«Мистецтво — те, що допомагає нам зафіксувати пам’ять». Інтерв’ю з мисткинею Алевтиною Кахідзе 

Мисткиня Алевтина Кахідзе — про проєкт, присвячений життю мами у окупованій Жданівці, феміністичні теми у власних роботах, спорідненість українців та українок зі своєю землею та роль мистецтва у фіксації пам’яті. 

Алевтина Кахідзе — українська художниця та перфомансистка, співзасновниця приватної резиденції для іноземних художників та художниць у селі Музичі. Народилася у місті Жданівка, що на Донеччині. Є лауреаткою Премії Малевича 2008 року від Польського Інституту у Києві, та Women in Arts — премії, яка відзначає досягнення жінок, які працюють у сфері культури та мистецтва. 

У 2014 році після окупації частин Донецької та Луганської областей Кахідзе створила проєкт “Клубника Андреевна”, у якому розповідала про життя своєї мами, яка залишалася у окупованій Жданівці. Мати художниці померла на блокпосту в січні 2019 року, по дорозі на підконтрольні Україні території. 

Чимало робіт Кахідзе присвячені фемінізму та розповідають про різноманітні виклики, з якими стикаються сучасні жінки. В 2006-у році Алевтина Кахідзе виконує перший перформанс “Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі”. Мисткиня сидить навпроти великого дзеркала у кімнаті, вхід до якої дозволено тільки чоловікам. Коли вони заходять до зали, то опиняються за спиною художниці — так, що вона бачить їхні відображення за собою. Назва перфомансу є відсилкою до популярних раніше ворожінь: незаміжня дівчина, звертаючись до дзеркала у ніч на зимові свята, як-от свято Андрія або на Василя та Маланки, просить “судженого” показатися їй у дзеркалі. 

У інтерв’ю NV Алевтина Кахідзе розповідає про те, чому важливо зафіксовувати все, що відбувається навколо, зокрема й через мистецтво, згадує, як вперше усвідомила свою приналежність до фемінізму та розмірковує над тим, чи може мистецтво бути “поза політикою”. 

• Коли готувалась до інтерв’ю, побачила, що серед іншого вас називають медіа-художницею. Що це таке? І що таке медіа-мистецтво?

— Це коли художниця не тільки малює, не тільки займається живописом, а й використовує інші медіа, як фотографія, відео, інсталяції, тексти, аудіо. Все, що допомагає нам комунікувати, це є медіа. І я працюю з усіма його видами. 

Я використовую для певної ідеї чи проєкту ту форму медіа, яка підходить найбільше. Я просто емансипована до медіа людина. 

Коли я побачила всі ці зруйновані будинки поруч з моїм селом Музичі, в Ірпені та в Мостищі, подумала, що це однозначно треба знімати камерою 360, адже скільки не малюй, все одно це не передати.

• Після закінчення Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури ви навчилися в академії Jan Van Eyck в Нідерландах. Й говорили в медіа, що саме ця школа сформувала вас, як мисткиню. Як ви думаєте, на скільки зараз важливо українським митцям здобувати європейську освіту?

— Якісна освіта — потрібна, не обов’язково закордонна. Але, на жаль, у нас із державною освітою великі проблеми, адже крім приватних закладів у нас нічого немає. 

Я вступала до НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, – авт.) три роки, зараз трохи жалкую, що витрачала на це стільки часу. Треба було навчитися малювати людину, як вона є — такі вимоги, проте я не малюю людину зараз так, як вимагалося на вступних екзаменах. На щастя, чи на жаль. 

• В Україні досі немає і жодного державного музею сучасного мистецтва. Чому? 

— Тому що не всі розуміють, що для того, щоб ми були захищеними, ми повинні мати не тільки армію, а також і культурні інституції.  

Зараз багато говорять про деколонізацію. Що таке бути незалежним від минулої імперії? Це бути суб’єктивним через власні культурні інституції. Як це так, що художники сучасні є, а музеїв сучасного мистецтва немає. Все, що відбувається зараз в культурі, воно має бути десь зафіксованим. І це має робити музей. Мистецтво — це також і про пам’ять. Бо ж наша людська пам’ять — лімітована. І допомагають її зафіксувати медіа та мистецтво. Без пам’яті [про минуле] ми не можемо уявляти наше майбутнє. 

• У нас часто кажуть, що щось “не на часі”, треба спочатку перемогти, а потім — усе інше. 

— Це одночасно робиться. Знову ж таки, це про медіа: як швидко ти можеш зафіксувати все, що відбувається. Це може бути папка на телефоні, де ти записуєш все, що відбувалося під час спроб окупувати Київ. Люди вже не пам’ятають, як саме все було і що точно відбувалося, скільки не було світла, хто коли поїхав, і так далі. Я все записувала і замалювала. У мене в майстерні є та мапа, куди я відразу все вносила. 

В рамках проєкту “Клубника Андреевна” я фіксувала життя моєї мами на окупованих територіях Донеччини [ще до початку повномасштабної війни]. Те, про що там говорили, що відбувалося загалом, про те, коли з’явилися “картки” після “націоналізації” ПриватБанку [сепаратистами, які окупували території Донеччини та Луганщини]. Мама відсиділа два з половиною місяці у підвалі — ще в 2014-му. Я все записувала про неї також. 

Нам все одно доведеться з цим зустрітися. Це все — про неспівпадіння досвіду, те, через що нам складно буває знайти спільну мову з Європою. Деякі з нас так само не розуміли багато чого, коли у нас окупували території ще у 2014 році. 

• Чи вдалося вам після смерті матері з’їздити до її дому, побувати там?  

— Жданівка — маленьке місто, 13 тисяч людей. У школі [на стенді] висить моя фотографія, бо я добре вчилася. Потім туди приліпили також фото [одного з ватажків самопроголошеної Донецької Народної Республіки Олександра] Захарченка. Мені складно було уявити, як я іду по Жданівці. 

• Після початку війни на Донбасі та окупації Криму в 2014 році багато українських артистів продовжували виступати в росії або співпрацювати з нею, аргументуючи це тим, що “мистецтво має бути поза політикою”. Як гадаєте, звідки взялася ця думка?

— Навіть я їздила у росію, якщо чесно, і брала участь у мистецьких подіях десь до 2017 року. Але не через те, що культура і політика — це розділені речі. Я вірила, що можу довести “свою правду”. 

Я дійсно їздила туди і розповідала там про “Клубнику Андреевну” — в Москві, у мене навіть є відео, де москвичі читають мої тексти про маму. І тоді я щиро вірила, що це може щось змінити. Я просто помилилася. Або ж це вплинуло на ту аудиторію, яка геть нічого не вирішує. 

Є багато моїх колег, які згадують мені те, що я їздила до росії раніше. Мені ж здається, що я не розуміла до кінця ні людей в росії, ні процесів, які там відбувалися. 

• Як змінилися погляди на мистецтво, яке розповідає про війну в Україні, у публіки? Зокрема у іноземної. 

— За моїми спостереженнями, якщо порівнювати візуальне мистецтво, наприклад, з літературою, то треба трохи часу для того, щоб перекласти літературні твори. З візуальним — простіше, зображення можуть комунікувати без перекладу.

Мені здається, що українське мистецтво нарешті відкрили. Є очевидний показник: у мене в кілька разів більше купують роботи музеї західних країн, причому, також і досить великі, як-от Галерея Тейт Модерн у Лондоні, й приватні колекціонери. І не тільки роботи, пов’язані з війною. 

• Ви позиціонуєте себе як феміністка — як зрозуміли, що ви є нею, і коли? І що для вас фемінізм?

— Я думаю, це відбулося якось інтуїтивно, коли я ні теорії фемінізму не знала, ні того, як відслідкувати по своїх роботах, що ти робиш феміністичне мистецтво. Та коли потрапила в академію Jan Van Eyck, почала показувати свої роботи, а викладачі казали: “О, це так феміністично”. А я така: “Серйозно?”

Я думаю, моя перша феміністська робота була — це 2003 рік, і з тих пір я, здається, торкнулася всіх тем, яких можна було. Це і про зовнішність, і про дискримінацію, і про репродуктивний тиск. Зараз я кажу, що мені залишилося ще розповісти про жінок у віці за 50 у менопаузі. І тоді я увесь план виконаю та перевиконаю. Тому що в українському мистецтві немає такої роботи. 

• У одному з інтерв’ю ви розповідали, що придумали проєкт “44” як відповідь на ейджистські прояви: мовляв, треба бігти народжувати дітей, поки ще не пізно. Як часто взагалі стикаєтеся з ейджизмом? Від кого і в яких ситуаціях? 

— Це одна з найкращих моїх робіт. Тоді стільки жінок написали мені “Дякую”, “Жіноче дякую”. Я навіть сама не очікувала, що така вийде робота: проста, зрозуміла і для мистецького середовища, і поза ним. Взагалі я з родини, де одна половина родичів — це грузини. І там все це [репродуктивний тиск] проявляється ще більше. 

• Ваш перфоманс “Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі” отримав багато відгуків від мистецьких критиків і критикинь та в медіа. Чому вирішили зробити його? 

— Це було майже двадцять років тому. Але відгуків в той час від мистецьких критиків геть не було. Тільки потім з’явилися. Спочатку я намалювала цю ідею звичайним олівцем ще під час навчання у академії. Згодом перетворила його на перформанс.

Під час цього перфомансу до кімнати могли потрапити тільки чоловіки, але жінкам було цікаво, і вони намагалися туди зайти. Я ж відчувала наперед, що жінки мають бути обурені тим, що так сталося. Дві жінки переодяглися в чоловіків аби потрапити в простір. Їм дозволили увійти, що вважаю правильним.

Я цікавилася ворожіннями і завжди думала, чому гадають саме жінки. Чому чоловік начебто як сам може збудувати власну долю, не зважати на випадок. А гадання — це дуже про випадок. Тому що ти цим себе заспокоюєш: о, подивлюся, а що там в мене буде, а не сам береш і робиш. Наче як воно мало би саме собою статися на краще. 

Коли я тільки почала працювати, то розповідала чоловікові свої ідеї. Він завжди мав що сказати, і я зважала на його думку. Я відчувала, що проблема не в тому, що він критикує, а в тому, що я не можу не зважати на його критику. Часто робила, як він казав, виходило якось не так, але у мене не вистачало сил аргументувати йому, чому я не хочу брати до уваги його критику. Тож я вирішила просто нічого йому не розповідати про те, що роблю, рік. Важко було сказати самій собі, що ти сама. Але тоді я навчилася. Це перше, що має подолати жінка, якщо тебе не вчили самостійно приймати рішення. 

Якщо би я була з моїми мізками зараз, але 20 років тому, я би взагалі не виходила заміж. Вважаю, що це взагалі застаріла ідея — братися. 

• Чоловік не образиться, коли прочитає це інтерв’ю?

— Я про це взагалі не думаю. Може й образиться, але мене це не образить, я поясню йому себе. Можливо, він теж так думає, хто зна. 

Взагалі якщо згадати теорію, то шлюб — це частина капіталістичного суспільства, це про поєднання капіталів і багато ще чого.

• Або концепція про те, що нам потрібно шукати свою “половинку”, бо самі по собі ми “не цілі”. 

— Коли тобі вже 50 років, ти запросто можеш уявити себе з різними людьми: з одним ти робиш це, з іншим інше, з третім — ще щось. 

• Повертаючись до теми про ворожіння — зараз це все знов стає дуже популярним, як-от гадалки, карти Таро і так далі. 

— Та карти Таро, як на мене, це трохи про інше. Це така внутрішня фасилітація, я думаю, це також робота про те, як ти знаєш себе. А фемінізм у жодному разі не може відбутися, якщо ти не знаєш себе. Але це не про оце сліпе “суджений, ряджений, з’явись мені у дзеркалі”. 

• У роботі “Битва за смисли: як українське мистецтво змінює світ” Тамара Злобіна пише, що “Для українського феміністичного мистецтва узагалі характерні дві основні теми – вимушеного оніміння й знерухомлення” — те ж саме, до чого вдавалися і ви у своєму перфомансі “Тільки для чоловіків”. Чому саме так?

— Це та позиція, яка нам притаманна. І якщо говорити саме про ворожіння і про мій той перформанс, то я залишилася нерухомою, але змінила все навколо. Змінила правила навколо. 

Деколи можна використати це. Дуже багато нам закидають, чому жінки мілітаризуються — це ж насправді знаряддя патріархату, бути мілітаризованій. Але чому? Ми робимо те, що робили постійно — захищаємося. Це, до речі, аргумент Вікторії Амеліної. 

• У 2023 році ви отримали нагороду Women in Arts — розкажіть, що це за нагорода, і чи очікували, що вона дістанеться вам?

— З нагородами така річ, що дуже часто тебе декілька разів номінують. Тож я кілька разів потрапляла у цей шорт-ліст. В будь-якому разі, коли ти отримуєш нагороду, це означає, що ти — непогана художниця, але й пам’ятати, що визначення найкращої завжди суб’єктивне. 

Коли вперше отримала Малевича¹ у 2008 році, тоді не знала, як з цим впоратися: на тебе всі дивляться і очікують. Але ж найголовніше — зрозуміти, про що ця премія. Так я почала більше вивчати Малевича, а саме його зв’язок з Україною, та звертати увагу на особливості шляху жінок у мистецтві.

¹ Премія, названа на честь художника Казимира Малевича. Започаткована Польським Інститутом для митців які народилися в Україні

• Над якими проєктами працюєте зараз? 

— Освіта дуже важлива для мене, і те, щоб вона змінилася. Тому я викладаю. Також адвокація України, чим є наша війна — багато робіт в мене про це. На жаль, треба також пояснювати [через мистецтво], де саме в російській культурі присутня імперськість. Й цим дуже багато займаюся. От в Цюріху робила перформанс про Чехова… І знаєте, подіяло. Сказали, що не знали, що українську мову забороняли. Мовляв, не розуміли, що Чехов про українців у росії пише у [своїй роботі] “Человек в футляре“, але чому вони там, в росії, не пояснює. 

Навесні, у березні 2024-го, на Malta Biennale 2024 буду доводити, що Одеса — не південь імперії, а північ Середземномор’я, що Одеса  — не “російський город”. 

І надалі роблю проєкти із рослинами. Ця тема рослин виникла в мене тоді, коли ми з чоловіком переїхали у село. Й усі сусіди боролися з бур’яном, а я почала вивчати цей так званий бур’ян. Виявилося багато цікавого, наприклад, найагресивніші так звані бур’яни — це рослини, які потрапили до нас з інших континентів з початком колоніальної епохи, коли люди перевозили не тільки людей, а й рослини. На прикладі саме таких рослин відчутно, наскільки ця тема деколонізації складна і неоднозначна. 

Але загалом тема з землею у нас — дуже жіноча. Тому що жінки досі найбільше займаються землею. Чоловіки на тракторах, а жінки — тяпають. Й у радянські часи ця тема землі була маргіналізована навмисно: копатися у землі, значить бути селюками. Тому що це про незалежність — виробляти власну їжу, що є одним з ресурсів. Я навіть почала створювати плакати із написами “Gardening is sexy!” (з англ: Садівництво – це сексуально, авт.) І майбутнє, думаю, буде битвою за ресурси. Україна ж в цьому контексті — дуже важлива точка на планеті. 

Авторка: Олександра Горчинська

Фото обкладинок: Олександр Коваленко

Ця публікація розроблена ГО «Жінки в медіа» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.