Віта Науменко — науковиця-селекціонерка і гідеса з Херсону. Вісім місяців жила вона в окупованому росіянами місті. А коли виїхала — стала освоювати журналістську професію. Про нову діяльність і про те, як полюбила фемінітиви, Віта розповіла спеціально для «Жінки в медіа».
Науковиця і гідеса
Віта Науменко займалася селекцією багаторічних трав. 24 роки пропрацювала в Інституті зрошуваного землеробства в Херсоні. Рослини, селекціоновані за її участі, внесені до реєстру сортів рослин України. Вчена працювала над кандидатською роботою, однак зіткнулась зі знеціненням та негативним ставленням з боку керівниці. Тож вирішила перейти до іншої науково-дослідної установи, де досліджувала нові види сільськогосподарської техніки, вела статистику та розрахунки.
За рік до війни потрапила під скорочення і друзі запропонували проводити екскурсії по Херсону.
«Я багато знаю про рослини і вмію розповідати про них цікаво. Найбільше я люблю екскурсії по області. Херсонщина — це рівний степ. Буває їдеш годину-дві, а навколо жодного населеного пункту. Тільки рослини. Я розповідала про них, про скіфів, про козаків. Людям дуже подобалося слухати мої розповіді», — згадує Віта.
Жінка вже замислилась про те, щоб відкрити ФОП і професійно займатися екскурсіями. Але росіяни вторглися в Україну. Віта на 8 місяців застрягла в окупації. Треба було підтримувати батьків, яким на той момент було по 88 років. Віта згадує, що для того, щоб чимось зайняти себе, почали вирощувати овочі на дачі. Проїжджати туди доводилося через 3 блокпости. Поруч з дачним селищем проходило шосе, по якому щодня ганяли ворожі колони по 40-50 танків. Над головами постійно щось летіло, а вночі, зі сторони Миколаєва, спостерігали заграву від вибухів.
Коли Херсон звільнили, родина виїхала до рідних у місто Долинська Кіровоградської області. Думали, що на місяць-два, але живуть там уже третій рік.
«Коли ми приїхали, то у квартирі було тепло, вода… Хоч світло й вимикали, але порівняно з Херсоном – це був комфорт», — ділиться Віта.
Жінка почала шукати роботу. Але 57-річну переселенку ніхто не хотів брати на роботу. На досвід навіть не дивилися.
Якось під час прогулянки Віта звернула увагу на дерева, які ростуть навколо, і загорілася ідеєю написати таку екскурсію, яку можна провести в будь-якому місті, навіть не знаючи його історії.
«Я обрала такий маршрут, де найбільше різних видів дерев. Зробила екскурсію. Люди прийшли, їм дуже сподобалося. Одна дівчина запропонувала провести її в сусідньому місті. Я погодилась. Це було таке випробування моєї універсальної екскурсії», — розповідає Віта.
Журналістка
А потім Віті написала редакторка місцевого видання “Долинські новини”. Запросила приїхати в редакцію. Віта думала, що для того, аби дати інтерв’ю і розказати про екскурсії, а виявилося, що їй пропонують роботу — працювати журналісткою.
«Я була шокована. У мене ж немає відповідної освіти і досвіду. А редакторка говорить: “Що ви втрачаєте?” І тоді я погодилась, з думкою, якщо не вийде, то кину», — згадує журналістка.
Але все вийшло. Спочатку взялась за краєзнавчу тематику, писала про історичних постатей, які народилися в цьому місті. А потім почала записувати історії полеглих воїнів. Уже вийшло 58 таких історій. Каже, що найважче в цій чутливій темі, коли рідні не можуть визначитися, хто любив загиблого більше. Від публікації однієї написаної історії навіть довелося відмовитися. Бо родичі почали сваритися, були не згодні зі словами одне одного.
«Шукаю через соцмережі знайомі прізвища, питаю, чи є вони родичем загиблого і так потихеньку розкручую. Бо я ж тут нікого не знаю. Не з усіма вдається сконтактувати, але поступово з’являється довіра. Буває, що люди й самі звертаються, але дуже рідко. Зараз допомагає мені з контактами ветеранський хаб. Нещодавно я писала про чоловіка, який загинув ще в 2015 році і його дружина сказала: “Після спілкування з вами я вперше відчула якесь полегшення», — розповідає Віта.
Журналістка говорить, що дуже важливо зберегти пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну, показати їх такими, якими вони були в житті.
«Коли я приїхала, то бачила лише повідомлення про загиблих: де народився, де загинув. А хто були ці люди? Нічого не писали. Я вважаю, що про захисників треба знати більше. Люди мають знати тих хто не шкодував власного життя заради свободи й незалежності», — вважає жінка.
Пише Віта Науменко і про місцевих майстрів, переселенців, людей, які роблять щось для громади. Намагається постійно навчатися. Пройшла школу воєнного сторітелінгу, тренінг з фактчекінгу і зацікавилась питаннями гендерної рівності.
«Я почала всюди вживати фемінітиви. По деяких професіях гуглила, як правильно їх утворити. Спочатку мені читачі писали зауваження, але я відповіла, що це вимоги сучасної журналістики. І тепер, коли я беру інтерв’ю, мені кажуть: психолог, чи логопед, в мене вже виникає питання: а це про чоловіка, чи жінку. Якщо вживають фемінітив, то одразу розумієш навіть без імені й прізвища, що мова йде про жінку, — розповідає вона. — В українській мові колись були фемінітиви. Вважаю, що повернення їх в нашу мову — це важливий крок. На початку вони видаються незвичними, але досить швидко до них звикаєш. Медіа – це шлях повернення до фемінітивів».
Нещодавно Віта приєдналася до мережі “Жінки в медіа” — спільноти, яка об’єднує журналісток з усієї України, підтримує їхній професійний розвиток та захищає права жінок у медіа.
Віта Науменко говорить, що кайфує від нової професії, вона їй приносить радість, як колись екскурсії Херсонщиною.
«Мені цікаво спілкуватися з людьми, писати про них. Коли я повернуся в Херсон, то теж буду продовжувати писати. Думаю, там буде багато роботи і для журналістки, і для гідеси», — підсумувала Віта Науменко.
Авторка: Олена Кущенко
Ця діяльність стала можливою завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО “Жінки в медіа” «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.
