Всі історії

Про стосунки у родині на відстані, усвідомлене батьківство та службу в ЗСУ. Інтерв’ю з лідером гурту «Антитіла» Тарасом Тополею

Історія

16.12.2023

Музикант Тарас Тополя розповів про результати благодійного світового турне групи «Антитіла», вплив війни на українські родини і концерт в деокупованому Криму. 

15 лютого 2022 року, за дев’ять днів до початку повномасштабного наступу в Україні, лідер гурту «Антитіла» Тарас Тополя разом з іншими учасниками колективу вступив до лав територіальної оборони Збройних сил України. З початком великої війни Тополя сім місяців прослужив у складі ЗСУ як парамедик, в той час як його дружина, співачка Олена Тополя, раніше відома під сценічним ім’ям Alyosha, разом з трьома їхніми дітьми вимушено виїхала у США до родичів. 

За кілька днів до зустрічі з NV Тарас Тополя повернувся з всесвітнього благодійного турне — «Антитіла» побували у різних точках планети та дали низку концертів, збираючи кошти на закупівлю 10 тис військових аптечок IFAK для ЗСУ. Зараз група готується до великого концерту у Києві, який відбудеться 14 лютого 2024 року. 

У інтерв’ю NV Тарас Тополя розповідає про те, чому війна стала справжнім випробуванням для стосунків в українських родинах, ділиться роздумами про усвідомлене батьківство та пояснює, чому кожен і кожна в Україні мають бути готовими до служби в армії уже зараз. 

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • Нещодавно ви відіграли благодійне світове турне. Розкажіть про нього і його результати. 

— Ми вирушили в наш тур наприкінці вересня. Повернулися три дні тому. В рамках цього туру ми буквально облетіли всю земну кулю: дали концерти по Європі, у Сполучених Штатах, і на Іст-Кост, і на Вест-Кост, у Великобританії — в Ірландії, Шотландії, в Лондоні, були в Новій Зеландії, у Австралії. Останній концерт був у Молдові, в Кишиневі, і от ми повернулися до Києва. 

Тривало це турне більше двох місяців. Метою цього проєкту була сума в півмільйона доларів для закупівлі десяти тисяч аптечок для українських військових. Ми цієї мети досягли. Зараз починається процес придбання комплектуючих для цих аптечок.

Мети вдалося досягти і завдяки тому, що, найперше, українці в Америці, Європі, Австралії, Новій Зеландії, а також і американці, британці, австралійці, новозеландці, які не мають українського коріння — всі вони брали участь в аукціонах, купували лоти з підписами головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, з підписами військовослужбовців, також — гуртуАнтитіла”. Вони купували мерч, який ми приготували для того, щоб залишалося щось на згадку. Таким чином ми покрили десь три чверті від потрібної суми. 

Крім цього, частину суми від себе додав і наш партнер, благодійний фонд United Help Ukraine, на рахунки якого ми збирали кошти у США. Додали кілька десятків тисяч доларів і Protez Foundation. У Австралії до нас також до нас долучилися австралійський фонд Future Ukraine та Союз українців у Австралії.

Олександра Горчинська бере інтерв'ю у Тараса Тополі
Олександра Горчинська бере інтерв’ю у Тараса Тополі
  • Чому обрали саме аптечки?

— Ми працювали на фронті протягом семи місяців як парамедики, а отже знаємо, що має бути в аптечках, маємо чітке розуміння, що таке якість. Ми також знаємо, чого не має бути в військовій аптечці. І саме тому ми вибрали собі таку мету. Аптечки — це розхідний матеріал, який швидко втрачається, який активно використовується. В них завжди є потреба. 

  • Як зустрічають українських музикантів сьогодні? 

— Ми прекрасно розуміємо, що для багатьох людей важливим є ентертеймент, тобто розважальна частина. Для них важливо було почути українську музику, українські пісні, отримати таку емоцію, якої вони ніде не знайдуть за кордоном.  Багато людей давно впустили музику гурту Антитіла у своє життя, в свої плейлисти, вона стала для них рідною. 

Відповідно, дві сили мотивували людей прийти до нас на концерти – це благодійна мета, яку ми заявили, і, звичайно ж, наша музика. Ми робили якісне шоу з якісним звуком, з хорошими залами і світлом для того, щоб люди дійсно отримали насолоду від тих двох-трьох годин, проведених разом з нами в якийсь один із вечорів їхнього життя.

Тож це було поєднання певного ентертейменту і корисної справи. І так це працює, на щастя чи на жаль. Людям набагато приємніше прийти, поспівати, потанцювати, поплакати і паралельно з цим зробити якусь корисну справу, ніж просто натиснути кнопку і відправити донат.

  • Чи відрізняється сприйняття артистів з України до початку повномасштабної війни і зараз? 

— Я не об’єктивний в цьому, тому що останній наш тур у США — а всього їх було три — мав місце у 2018 році. Тоді війна в Україні уже почалася, ми ж чотири роки як займалися волонтерською діяльністю, їздили на Схід, підтримували бригади, батальйони наших і добровольців, і регулярні військові частини. На той момент “Антитілавже мали досить велику популярність серед української молоді як в Україні, так і за кордоном. 

Тож тоді, у 2018-му, коли ми приїжджали у США, контекст війни на Сході, звичайно, вже був, уже сталася анексія Криму. Але загалом, мені здається, люди більше приходили, щоб почути знайомі українські пісні, потанцювати, якось розважитися і отримати насолоду. Тому, я можу порівнювати все з тим, як це було у 2018 році. І зараз контекст змінився.

Зараз все спрямоване на перемогу. Мені здається, я хочу в це вірити, що у більшості людей головна мета, мрія — це власне осягнути перемогу і робити щось для цієї перемоги. І от в такому настрої відбувалися всі концерти. Основні пісні концертів — це пісні про боротьбу, драматичні пісні, такі як “Фортеця Бахмут“, “Вірилата інші. І, мабуть, настрій всіх концертів, він, у порівнянні з тим часом, був драматичний. В цьому відмінність. Ну і також те, що на той момент ми здійснювали комерційні тури. Зараз же йдеться про благодійну мету. 

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • Ви давали концерти зокрема й у Ірландії. Ця країна прихистила багато вимушених мігрантів з України, скасувавши візи для українців чи не від самого початку повномасштабної війни. Як вас там зустріли? 

— Коли ми прилетіли в Ірландію, в той же день там відбувалися масові протести в центрі Дубліна. Люди палили автомобілі, перевертали поліцейські машини, зчиняли масові заворушення. Центр Дубліна був у вогні: розбиті вітрини, розрабовані магазини. Причиною було те, що місцевий мешканець, який сам є вихідцем з Алжиру, напав1 на перехожих. Відповідно, піднялася хвиля протестів проти мігрантів. Я думаю, це впливає, звичайно, і на життя українців у Ірландії.

1 Йдеться про 23 листопада 2023 року. Масовим заворушенням передувало те, що згаданий чоловік напав на перехожих із ножем на одній із площ Дубліна. Він встиг завдати поранення п’ятьом людям, серед яких було троє дітей.

Наш концерт відбувся через три дні після цього. Була повна зала людей, все пройшло спокійно, гарно. Та я веду до того, що українцям там, звісно ж, нелегко, як, в принципі, й у багатьох інших країнах. Попри те, що Ірландія багато зробила для наших людей і продовжує це робити, для українців це все одно — чужина, на яку ти вимушено виїхав, рятуючись від війни. В основному, ті, хто виїхали — це жінки і діти. 

Насправді, Ірландія – це країна еміграції. І у нас багато спільних історичних точок перетину з цією країною. Наприклад, вони так само переживали період голоду2, як і українці — Голодомор. Душа народу дуже схожа з українською. Вони відкриті, добродушні, готові надавати підтримку тим, хто цього потребує, Тому що вони дуже часто протягом своїй історії перебували у тих самих ситуаціях, що і українці. Але все одно українці там — не вдома, і це відчувається. 

Плюс — дуже специфічний місцевий клімат: вологий, холодний, вітряний. Багато хто не може адаптуватися до цього. 

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • Під час поїздки до США ви також взяли участь у благодійному гала-вечорі Revived Soldiers Ukraine — розкажіть про цей захід, що там відбувалося?

— Це щорічна гала-подія, на яку благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine збирає своїх друзів: інші фонди, організації, для того, щоб прозвітувати, подякувати і намітити плани на наступний рік. Крім того, там проводяться аукціони, на яких збираються кошти на протези, також на реабілітацію військовослужбовців, які цього потребують. Це фонд, який працює системно і давно. “Антитілазнайомі з ними давно. 

Revival Soldiers оперує великими сумами — на щастя, в них є кошти. Це десятки мільйонів доларів, які вони направляють на підтримку українських військових. Тому коли цього разу вони запропонували, щоб ми прилетіли і долучилися до їхнього гала-вечора, ми, звичайно ж, погодилися, і дали великий виступ. Пишаємося, і це честь для нас — виступати на заходах, де робиться хороша справа.

Скажу чесно, ми не ідеальні

  • На початку повномасштабної війни ви були у вимушеній розлуці з родиною — відправили дружину і дітей у США, а самі вступили до лав армії. Як далася вам ця розлука? 

— Коли почалася повномасштабна війна, мій батько сів за кермо і вивіз Олену з дітьми, за що йому вдячний. Спочатку у Золочів (місто на Львівщині, – авт.) до нашої няні, вони з чоловіком прийняли їх, і за це я їм дуже вдячний також. Згодом, за пару тижнів, у березні, тато вивіз Олену з дітьми до Варшави — його вік уже дозволяв йому вільно перетинати кордон. І вже з Варшави вони спільно з моїм вітчимом, Алексом, полетіли до Сполучених Штатів.

У США вони жили півтора роки, допоки не повернулися додому у серпні цього року. Вони були повністю забезпечені всім, що потрібно, завдячуючи моїй мамі і вітчиму.

Діти пішли в школу, у секції. Вони жили нормальним життям, яким живуть американські родини. Проте психологічний стан був дуже важкий. І Олена тяжко переживала розставання протягом цих півтора роки на чужині. Тому що все одно її рідна земля – це Україна.

Ми ніколи не збиралися емігрувати у США, хоча мали такі можливості. Наш старший син має американське громадянство. Тож Олена важко переносила життя там. 

Якби, виконуючи бойові завдання, я переживав, що десь мої діти з дружиною під обстрілами, мабуть, не виніс би цього

За перші шість місяців, коли ми були на фронті, траплялося багато критичних ситуацій, у яких я дякував Богу, що живий. Дякував Олені, моїм рідним і близьким, що моя родина в безпеці. Бо якби, виконуючи бойові завдання, я переживав, що десь мої діти з дружиною під обстрілами, мабуть, не виніс би цього. Але те, що вони вилетіли і перебували в спокійному місці, під опікою, любов’ю і наглядом близьких мені людей, моїх батьків, хрещених, мене це тримало. Та це такий важкий, вимушений досвід.

Клята війна, яка спричинила ситуації, коли не лише наша родина, але і мільйони українських родин де-факто розлучилися — їх рознесло в різні місця, на різні континенти. І оце розставання надовго спричинило багато розлучень, але вже де-юре.

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • У своїх публічних виступах, інтерв’ю ви присвячуєте багато уваги темі усвідомленого батьківства, рівномірного розподілу домашніх обов’язків, говорите про те, як виховуєте власних дітей. Чому це важливо для вас? 

— Скажу чесно, ми не ідеальні. Іноді наше усвідомлене батьківство скочується у батьківство емоційне. І найперше, це треба визнавати, що всі ми люди, всі ми з емоціями, зі своїм настроєм, зі своїми якимись переживаннями, тарганами в голові. Мабуть, найперше — це про прийняття того, що ми всі трохи поламані.

Друге — розуміння того, що двоє егоїстів мають жити разом, будувати щось спільне, і, відповідно, це вимагає прийняття. Важкого або легкого, але прийняття якихось нюансів одне одного.

Третє — усвідомлення того, що життя може перевертатися з ніг на голову, і коли одного партнера немає, все лягає на плечі іншого.

Коли ми з Оленою почали жити разом — двоє артистів зі своїм графіком, гастролями, зйомками, передачами, інтерв’ю — не було такого, щоб вона або я на момент початку наших стосунків могли дозволити собі займатися лише домашнім господарством. Ми не могли собі дозволити навіть просто нормального графіку. У нас був ненормований графік з переїздами, з нічними концертами, з відсутністю по два тижні, по місяцю.

У нас немає таких ролей, де ми не були б 50 на 50

Олена вміє багато чого від того, що я мав би робити, коли я поруч, але мене немає. Так само і я — вмію те, що мала б вона робити, коли ми разом, але її немає. Плюс нам допомагають батьки, родичі. І це усвідомлене, але, в принципі, це по-іншому ми, мабуть, і не змогли б.

У нас немає таких ролей, де ми були б не 50 на 50, а хтось постійно перебував би у домінантному становищі. Мене не було два місяці, й вона тягнула це, мій батько допомагав, мама, бабуся допомагали, і няня приїжджала. Але Олена, рухаючи свою музичну кар’єру вперед, так само тягнула і все, що стосується виховання дітей. Зараз я прилетів, і я долучаюся. Вона ж, наприклад, поїде на гастролі. Ми мусимо одне одного підтримувати і взаємозамінювати, інакше у нас би просто не вдалося. 

Виховання дітей – це партнерство. Я щиро переконаний, що синам потрібен батько. Це мій характер, мій світогляд, моє бачення певних речей, явищ, мої пояснення. Це ті речі, які мама не зробить. Так само мої поцілунки, обійми, не знаю, занадто гіперболізовані почуття й любов до [доньки] Марусі – це те, що може дати батько. А мама дасть це по-іншому. Тому ми повинні бути у вихованні дітей обидвоє. І так, діти – це те, що тримає наш союз в тому числі. І відповідальність перед дітьми накладає на обох певні вимоги.

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • Часто у інтерв’ю з успішними жінками в них запитують, як їм вдається поєднувати материнство і кар’єру. У чоловіків зазвичай не запитують, як їм вдається поєднувати догляд за дітьми і роботу. 

— Мене такого не питають. Але я хочу сказати, що Олена — самодостатня творча одиниця. Якщо навіть забрати мене з її творчого життя, в неї нічого не зміниться. Вона знає, чого хоче, які в неї плани. 

На жаль, знову клята війна. Адже на півтора роки вона фактично зупинила її творчий розвиток, і це очевидно. І так сталося, що я пішов на фронт, а вона взяла на себе обов’язок з виховання дітей. Але зараз, на даний момент, вона самостійно рухає свою творчу кар’єру вперед. І їй можна поставити запитання, як їй вдається поєднувати. Хочеться, щоб в неї все вдалося, адже велика сцена – це її місце сили.

  • Чому і як ви взагалі почали публічно комунікувати на тему розподілу обов’язків у родині, активної участі чоловіків у вихованні дітей?

— Колись ми з Оленою були амбасадорами Фонду ООН у галузі народонаселення у проєкті (UNFPA Україна, – авт.), метою якого було пропагування партнерства у родині щодо вихованні дітей. Це сталося якось органічно.

Але ось що я хотів би зазначити. Ми — не ідеальний контент. У нас так само траплялося різне. Знаєте, часто люди слідкують за кимось в Інстаграмі чи у Фейсбуці, за цією картинкою, і намагаються себе з цим співставляти. Думають, ну, як у них так, а у мене якось по-іншому? Та ніхто не ідеальний, і всі ми люди, звичайні.

Ваша родина – це ваша родина. З вашими плюсами, з мінусами, з вашими характерами, з вашими проколами, перемогами чи поразками – все це окремий всесвіт. Він такий, який він у вас є. Не треба рівняти себе лінійкою до інших. Ми можемо намагатися дати певний приклад, але ми так само прості люди зі своїми нюансами.

Будьте щирими, кажіть про свої проблеми, про свої бажання і про ті зміни, які відчуваєте всередині себе

  • Ще одна причина, з якої може виникати криза у родинах — повернення військовослужбовців у мирне життя та складнощі, пов’язані з адаптацією в цьому мирному житті, нестабільний психоемоційний стан, ПТСР, тощо. Які поради можете дати родинам, які через це проходять? 

— Треба розуміти, що війна – це стан постійного стресу. Що психіка робить у стані цього стресу, тільки спеціалісти знають. Як це відображається потім на поведінкових характеристиках людини, на здатності до аналізу, до прийняття якихось виважених рішень і таке інше… Це все на нас ще чекає, і це вже все стається. 

Це я ще не кажу про контузії, коли відбувається фізичний вплив на голову. А серйозні контузії – це дуже страшна річ, яку діагностувати можна, але прогнозувати, як це впливатиме на психіку, і взагалі на фізичний стан військовослужбовця, на якість його життя і на якість життя членів його родини — це темний ліс для мене. Але це поле не вивчене на такому рівні, щоб можна було б робити якийсь прогноз.

Я б радив просто, по-перше, бути щирими один до одного, щиро казати про свої проблеми, про свої бажання і про ті зміни, які ти відчуваєш всередині себе. І, мабуть, приймати один одного більше. Знизити поріг прийняття, намагатися зрозуміти, чому так стається і чому людина себе так поводить, які можуть бути для цього причини.

Якщо у сім’ї є любов, то вона переможе все. З іншого боку, хочу сказати, що не всі стосунки можуть бути добрими. Є і стосунки неймовірно токсичні. Такі, які краще припинити і розпочати нову сторінку життя, ніж і далі тягти це. І, можливо, для когось війна стала каталізатором, щоб такі стосунки припинити. І це добре.

Якщо для вас обох сім’я і стосунки — це важливе, намагайтеся вийти з цієї кризи. Та якщо ж для когось із вас стосунки до війни були каторгою, і зараз вона продовжується, припиняйте їх, перегортайте цю сторінку і починайте нову. 

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • Нещодавно ви оголосили передпродаж на концерт в українському Криму, на 23 серпня 2024 року. Чому саме ця дата? Чи ви дійсно впевнені, що цей концерт відбудеться?

— Слово “впевнений” протягом останніх трьох років, мабуть, одне з найнедоречніших слів. Я б його замінив на слово “віра”. 

Коли відбулося повномасштабне вторгнення, всі музиканти нашого гурту залишилися в Києві. Ми почали служити у 130 батальйоні (130-й окремий батальйон сил ТрО ЗСУ, – авт.). Я бачив такий Київ, яким його ніхто не бачив. Це бачили тільки ті військові, які перебували [на службі в ті дні]. Ми перетинали мости Києва під звуки сирен, під стовпи диму і під вибухи із запакованими NLAW в нашому бусі, з мінами, з гранатами, з ящиками патронів. Оминали їжаки і численні блокпости, і весь Київ загалом нагадував сцену якогось апокаліптичного фільму про нашестя інопланетян, коли все вимерло: пусті вулиці, всі евакуювалися, і залишилися лише ті, хто був готовий боротися. 

Так от тоді будь-яке раціональне пояснення тому, як Київ вистояв, неможливо було знайти. Щодня ми входили в ніч з розумінням того, що завтра москалі вже будуть не на околицях, а у самому Києві. Кожен день ми готувалися до того, що черговий міст буде підірваний для того, щоб зупинити просування. Готувалися до десанту, в тому числі, у аеропорті Жуляни, на Борщагівці, ще десь. Ми працювали на околицях Києва, у Ірпені, в Бучі. Ми це все відчували і бачили, були частиною цього спротиву. 

Все втрималося: ми вистояли, дали відсіч. Мабуть, для мене це також і про віру в те, що ми не маємо права програти, в те, що обов’язково вистоїмо, і ця віра — вона нас всіх тримає. 

І зараз, коли важко, я завжди повертаюся до тих відчуттів, які були тоді. Повертаюся у ті ситуації, в ті обставини — як ми діяли, що ми робили. І коли було “Київ за три дні”, потім “за тиждень”, “Київ за два тижні”, за три, потім, зрештою, місяць, і Київ встояв, і, зрештою, цю навалу виштовхали за наші кордони. От всюди тоді не було впевненості. Була просто віра і розуміння, що по-іншому бути не може.

І залізниччя запустить потяг в Крим. І відновляться українські прапори над Кримом, у різних містах і селах. І в тому числі, на мисі Фіолент

Це така довга прелюдія. Але відповідаючи на ваше запитання щодо концерту в Криму — це символічна заява, символічний вчинок, який символізує нашу віру в те, що обов’язково цей концерт станеться. По-іншому бути не може. Ми обов’язково зберемо стадіон, обов’язково з’їдуться туди з усіх усюд. І цього стадіону буде мало. І залізниччя запустить потяг в Крим. І відновляться українські прапори над Кримом, у різних містах і селах. І в тому числі, на мисі Фіолент. І буде на мисі Фіолент база НАТО. І я питиму там каву з офіцерами цієї бази десь в кафе, і згадуватиму, як давав сьогодні це інтерв’ю і казав, що головне, що нас тримало і тримає — це віра.

Час від часу з’являється і впевненість. Але рідше набагато, ніж віра в те, що ми переможемо. Тому ми анонсували цей концерт. І навіть якщо щось, він все одно відбудеться, просто трошки пізніше.

Величезна сіра зневіра, втома накривають усіх нас. І для того, щоб якось людей з цього витягувати, такі люди, як ми, в тому числі, які мають великий ресурс публічності, мусять давати якийсь орієнтир і показувати, що ми віримо в це, що ми не втрачаємо сил і рухаємося вперед. От, власне, такий концерт в Ялті – це один з таких символів. Ми віримо, і воно так обов’язково станеться.

Зараз мені важко відповісти, де місце артиста — чи на передовій, чи десь в актовій залі якоїсь бригади

  • Про втому також хотіла поговорити. Зараз — багато розмов про те, що у всіх відчувається втома від війни, а особливо у тих, хто на цій війні в принципі не був і не воював. Що думаєте про це? 

— У мене мама математик, хоча я гуманітарій. Вона мене вчила доводити формули від протилежного. Тож, говорячи про цю ситуацію: якщо впали руки, відчувається зневіра, і криє депресняк — це я зараз говорю про цивільних людей, які тут, в умовно мирних містах — просто уявіть, наприклад, російський фільтраційний табір, або як вас розлучають з дитиною, відправляють, в кращому випадку, років на 15 у російську тюрму.

Або уявіть, як все, що ви будували — весь ваш бізнес, побут — нищиться або відбирається іншими людьми, які до цього не мають ніякого стосунку. Оце все буде, якщо ми просто зневіримося, опустимо руки і перестанемо боротися.

Просто уявіть, що буде, якщо над Києвом замість українського прапора висітиме триколор, що тут будуть “порєбріки”, будуть “акання”, “чокання”. А все українське буде вичищене під нуль. Я думаю, що вони навіть вже не будуть церемонитися і намагатися зробити  колаборантами українців у вишиванках. Просто все вичищатимуть, починаючи з Києва і далі. Це кати, які будуть знищувати нас як націю і нас як носіїв певної ідентичності. Будуть морити голодомором, що вони вже, в принципі, показують. Намагатимуться знищити нас і перевиховувати нове покоління, так, щоб вони забули, що вони — українці.

Оце все буде, якщо зараз сили оборони України не втримають фронт, якщо вони не будуть стояти за кожне місто і село, якщо ми в зневірі, депресії почнемо опускати руки. Уявіть цю картину. І, можливо, тоді звичайне відчуття страху вам допоможе зібратися.

Тарас Тополя
Тарас Тополя
  • Ви один з перших українських артистів, які пішли на фронт після початку великої війни. Проте є багато інших музикантів, які, хоч і роблять щось корисне для війська — волонтерять, виступають перед військовими, проте воювати не йдуть, а продовжують гастролювати. Чи ви вважаєте, що кожен зараз — на своєму місці?

— Я раніше уже відповідав на такі запитання. І моя відповідь: повоюємо всі. З прикладу гуртуАнтитіла скажу, що коли почалася широкомасштабна війна, ми чітко зрозуміли, що співами на сцені не врятувати країни. Тоді було не те, що не до співів. Коли організм хворіє і вмикається імунна система, піднімається температура до 39, імунітет починає винищувати вірус всередині, ворога. Так само тоді нами було прийняте єдине очевидне для нас рішення.

Які співи? Які концерти? Які виступи в бригадах? Про що? Просто все залишити і почати працювати на перемогу, безпосередньо в бойовому підрозділі. І ми це зробили. Потім, коли вже трохи напруга спала, це було за 7 місяців, нас вивели з передової, і для цього були певні причини. 

Одна з таких причин — нас запросили заспівати на стадіоні у Польщі з Едом Шираном3. Ми запитали, яким чином нам можна виїхати, бо це — так само важливо. Нас вивели з передової і ми повернулися в Київ. І тоді почали займатися концертною, благодійною діяльністю, стали активніше працювати у фонді (Благодійний фонд “Антитіла”, – авт.). У цей період ми закумулювали ресурсів на десятки мільйонів гривень.

3 “Антитіла” записали спільну пісню “2Step” з британським популярним співаком Едом Шираном. Станом на зараз кліп набрав 19 млн переглядів.

Зараз мені важко відповісти, де місце артиста — чи на передовій, чи десь в актовій залі якоїсь бригади. Давайте будемо відвертими, в окопах — не до пісень. Приїжджають співати на якусь третю лінію, де знаходиться штаб бригади, чи якась актова зала за 30 км від фронту. 

Але, знову ж таки, я не стану нікого засуджувати. Вважаю, що якщо людина залишається тут, в Україні, і зараз, наприклад, цей співак чи співаки, чи музиканти, їздять з концертами, завтра вони можуть піти на учебку на два місяці і відправитися на передову, тому що країна покличе їх. Я кажу не про тих, хто іде у ЗСУ добровільно, а про чоловіків, які ще не прийняли це рішення.

Якщо повістка приходить артисту, музиканту, і він на неї реагує і йде по-чоловічому виконувати свої обов’язки — не важливо, це станеться зараз, чи за півроку, чи сталося півроку тому, але він взяв і пішов — повага. Якщо ж ні, ну, тоді виникають питання, чому? 

Я просто живу своє життя і роблю вчинки, які вважаю правильними. Я багато разів казав у інтерв’ю: дивіться, хлопці й дівчата, поки ви ще не призвані, знайдіть собі підрозділ з толковим командиром — через знайомих, через Фейсбук, через друзів. Бажано вже опалений боями, з нормальним керівництвом, з нормальним особовим складом, який вміє працювати, дає результат. І хоча б заздалегідь познайомтесь. Просто для того, щоб вас потім не мобілізували у батальйон чи бригаду, яка не відповідатиме вашим принципам щодо управління, щодо морально-етичних якостей.

Візьміть і домовтеся заздалегідь. Вступіть [до ЗСУ] раніше, ніж до вас прийде повістка. Так ви матимете змогу працювати з тими побратимами, яким довіряєте, і бути посеред того оточення, яке буде цінністю для вас. 

Авторка: Олександра Горчинська

Фото: Дмитро Ларін

Ця публікація розроблена ГО «Жінки в медіа» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.

Скопійовано!