Ольга Руденко — головна редакторка англомовного українського онлайн-видання The Kyiv Independent. Це медіа засноване колишніми працівниками і працівницями видання Kyiv Post 11 листопада 2021 року, за три дні після того, як його власник, бізнесмен Аднан Ківан звільнив усіх працівників, ухваливши рішення про закриття газети. Співзасновником стала медіаконсалтингова компанія Jnomics Media.
В інтерв’ю “Жінки в медіа” Ольга Руденко розповідає про принципи редакційної незалежності, пояснює, чому їхнє медіа допомагає регіональним виданням після припинення американського фінансування, і ділиться несподіваною історією про те, чому одного разу відмовила у працевлаштуванні.
Нещодавно The Kyiv Independent повідомили, що стали чи не єдиним українським незалежним медіа, яке не постраждало від заморозки американської допомоги. У вас нема таких грантів, бо більшу частину ваших потреб закриває спільнота з 14 тис. людей зі всього світу. Однак, The Kyiv Independent запустило кампанію зі збору коштів для трьох регіональних видань: “МикВісті”, “Цукр” та “Ґвара Медіа”. Розкажіть, чому вирішили підтримати саме ці три видання?
Ми перебуваємо в кращому положенні порівняно з іншими медіа, тобто нас це не зачепило. Якщо ти сильний в моменті, то маєш допомогти тим, кому важче. Ми почали шукати спосіб допомогти. Наша виконавча директорка Дарина Шевченко дотримувалася думки, що правильно було б сфокусуватися на тому, щоб допомогти саме регіональним медіа, зібравши справді відчутну суму.
Внаслідок цих подій постраждало дуже багато медіа. Серед них — хороші національні медіа команди, які роблять розслідування, наприклад. Але у них бюджет більший, ніж у регіональних медіа, і ми сподівалися, що донори звернуть на них свою увагу в першу чергу. Тож вирішили зосередитися на регіональних медіа.
Отже, нам треба було обрати три медіа. В таких містах як Харків, або як Суми, медіа — це не просто сайт, це один з центрів життя місцевої спільноти. Це населені пункти, які сильно потерпають від атак росії. І нам хотілося їх підтримати.
Так, наприклад, ми були добре знайомі з редакцією видання “Цукр”, тому що консультували їх для деяких проєктів, наша директорка робила для них стратегічну сесію. Схожа історія і з “Ґвара Медіа”: минулоріч в рамках проєкту менторингу локальних медіа я їздила в Харків, де познайомилася з колегами. Також ми згадали про “МикВісті”: чули про них хороше, сконтактували зі знайомими, зібрали відгуки, та обрали їх.
Також нам треба було з’ясувати, який відсоток потреб закривало для них американське фінансування. Відповідно до цього у нас було розуміння, чи закриють ті суми, які ми планували зібрати — а спершу це було по 16 тис. доларів — потреби цих медіа на місяць або півтора, чи буде цього достатньо, аби вони протрималися до подальшого вирішення ситуації. Адже спочатку йшлося про те, що американське фінансування заморожується тимчасово.
Яку суму вдалося зібрати?
Ми запустили збір коштів на фандрейзинговій платформі, яку використовували раніше для своїх зборів. На цьому сайті не можна робити донати з України, але можна з інших країн. Нашою метою було зібрати 40 тис. фунтів, тобто 50 тис. доларів, а коли ми зібрали ці гроші за день, вирішили трохи підвищити суму, потримали збір ще два дні, й загалом зібрали 53 тис. фунтів. Тоді збір закрили.
З бюджету The Kyiv Independent ми переказали 8 тис. фунтів, тобто 10 тис. доларів, також було кілька внесків по 1-1,5 тис. фунтів від різних людей. Загалом внески зробили понад 700 осіб, і це були дуже різні суми. Є люди, чиї імена я впізнаю, це наші знайомі, які підтримують The Kyiv Independent постійно.
Це було дуже круто, дуже приємно зробити — відчуття, що робиш щось корисне і значуще.
Чому така підтримка всередині медіаспільноти є важливою сьогодні? І чи відчуваєте ви підтримку вашої редакції з боку спільноти, окремих журналістів?
Коли ми запускали The Kyiv Independent, то відчули значну підтримку: фінансову, моральну. Після звільнення з Kyiv Post нас публічно підтримали інші українські медіа. Це було приємно.
Наприклад, мені запам’яталося, що у 2021 році “Українська правда” проводила Премію “УП” — це було за місяць після того, як ми запустили The Kyiv Independent. Вони вирішили відзначити нагородою “Журналіст року” нашу команду — просто за цей вчинок, за те, що ми не стали миритися з намаганням впровадити цензуру, й нас звільнили.
Нагорода ця дуже цінна, тому що стала для нас першою. Минулоріч на Премії УП для мене було дуже приємно вручити таку саму нагороду команді “Бігус інфо”.
Ви з’явилися на обкладинці Time в травні 2022, неповних 7 місяців з моменту заснування The Kyiv Independent. Тоді ви написали: “Ми вирішили не йти на компроміси з нашими принципами і заснували наше видання”. На які компроміси, на вашу думку, не мають іти журналісти у своїй роботі?
Весь час, що я працювала у Kyiv Post, а це 10 років, у нас була редакційна незалежність. Ми не бачили власника, ми не отримували вказівок від нього, що написати, чи не писати, яка в нього адженда, чи він підтримує когось ідейно. У нас був такий здоровий буфер. Та згодом це закінчилося, і власник видання почав демонструвати, що він хоче більше контролю над редакцією, хоче ввести туди своїх людей. А приймати рішення про призначення людей в редакції власник не може, тому що команду набирає головний редактор.
Тоді для нас, перш за все, йшлося про принципи редакційної незалежності. Це означає, що всі рішення — матеріали, які створюються, теми, як висвітлює медіа, з ким редакція говорить, з ким не говорить — вони приймаються всередині редакції, без будь-якого зовнішнього впливу.
Також має бути прозорість: ви заходите на сайт медіа, і маєте побачити, хто написав цей матеріал, розуміти, хто входить до команди цього медіа, хто ним керує, хто є відповідальним за сайт.
На початку листопада 2024 року ваша команда запустила мембершип кампанію із залучення нових підписників. За один місяць вам вдалося доєднати до спільноти The Kyiv Independent більш ніж 1 300 нових підписників. Розкажіть про цю кампанію і про те, яким чином ви залучаєте нову аудиторію, на що робите ставку?
У нашого видання — диверсифіковане фінансування, але найбільша частина, 70%, складається з підтримки читачів. Це разові внески, а також щомісячні, які й становлять ядро. Це надійне фінансування, на яке можна розраховувати. Це наша спільнота, ті, хто підтримує нас щомісяця. Станом на початок листопаду, коли ми починали кампанію, в цій спільноті перебувало 12,5 тис. людей.
До третьої річниці заснування The Kyiv Independent у листопаді 2024 року ми зробили швидку кампанію, спрямовану на залучення 1 тис. нових підписників за місяць. Зазвичай за місяць ми набирали близько 300 нових підписників, тобто ця кампанія мала б дати нам десь втричі більші показники.
Ми запрошували людей різними способами. Були банери на сайті, комунікація через розсилки на емейли. Також ми долучили до кампанії всіх співробітників і співробітниць. Вони отримали індивідуальні посилання, які розповсюджували через свої канали, через знайомих тощо. Ми вели графік, хто з членів команди залучив найбільше підписників — на першому місці була людина, якій вдалося долучити 20 нових членів спільноти через своє посилання.
Стимулом для людей підписатися на The Kyiv Independent стало зокрема і обрання Дональда Трампа президентом США у листопаді 2024 року. Ті американці, які підтримують Україну, були схвильовані подальшим розвитком подій, співпереживали Україні. Їм було важливо щось зробити, конвертувати цю емоцію в якусь дію.
Я думаю, це про сильну потребу робити щось особисто, навіть якщо глобально все йде в поганому напрямку. Що я можу зробити? Я можу давати свої 5 доларів щомісяця, щоб підтримати українське медіа, і буду це робити.
Ви пропонуєте для ваших підписників п’ять тарифів, різні за наповненням, до яких, наприклад, входить доступ до закритого чату, онлайн події, Q&A сесії з членами вашої команди, тощо. Розкажіть, як саме відбувається ця взаємодія між читачами та журналістами?
Щоп’ятниці ми відправляємо всім підписникам, які нас підтримують, незалежно від рівня, емейл зі звітом про те, що зробили за тиждень з їхньою допомогою. Розповідаємо, які цікаві матеріали випустили, а також ділимося чимось цікавим з життя редакції — те, що називається behind the scenes.
Також наші підписники мають сервер в Discord, де можуть вести дискусії. Там проводяться щотижневі уроки української мови, також доступні всім. Коли ми їх запустили, реакція підписників була просто фантастичною: на ці уроки прийшло багато людей, всім дуже сподобалось.
У всіх є знижка на здійснення покупок в нашому онлайн-магазині: ми продаємо мерч The Kyiv Independent. Цей магазин запустили влітку 2024 року. Це футболки, худі, шопери, інше. Перші 10 тис. доларів, які заробили через цей магазин, ми пожертвували благодійній організації REPOWER, яка робить ретрити для українських військових медиків — про них не так давно наша команда випустила документальний фільм “Ти чуєш мене, друже?”. Ми зібрали близько 8 тис. доларів з продажу колекції в нашому магазині, а решту закрив однією пожертвою хтось із наших підписників — ця людина дізналася про збір, просто запитала, скільки нам потрібно дозбирати до 10 тис., і перекинула ці гроші.
Про що питають вас підписники найчастіше?
Найчастіше це питання про війну, про корупцію, російське військове виробництво, а зараз часто питають про те, чому Україна не зменшує призовний вік до 18 років. Відповіді на них публікуються на сайті на загал: ми розподіляємо ці питання серед своїх репортерів, й вони готують відповіді, пояснюють усе.
Крім того, для людей, які підтримують The Kyiv Independent на найвищому рівні, щомісячними внесками від 50 доларів, за бажанням доступна також опція поговорити один-на-один з кимось із членів команди через відеодзвінок. Це дуже цікавий і пізнавальний досвід: ти спілкуєшся з людиною з іншої країни, про яку нічого не знаєш, але яка десь дізналася про наше видання, підтримує його, хоче познайомитися, щось спитати або розповісти.
Нещодавно ваша редакція презентувала нове розслідування авторства Євгенії Моторевської — “Офіційне пограбування”. Воно присвячене такій темі як розкрадання херсонських музеїв росіянами в той період, коли Херсон перебував в окупації. Це розслідування вибивається із загальної канви ваших тем, адже попередні роботи здебільшого присвячені таким воєнним злочинам як сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, вбивства росіянами українських дітей, подвиги військових медиків, тощо. Розкажіть, як обираєте теми для своїх фільмів?
Теми народжуються всередині команди відділу розслідувань воєнних злочинів. Це має бути щось, що важливо розказати світовій аудиторії.
Іноді у нас бувають певні сумніви щодо того, як вдасться реалізувати тему.
Коли ми створювали перший фільм про дітей, яких викрала з окупованих територій росія, були сумніви щодо того, що на цю тему вже багато всього зроблено англійською. Але цей фільм виявився досить успішним, ми робили партнерські івенти, щоб його поширювати, влаштовували закордонні покази, в тому числі возили його в США.
Тема війни в Україні, особливо саме тема людських страждань, на жаль, вже не настільки голосно звучить у світі, як це було в 2022 році. Але у форматі документальних фільмів це все ще добре працює.
Як журналісти готуються до висвітлення таких чутливих тем, наприклад, як СНПК? Чи беруть консультації у спеціалістів щодо етичного інтерв’ювання постраждалих, абощо?
Так, ми робили фільм “Він прийшов знову”. Його авторка, Олеся Біда, і до того працювала з чутливими темами, тож має відповідний досвід. Вона дуже правильно, чуйно, професійно підходить до подібних питань. Крім того, я знаю, що вона проходила навчання, консультувалася зі спеціалістами щодо висвітлення в процесі створення фільму.
На вашому сайті також є чимало матеріалів, присвячених таким темам як гендерно зумовлене насильство, життя ЛГБТ+ людей тощо. Яким має бути ракурс для висвітлення таких тем, аби вони були цікавими іноземній аудиторії?
Це — частина нашого життя, частина України. Це одна з багатьох тем, які актуальні зараз, тому слід висвітлювати ці питання.
Пам’ятаю, що у 2022 році я дуже скептично ставилася до пропозицій колег зробити матеріал про людей ЛГБТ+, які воюють у складі ЗСУ — попри те, що цю тему висвітлювали багато медіа. Мені ж здавалося, що на тому етапі Україна вже була занадто просунутим суспільством для того, щоб робити такі матеріали. Ця ідея видавалася мені спробою такої собі “екзотизації” ЛГБТ+. Тобто ці люди служать у війську — а чому б їм там не служити?
Мені хочеться висвітлювати ці теми якось небанально.
Минулоріч видання Texty опублікувало велике дослідження, присвячене темі онлайн-насильства щодо журналісток в Україні. Чи стикалися ви з кіберсталкінгом, кібербулінгом, іншими проявами онлайн-насильства на свою адресу як журналістка?
Звичайно, на рівні коментарів це відбувається часто. Саме наша аудиторія — досить підтримуюча, але загалом інтернет сповнений людей, які, користуючись анонімністю, не стримуються від найгірших своїх інстинктів, й усі їхні комплекси і проявляються в коментарях.
Чи стикалися ви особисто з проявами сексизму, ейджизму під час роботи загалом, як онлайн, так і офлайн?
Я працюю в медіа з 20 років. Звичайно, за цей час були різні ситуацій, я відчувала до себе різне ставлення людей, в тому числі ставлення як до“дєвочкі”. Коли я кар’єрно зростала були певні складнощі — я була молодою жінкою, яка мала керувати людьми, часто старшими, досвідченішими.
В основному, такі ситуації виникали саме з чоловіками. Траплялось, що підлеглі чоловіки дозволяли собі некоректно себе вести щодо мене, наприклад хамськи відреагувати на робочу критику, при цьому ці ж люди тримались абсолютно по іншому з керівниками-чоловіками. Бувало, що приходиш на якусь конференцію, наприклад, з бізнес-тематики, й під час нетворкінгу чоловіки підходять і вітаються з усіма в колі, крім тебе. Тому що для них ти виглядаєш саме як “дєвочка”, ти молодша за всіх. А я, до того ж, ще і досить інтровертна людина, можу здаватись сором’язливою.
До того, як з’явився The Kyiv Independent, всі англомовні видання, які існували в Україні, мали на чолі чоловіка — зазвичай експата-американця старшого віку з досвідом, а вже в його команді є українці. Аж ось з’являється наше видання, яке очолюють дві молоді українки: я як головна редакторка — мені на той момент було 32 роки — і наша директорка Дарина Шевченко.
Коли ми робили наш перший офлайн-івент — презентацію The Kyiv Independent на невелику аудиторію відразу після заснування видання, це був мій перший виступ такого характеру. Більшість людей в залі були чоловіки: серйозна аудиторія, люди з бізнесу, посольств, у костюмах. І перед ними виступаю я — це був цікавий перехідний момент для мене, вийти у новій ролі. Я мала переконливо пояснити цим “дорослим дядькам”, що ми робимо. Коли я відмітила, що The Kyiv Independent очолюють жінки, вони зааплодували.
Чи є у The Kyiv Independent гендерні політики? Про що в них ідеться? Коли вони були прийняті?
Як окремого документа їх немає, проте у нашій загальній редакційній політиці прописано, що ніякої дискримінації за будь-якими ознаками бути не може. Загалом, у нас доволі ліберальна редакція, тому мені навіть не спадало на думку, що в цій редакції були би можливими якісь форми дискримінації.
З точки зору гендерного складу у нас в редакції чоловіків і жінок десь 50/50. В керівництві більше жінок.
Був випадок, коли я відмовила в працевлаштуванні у нас одній людині, про яку точно знала, що він схильний погано поводитись з колегами, а особливо з молодими жінками.
Які інші соціальні політики або програми є у вас, як у редакції? Наприклад, страхування здоров’я?
У нас є медичне страхування — звичайне, для всіх працівників і працівниць, але якогось спеціального страхування для тих, хто їздить на фронт, немає. Натомість є наші зобов’язання: ми комунікуємо, що якщо з нашими журналістами щось станеться, зобов’язуємося знайти гроші або в бюджеті організації, або залучити інше фінансування, щоб закрити питання по витратах на лікування.
Які відмінності у роботі українських та іноземних журналістів в Україні ви бачите?
Ми висвітлюємо війну у своїй власній країні. Іноземні журналісти ж приїхали, відпрацювали, і поїхали — через два тижні вони знову будуть у безпеці. У нас таке, на жаль, не є можливим.
Стосовно українських журналістів існує певне упередження, нібито ми не можемо бути об’єктивними, не можемо якісно, професійно висвітлювати події через те, що це — наша війна. На мою думку, ми не об’єктивні в сенсі того, що не дивимося на цю війну нейтрально. Так, як дивилися би футбольний матч, де грають дві команди: зараз забиває одна, а потім — інша. Але жодна адекватна людина в світі не може дивитись на цю війну “об’єктивно” в такому сенсі.
З іншого ж боку, саме ми розуміємо місцевий контекст краще, ніж будь-хто, хто може сюди приїхати з інших країн. Ми ніколи не напишемо, що “точно не зрозуміло, хто підірвав Каховську ГЕС, ось вам інформація від обох сторін щодо цього”. Ніколи не зробимо матеріал про якогось скандального політика, якого просто десь один раз сфотографували з автоматом в руках, виставивши його захисником Києва — так, як це можуть зробити іноземні видання.
Українські журналісти часто є для іноземних медіа такою собі “сировиною”: вони приїжджають, платять українцям як фіксерам, тобто як допоміжним фігурам. Проте матеріали створюють самостійно, наративи формулюють самостійно, і під цими публікаціями стоїть тільки їхнє ім’я. Та українці не мають бути сировиною, вони мають бути тими, хто розповідає історію України світові.
Минулоріч я була учасницею програми The Europe-Ukraine Desk від організації N-ost. В рамках цієї програми ми відвідали редакції у шістьох європейських країнах, серед яких, наприклад, Італія, Іспанія, Франція, Німеччина. У більшості з них є власні кореспонденти, які працюють в Україні, тому вони не потребують матеріалів від українських журналістів на місцях. Проте річ у тому, що ці власні кореспонденти — найчастіше люди, які до того працювали у московських бюро цих видань. Тепер ці бюро у Москві позакривалися, а людей перевели працювати в Україні, адже вони нібито краще знають контекст.
Так, проте слід розуміти, що часто ці люди також приносять з собою уявлення про Україну, яке сформувалось під впливом Росії. В такому уявленні Україна — це щось тимчасове, що сталося після розвалу СРСР. Тобто Росія — це щось вічне в їхньому уявленні, а Україна — щось тимчасове, а тому цілком може програти війну. Це щось відносно нове, сформоване нещодавно. Тобто глобально ці люди — не проросійські, вони нібито “за все хороше”. Але в них є ось це хибне уявлення про Росію як про непереможну константу.
Раніше існувало таке уявлення, що наші європейські, американські колеги — більш досвідчені, мають якийсь інший, більш різнобарвний досвід, і ми маємо у них вчитися. Та з початком повномасштабної війни стало зрозуміло, що тепер українські журналісти — ті, хто цілком може навчати іноземних колег, адже ми знаходимося в унікальній ситуації. Що думаєте про це?
Є багато цікавості до українських журналістів на різних міжнародних конференціях, але зазвичай це більше стосується журналістики війни. Тобто як це, бути журналістом у країні, де триває війна, як ми працюємо під час воєнного стану, абощо. Проте цікавість до інших професійних тем, на мою думку, є недостатньою.
Є багато речей, які роблять українські журналісти, про які, мені здається, іншим людям у медіасфері було б цікаво послухати: що виходить добре, що ми навчилися робити. Це ті ж розслідування воєнних злочинів, або, наприклад, кампанії із залучення підписників, про які ми вже говорили вище. Або запуск нашої англомовної школи для медійників від The Kyiv Independent.
Я знаю, що українським медіа точно є, що розказати. Є українці, які були б готові давати майстер-класи європейським журналістам, і це було б корисно. Але, мені здається, нас поки сприймають як щось екзотичне. Це зміниться з часом.
Спілкувалась: Олександра Горчинська, Жінки в медіа
Фото: Геннадій Кравченко, Жінки в медіа
Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.
