Журналістка, редакторка «Вечір.Медіа» і мама дворічної Юстинки Ірина Андрейців – про те, як материнство додає нових навичок до професії й чому медіа-власникам варто відкривати ринок праці для жінок з малими дітьми.
Ірина Андрейців працювала журналісткою «Української правди» й була однією з небагатьох в Україні журналісток, хто розуміється на медичній сфері. Згодом створювала Liga.life як редакторка. Усе, за що бралася, як журналістка, зазвичай, відточувала до рівня експертності.
Нещодавно вона виступила з публічною промовою перед колегами, де сказала, що народження дитини усе міняє. «Тобі постійно здається, що ти у чомусь «недо» – недожурналіст, недопрофесіонал або недомама», – зізнається Ірина.
В інтерв’ю «Жінки в медіа» Ірина Андрейців пояснює, як мимовільно стала амбасадоркою присутності жінок з дітьми у професії, як материнство зробило її кращою журналісткою, а також про те, чому відкритість і створення умов для жінок з дітьми в редакціях – це вже не про гендерну рівність, а про виживання.
- Ти працювала у відділі суспільства і перед тим, як стати мамою, ти вже достатньо відбулася в професії, однак цікаво, чи ти мала для себе якісь уявлення, як виглядатиме твоя робота, коли народиться дитина? Чи справдилося?
— Я чомусь сподівалася, що буде легше. Це було наївно. Я думала: якщо ми з чоловіком обоє журналісти, які працюють онлайн, то нам буде не складно працювати й виховувати дитину. Частково у нас це, звичайно, виходить, але я не підготувала себе до того, наскільки це буде виснажливо.
Наприклад, я не врахувала, що графік дитини — дуже відносне поняття: навіть якщо його ідеально підлаштувати, він все одно може злітати. Окрім того, може бути таке, що дитині просто треба маму і крапка з тим. Ти можеш спланувати собі інтерв’ю чи нараду з ким собі хочеш, але в цей момент ти потрібна своїй дитині як мама.
Я цього не врахувала, а даремно – це дуже важливий чинник.
Або, наприклад, грудне годування. Я дуже рада, що воно у нас є, але я якось не могла собі уявити, що це може впливати навіть на те, яку роль ти виконуєш в роботі. Адже якщо ти домовляєшся з кимось про інтерв’ю, а твоя дитина зараз хоче їсти і лише ти одна їй цю потребу можеш забезпечити, то незалежно від рівня розмови ти мусиш брати дитину на руки і годувати.
Надзвичайно складно моментально перемикатися з “режиму мами” на “режим редакторки”
Коли Юстинка була ще зовсім немовлям, мене дуже виручав ерго-рюкзак. Я могла йти вулицею з нею на грудях і вичитувати тексти, проводити наради, домовлятися про зустрічі. Але я не передбачила, що цей період швидко минає, а за ним настає час, коли дитина починає ходити і їй раптом потрібно все. Тоді потрібно максимально фокусуватися на тому, що вона робить, бо це стає небезпечним. Я не думала, що це настільки забирає ресурс і особливо те, що після того треба перемикатися на робочі завдання.
Оце власне теж важливе, що треба було врахувати – це необхідність, але і надзвичайна складність моментального перемикання з “режиму мами” на “режим редакторки”.
- Як журналістка-телевізійниця можу сказати, що речі, які ти назвала, працюють в онлайн чи друкованій журналістиці, а на телебаченні графік взагалі невнормований і вимагає фізичної присутності. Тож моїм варіантом залишатися в професії став хіба що перехід в онлайн журналістику.
— Так, абсолютно, або, наприклад новинар на стрічці: ти сидиш на зміні 8 годин, тож вийти погодувати дитину не вийде, бо пропустиш щось дуже важливе.
- Чи доводилося тобі робити вибір між сім’єю і професією? Оскільки мені здається, що саме у нашій професії такий вибір наші колеги найчастіше роблять.
— Так, до вагітності я взагалі хотіла б мати рік перерви на декрет, щоби зрозуміти, що таке материнство, чим я хочу займатися в роботі. Але потім вона народилася і ми прийняли рішення, враховуючи нашу фінансову ситуацію в сім’ї, що мені все-таки треба вийти на роботу. Але навіть зараз мені здається, що такий рік перерви мав би для мене сенс.
Одна наша колега ділилася зі мною, як саме материнство навчило її обирати дитину, а не роботу. Вона почала брати якісь проєктні завдання, а не працювати на повний робочий день. А сталося це після того, як її дитина випала з ліжка, бо їй дуже треба було перемкнутися на якесь важливе повідомлення в робочому чаті. І так ми теж робимо вибір, бо ти обираєш сім’ю насамперед. Так, я хочу залишитися у своїй улюбленій професії, але щоб від цього не страждала моя сім’я. І цей вибір завжди складний і те, як ти його ухвалюєш, залежить від точки, в якій ти перебуваєш зараз.
Я також думала над тим, щоби перейти в якісь короткострокові проєкти, але не наважилася на цей крок. Можливо тому що не вмію бути сфокусованою на кількох проєктах одночасно.
Чи стояла я перед вибором взагалі піти з професії на якийсь час? Швидше так, аніж ні. Тому, що я дивилася на приклад Христини Коціри, тепер редакторки Hromadske, яка мала досить довгу перерву на виховання двох дітей і нічого страшного з її професійністю не сталося. А якраз навпаки, бо повернулася вона ще більш проявленою.
Я пішла в декрет лише на три місяці. Але я знаю, що нашій професії таке властиво
- Тут є ще такий момент, що в журналістиці насправді зробити перерву складно, тому що наша робота дуже сильно залежить від наших контактів, мережі знайомств. За три роки може змінитися президент, можуть обрати новий парламент, а ти сидиш з думкою, що ось люди за цей час країну змінили, а я принаймні виховала одну дитину. Це перший момент, а другий, що ми ж насправді вклали багато у свої вміння ресурсів і за три роки вони можуть майже повністю «обнулитися».
— У мене власне цього не сталося, бо я пішла в декрет лише на три місяці. Але я знаю, що нашій професії таке властиво і я ставлюся до цього як до неминучості. Я колись дуже глибоко була в медичній журналістиці: досконало стежила за міністерськими наказами, розуміла причини та наслідки якихось процесів, але потім перейшла на Liga.net створювати новий відділ і мої навички посипалися. Так, я набула нових, але ті знання теж вже, як ти кажеш, обнулилися. Я ставлюся до цього дуже по-філософськи – я, принаймні, знаю шлях, який мені треба пройти.
Мій улюблений жанр журналістики – репортажі, бачу в них великий сенс. Але не можу їх зараз робити – в мене дворічна дитина на ГВ. Зі всієї майстерні інструментів, які я отримала в університеті, зараз можу користуватися лише маленькою коробочкою. Але принаймні знаю, де ці інструменти знову набути за потреби.
- Як материнство змінило тебе, як частину команди, в редакції?
— Мій головний інсайт – це цінність часу. Раптом стає зрозуміло, що часу в тебе є от стільки на роботу і не більше. Раніше робота в принципі була моїм життям. Здавалося, як тільки зупинюся і перестану бути активною в медіа, то все, виявиться, що насправді я нікому не потрібна.
Я мала такий досвід, коли з «Української правди» перейшла в медичні комунікації й тоді виявилося, що деяким моїм колегам, з якими мала тісні стосунки раніше, стала не цікавою. Натомість коли я знову повернулася в медіа, на Liga.net як редакторка, знову стала для багатьох дуже затребуваною.
І мене попустило в намаганні бути хорошою для всіх.
Я зрозуміла, що в нашій професії тебе люблять за те, що ти робиш, а не за те, ким ти є. Якщо будеш жити лише роботою, то лишається питання, ким ти будеш, якщо це все зникне? Ця історія мене сильно спонукала до балансу.
Це стало якоюсь аж внутрішньою потребою – бути кимось поза своєю роботою.
Це дуже сильно обрізає непотрібні речі з роботи – якщо мені ставлять якесь дурне завдання, то я тепер огризаюся. Я не бачу сенсу витрачати на це свій час.
Або раніше я була дуже прискіплива до себе в офіційному листуванні – на всі листи треба відповісти, на всі повідомлення відреагувати. І потім в тебе виробляється почуття вини, що ти пішла до своєї дитини замість відповідати на листи. Хоча це наче нормально.
Ця цінність часу – дуже важлива зміна в мені, яка настала з материнством. Я тепер не буду робити дурниць, як би цього комусь не хотілося.
Друге важливе, що сталося зі моєю професійністю – я ставлю тепер більше питань на початку. Я питаю про сенс завдання, питаю про уявлення замовника, як саме це виглядатиме. Я дискутую. Отар Довженко колись в УКУ нас завжди питав «І що?» і ось це питання у мене з’явилося практично на всі активності і задачі, коли я стала мамою. Раніше я могла просто сказати «Ок» і зробити.
- Так, я називаю це суб’єктністю.
— А третє відкриття, яке зі мною сталося, це насправді розуміння того, що навколо набагато більше підтримки, аніж я собі уявляла. Я помилялася, коли думала, що залишуся сама зі своїми труднощами. Натомість побачила, що люди часто проявляють розуміння – і герої, з якими ти домовилася на розмову, і керівництво, і команда. Люди намагаються іти назустріч.
Немовби з’являється ще одна твоя грань і вона допомагає мати ще один рівень стосунків з людьми, з якими ви раніше перетиналися по роботі.
Поясню це історією. Якось я опублікувала фото дитини з зачіскою «хвостик у хвостик» в Facebook і це побачила одна депутатка, також молода мама. І якось у розмові на іншу тему згадала, що після того фото свою доньку так заплітає.
Вже був цілий ряд подібних історій. І так я зрозуміла, що дитина стає навіть додатковою ниткою зв’язку з такими ж мамами чи татами, і це допомагає вам порозумітися ще на одному рівні і краще комунікувати потім за потреби в робочих питаннях.
Материнство частково обмежує тебе у суспільстві, але воно також і єднає тебе з людьми чимось міцнішим, аніж лише професійні теми.
- Наскільки материнство змінило фокус тем, які ти робиш?
— Я стараюся стежити за тим, аби теми, які болять особисто мені не перетворювалися на біль моєї аудиторії. Аби медіа не стало майданчиком окремої групи людей тільки тому, що редакторка стала частиною цієї групи. Я не вважаю це правильним. Але звісно, воно впливає. Під час материнства я формувала свою команду «Вечора» і я спеціально підбирала людей не лише за навичками, але і за середовищем, яке ці люди представляють. Я маю перспективу мами вдома з дитиною, натомість наш Даня Бумаценко, студент 5 курсу режисури, представлятиме зовсім іншу частину суспільства.
Але так, є якісь теми, які я ніколи б не помічала, якби я не стала мамою. Наприклад, світ українського дитячого Youtube-контенту. Ти бачила, що канал Назара Савка для дітей українською має мільйони переглядів? Або, наприклад стандарти нашого дитячого харчування. Хто і як за цим стежить взагалі? Якщо ти не маєш дітей, то відділ з дитячим харчуванням в супермаркеті сприймаєш як фон, але якщо у тебе дитина, то вже уважно читаєш, що там написано. Я була вражена, що в багатьох продуктах харчування з маркуванням до 6 місяців є цукор. І хоч воно не вписується в тематику медіа, яке я тепер роблю, це все одно про те, щоби бачити суспільство в трохи ширшому форматі.
- Ми недавно були в робочій поїздці з колежанками з «Жінки в медіа» в Празі і там наші колеги кажуть, що 58 відсотків молодих журналістів – жінки, натомість серед управлінців жінок мінімум, тому що мало хто повертається в професію після декрету. Відповідно серед СЕО чоловіків набагато більше, бо вони мають більше часу на будування кар’єри, поки жінки в декреті. В нас ця картина виглядає по-іншому, зокрема і тому, що наші чоловіки на фронті. Тож, наприклад, у нас є ти, яка не просто не бере перерву на материнство, але і ще й з немовлям займає лідерську позицію і робить ціле медіа. Які управлінські рішення ти б радила колегам, аби бути відкритими до людей з дітьми в команді?
— Перше – це не очікувати 12-15 годин робочих годин від членів команди. Це поширена вимога в нашому журналістському середовищі. В мене були конфлікти з колегами, які вважали, що якщо ти редактор, то ти мусиш бути доступною 24 години 7 днів на тиждень. Те, що я взяла на себе редакторські зобов’язання, не означає, що я не матиму життя поза роботою. Врешті, це також впливає на якість моєї роботи. Вже була купа досліджень, що зменшення робочих годин позитивно впливає на якість виконаної роботи. В нас чомусь вважають навпаки, а потім дивуються, чому люди так швидко вигорають і від нас йдуть.
Друге – вводити дуже чітку культуру дедлайнів. Тому що дедлайни – це не про контроль, насправді це про (спів)відповідальність, а також про повагу один до одного. Часом журналістам з перспективи їхньої позиції в редакції незрозуміло, що такого станеться, якщо я не дотримаюся дедлайнів. Та нічого, просто полетять усі плани твоїх колег, які змушені будуть відкласти свої особисті потреби заради того, щоби поставити твій текст. Але, звичайно, мова йде про адекватні дедлайни і завдання.
Третє – це експерименти з форматами і часовою гнучкістю. У «Вечора» наприклад немає стрічки новин і саме на такі позиції мені було б важко найняти жінок з дітьми, але, наприклад, на якісь проєктні завдання – так.
Мало людей, і не лише мам, зараз погоджуються на роботу з ранку до вечора, але легко беруться за проєкти із довіреною їм відповідальністю за виконану роботу вчасно.
В мене в команді люди працюють за дуже різними графіками, але сумарно дають результат.
Мами-журналістки здатні привернути до вас аудиторію, яка найбільше витрачає гроші
- Чому ти рекомендуєш медіа наймати мам з дітьми?
— Перша причина, можливо, меркантильна, але як є. Вони, як авторки, здатні привернути до вас аудиторію, яка найбільше витрачає гроші. В нас дуже недооцінена аудиторія мам з дітьми. Їх навіть так називають зневажливо «мамочки». Але ви бачили статистику пошуку в інтернеті, наприклад? Там точно є щось зі сфери материнства: якщо не питання, то товар. Отже, жінки з дітьми у медіа можуть бути корисними для привернення уваги цієї частини аудиторії.
Окрім того, молоді мами найбільш лояльні працівники. Вони більше цінують вас як роботодавця. Тому, що пошук роботи – це теж час, а в жінки з дитиною його немає, тож вона не буде спонтанно переходити з редакції в редакцію.
Окрім того, малі діти – це тимчасове явище, адже колись її діти виростуть, підуть в садочок, школу, а у вас за той час вже буде лояльна до вас фахівчиня, у якої тепер вже достатньо часу на роботу.
Якщо молода мама обирає вас як роботодавця – цей вибір вона робить свідомо.
- З твого виступу про материнство у професії я зрозуміла, що ти вже частково переносиш проблему присутності жінки з дитиною у професії зі свого приватного простору в публічний. Чому ти думаєш, що ця проблема потребує вирішення не лише на рівні твоєї сім’ї, але і суспільства загалом?
— Звичайно, проблема рівного доступу до праці для жінок і чоловіків завжди існувала, але зараз це вже поняття виживання, а не рівності прав. Наші чоловіки служать у війську, а жінки самі виховують дітей. Коли мій чоловік доєднається до Збройних Сил, а я не матиму гнучкого графіка і можливості працювати, то моя сім’я опиниться за межею бідності. Це станеться дуже швидко. Ті сім’ї, чиї чоловіки вже у війську, вже з цим стикнулися. Зарплата чоловіка в такому випадку йде в більшості на підтримку боєздатності підрозділів.
Отже, я не можу сподіватися, що ресурс мого чоловіка, який має іти на рятування життя, витрачатиметься на годування моєї дитини. Я б хотіла робити це сама. Але ж для скількох жінок – це вже нова реальність!
Крім того, вже є відчутною нестача кваліфікованих кадрів. Я набирала людей для УП.Життя та Liga.net, і вже тоді це була проблема, а зараз – тим більше. Якщо ти не пропонуєш гнучкості як роботодавець, то ще більше обмежуєш свої можливості знайти кваліфіковану людину.
І сам факт того, що багато жінок з дітьми виїхали з країни – має бути знаком того, що нам треба серйозно підійти до створення нормальних умов праці для жінок з малими дітьми, бо інакше тих, що лишився доведеться забезпечувати продуктовими наборами для виживання. Якщо я можу працювати, то державі від цього теж величезний плюс, тому що, по-перше, це додаткові руки, які щось роблять, а по-друге, це мінус в ресурсах для утримання мене як малозабезпечену.
- Окрім того, що є проблема з умовами праці, як на мене, досі існує проблема стигматизації матерів, які працюють. Як ти повертаєш собі свою достатність в умовах постійних очікувань від інших?
— Я адекватно виконую свої завдання і як мама, і як редакторка, але постійно є це відчуття, що насправді не всі так вважають. Тож це дуже болючий і довгий процес. Часто з істериками й сльозами. Мені дуже допоміг відгук читачів. Тобто тоді, коли ти бачиш, що твоя праця недаремна. Хтось пише «Ми читаємо «Вечір» щодня» і ти розумієш, що ось же поглянь: хтось на твою роботу чекає. Це, як на мене, дуже важливий момент і його треба помічати. Не варто одразу відмовлятися від своїх заслуг, мовляв, ну це не я – це все команда. Так, команда, але ти її важлива частина.
Другим моментом було те, що я зрозуміла, що моя дитина дає мені силу говорити про маму в професії публічно. Це був теж важливий етап – ділитися тим свідченням і досвідом. Отже, я можу бути присутньою в медіа також з цієї сторони моєї ідентичності й мене навіть слухають. О, це навіть хтось потребує! Усвідомлення того, що я зі своєю дитиною рухаюся в бік розв’язання проблеми багатьох жінок – це дуже допомагає випрямляти спину.
Третій момент стався тоді, коли я зрозуміла, що мені пора йти з Liga.net, але я боялася це зробити, бо «кому я потрібна з малою дитиною». Це дуже страшне відчуття насправді, бо ти наче і вважаєш себе цінною професіоналкою, але раптом твій досвід стає неважливим тільки тому, що у тебе є дитина. Але коли я на цей крок наважилася, мене раптом почали усюди запрошувати, навіть попри те, що Юстинці на той момент було всього лише рік і три місяці. Це був такий крутий момент самоусвідомлення.
А на завершення – мені дуже допомагає американський стендап. Вони там часто висміюють проблеми, з якими стикаються матері в суспільстві. Сміятися над проблемою – це вже стояти на шляху її вирішення. Тож я насправді дуже очікую, коли такі комікеси з’являться в українському стендапі, бо це теж буде якимось певним знаком зрілості суспільства.
Авторка: Софія Кочмар
Фото: Ліза Пирожкова
Ця публікація розроблена ГО «Жінки в медіа» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, викладені у цій публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.
