільки на третьому — чоловік це чи жінка. І то, тут скоріше йдеться не про професійну сферу, а про звичайне життя.
У питанні мобілізації жінки й чоловіки, звісно, не є рівними: чоловіки підлягають обов’язковому призову, тоді як жінки — ні. І, гадаю, багато жінок не були готові до такої масштабної та тривалої відсутності чоловіків.
Але, можливо, це ще й про те, щоб змінювати уявлення самих чоловіків: що світ — це не лише їхній простір, не лише їхні ролі, які вони займали все життя, і що їх можна замінити. Це непростий, болючий процес. І, звісно, було б краще, якби ці зміни відбувалися не через війну. Але якщо вони не сталися добровільно раніше — тепер доведеться приймати їх вимушено.
Якщо говорити про загальний кадровий брак, то що, крім війни, впливає на цю ситуацію? Наприклад, багато моїх колег із медіа відзначають ще одну проблему — низький рівень підготовки серед нинішніх випускників профільних вишів.
Мені здається, що молоді люди інакше сприймають життя, ніж моє покоління, наприклад. Але коли я був дитиною, підлітком і юнаком, мої батьки говорили рівно те саме: що ми не правильно розуміємо життя.
Вони — молоді люди — більш легковажні, але це прекрасно. Хай вони будуть такі легковажні. Чи ми за них впораємось з війною? Я не знаю, чи це наш обов’язок. Вони потім точно збудують свій світ. І цей світ буде не таким, до якого ми зараз звикли. Буде він гіршим чи кращим — не знаю. Для нас, можливо, гіршим, а для них, скоріше, кращим, бо він — для них.
Чи працюють вони краще, чи гірше? Мені складно сказати. Можливо, вони просто не підходять для цих задач, які ми даємо їм зараз. Але вони підходять для чогось іншого: для іншого життя, для іншої роботи, для іншого способу мислення.
Зараз медіа активно впроваджують гендерні політики — такий документ є і у Суспільного. Крім того, на Суспільному функціонує також і окремий департамент з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей. Розкажіть, як довго компанія йшла до цього і чому цей напрямок є важливим?
Суспільне дуже тісно співпрацює з західними медіа, а там з цим все в порядку — такі політики впроваджувалися у них раніше, ніж у нас. Ми ж ідемо в ЄС, і це означає, що їхні правила маємо вивчати, і якось пристосовувати свої правила до їхніх. Це — абсолютно нормальна і здорова практика.
Інклюзивність — це не таке страшне слово. Воно означає, що різні люди повинні мати такий самий доступ до послуг, сервісів, як і всі інші. Наприклад, якщо я погано чую, я хочу, щоб мені не тільки розказували, а, наприклад, показували, або перекладали жестовою мовою. Суспільне втілює це, наскільки можливо. Особливо враховуючи те, що ми користуємося старими будівлями, які були не пристосовані для всіх і не є доступними. Тож це означає, що якщо ти хочеш зробити нормальний доступ, потрібно перебудовувати щось, що вже існувало, коли про людину не думали таким чином.
Українське законодавство, що з гендерної точки зору, що у галузі доступу та інклюзивності — нормальне, воно розвивається великими кроками. Майже все — готово. Інша справа — це культурологія, наша, людська, це світ, яке і досі є патріархальним.
Суспільне робить те, що може, воно не є на вістрі цього процесу. Цим займається держава і займається в правильному напрямку. Проте держава нас, людей, не змінить, ми маємо самі себе міняти: пояснювати, розповідати.
Жінки надто довго — століттями — перебували під тиском, і зараз ця стиснена пружина починає розпрямлятися. Так, у цьому процесі можливі перебільшення — але це природно для великих зрушень. Зрештою все врівноважиться — не повернеться до того, як було раніше, а вийде на новий рівень рівності. Поки що ми спостерігаємо перегиби з обох боків, взаємну неприязнь, подекуди агресивну активність. Але я вірю, що це — тимчасово.
А як щодо гендерночутливих підходів у контенті, який виробляють сучасні медіа?
Я можу розрізнити в книгах, навіть не дивлячись на автора, писав чоловік чи жінка. Іноді також у музиці. Та що стосується журналістської професії, тут складно сказати. Мені згадується один випадок, коли я вів дебати на Суспільному — правда, тоді воно ще не було Суспільним, а було Першим національним. У мене було дві співведучих: Мирослава Гонгадзе та Інна Москвина. В обох випадках вони були кращими, м’якшими, та це були ролі — ми так домовлялися, це були телевізійні ролі. Але коли приїхала Мирослава Гонгадзе, вона вже була з досвідом роботи в американських медіа. І навіть маючи перелік питань, вона ставила спікерам такі прості, але правильні питання спікерам, які їх просто “вишибали”. І ці питання дійсно мали бути поставлені. Мені було цікаво: вона працює в цьому підході як жінка, чи — виходячи з американських звичок. Бо я, наприклад, так не вмів.
Чому, на вашу думку, важливо залучати чоловіків як союзників, коли йдеться про гендерну рівність, зокрема і у медіа? І чи багато таких чоловіків у медіа, які готові публічно називати себе феміністами, підтримувати гендерну рівність?
Пам’ятаю, як на шикуванні звертався до всіх: “Панове офіцери”. Чимало часу зайняло, аби командир почав говорити по-іншому. Я кажу: “Пані та панове”. Адже поруч зі мною стояли такі саме офіцери, але з жіночими обличчями. Спочатку командир хіхікав, потім сердився, потім казав, що це не за статутом. Я кажу: ну ви почніть, а потім, може, і статут зміниться. Деякий час воно все-таки так і було. Проте потім я служив у різних частинах, і воно нікуди так і не перейшло. Я не знаю чому — можливо, у нас, чоловіків, це вже звичка. А може, та сама культурологія. Що таке сидить у голові, через що зробити так — складно?
Як ви гадаєте, якою є медійна спільнота в Україні? Наскільки вона розрізнена, чи, навпаки, консолідована і згуртована?
Я у цій спільноті вже близько 30 років — і, якщо чесно, мені здається, що її просто немає. Вона розвалюється, усі давно пересварилися між собою. Але час від часу знову з’являються нові конфлікти, які лише підсилюють відчуття втоми.
Є ще таке явище, як “шакалячий експрес” — і воно реально виснажує. Я щиро ненавиджу відчуття ненависті. І коли бачу цей хейт — мені боляче. Боляче і за тих, кого цькують, і за тих, хто це робить. Формально ніби існує якийсь “цех”, щось на кшталт спільноти, яку намагаються втримати мастодонти професії. Це гарне слово — “спільнота” — але, як на мене, воно занадто пафосне і вже майже не працює.
Я сиджу перед вами у байкерській жилетці. Я їздив по всьому світу. І де б не був, якщо назустріч їде інший байкер, ми обов’язково вітаємо один одного. Про таку спільноту серед журналістів, незнайомих один для одного, мені невідомо. Що нам заважає? Професійні ревнощі, нелюбов один до одного, розуміння того, що ми втрачаємо землю під ногами, тому що розчиняємося у цій кількості медіа.
Наскільки ефективно працює в Україні таке явище як саморегуляція?
У світі саморегуляція існує, і це дуже круто, й навіть у такі часи воно все ще є дієвим. У нас же саморегуляція зводиться от до Кодексу журналістської етики, а більше нічого немає. На противагу цьому існує більш консервативне НСЖУ.
Якщо ми всередині спільноти не можемо щось впорядкувати самі, це за нас робить держава. Так було завжди, в будь-якій професії. Але там, куди лізе держава, все стає погано, бо вона не вміє в бізнес, не вміє в регуляції, але вона вміє в бюрократію.
Наприклад, ми так і не змогли впровадити єдині прескартки, хоч про це було багато розмов. Я здивований, що це за нас досі не зробила держава, але вона це зробить. Держава прогавила всі ці роки, коли йшлося про журналістику класичну, а тепер змушена буде це зробити, зокрема через те, що ресурси більше переміщуються в інтернет. А також тому, що від України вимагає цього європейська спільнота, де саморегуляція існує. Але і вони теж уже відстають в цьому процесі: платформи у них існують давно, але вони тільки почали їх регулювати.
Практики саморегуляції активно впроваджують такі країни як Швеція і Данія, і це щось, що тримається на домовленостях всередині спільноти. Тобто медійники і медійниці домовилися між собою, що так роблять, а так — ні, і дотримуються цих домовленостей. Мені здається, що в Україні така схема не працюватиме через різницю в менталітеті. Що про це думаєте?
Так, у них і газет досі багато. І взагалі це — зовсім інша культура. Але я би не сказав, вона краща чи гірша, так взагалі не можна порівнювати.
Так, у нас немає такого, і ми їм в цьому сенсі трошки заздримо. Але у нас є багато іншого. Не можна говорити, що наша журналістика менш проривна, ніж їхня. Абсолютно ні. Я б сказав, можливо, в чомусь навіть навпаки. Ми більш різкі, більш пронизливі. Але кожен відчуває все по-своєму, і тому у нас не приживеться їхній досвід, а у них — наш.
Спробуйте згадати хоч один випадок, коли Росія щось нам пообіцяла, і стримала своє слово? Ніколи. Ми живемо у реальності, де знаємо, що нас підставлять і обмануть. Думаєте, на нас це не впливає? Це — ще один вимір війни, який поки не обговорюється, не рефлексується. Але думаю, що пізніше це все відіб’ється у творчості письменників, музикантів, або у кіно: Росія впливає на нас одним лише фактом свого існування. Як такий досвід передати шведам, які далеко від цього, і який їх не стосується напряму? Ніяк. Але цей вплив, безумовно, є.
Чи хочуть іноземні колеги вчитися у нас? Адже тепер ми є носіями унікального досвіду, зокрема щодо роботи на війні та під час війни.
Ми будемо навчати їх, але журналісти підуть “причепом” до нашої величезної армії. Тобто саме наш армійський, мілітарний досвід буде потрібен всьому світові. Про нього не просто будуть слухати, його купуватимуть, і — дорого. Разом з журналістами таким же причепом підуть і соціальні питання, до яких ми тут вже звикли, а світ буде цього вчитися.
Але поки що ми бачимо, що скоріше іноземні журналісти сюди приїжджають, навчають нас, у них є свій досвід. Сторонній погляд теж є корисним, бо ми зсередини — сильно травмовані й ображені. Так, мені погано чути те, що вони кажуть про мир і про терпимість, але я знаю, що це має існувати, хоч я це і не сприймаю.
Мені, як людині старшого покоління, легше, ніж вам, тому що я точно знаю, що русні для мене більше не існує і не існуватиме. Я ніколи не дам слово русні, і не думаю, що є погані або хороші. Мій час закінчується, і я точно знаю, що на моєму шляху буде так. Але у вашому полі зору, у ваших контактах — я маю на увазі, у тих, хто молодший за мене, вона ще з’явиться.
Західна журналістика зараз уже живе в тому світі — вони тримають контакти з руснею. Але мені взагалі не зрозуміло, як взагалі можна мати з ними щось спільне. Якщо говорити теоретично, якби я, Боже збав, був руснею, тактовніше було би просто стулити пельку років на двадцять. Українців вбивають — так, це роблю не я, уявімо, що я “хороший русский”, живу десь там, не в Росії. Але моя країна вбиває людей, і хоча би з цього відчуття глибинної провини я би мовчав. Прийде час звинувачувати тих, хто це робив, тоді я відкрив би рота і говорив би. До цього — ні. Інакше я просто дурний, не емпатичний, не чуйний пень.
Але світ такий, який він є. І люди — різні. На жаль, ми не можемо з вами вибудувати світ під наші бажання.
Журналістка: Олександра Горчинська
Фото: Валя Поліщук
Редакторка: Ліза Кузьменко
Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО “Жінки в медіа” «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.
