Становище жінок, які працюють у медійному середовищі Балканського півострова, залишається тяжким та повним викликів. Подібна ситуація спостерігається й серед українських журналісток, які стикаються з аналогічними проблемами у своїй професійній діяльності. Виклики, з якими вони зіштовхуються, схожі як для українок, так і для косоварок, хорваток та інших жінок регіону. Це зокрема такі: перешкоджання в роботі, гендерно зумовлені погрози, булінг у соцмережах та фізичні атаки.
Тривожні тенденції Балкан: напади на журналісток
У щорічному звіті Регіональної платформи Західних Балкан із захисту свободи медіа та безпеки журналістів, опублікованому на сайті організації, висвітлено стан свободи слова в країнах-учасницях, зокрема в Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговині, Чорногорії, Північній Македонії та Косово. Ці держави стали незалежними після розпаду Югославії, причому Косово є наймолодшою з них.
Звіт також відзначає тривожне зростання кількості нападів на косовських журналісток. У Всесвітньому індексі свободи преси Косово опустилося на 75-е місце, що на 19 позицій нижче, ніж у попередньому році, і це найгірший показник за останнє десятиліття.
Найбільш резонансний інцидент стався у грудні 2023 року, коли охоронець відштовхнув журналістку телеканалу TV Klan Блерту Даллоші-Берішу під час її інтерв’ю з прем’єр-міністром Альбіном Курті.
“Жінки часто стають легкими мішенями і змушені боротися за свою безпеку та права,” — зазначив голова Асоціації журналістів Косова (AGK) Джемайль Реджа.
Він навів іще кілька недавніх прикладів інцидентів, які сталися з косовськими жінками-журналістками. Так, кореспондентці Gazeta Infokus Хатеме Смайлі погрожував директор Центру сімейної медицини в муніципалітеті Обіліч. Спортивна журналістка громадського телебачення Косово RTK Чендреса Крелані-Чеча неодноразово стикалася з принизливими онлайн-кампаніями та сексистськими випадами з боку колишнього тренера національної збірної Косова з футболу. Асоціація журналістів Косова також неодноразово писала про цькування, розпочате керівництвом муніципалітету Приштини проти журналістки Саранди Рамай і телеканалу KTV у відповідь на публікації про земельні оборудки.
Вйоса Черкіні: історія косовської журналістки
Дійсно, за два роки життя у Приштині я переконалась, як непросто працювати в медіа моїм колегам-жінкам. Одна з них Вйоса Черкіні – режисерка-документалістка, етнічна албанка за походженням. Вона створює репортажі для Deutsche Welle, MDR, WVN та регіональних мовників на Балканах, а також бере участь у міжнародних документальних проектах у США та Європі. Пише про політику, бізнес і суспільство в Косові, Албанії, Чорногорії та інших країнах Західних Балкан.
Торік вона брала участь у розслідуванні про шахрайство в колл-центрі. Ця робота стала одним із десяти кращих розслідувань у Європі за версією Investigative Journalism Europe. У 2021 році Асоціація журналістів Косова визнала кращим її документальний фільм Working Today, Only for Tomorrow.
Вйоса Черкіні має щиру променисту усмішку, з якою завжди зустрічає друзів та колег. Водночас вона стає безкомпромісною бійчинею, коли працює над журналістськими розслідуваннями про корупцію, кліматичні зміни або життя національних громад.
Ми познайомились два роки тому, коли Вйоса знімала сюжет про українських журналістів – учасників програми професійного захисту “Резиденція в Приштині”. Відтоді часто зустрічаємось, обговорюємо події в Україні, Косові та світі. До речі, моя співрозмовниця вільно володіє англійською, німецькою, сербською мовами. Її приклад мотивує й мене удосконалювати англійську та вивчати албанську. Під час однієї з таких бесід з’явилося це інтерв’ю.
– Чи складно жінці бути журналісткою в Косові? – цікавлюсь я.
– Напевно, це складно в будь-якій країні, – відповідає моя співрозмовниця. – Якщо ти незалежна молода жінка, яка розповідає про дуже небезпечні теми, треба бути готовою до багатьох викликів. До тебе будуть ставитися з упередженням, тебе будуть засуджувати, тобі не довірятимуть. Раз ти жінка, то маєш робити все удвічі більше і краще, щоб досягти визнання. Тобі можуть сказати: “Хай краще на це завдання підеш не ти, а твій колега-чоловік”. Але навіть попри це, історія журналістики Косова показує, що саме жінки мають сильні й авторитетні голоси в медіа. Наприклад, Єта Джарра, Арбана Джарра, Джеральдіна Вуля.
Одна з найвпливовіших жінок, яких я знаю – медіаюристка Європейського центру свободи преси та медіа (ECPMF) Флютура Кусарі. Вона є голосом журналістів та журналісток і невтомно захищає свободу слова в Косові та в усій Європі. Нещодавно Флютура отримала орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччини». Нам конче потрібні такі люди, які захищають свободу слова і розуміють важливість журналістської праці.
– Чому ти обрала професію журналістки?
– В дитинстві я хотіла бути співачкою. Але батьки не мали змоги сплачувати за мої численні хобі. У них були гроші лише на уроки фортепіано. Але навіть ці заняття я змушена була припинити, бо наша родина була бідна і не могла собі дозволити таку “розкіш”. Згодом, у шкільні роки, мене почала вабити журналістка. Я мріяла виступати на телебаченні, робити репортажі та створювати історії. Але не могла й подумати, що буду відомою в Європі чи навіть в Америці! Мій шлях до професії починався в Приштині, а продовжився в Німеччині.
– Як ти опинилась у Німеччині?
– Наша сім’я змушена була залишити Косово під час війни у 1998 році. Це було важке рішення, ми не знали, виживемо чи загинемо. Мені тоді було п’ять років, але я все пам’ятаю. Ми постійно змінювали локації: переїздили з нашого дому до гірського села, потім до Північної Македонії, а звідти до Німеччини, де жили в таборі для біженців. Батьки весь час боялися, що нас уб’ють. Наша родина лишилась у Німеччині, але після війни тато вирішив повернутися до Косова. Ми знову переїхали до Приштини.
– Якою була твоя перша журналістська робота?
– У 2015 році я робила репортаж про косовських біженців у Мюнхені для однієї з найбільших німецьких телевізійних станцій. Це вражаюче співпадіння, що багато років тому я була біженкою, а тепер готую сюжети про людей, які залишили свої домівки через війну. Я маю болісний досвід життя у вигнанні. Навіть зараз, багато років потому, я можу розплакатись, коли ми говоримо про війни та їхні наслідки. Можливо, ці емоційні спогади підсилює усвідомлення, що нині я є голосом людей, які постраждали від війни. Але коли роблю репортаж про біженців чи бездомних людей, я, звісно, тримаюся. Я просто відчуваю їхній біль. І так, я дуже щаслива, що роблю це.
– Одним із найбільших викликів сьогодні є вплив російської пропаганди на медіасередовище Європи та Західних Балкан зокрема. Чи маєш особисті кейси, як її розпізнати і як протистояти?
– Це одне з найбільших випробувань на сьогодні. Ми бачимо, як Росія використовує свою пропаганду у війні проти України. Особливо небезпечними є дипфейки, які створюють за допомогою штучного інтелекту. На виробництво й розповсюдження цієї брехні не шкодують коштів. Ми маємо ретельно перевіряти будь-яку інформацію, критично мислити і бути медіаграмотними. Це складний, але необхідний процес. Та ще складніше робити репортажі з війни. Я дуже поважаю журналіста чи журналістку, які йдуть на війну і навіть можуть пожертвувати життям, щоб виконувати свою роботу.
– Ти маєш досвід у створенні матеріалів про сексуальне насильство під час конфлікту (СНПК). Ця тема стала актуальною для України під час повномасштабного російського вторгнення. Яких помилок слід уникати при висвітленні цієї чутливої теми?
– Я спілкувалася з багатьма постраждалими від сексуального насильства під час війни в Косові. Та моя розмова з чоловіком, який пережив згвалтування, була найтяжчою і найделікатнішою в моїй практиці. Ти бачиш, що чоловік у віці за 50 просто плаче, як дитина. Що ти можеш зробити? Можливо, ви будете плакати разом, коли він розповідатиме свою історію. В цей момент ти розумієш, що людині дуже тяжко, бо в її житті сталося щось погане. Ти відчуваєш її біль.
Ми маємо бути дуже обережними при спілкуванні з тими, хто вижив. На жаль, журналісти часто не готові до таких інтерв’ю. Вони можуть ранити співрозмовника чи співрозмовницю своїми необдуманими запитаннями або репліками. Не слід запитувати про зайві подробиці. Важливо зберігати такт і конфіденційність, щоб співрозмовники/ці не постраждали, коли інформація буде опублікована. Треба поважати право людини на приватність і не оприлюднювати її особисті дані, навіть якщо вона розкрила перед нами свою душу. Ми мусимо цінувати отриману довіру.
Ці перестороги недаремні. У Косові все ще не можна відкрито говорить про зґвалтування. Постраждалих не сприймають повноправними членами суспільства, часто до них ставляться як до вигнанців і тицяють пальцем. Я раджу всім уявить себе на місці цих людей, щоб зрозуміти, як їм важко жити після травматичного досвіду. Вони й так страждають, а необачні слова чи вчинки можуть їх убити.
– Ти працюєш як журналістка-розслідувачка, захищаєш права людини, борешся за чистоту довкілля. Як волонтерка ти навчаєш студентів знімати відеорепортажі. Разом з американським режисером Джеком Беліслом і Александрою Майлз готуєшся створить перший міжнародний фільм для ринку США. Як ти все встигаєш?
– Власне, у мене є дві роботи, в рамках яких я створюю репортажі з Балкан і з Південно-Східної Європи. Окрім роботи, я займаюся власним проектом. Тож, якщо мені не потрібно нічого робити для телевізійних станцій, на яких я працюю, я займаюся своїми справами. Знімаю документальні фільми або проводжу розслідування. Наприклад, я їду в Сербію і досліджую там три-чотири теми. Потім щотижня публікую, наприклад, щось із Сербії, Албанії, Північної Македонії чи Косова. Також проводжу семінари про журналістику даних тощо. Тож, по суті, я просто дуже добре організована.
– Що надихає тебе у професії?
– Можливість говорити правду. Це важко, але це найкраще, що я можу робити – бути голосом людей, яких суспільство відштовхнуло через їхню расову, гендерну чи етнічну приналежність. Часто мені доводиться мати справу зі злочинцями, коли, наприклад, я розслідую резонансні злочини. Мені погрожували вбивством. Але я усвідомлюю свою місію і віддана професії. Відтак для мене немає нічого складного. Правда – моя найсильніша зброя.
Зрештою, багато моїх колег також мають справу з погрозами через професійну діяльність. Думаю, ми повинні просто сказать їм: “Продовжуйте робити свою справу, продовжуйте вірити в себе. Не здавайтеся, тому що ваша праця рятуєте життя”. Ми піднімаємо свій голос за кращий світ. Без журналістів світ був би порожній. Тож ми повинні виконувати свою роботу.
Людмила Макей, Приштина
