Світлана Моренець – 25-річна українська журналістка. Нині працює у британському The Spectator – найстарішому щотижневому журналі у світі. Отримала нагороду молодої журналістки року на Press Awards UK 2024.
У поясненні вибору судді сказали, що «її погляд зсередини дозволяє надати чітке (не кажучи вже про блискучо написане) розуміння конфлікту в Україні, яке може не дати навіть найдосвідченіший іноземний кореспондент».
Свою нагороду Світлана охарактеризувала як довгий шлях «від життя в палатці на автострадах до Лондона».
В інтерв’ю «Жінки в медіа» Світлана розповідає, як потрапила у журнал, з якими викликами там зіштовхнулась, і як бажання побачити світ її зрештою сформувало, попри пережиті небезпеки.
Як потрапила в The Spectator
На сайті The Spectator я знайшла колонку твого редактора. Він там пише, що коли ти побачила їхнє оголошене про стажування, знала з політиків лише Бориса Джонсона. Виграла не лише стажування, але й роботу в журналі й сидиш тепер поруч з ним. Як ти подалася туди?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була у відпустці в Іспанії з двома сукнями у валізі і ноутбуком – завжди таскаю його з собою. Літак назад був 25-го лютого. Зрозуміло, що я нікуди не полетіла.
Перші тижні залишилася в Іспанії, думала, що робити. Оскільки я все життя була спонтанною людиною, і автостопом Європу об’їздила в студентські роки, і в окупованому Криму писала репортаж, то вирішила, що треба поїхати кудись, де можу працювати журналісткою в англомовному ЗМІ.
Обрала Британію, взяла квиток і поїхала (сміється). Коли пішла в джоб-центр, там сказали: оскільки я іноземка, ще й з Східної Європи, можу навіть не мріяти працювати в британському ЗМІ. Типу йди прибирай будинки.
Я: ОК, не проти прибирання, якщо нічого не знайду, буду. Почала подаватися в різні ЗМІ. Але в мене не було жодного тексту, опублікованого англійською, були лише українською. І мені ніхто не відписав. Нуль. Навіть відмови не приходили два місяці. Тож я почала подаватися на стажування.
Тоді не знала про The Spectator. В Україні ми знаємо BBC, The Telegraph, The Guardian. Думала: може, це маленьке локальне медіа? (сміється). У журналі була схема анонімних заявок: виконуєш завдання, пишеш текст англійською, і відповідаєш на питання. Не треба надсилати статті і резюме. Мені попалося питання: хто б з британських політиків виграв гру Кальмара?
Оскільки я знала тільки Бориса Джонсона, то написала його, і вигадала купу причин чому (сміється). Почитала журнал, знала, що його там не дуже люблять, хоча він колись був тут головним редактором. Мене відібрали. Стажування мало бути лише п’ять днів.
Я знала англійську, але ще не звикла до британської вимови. Коли прийшла в понеділок на першу редакційну планірку як стажерка, то нічого не зрозуміла, що вони говорили.
А головний редактор ще й із Шотландії з таким акцентом, що досі його не розумію. Він трохи ображається (усміхається). При першій зустрічі він мене щось питає, а я стою, усміхаюся, думаю: «Довго я тут не пробуду».
Але звиклася. Їм було дуже цікаво, оскільки повномасштабне вторгнення почалося, вони почали писати про Україну, але всі їхні дописувачі були колишніми кореспондентами в Москві і всі їхні джерела були з Росії.
У першому тексті я трохи розповідала про себе, чого приїхала, про вторгнення, що війна насправді триває вже 10 років. Тоді зрозуміла, що треба абсолютно все розжовувати. Наприклад, що Революцію Гідності не Америка спонсорувала, що ми, і «Азов» – не нацисти.
Все, що російська пропаганда там розказує, мені треба розжовувати в кожному маленькому тексті. Іноді заздрю журналістам, які пишуть на українську аудиторію, бо там і так це знають.
5 днів стажування переросли у два тижні, далі – в місяць, і я залишилася, заключили контракт. Уже два роки працюю.
Ти десь навчалася «writing English», щоб писати статті? Маю знайомих, які проходили в Україні окреме навчання саме для цього.
Я ніде не вчилася, як писати. У мене в школі був репетитор останні два роки, щоб ЗНО скласти і вступити в університет на журналістику. І ще в подорожах англійською мала говорити. Це все, що у мене було.
Перші 2-3 місяці у Spectator мене дуже переписували, бо я перекладала речення з української на англійську. Для них вони звучали дивно. Дуже запереживала, що так переписують, але мені казали, що є купа редакторів тут, яких найняли редагувати тексти. Це їхня робота, не переживай. Головне — зміст. Підбадьорювали постійно. Зараз вже набагато краще пишу.
У британському журналізмі прийнято, що журналіст висловлює свою думку в текстах. Мене все життя в Україні вчили, що я тільки оповідач. Я довго перевчалася з цього.
Мій редактор перші місяці казав: «Ти – частина історії, людям цікаво читати ще твою думку, бо ти українка». Зараз вже менше даю свою думку, вже і редактора перевчила, що хотіла б ще трохи оповідати історію, не бути її частиною.
У який момент вирішили, що ти лишаєшся в журналі і стаєш stuff writer?
Десь за два місяці ми запустили щотижневу розсилку «Україна в фокусі», яку досі роблю. Це був експеримент. Мій редактор сказав: «Якщо на розсилку 100 людей підпишеться, то вже успіх».
Запустили розсилку в інших їхніх розсилках, що думаємо ще таку запустити, хочете – підписуйтеся. У перший день підписалися щось 300 людей. Я йшла якраз з роботи, дзвонить редактор, щасливий! Каже: будемо робити розсилку на 300 людей. Зараз там уже понад 15 000, без реклами. Вони хочуть читати щось про Україну щотижня, що в нас за тиждень сталося.
Коли за мною була ще й ця розсилка, не тільки тексти, то будо «о, добре тебе мати». Я пушила їх мене найняли, бо вони казали з місяця в місяць: «Прийди ще на місяць, на два». Кажу: це не дає впевненості в майбутньому, я не можу нічого планувати, чи шукати іншу роботу, чи повертатися в Україну…
І ми домовились, хоча в них не було відкритої позиції в журналі. Більшість їхніх дописувачів – позаштатні, на фрілансі. У штаті більшість – редактори, аналітики, СММ-ники. Під мене створили посаду. Я в них єдина з офісу, хто їздить в відрядження, їжджу в Україну робити репортажі.
Про роботу з британською аудиторією
Ми звикли бачити Британію як міцного союзника, думати, всі британці проукраїнські. Та з твоїх дописів в Instagram зрозуміло, що це не зовсім так, і тобі доводиться багато працювати з британцями, пояснюючи, що відбувається. Ти писала і про купу хейтерських коментарів під статтями.
Ой, так (сміється). Спочатку були коментарі «Як молода висвітлена блондинка може щось знати про війну?». Я була б рада нічого не знати, та, на жаль, трошки знаю.
Був навіть випадок, коли хтось почав писати на мою пошту, ніби редактор призначив його моїм асистентом і він хоче знати, над чим я працюю. Нам довелося блокувати цю людину на всіх ресурсах.
У перші місяці я читала всі коментарі, було так важливо, що люди скажуть. Може, допоможуть щось покращити, або мають запитання про Україну. Та 95% коментарів було про «їдь назад», або «це війна Америки і Росії».
Я беру участь у багатьох дебатах тут. Часто організатори запрошують людей з проросійськими поглядами. Іноді я така втомлена, не хочу туди йти, але знаю: якщо не піду, там не буде жодного українця.
Перед першими дебатами я так переживала, ноги трусилися. Було страшно не зрозуміти аргументи суперника англійською, більше за це переживала, ніж за сенси.
Була друга година дня. Навпроти нашої редакції є паб, де журналісти постійно після роботи тусять. Я пішла туди: «Дайте шот текіли». Випила два.
Тоді у розпалі дебатів опонент назвав мене націоналісткою, що не можна нам допомагати, що ми корумпована країна. Я відповіла. що називати нас націоналістами – комплімент, бо це означає, що ми любимо свою країну, А він так розізлився: «Ти донька Бандери!». А весь зал «уууууууууууууу».
Більшість британців підтримують Україну, думаю, тому, що в них не зажила ще травма після Другої світової війни. І вони якоюсь мірою розуміють нас. Хоча й не розділяють нашої любові до Бориса Джонсона, в нього тут погана слава. Зазвичай, коли він щось робив не те в Лондоні, і це було в новинах, він швидко збирав речі та їхав в Україну оголошувати новий пакет допомоги, бо його тут люблять.
Іноді навіть мої колеги забувають, що я з України, [ставляться, ніби] просто пишу про неї, ніби нічого не відчуваю при цьому.
Була десь сьома ранку, ще сплю, дзвонить редактор: «Ти вже пишеш текст?». Це був жовтень, коли на Київ багато ракет запустили. І я: блін, мені писати друзям, плакати, чи писати статтю?
У журналу є автор, з яким ми ненавидимо один одного, бо він пише трохи на російську сторону. Я вичитую всі його статті, і коригую деякі моменти. І коли деякі люди в офісі починають говорити, що підтримують його думку, починають говорити: а сенс допомагати Україні? чому ми шось їм винні, у нас досі медицина погана в Британії…
Я це все слухаю. Було таке, що я після такої ранкової конференції йшла в туалет і плакала там. А потім поверталася. Бо якщо буду при них плакати, виглядатиму непрофесійно. Якось уже до таких ситуацій звикла. Постійно з ними сварюся (сміється).
Як потрапила на конкурс, де змагаються медійники провідних британських ЗМІ
Як ти потрапила на Press Awards UK?
Номінували колеги. Я не знала про це. Самі вибрали мої тексти, самі написали опис. Я про це дізналася, коли вже оголосили шортлист.
Сиджу, а навпроти колега каже: «О, Світлана, ти в шортласті!». – «В якому?».
Після цього редактор щодня впродовж місяця казав, що я не виграю. Бо це дуже конкурентна категорія – для молодих журналістів, туди всі подаються.
Тому на нагородження я пішла, нічого не очікуючи, розслаблена. І тут мене оголосили [переможницею].
Була в шоці, досі, мабуть, не усвідомила значення цього.
Я перша людина з журналу The Spectator, яка виграла нагороду від Press Awards.
The Spectator були номіновані багато разів, але зазвичай дуже великі газети перемагали. Spectator ніколи. Тому для них це теж велика подія.
З пояснень жюрі, чому виграла Світлана: «Світлана попередила про небезпеку гучного «весняного контрнаступу» України минулого року у спосіб, який міг здатися незручним для неукраїнських журналістів: «Деякі в українському уряді були надто зайняті рекламою контрнаступу, а не підготовкою для цього, і забезпечення того, щоб кожен солдат мав усе, що йому потрібно».
Так само складним було розслідування корупції та бюрократії, які перешкоджають доставці життєво необхідних медзасобів пораненим фронтовикам. «Солдати гинуть сотнями, а то й тисячами через погане медичне забезпечення. Проблема ігнорується військовою ієрархією», – написала вона, додавши, що відмова Києва оприлюднити кількість убитих і покалічених «перешкоджає перевірці».
Несерйозно ставлячись до свого особистого зв’язку з війною, Моренець «додає вкрай необхідного голосу до часто формульного висвітлення подій в Україні».
Репортаж з окупованого Криму
Я тепер мотатиму назад. Те, наскільки ти сміливо поїхала в Британію, стукалася у журнал, є свідченням глибшої історії. Коли тебе в коментарях вітали, ти відписала, що це був довгий шлях «від життя в палатці на автострадах до Лондона». Що тебе сформувало до тієї журналістки і авторки, якою ти стала?
Коли почалась Революція Гідності, мені було 16 років. Я була ще в школі в Хмельницькій області. Коли почалося вторгнення на Донбас, я ще вибирала, ким хочу бути.
Любила писати, але ще не думала про журналістику. Роздумувала щодо вчителя української історії, як мій вчитель, якого дуже любила і який надихав. Одна з найрозумніших людей, яких знаю. І його забрали на фронт.
Він повернувся іншою, знищеною людиною. Було важко дивитися на це, я завжди його сприймала як фігуру батька. Він пішов зі школи, все закинув. І чогось мені захотілося бути журналісткою.
А вже коли стала студенткою і навчалася в Острозькій академії, намагалася вирватися з маленького Острога, бо там не було що робити (сміється). Подавалася на різні стажування, де тільки могла.
Дуже хотіла податися на конкурс художніх репортажів «Самовидець». Вже тоді їздила автостопом в Україні, поїхала так у Грузію. І така: «Поїду в Крим».
Він тоді вже трохи зникав з новин, я хотіла почути від місцевих, що вони про це думають.
Мені було 18 чи 19 років. Це була авантюра, яка сформувала, ким хочу бути. Не сказала ні батькам, нікому, що їду. Коли була на умовному кордоні між нашими і росіянами, якраз зв’язок мав зникнути, написала мамі, що «я в Криму, не переживай, скоро буду» (сміється). Уяви, що твоя донька… Не знаю, як мама зі мною говорить.
У Криму мене ніхто не знав, тож я прикинулася туристкою, що їде до друзів, взяла палатку, каремат, рюкзак. Проходила блокпости росіян з Херсонської області в Крим. Дуже їм посміхалася, що йду в гори. Зараз такого б не повторила, бо це було тупо. Якби вони дізналися, що писатиму текст, може, в тюрмі б сиділа.
Понад місяць я автостопом їздила навколо Криму. Жила в палатці на дорогах, у парках. Якось на березі заснула, поставила палатку, шторм був у ту ніч. Палатка промокала. Мене ледь не знесло в море. І захворіла тоді. Тієї ночі 100 разів пожаліла, що все це роблю.
Я говорила з місцевими, іноді російською, притворялася росіянкою. Багато звинувачували Україну, що ми їх покинули напризволяще, що не пішли їх відвойовувати, як тільки там російські війська з’явилися.
Говорила з кримськими татарами. Зустрічалася з ними в їхньому підпільному кафе. Тільки почала в них розпитувати про Україну, вони: «Журналістка?». Кажу: «Я так швидко спалилася?». Відповіли, що такого ніхто не питає, бо дуже небезпечно.
Мене надихнули люди, яких зустріла в Криму. Одна жінка зупинилася мені, хоча зазвичай жінки ніколи не зупиняються. Я сіла в машину, а в неї на радіо – українська музика. Вона: «Оой!». Почала розказувати за себе, запросила додому.
Я спочатку поїхала далі. Застопила далекобійника. Він намагався мене зґвалтувати, я втекла. Подзвонила тій жінці о першій ночі, дуже плакала. Вона мене забрала додому. Заходжу в будинок, а він як музей української культури: рушники, прапори, статуї козаків… Кажу: «Не страшно вам? Якщо сусіди побачать?». Каже: «Не запрошую сусідів, бо їм не довіряю».
Коли вже наші в контрнаступі були під час повномасштабної війни, і по Криму стріляли ракетами, вона мені писала: «Скоро звільнять наш Крим, ми дуже чекаємо».
У ту поїздку я зустріла багатьох людей, які чекають на нас, і написала репортаж, що вони хочуть бути почутими. Щось тоді у мені помінялося. Зрозуміла, що хочу в цьому напрямку продовжувати. Не шкодую, що поїхала, але нікому не рекомендую такого, настільки здоров’я своє тоді вгробила.
Цей репортаж опублікували в «Самовидці, я зайняла третє місце. Недавно перечитала той текст, думаю, що трохи вже виросла як журналістка, зараз багато чого б змінила в ньому, але на 18 років це було нормально.
Авантюра ж не з’являється з нічого, щось у тобі мало підштовхнути до цього.
Я виросла в маленькому містечку. Ми з мамою небагато жили і нікуди не їздили. Мама побачила море вперше минулого року, коли я її привезла, це була моя дитяча мрія. У мене ще брат маленький, 9 років. Це найкраще, що робила в житті.
Думаю, мені завжди хотілося якось трохи вирватись, побачити світ. Ще в дитинстві для мене цим світом були книги.
У нас в садку ріс горіх. Я завжди вилазила на найвищу гілку, щоб не знайшла мама і я не копала город (сміється) і читала там книги. Знала, що є більший світ, ніж Понінка. Хоча дуже її люблю.
Коли в університеті зустріла Іру Гоюк (журналістка також. – Жінки в медіа), поїхала з нею вперше автостопом до Рівного на конференцію для журналістів.
До цього я завжди думала, що для подорожей потрібно багато грошей. Що колись мені буде 35, я назбираю гроші і поїду в першу відпустку за кордон (сміється).
Іра показала, що не обов’язково мати гроші, щоб бачити світ. Можна і так поїхати. І я почала їздити автостопом. Якось поїхала так з Києва до Португалії з другом, щоб побачити океан, і в нас було на двох близько 100 євро на півтора місяця, жили в палатці.
Щодо авантюр… Не знаю, друзі кажуть, що я завжди була дурнувата (сміється). Коли приїхала в Британію, мені було 23. Зараз мені 25. Я була студенткою, хотіла себе спробувати в різних сферах журналістики, зрозуміти, що подобається.
Спочатку була в «Накипіло» в Харкові. Стажувалася кілька місяців. Потім пішла на розслідування в місцевий київський телеканал. Але там мені не платили зарплату два місяці, і я пішла. А потім влаштувалась на Lustrum Дарини Шевченко. Понад рік була там єдиною журналісткою, яка писала пояснювальні тексти. Дарина крута редакторка і багато мене навчила. Коли був ковід, були питання з фінансуванням, і ми розійшлися.
Я влаштувалася в Мінцифру. Була там більше року комунікаційницею, вони якраз запускали «Дію» і про всі ці послуги треба було по-людськи написати. Спочатку я себе винила, що зрадила журналістику.
Але це був класний досвід побачити, як працює держава зсередини, як відбуваються всі комунікації, як наші міністерства працюють між собою.
Але більше не хочу працювати в держструктурах. Я думала, що журналістика – це стресово, але працювати з держструктурі – жахливо. І тебе всі ненавидять зі старту (сміється).
В лютому 2022 року в мене була відпустка в Іспанії. І вже тоді я планувала звільнятись із Мінцифри, хотіла повернутися у журналістику і якраз все склалося.
Про почуття провини
Ти писала, що перебування на передовій після британського офісу вилікувало всі твої депресії. Що мала на увазі?
Я почувалася винною, що не в Україні, що в безпеці в Лондоні, що я не частина нашої спільноти.
Вночі 300 разів прокидалася читати новини, чи в будинок батьків не прилетіло, до друзів. Особливо в перші тижні, взагалі не спала. А потім лишилося просто відчуття провини.
Мені завжди боязко підіймати цю тему, бо наші люди травмовані, і я їх розумію.
Було складно морально, постійно хотіла повернутися, але редактор, батьки, друзі в Україні казали, що «ти там голос України поміж кореспондентів з Москви, ти допомагаєш розвіювати російську пропаганду, говорити про нас». Тим більше, що Британія стільки допомагає. А Spectator багато британських політиків читають, це політичний журнал.
Мені пощастило, що головний редактор журналу – проукраїнський. Він постійно казав: «Ти робиш важливу справу, не вини себе. Ну, поїхала б ти в Україну і писала б для українських ЗМІ. Але ж ви маєте достатньо журналістів, які пишуть для українських ЗМІ. Скільки журналістів в Британії українських?». Звісно, я не єдина, але нас небагато тут.
В журналі не прийнято, щоб журналісти їхали писати репортажі, бо це дуже дорого. Тут страховки для журналістів покривають Україну, але крім Запорізької, Харківської, Донецької, Луганської, Херсонської областей. Тобто в Києві я застрахована. Кажу, неважливо, їду без (страховки в зоні бойових дій – Жінки в медіа). У Києві орендувала бронежилет і каску.
Як тільки перетнула кордон, як тільки почула суржик на кордоні – вдома! В маршрутці вже сварилися, хтось комусь на ногу наступив. О, вдома (сміється).
Я завжди буду чужою в Британії, якою б не була там успішною, чи скільки б там не жила. А в Україні я своя.
Всю мою депресію, провину як рукою зняло, Коли вже повернулася сюди, стало легше. Здається, я зрозуміла свою роль.
Перший рік хотіла кинути все і повернутися, але рада, що цього не зробила. Все ж здається, що роблю тут щось важливе.
Ти мала досвід окупованого Криму, але не мала досвіду воєнної кореспондентки. Як ти на це наважилась? Тим паче враховуючи, що редакція тебе туди не відправляла.
Я автостопила біля фронту (сміється). Зараз здаю на права тут, щоб влітку в Україні могла орендувати машину і поїхати як нормальна людина. А оскільки в мене не було прав минулого року, то до Запоріжжя потягом доїхала, а від Запоріжжя вийшла на трасу, стала з піднятою рукою і поїхала в Констаху. Теж нікому не рекомендую. Вже в селах місцеві не хотіли мене везти, вже гроші їм пропонувала.
Для мене найважчою була робота з пресофіцерами. Вони – частина проблеми, що Захід думав, що ми до Криму доїдемо при контрнаступі, бо ми тільки про перемоги говорили, особливо західні журналісти,
Пресофіцер за мною ходила скрізь. Я зі штурмовиками говорила, і вона кожне друге речення – «вирізати». Вони намагалися тоді в контрнаступ на східному фронті, не виходило, з командуванням не було все добре, не було зброї нормальної. Військові звинувачували в цьому і Захід, і наше керівництво. Через оце «вирізати» я повернулася і зрозуміла, що не маю про що писати. Якщо все виріжу, буде текст, які у нас класні штурмовики. Вони найкращі у світі, але західному читачу це нічого не скаже.
Цензуруванням викривлюють, як насправді війна відбувається, що не все рожево і прекрасно. Коли щось не виходить, наші до останнього казали, що вийде. Це настільки нам шкодить. Люди будуть більше нам співпереживати і співчувати, коли бачитимуть, як це важко. При цьому я зустрічала класних пресофіцерів, які казали: пиши як є.
Коли я писала про це неналежне медичне забезпечення, критикувала і українську владу, і особливо медичне командування. Читачі-британці мені писали, що розуміємо, що це не всі українці такі, в кожній країні є корумповані, некомпетентні люди. Питали, куди можна задонатити, куди аптечку відправити.
Ще одна проблема – коли наші сказали, що росіяни не вміють воювати, що «чмоні». Створили таку картинку російської армії на Заході, а потім в мене питають: якщо російська армія така погана, і нічого не має, то чого їх досі не вибили? Навпаки, нам потрібно говорити постійно, наскільки російська армія сильна, тому нам потрібно дуже-дуже багато зброї.
Коли росіяни підірвали Каховську дамбу, багато ЗМІ тут писали, що дамба «підірвалася». Вони не казали хто, просто що дві сторони звинувачують одна одну.
Це бісить мене в західних ЗМІ, що вони пишуть «обидві сторони звинувачують одна одну». А нічого, що за ці два роки чи за десять останніх років російська влада правди сказала, мабуть, один відсоток з усіх промов? Я тоді така була злюча. Дивіться, наші в наступі, росіяни захищаються. Чому б наші підірвали дамбу, яка не під їхнім контролем, щоб все залило і вони не могли далі йти? Думайте! Досі багато британців думають, що це ми підірвали.
Журналістів західних туди не пускали робити репортажі. Це настільки велика помилка, яка нам залишиться на багато років. Нам будуть згадувати, що це нібито ми підірвали. Бо тоді всі посилання, відео були з російських джерел, бо наші не давали нічого.
Яким є життя у Лондоні
Яким є твоє життя у Лондоні? Чи ти обросла друзями, людьми, яких можеш назвати близькими?
Навіть якщо я в Лондоні, моє життя 24 / 7 – це Україна, моя робота на цьому. Якщо говорити про Лондон, то, по-перше, я скоро зіп‘юся (сміється). Тут є культура пабів, після роботи всі йдуть в паб щодня. Тільки потепліє – тут постійно дощі і холодно, це не стереотип – вже стоять на вулиці п’ють пиво. Це як нетворкінг.
У The Spectator постійно якісь заходи. На них багато політиків приходить. Я так познайомилась з Беном Уоллесом, колишнім міністром оборони Британії, просила в нього танки за келихом вина (сміється). Тоді він ще був міністром. Після того заігнорив мене і не хотів більше давати інтерв’ю.
Важко знайти друзів тут. Здається, ніхто тут не зрозуміє мене так, як друзі в Україні. Я стала близькою з редакцією, але ми більше як знайомі, можемо разом піти кудись вечір провести.
Тут мене сприймають як ходячу енциклопедію про війну і за нею більше нічого не бачать. Я рада завжди розповісти все, що цікавить, але часто відчуваю себе через це party-кілер.
Всі веселяться, хтось новий підходить познайомитись, чує, що я з України, і починається: «А як твої батьки? А вас обстрілюють? А твій братик сидить у сховищі?». І все, вже нікому не весело. І той, хто питав, зрештою: «А, ну добре», і далі говорить про свої речі, а я вже все… Всі думки тільки про це. Не можу так легко переключитися.
Тому на вечірках зараз намагаюся трохи перевести тему, кажу: «Якщо вам цікаво, давайте поговоримо про це в інший день, тому що зараз всі святкують». Намагаюся й себе навчити відпочивати – і для ментального здоров’я, і щоб бути хорошою у своїй справі.
Як у Києві жила, то ходила на танці. Багато українських викладачів танців переїхали в Лондон. Я пішла так на заняття до українки, куди всі українки ходять, і це так допомогло. Уже після першого заняття я набагато краще почувалася: ти годину танцюєш і не думаєш ні про що,
Що тобі дає сили найбільше?
Наші люди. Наші військові. Наші журналісти – надихаюся ними. Оля Кириленко з «Української правди» – неймовірна журналістка, читаю всі її тексти.
Наші люди дуже сміливі. Здається, я ніколи не зможу відплатити їм за їхню жертву. Якщо вони на фронті воюють з російськими військовими, якщо вони такі сильні, то я тим більше маю бути сильною, бо моя робота легша за їхню. Думаю, це мене так штовхає.
Авторка: Ірина Андрейців
Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.
