«Не люблю, коли кажуть, що ми йдемо в Європу — ми повертаємось до неї». Інтерв’ю з письменницею Вірою Агеєвою

Літературознавиця, письменниця, професорка Києво-Могилянської Академії Віра Агеєва — про видатних українських феміністок, ліберальні цінності та рівність статей як частину радянської ідеології. 

Віра Агеєва — українська письменниця, літературознавиця, докторка філологічних наук, лауреатка Шевченківської премії, Премії Петра Могили, членкиня журі премії “Книга року ВВС”. 

У своїй роботі Віра Агеєва досліджує гендерні аспекти в українській культурі та літературі, вона є співзасновницею Київського інституту гендерних досліджень. А також є авторкою низки книжок, серед яких: “Марсіани на Хрещатику“, “За лаштунками імперії“, “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму“, та інші. 

У інтерв’ю NV Віра Агеєва розмірковує про те, як і що вплинуло на формування гендерних стереотипів, розповідає про витоки українського фемінізму, та пояснює, чому шкільна програма з української літератури потребує гендерної експертизи. 

• Про гендерну рівність, фемінізм в українському інформаційному просторі активно говорять — ймовірно, цей процес почався після того, як у 2013-му Україна визначилася зі своїм шляхом євроінтеграції. Тепер ми також знаємо про такі поняття як гендерно зумовлене насильство, дискримінація за ознакою статі, тощо. Проте все це існувало і раніше — завжди. Чому воно піднялося на поверхню публічного, медійного інтересу тільки зараз?  

— Дозвольте дуже далеко піти в минуле. Коли на початку 90-х років до нас почали їздити просунуті шведи і розповідати про фемінізм, врешті вони, коли їх наше нерозуміння діставало, казали: “Хто кого має вчити?” Бо ж насправді, у нас були потужний жіночий рух, феміністична ідеологія, і література, створена жінками від початку ХХ ст. 1887 рік, “Перший вінок”¹ — дуже програмовий альманах жіночої літератури. 

І не треба думати, що Союз Українок², очолюваний Міленою Рудницькою³, був іграшкою для багатих. Вони в кожному галицькому селі мали свій осередок. Потім приходить радянська влада. З одного боку, українки отримали виборче право набагато раніше, ніж француженки, ніж багато українок Західної Європи. Але це було, як і все у СРСР, дуже добре написано в декреті, та крім ідеології й панівного режиму, нічого бути не могло. Що називається, вода пішла в пісок. 

Від кінця 80-х років минулого століття фемінізм постав як економічний рух. Соломія Павличко, Оксана Забужко — феміністична ідеологія про себе заявила. У 1995 році виходять Польові дослідження з українського сексу Оксани Забужко. Це була доволі потужна в соціології й у літературознавстві академічна школа. 

Якщо хтось заперечує гендерно-феміністичну ідеологію, це майже 100% маркер захисника руського міра.

А за останні років десять проблема гендерного насильства й справді стала більш соціальною, аніж академічною чи мистецькою. Ця проблема пов’язана з тим, що ми все більше повертаємося до Європи. Я не люблю, коли кажуть, що ми йдемо в Європу — ми повертаємось до неї. Кобринська⁴, Рудницька, Леся Українка — вони були цілком певними того, що роблять. 

Всі ці проблеми переінакшила війна. Коли прийшли вороги і сексуальне насильство набрало такого характеру в окупації, виявилося, що про це треба говорити. Це стає конкретною людською долею, хворобою, травмою. Ми зіткнулися з травматичним досвідом. Не треба думати, що цього не було.  Будь-яка війна приносить сексуальне насильство. Друга світова війна — теж. Література взагалі над цим не рефлексувала. Єдиний, хто це робив — Олександр Довженко у своєму щоденнику. Але тоді все було загнане у підпілля. 

Останнім часом дуже добре видно, особливо в цих розмовах про Олексія Арестовича — шкода, що його треба згадувати — що це стало маркером. Якщо хтось заперечує гендерно-феміністичну ідеологію, це майже 100% маркер захисника руського міра. Якщо хтось в публічному просторі розповідає про те, що треба жінкам закрити рота і про те, що фемінізм – це найбільша загроза для України, дуже ймовірно, що ним має займатися Служба безпеки України. 

¹ “Перший вінок” – перший в Україні феміністичний альманах, виданий у 1887 року у Львові Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою

² Союз Українок – найбільша жіноча організація в Галичині (і на українських землях взагалі), перейменована (1917) з «Жіночої громади», з осідком у Львові. Діяла до 1938 року.

³ Мілена Рудницька – громадська та політична діячка, амбасадорка до польського Сейму в 1928-1935 роках. Провідна діячка українського жіночого руху в Західній Україні. Голова центральної управи Союзу українок (1928–1939); українського жіночого конгресу (м. Івано-Франківськ, 1934); Всесвітнього союзу українок (1937–1939); політичної жіночої організації “Дружина княгині Ольги” (1938–1939). Членкиня управи Товариства жінок з вищою освітою у Львові (1924–1928). Редакторка двотижневика “Жінка” (1935–1939).

⁴ Наталія Кобринська (до шлюбу Озаркевич) — українська письменниця, засновниця організованого фемінізму в Україні.

• Попри те, що робиться багато позитивних зрушень, багатьох все одно лягає слово “гендер”: це ми бачимо, наприклад, під час Маршів рівності, бачили в процесі прийняття Стамбульської конвенції, де найбільший спротив у релігійних рухів і так званих захисників традиційних сімейних цінностей викликало чомусь саме це слово. Чому його так бояться?

— Є ще одна річ, яку конче необхідно проговорити. Фемінізм – це ліва ідеологія чи права? Річ у тім, що фемінізм колонізованих— я люблю слово підпорядкованих — націй, і фемінізм державних націй – це трошки різні фемінізми. Нас, феміністок, звинувачують у тому, що ми переймаємо невластиві в Україні західні цінності. Ви представляєте Лесю Українку, найвеличнішу письменницю в каноні на сьогодні поруч Шевченком, а потім говорите, буцімто це американці нас навчили, нібито фемінізм — найбільша загроза для України. Тому що це лівий рух, значить, це західні впливи, ми втратимо державу, жінки не будуть народжувати, і все, нація пропаде. 

В принципі, фемінізм – це ліва ідеологія, яка завжди була в програмах соціал-демократів. Розмова про гендер на сьогодні – це розмова про захист ліберальної цінності. Якщо ми хочемо Європу, щоб нас вважали партнерами на Заході, маємо обстоювати ліберальні цінності. 

Отже, фемінізм і гендер – це частина ліберальної програми. Не може бути уярмлена жінка в дуже демократичній країні. Не може бути нерівності статей, якщо ми говоримо про лібералізм. “Союз Українок” домагався права жінки не лише народжувати синів для України, але й самим будувати Україну як державу. Тому що патріархальна ідеологія, навіть якщо вона ліва — жінки мають народжувати синів, а ці сини підуть захищати Україну. Що мають робити доньки, якщо вони народжуються, не узгоджується. 

Патріотка – це не означає підлегла чоловікові.

У нас фемінізм був ідеологією правил, ідеологією держави. Почнемо з Лесі Українки. Вона точно була патріоткою. Але вона була і феміністкою при цьому. Отже, питання, яку Україну ми хочемо. З одного боку, сьогодні ми говоримо, що жінки мають тільки народжувати, з іншого — в нас є жінки снайперки, але — хай вони знають своє місце і поважають чоловіків. Ті, хто говорять, що це все “ліваки”, отут опиняються в заскоченні. Патріотка – це не означає підлегла чоловікові. 

Є два гарних визначення фемінізму. Одне серйозне, інше трохи жартівливе. Перше — з Царівни Ольги Кобилянської: “Фемінізм – бути самій собі цінною”. Коли я це цитую, молодші співрозмовниці стинають плечима і кажуть, ну так, а як інакше? Але це для мене було проблемою якогось там встановлення, а для моєї мами це було взагалі не дуже зрозуміло, бо вона була в світових обставинах.

А друге гарне визначення належить Соломії Павличко. В одному інтерв’ю вона сказала, що фемінізм – це поділити цікаві і нецікаві заняття справедливо між обома статями. Щось в цьому є, правда? Тим більше, зараз взагалі немає проблем. Побутова техніка теж дуже сприяє утвердженню антипатіархальних тенденцій. Вже не треба сваритися, хто має мити підлогу, або можна робота-пилососа поставити. Це питання гендерних стереотипів.

• Зараз активно починають впроваджуватися фемінітиви, проте це все одно викликає значний спротив у багатьох людей. Мовляв, це нетипово для української мови, хоча ми знаємо, що це не так. Розкажіть, як використовувалися фемінітиви раніше? 

— До фемінітивів вже всі звикли. Я консервативна щодо мови, мені спочатку трошки різали вуха деякі фемінітиви, але зараз більше навпаки — ріже вухо, коли хтось каже депутат, а не депутатка.

Мова — вона жива, будь-яка інновація у правописі викликає шалені дискусії, все, кінець світу, все знищили.  Як казала незабутня тьотя Мотя у п’єсі Миколи Куліша Мина Мазайло: “Зачєм нам город іспортілі? Харків написано замість Харкова⁵”.

⁵ Повна цитата виглядає так: “Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?”

Але люди потім звикають. Знов таки, це про патріархальне суспільство. Є мисливець, але уявіть собі, що жінка пішла полювати на ведмедя?

Були смішні речі. Скажімо, слова “друкар” і “друкарка”, які були 100 років тому в українській мові, позначали різні професії. Друкар – це поліграфіст, який працює в поліграфічному цеху. Друкарка сидить за друкарською машинкою і клацає на клавіатурі. Так само, до речі, “машиніст” і “машиністка”, тому що машиніст — це той, хто керує паровозом. Якщо я професорка, це означає, що я викладаю на цій посаді у Києво-Могилянській академії. А 150 років тому “професорка” – це була дружина професора.

• Ви коментуєте у своїх інтерв’ю шкільну програму з літератури. Коли я вчилася у школі, в нас була зарубіжна література, з якої десь 70% складала саме література російська. А програму з літератури української можна було описати одним реченням: “не витримала тяжкої долі і померла”. Всі твори були про те, як простих селян пригноблювали, про поневолення, нещасливе кохання, про безгрошів’я, хвороби. Загалом складалося враження, що люди тоді тільки те і робили, що страждали. Хто підбирав ці твори у програму і чому вона була саме такою?

— Я написала книгу “За лаштунками імперії” (книга вийшла у 2022 році у видавництві “Віхола”, – авт.) Таких компліментів не отримувала ніколи. Дуже багато було відгуків, мовляв, я завжди думала, що українська література — це просто страждання і горе. Ви ж мені показали, що вона про опір. 

Я впевнена в тому, що ми виграємо збройну війну, але це не означає, що гібридна війна на цьому закінчиться. Йдеться про те, що, з одного боку, Україна ніколи не втрачала культурного суверенітету. Моя книга якраз про це. І це відповідь на питання, чому ми не Білорусь. Тому що Білорусь втратила свій культурний суверенітет, а ми — ні. 

Насправді дуже легко скласти програму, щоб українська література не була про плач і горе. Але ж кому це вигідно. Тож те, що відбувається з нашою шкільною програмою, не є чимось унікальним. Будь-яка імперія, яка завойовує якусь територію, якусь іншу націю, вона її, серед іншого, фемінізує. Наприклад, у британській літературі⁶ фемінізували індусів, чоловіків з Індії, вони такі слабкі, безвольні, ліниві південці — є такий стереотип літератури. Такими змальовували і українців у російській літературі. І такими вони подобалися.

⁶ З 1757 по 1947 велика частина Південної Азії, на якій розташовані сучасні Індія, Пакистан, Бангладеш, М’янма, Шрі-Ланка, Непал і Бутан, перебувала в колоніальній залежності від Британської Імперії.

А українська література — про що? Вона селянська, тому що з точки зору імперії ми — селянська нація, яка не має своїх цінностей. Але фішка в тому, що росію неохоче визнавали імперією, тому що вони завоювали не заморські території, а близькі. А по-друге, завоювали дві культурно-вищі нації: українці і поляки.

Дуже важливою є проблема гендерної експертизи підручників. Тому що ніхто поки що на це не звертає уваги, а це дуже важливо. Бо дівчинка і хлопчик мають себе з кимось ідентифікувати. Як правило, ідентифікація відбувається за ознакою приналежності до чоловічої чи жіночої статі. Та коли в школі за цілий рік є дві авторки в курсі літературі та 20 чоловіків авторів, або, коли цілий рік вчать твори тільки про хлопчика, а діти питають, чому не було творів про дівчаток?

Це називається гендерна експертиза і в багатьох країнах вона — частина законодавства, ці питання жорстко відстежуються. Це треба робити, тому що мама мила раму, а тато дивиться телевізор — як у наших букварях — цього не повинно бути. 

• Ви вже трохи згадали про альманах “Перший вінок“, який побачив світ у 1887 році. Розкажіть детальніше, чим особливе це видання і яким було його наповнення? 

— Колись знаменита Симона Де Бовуар⁷, авторка книги “Друга стать“, шукала відповідь на питання, звідки почалася гендерна нерівність. Її відповідь спричинена тим, що чоловік мав сильніші, потужніші м’язи, ніж жінка. Отже, полювати на мамонта в нього виходило краще, ніж у жінки. Вона залишалася вдома підтримувати вогнище і носити хмиз для нього, а він йшов полювати. Але індустріалізація в сучасному виробництві, навіть в індустріальному суспільстві [показала, що] перевага в м’язах, окрім якоїсь праці — навіть не знаю якої — не має ніякого значення. Тут зникає одна з проблем гендерної нерівності. Далі починається територія гендерних стереотипів. 

⁷ Симона Де Бовуар – французька письменниця, екзистенціалістська філософиня, інтелектуалка, ідеологиня фемінізму

Розмови про права жінок почалися після Великої Французької Революції. Ця революція, а це рубіж XVIII ст., підносить проблему прав людини. Є церковні держави, але з’являється поняття громадянства і прав людини. Розмови про права жінок – це частина розмови про права людини. ХІХ ст. було сприятливим моментом, жінки пішли працювати на фабрики, які заковтували людей на світанку і виплювували вночі. Жінки починають працювати не вдома, а в публічному просторі, і починається боротьба за економічні права. Тому що жінкам платили за їхню працю менше, ніж чоловікам. Лише тому, що вони жінки. Отже, боротьба за економічні права пробуджує інтерес до політичного життя.  

Далі рух суфражисток з середини ХІХ ст. Починається боротьба за права: за політичні, за виборчі права. Читайте, Лесю Українку: вона говорить про те, що становище жінки в російській імперії, громадянкою якої вона була на Надніпрянщині, воно краще, ніж, скажімо, було в Болгарії — там більше відчувалися східні впливи, вже не кажучи про Москву.

Маніфестом рівності статей був смертний вирок Андрію Желябову⁸ і Софії Перовській⁹. Їх повісили разом, незважаючи на стать. Це, до речі, сюжет оповідання Подарунок на іменини Михайла Коцюбинського.

⁸ Андрій Желябов – один з керівників партії “Народна Воля”. ⁹ Софія Перовська – одна з відомих діячок “Народної Волі”.

Є оця долученість жінок до політичної боротьби. І водночас, як на Наддніпрянщині, так і в Галичині, від середини ХІХ ст. починається жіночий рух. Серед найважливіших документів ідеології жіночого руху тоді було слово “фемінізм”, яке, до речі, з’явилося в англійській мові лише наприкінці ХІХ ст.

В ХІХ ст. побутувало слово емансипація, вони були емансипантки, і однією з найважливіших праць була знаменита праця Джона Стюарта Мілла⁹. Знаєте, хто зробив перший її переклад в Російській імперії? Марія Маркович, українська письменниця, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Вона була емансипанткою.

⁹ Джон Стюарт Мілл – британський філософ, політичний економіст, теоретик протофемінізму. У 1869 році опублікував працю “Поневолення жінок”, над якою працював із феміністкою та філософинею Гаррієт Тейлор-Мілл.

Леся Українка, Людмила Старицька¹⁰, Олена Пчілка — вони всі були сестерами громади, були навчені до політичного життя. На Галичині цей [жіночий] рух починається як політичний. 1884 року Наталія Кобринська скликає жіноче віче у Станіславові (раніше – назва міста Івано-Франківськ, – авт.) 

¹⁰ Людмила Старицька – українська письменниця, громадська діячка українського жіночого руху. Донька Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка.

Завжди і понині проти фемінізму страшенно виступає церква, тому що вона у нас обстоює патріархальні цінності, на жаль. Я запитувала фахівців, ніде у святому письмі не написано, що жінка стоїть нижче за чоловіка. Та мене найбільше вражає, коли несуть охрещувати дитину, її мама не може зайти в церкву, бо вона, бачите, не чиста. Про це треба говорити. Церква має змінюватися, модернізуватися, ХХІ ст. як ніяк. Оці всі сюжети, ви знаєте, про що — говорити про “гріх Содомії” в ХХІ ст. і робити з цього проблему, я не знаю, як це можна взагалі назвати, крім якогось динозаврячого контексту. 

З ХІХ ст. жінка з середнього класу починає писати. “Перший вінок” задумала Кобринська, але коштів у неї не вистачало. Програмну статтю написала вона сама. Долучилася Леся Українка, також там була опублікована прегарна повість Олени Пчілки “Товаришки”. 

“Перший вінок” справді мав резонанс. Це було перше слово. Жінки заявили про те, що вони є окремою, так би мовити, силою літератури. 

Пізніше у радянській літературі жінки були на других рядах — майже не було помітних першорядних жінок-авторок. Десь мало не за півстоліття існування Шевченківської премії єдиною жінкою в списку була Ірина Вільде. Це не тому, що жінки не хотіли писати, а тому що їх маргіналізували. Чоловіки почали [писати] про щось важливе, про те, як партія керує будівництвом комунізму, як передові будівельники звели новий завод або піймали якогось американського шпигуна — це ж радянська література. Ну а жінки пишуть щось про кохання, мовляв, кому воно треба. 

Перша світова війна – це переломний момент в зміні становища жінки.

Це змінюється лише коли відбулися зміни в історії. До якогось моменту історіографія була переважно історією воєн і успадкування престолів. Коли ж історики почали дивитися на побут, на приватне життя, виявилося, що історія жінок може багато чого нам пояснити і розповісти. Це вплинуло так само і на сприйняття літератури.

Чому в 20-ті роки ХХ ст. враз покоротшали спідниці й сукні? Носили криноліни, шлейфи, сукні “в підлогу”. А потім різко стали носити міді. Все пояснюється не лише модою, бо вона ж соціально зумовлена. Перша світова війна – це переломний момент в зміні становища жінки. Чоловіків призвали на фронт, масова мобілізація майже по всій Європі. Жінки мусили зайняти їхні посади. Так стали розвозити пошту, водити транспорт, керувати комунальними службами, тощо. І виявилось, що вони непогано справляються. Коли чоловіки повернулися, вони вже мусили конкурувати за місця, а жінки не хотіли поступатися.  Для того, щоб їхати в трамваї на роботу, сукня з шлейфом — дуже не зручна штука. Тому спідниці покоротили, а потім згадали досвід великої бунтарки (мається на увазі француженка Коко Шанель, – авт.), яка першою почала носити брючні костюми, ну і далі вже штани, очевидно, стали атрибутурою.

• Після революції 1917-го та з приходом радянської влади з’явилася ціла низка інших жіночих видань, концепт у яких дещо змінився. Почали друкувати матеріали про рукоділля, кулінарію, догляд за дітьми. Можна зробити висновок, що гендерні ролі почали бачити по-іншому. Що саме змінилося? 

— Після прийняття Декрету, підписаного більшовицьким вождем 1918 року, було проголошено рівність статей, рівність виборчих правил. За буквою Сталінська Конституція була найдемократичнішою в Європі. Питання тільки в тому, чи ця демократія виконувалася. Зрозуміло, що це було лише на папері. Насправді це було потрібно для швидкої індустріалізації економічно відсталої країни.  

Можна продемонструвати це тим, як будували Дніпрогес: крім іншого, це була велика пропагандистська кампанія. З одного боку, туди втікали куркулі від розкуркулення, тож комусь там врятували життя. З іншого, там керували всім американські інженери, бо у нас своїх не було. Але переважно це була ручна праця. Люди мішали бетон у ямах босими ногами, возили ручними візками цеглу, і так далі. Це все супроводжувалось пропагандистською кампанією. Було написано багато романів, в яких розказували про так зване соціалістичне змагання між жіночими бригадами і чоловічими. Доблесть жіночої бригади, дівчаток у червоних косинках — вони у змаганні перемішування босими ногами в ямі бетону перемагали чоловіки. 

За часів Другої світової війни ідеологія різко змінилася. Жінка має народжувати солдатів, це її основна роль. В будь-якій тоталітарній ідеології, тоталітарній державі може бути одне-єдине божество. Цим божеством були Сталін, Гітлер. Не може бути обожнювання жінки, тому що є диктатор, [якого треба обожнювати]. 

Коли у 1960-ті почалася лібералізація, з’явилися журнали, про які ви питаєте. З одного боку, журнал називався “Радянська жінка”. Там є багато статей про доярок, свинарок, робітниць верстата. Але в кінці будуть якісь моделі блузок чи спідничок. І це єдине, що було. Бо індустрії моди ж не існувало, все було в тотальному дефіциті.

• Після того, як Україна здобула незалежність, у нас з’явилося засилля жіночих та чоловічих журналів, які були складені за схожими канонами. Чоловічі — про автомобілі, спорт, секс, з голими жінками на обкладинці, жіночі — про рецепти, моду, косметику, поради щодо того, як задовольнити чоловіка в ліжку, догляд за дітьми. При цьому більшість ще і приходили до нас з російського ринку. Та зараз бачимо, що з того часу знову багато що змінилося, і почало з’являтися чимало онлайн-видань, які можуть позиціонувати себе як жіночі, проте теми там зовсім інші: фемінізм, наприклад. Чи це свідчить про те, що у суспільстві дійсно відбуваються якісь важливі зміни, погляди на гендерні ролі? 

— Фемінізм — не лише про те, що ми говорили на початку, не лише про участь в системному житті. Стереотип, ніби феміністки не люблять чоловіків, є завжди. Навпаки ж, чоловікам це має бути вигідно. Я феміністка, і це означає, я беру за себе заробляння грошей, я навпіл ділю обов’язки, я йому навпіл допомагаю. Мені завжди пояснювали, що мене ощасливлюють, мене утримують, а я така божественна красуня. А тут я кажу: не треба мене утримувати, я сама стою на ногах, тобі ж легше буде. Чому ж чоловіки це так заперечують?

Найбільша революція, яка відбулася впродовж ХХ ст., як на мене, це революція у стосунках між статями. Від цього виграли всі — і жінки, і чоловіки. 

Крім фемінізму існують і так звані маскулінні студії. Станом на сьогодні чоловік, який буде змушувати дружину ховатися від гостей у кухні, уже просто смішний. Мене страшенно радує, коли я бачу молодих чоловіків, молодих татів, які несуть в слінгах дітей. Це нормальне, щасливе батьківство. Феміністки повернули батька в сім’ю. Бо раніше ж вважалося, що “це ж не баба”. Батько у цій класичній патріархальній родині не був причетний до виховання дітей. У чоловіків відбирали право батьківства.

Всі ми люди, переживаємо якісь травми, і нормальною реакцією на травму може  бути плач, правильно? Так от, жінці гоже плакати. Але, ну, ти ж чоловік, чого ти, чого ти? Тобто, чоловікам треба не показувати свій бій, бо це “не по-чоловічому”. Чоловікам там не можна демонструвати якихось ролей, бо це “не по-чоловічому”. Це все так само пригнічувало чоловіка. Тобто горизонти очікувань, які перед ними виставляли, були неадекватними.

Про цю кризу маскулінності дуже добре написав Сергій Жадан. Що відбулося в 90-ті роки? Військово-промисловий комплекс падає, підприємства закриваються. Це досить масове явище. Чоловіки лежали на дивані, в кращому разі — впадали в тяжкі депресії. А жінки, які завжди менше піддаються ідеології, взяли картаті торби і десятьма електричками їхали в Польщу торгувати. І на цьому ми вижили. Тому що у жінок включився інстинкт вижити і врятувати дітей. Що ж до чоловіків, то це про “я був інженером, а от тепер поїду, в Польщу якимись нитками торгувати — негоже мені”.

У перші місяці війни я відмовлялася від всяких розмов про гендер.

Чесно кажучи, у перші місяці війни я відмовлялася від всяких розмов про гендер, бо мені здавалося, що це не релевантно для ситуації. Але потім мене відпустило. З одного боку, я маю почуття вини, бо мій син воював, а я не воювала, наприклад. Але треба віддати шану і повагу тим жінкам, які рятували дітей в цій ситуації. Так, чоловіки пішли воювати, але вони [жінки] лишилися без нічого. А дітей куди?

Війна – це ситуація, коли дуже складно говорити про ліберальні цінності. Багато ліберальних цінностей ми виносимо за дужки, тому що війна. Не може військо існувати на ліберальних цінностях. Але це екстрена ситуація, виняткова. Якщо після війни цю диктатуру продовжити, ми пропадемо. Вірячи в перемогу, ми маємо будувати державу з ліберальними цінностями, в якій всім буде однаково комфортно. 

Авторка: Олександра Горчинська

Фото: Дмитро Ларін

Ця публікація розроблена ГО “Жінки в медіа” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.