«Редакційна політика неможлива без політики гендерної». Інтерв’ю із заступницею головного редактора Lb.ua Мариною Сингаївською

Колишня заступниця гендиректора “Укрінформ”, а тепер — заступниця головного редактора онлайн-видання Lb.ua Марина Сингаївська — про морально-етичні дилеми, якість освіти журналістів і журналісток, та важливість гендерних політик для медіа. 

Марина Сингаївська — українська журналістка та редакторка, протягом дев’яти років працювала на посаді заступниці генерального директора у інформаційному агентстві “Укрінформ”.

В агенції курувала випуск новин, оперативної аналітики, передплатні проєкти, пресцентр і сайт. Після приходу Олександра Харченка і Марини Сингаївської “Укрінформ”, єдиний серед державних медіа, з 2015 року посідав чільні місця в рейтингах за дотриманням професійних стандартів і входив до списку якісних медіа ІМІ.

Звільнилася 10 травня 2024 року за власним бажанням, а вже на початку червня 2024-го стала заступницею головного редактора Lb.ua. 

У інтерв’ю “Жінки в медіа” Марина Сингаївська розповідає про самоцензуру під час війни, вигорання у професії, морально-етичні виклики в роботі редакторки, та наголошує на необхідності журналістам і журналісткам в Україні дбати про своє психічне здоров’я.

Розкажіть про свою роботу в Lb.ua: чим займаєтесь зараз, які професійні плани на найближче майбутнє на цій посаді маєте? 

Моя посада на Lb.ua майже аналогічна тій, яка була в “Укрінформі” — заступниця головного редактора. Займаюся я, скажімо так, питаннями розвитку. Зараз зосереджена більше не на творчому процесі — хоча на ньому трошки теж. Але основна моя задача — зробити Lb.ua більш видимим. Це медіа з 15-річною історією, яке має якісний контент, хороших авторів. І сьогодні перед нами стоїть завдання розвинути SMМ, також зробити повноцінний живий YouTube-канал з різними передачами, інтерв’ю і оперативними коментарями. 

Крім того, в планах — розвиток нових тематичних проєктів, на додаток до тих, що вже існують. Наприклад, проєкту “Нова країна” — вже рік, і 20-го серпня починаємо новий сезон, навесні стартував розділ “Здоровʼя” і ми оновили “Спорт”, а в червні розпочали спецпроєкт “Території культури”. Якими будуть нові проєкти — поки що не будемо говорити. Вони запрацюють, як ми сподіваємося, з осені. І тому зараз вся увага зосереджена на питаннях пошуку людей для нових напрямків, а також ресурсів для забезпечення технічних процесів тощо. 

Яким є вплив війни на український медіаринок? Зокрема на гендерний розподіл у редакціях. Чи вже відчутно, що є певний брак спеціалістів через мобілізацію чоловіків до війська?

Журналістика завжди була професією, переважно, для жінок. Левова частка редакційних колективів, на мої пам’яті, це завжди були жінки. Може, дві третини від усіх, це точно. Але не на керівних посадах. На моїй колишній роботі в “Укрінформі” ми рахували, як виглядає все у керівництві різних редакцій, і це було 50 на 50 чоловіків і жінок. 

У редакції LB.ua теж жінки переважають — за кількістю, на різних позиціях. І в тому числі це пов’язано з тим, що чоловіки мобілізуються, йдуть на фронт. Але ми маємо брак кадрів не лише через війну, а і через те, що людей взагалі стало менше, багато виїхали з країни з початку повномасштабного вторгнення. 

Дуже багато молодих, активних людей, які могли працювати, — їх зараз немає. І це тотальна нестача. Я думаю, кожна редакція стикається з тим, що дуже важко знайти зараз фахових працівників. Хоча скоро, я думаю, ми будемо мати таку ситуацію, коли треба буде відстоювати присутність чоловіків у колективах, бо жінок ставатиме все більше, вони опановуватимуть нові професії, нові напрямки. Зокрема й ті технічні, з якими раніше працювали переважно чоловіки. Наприклад, той самий YouTube — зараз там багато жінок, на тих позиціях, де раніше були хлопці, але пішли воювати. 

Я би сказала, що загалом відчуваю брак робочих рук, брак журналістів — що на старій роботі, що тут. Ми шукаємо, є велика потреба наймати, тому що хороших працівників не так багато. 

З чим це пов’язано? Люди пішли в інші професії?

Дуже багато людей вигорають. Наприклад, шукаючи фахівців SMM, ми стикнулися з тим, що ті, хто раніше працювали саме у медіа, вигоріли і пішли в інші галузі, де мають набагато менше навантаження і, я так розумію, більше грошей. Тому що медіа — не дуже “заробітчанська” робота. Тож, коли я прошу навіть знайомих SMM-ників повернутися, вони кажуть “ні”. 

Медіа – це великий потік інформації, це постійне навантаження. На будь-якому напрямку: на новинному, на репортажному. Це дуже емоційно важка робота, це про ризики ретравматизації — коли ми працюємо з травматичним контентом, не тому, що ми хочемо, а тому, що мусимо. Коли ти просто людина, можеш не дивитися новин. 

Наша робота — це й наш порятунок під час війни. Тому що вона суспільно важлива, вона має сенс.

Що зараз найперше радять психологи? Не дивіться новини, відмежуйте себе, не йдіть в цей негатив. А коли ти працюєш у медіа, то трапляється 8 липня 2024 року, і всі журналісти, журналістки, хочеш, не хочеш, беруть у себе в руки і їдуть, наприклад, в “ОХМАТДИТ”. Це зовсім інший рівень відповідальності та стресу, скажімо так. Журналісти не мають вибору. Вони мусять. Це їхня робота, висвітлювати такі важливі теми. Теми, які викликають у тебе стрес, теми, під час яких ти говориш з людьми, які постраждали, які переживають через свої втрати. Це дуже важко, насправді. Але, з іншого боку, наша робота — це й наш порятунок під час війни. Тому що вона суспільно важлива, вона має сенс. 

Коли ми говоримо про те, як працювати, перше, про що я прошу — і керівництво, і працівників, — це про адекватний відпочинок. Має бути нормована робота, щоб людина мала вихідні дні, могла відпочити, відновитися. Тому що інакше вона вигорить і просто піде з професії, як багато хто вже пішов. Це правда. 

Стосовно кадрів: як би ви оцінили рівень підготовки студентів, випускників журналістських вишів? Багато чула про те, що він занизький для того, аби починати повноцінну роботу в медіа. 

Я би сказала, не у всіх. Але коли ми працюємо з університетами, які просять взяти своїх студентів на практику, стикаємося зокрема з наступним. Деякі медіа кажуть: у вас буде працювати 5-6 студентів, але четверо з них — онлайн. Ми у 2022 році один раз на це пішли, Але це дуже важко для редакції як для приймаючої сторони, тому що людина не в процесі, людина не може працювати, ми не можемо дати їй наставника, який би навчав. І потім треба ще якось написати їй звіт, що вона щось робила. Студентка дистанційно напише один матеріал — одне інтерв’ю, один репортаж, і він, звісно, неякісний, тому що вона поки що не має достатньо навичок. 

Але основна біда наших університетів – це те, що вони не дають практики, навчають студентів дуже теоретично. Я не бачу університетських газет, радіо, телебачення. Воно має бути, але його немає, або воно є в усіченому форматі, коли всім керують найняті працівники. Але студенти б мали писати з першого курсу, публікуватися. Це не складно — створити медіа в університеті на безкоштовних платформах. 

В одному з університетів, де я три роки працювала в екзаменаційній комісії, постійно про це наголошувала. Але ВНЗ, на жаль, вибрали іншу тактику: студенти на першому, другому курсі йдуть на два тижні на практику, а на четвертому — на велику, на чотири місяці заходять у медіа. Все їхнє навчання, по суті, перекладено на нас — тих, хто цю практику проводить. Ще один фактор, що фахівці в університетах журналістики переважно не практикують журналістику самі. 

Я працювала в Університеті імені Бориса Грінченка у Києві протягом двох років перед [повномасштабною] війною. Займалася з дітьми саме агенційною журналістикою, вчила їх писати новини. На першому курсі чотири місяці ми писали і переписували, писали і переписували. 

«Часто проблеми з гендерною рівністю виникають там, куди ми не хочемо дивитися». Інтерв’ю з членкинею правління Суспільного Марією Фрей

Кілька з цих студентів. У результаті. прийшли працювати в “Укрінформ”, і вони були підготовлені — навчені мною, спеціально для нашого процесу, за нашими стандартами, за нашими правилами. Бо коли їм лише теоретично кажуть, що новина — це відповідь на п’ять питань, хто, де, коли і що сказав чи зробив, і не дають написати її самостійно, — це так не працює. 

Уже під час повномасштабного вторгнення під час іспитів стикнулася з дуже поблажливим ставленням до не дуже добрих студентських проєктів — “треба поставити гарну оцінку, бо ж війна”.

Я тоді говорила викладачам: розумієте, ви зараз ставитеся до цього дуже поблажливо. А ці діти, якщо хочуть бути в професії, прийдуть до нас. Їм доведеться їхати на місце вибуху. Їм треба бути психологічно готовими. Їм треба вміти писати, вміти спілкуватися з людьми. Відповідно, їх потрібно вимогливо готувати. 

Біда в тому, що зараз багато зі студентів і студенток не мають навичок діалогу, не вміють формулювати власну думку. Я стикалася з тим, як молоді журналісти, коли йдуть на своє перше інтерв’ю, взагалі не навчені вести розмову, сформулювати запитання, давати якісь уточнення, не можуть розкрити свого співрозмовника. І знову виходить, що вся їхня підготовка лягає на медіа, які беруть цих молодих людей до себе. 

Коли я навчалася на програмі ІТР, ми їздили до Швеції, де відвідували університет в місті Кальмар. Там студенти працюють у професійно обладнаній студії, роблять репортажі з вулиць міста, які потім забирає центральне телебачення. Це — зовсім інше навчання. І, чесно кажучи, вони там щасливіші набагато, тому що вбачають у своїй роботі якийсь сенс. У нас цей сенс дуже формальний, а не практичний. І це — біда. 

Мені здається, журналістами мають ставати вже сформовані фахівці. На мою думку, на журналістику варто набирати вже після бакалаврату, людей, які мають певні знання, власний досвід, які навчені, наприклад, мові, чи біології, математиці, політичним наукам, які уже в магістратурі отримують журналістські навички, розуміння журналістських жанрів та професійний інструментарій. З мого досвіду, найкращі журналісти – це кібернетики, історики, політологи це люди, які прийшли в професію, маючи інший бекграунд. Адже журналіст – це людина, яка вчиться все життя. 

З якими морально-етичними дилемами у своїй роботі ви стикалися? 

Звісно, під час війни ми стикнулися з низкою викликів. Коли звільнили Бучу і пустили туди перших журналістів, почалася ексгумація тіл убитих росіянами місцевих мешканців і оці перші страшні кадри… За правилами Google, ми не можемо ставити шокуючий контент, тому що надійде скарга. У мирні часи ми отримували такі скарги коли, наприклад, ставили фото чи відео з місць резонансних ДТП. Пам’ятаєте історію із Оленою Зайцевою з Харкова, яка збила на автівці людей? Google реально банив такі матеріали, нам надходили скарги, що ми маємо приховати цей контент. 

Але ж ми мусимо показувати світові всю жорстокість, яка відбувається у нас. Та водночас ми отримуємо і зворотній ефект, тому що люди втомилися за ці два з половиною роки, вони не хочуть це читати, не хочуть дивитися такі новини. Це правда. 

Не секрет ні для кого, що відвідуваність на всіх сайтах падає. Люди хочуть чогось іншого. А його — немає. Тому що наше життя – це постійний стрес, постійні виклики, розповіді про те, що сталося там чи там. І ти мусиш з цим працювати, тому що ця історія — наша, і вона мусить бути збережена.

З іншого боку, в цій ситуації ти намагаєшся шукати хоч найменший промінчик, хоч найменший позитивний приклад, якийсь кавунчик на Херсонщині, який виріс поблизу лінії фронту, для того, щоб показати, що, попри все, українське — все одно живе. Згадайте катастрофу Каховської ГЕС. Ну здавалося, що це просто не відновлювальне. Нічого, там виріс ліс, українці якось облаштувалися, почали вирощувати огірки, самі себе врятували. Тож, у цьому наш секрет, ми — відновлюємося. 

Перші місяці [повномасштабної війни] — це щодня було випробування:, що ми ставимо, що не ставимо. Тоді з’явилися домовленості між медіа та владними структурами, що ми маємо опублікувати наслідки влучання щонайменше через три години, якщо воно було по цивільним об’єктам, і через добу — якщо по [критичній] інфраструктурі. На жаль, цього правила дуже мало хто з медіа дотримується. В цьому плані нас дуже піджимають телеграм-канали, які конкурують з медіа і забирають собі читачів. Але все-таки ми утримуємося від цієї сенсаційності. 

Ця тема, що журналісти “шкодять”, дуже болюча для мене. Тому що журналісти просто відбивають реальність. Та елемент самоцензури дуже важливий зараз. Тому що ми кожен для себе вирішуємо якісь моральні речі: можемо, не можемо публікувати. І коли ти дотримуєшся правил, свого уставу всередині, виходить працювати нормально, без зашкварів. 

Якраз хотіла запитати про цензуру і самоцензуру в умовах повномасштабної війни: з чим доводилося стикатися в роботі? 

Знову ж таки, звернуся до свого досвіду роботи в “Укрінформі”, бо все-таки пропрацювала там дев’ять років. Коли у нашого випускового редактора виникали питання щодо доречності того чи іншого контенту, він звертався напряму до мене, і ми уже вирішували, ставити його чи ні, зважаючи на всі обмеження, законодавчі зокрема. Зазвичай, схилялися до не ставити, якщо це якісь фото критичної інфраструктури, наприклад. 

Якщо ми згадуємо перші місяці повномасштабної війни, то пабліки місцевої влади тоді робили більше шкоди, ніж медіа. Вони публікували, де яку ракету збили, між яким і яким селом. Там можна було до метра вираховувати, звідки її збили. Але це виправилося. Звісно, ми не можемо контролювати всіх цивільних свідків, які викладають контент у мережу. Але медіа, які беруть у роботу ці відео, вже зважують, наскільки вони можуть нашкодити. Чи публікація цього контенту настільки важлива, чи вона завдасть більше шкоди, ніж користі. 

Зараз є купа цивільних тем, пов’язаних з мобілізацією, з проходженням ВЛК, роботою ТЦК, але все залежить від того, наскільки ваш матеріал буде збалансований, чи покажете ви всі точки зору, позиції різних сторін. 

Ми мусимо показувати світові всю жорстокість, яка відбувається у нас. Та водночас ми отримуємо і зворотній ефект, тому що люди втомилися

Найгірше те, що зараз журналісти обмежені в доступі до інформації, навіть цивільної. І коли ти пишеш запити, ніхто не дає відповіді на них вживу, як це було колись. А потім ти отримуєш відписку з якимись витримками зі статуту відомства. Скільки ще триватиме війна, невідомо нікому. Ми вже десять років у війні, і можемо жити в ній ще. Але правила нормального функціонування інформаційного поля мають бути змінені — не можна все прикривати війною.

Що таке репутація журналіста? І чи, на вашу думку, медійники зараз про неї дбають? 

Я не можу говорити за всіх журналістів. Репутація – це ваші читачі, це ваш вплив, це ваші гроші, це довіра. Без довіри ви не будете мати розвитку. Хоча, можливо, мені деякі “жовті” медіа тут заперечили б. Тому що іноді це — про абсолютно мерзенний контент, який не відповідає дійсності, але є маса людей, яким це цікаво читати. І це теж така дискусія в нашому сучасному світі протиріч. 

Коли змінюється влада, правила гри, коли медіа намагаються використовувати в своїх інтересах різні політичні сили, коли під час війни ці медіа вимушені якось виживати, і коли ти говориш про стандарти, у відповідь іноді чуєш, що ти взагалі далека від реального життя. Бо треба годувати працівників, і ти, скажімо так, не надто категорично ставишся до різного контенту. Просто тому, що потрібно заробити гроші. І це все дуже складно. Проте, ті медіа, які дотримуються стандартів, не щезають так швидко. Згадайте пропагандистські ресурси типу телеканалів NewsOne, НАШ. Вони зникли, і цього навіть ніхто не помітив. Час доводить, що стандарти допомагають медіа жити довго. 

Ви вже зачепили тему стандартів, тому хочеться поговорити про гендерні політики як частину редакційних політик — чому це важливо?

Я б не говорила про гендерну політику у відриві від редакційної. Бо редакційна політика неможлива без політики гендерної. 

Особисто я приділяла цьому питанню роки. Ще у 2016-2017 роках ми з “Укрінформом” проходили навчання від “Повага. Кампанія проти сексизму”. Запрошували до себе експерток, і вони вказували нам на помилки у наших новинах, коли ми, ще не усвідомлюючи того, виробляли контент про “красиву білявку, яка очолила районну адміністрацію”. 

У нас в принципі жінок, видимих у медіа, — досить мало. Пам’ятаю ті часи, коли жінки виборювали собі право працювати в шахті чи водолазами, бо їм було заборонено. Але війна змінює ситуацію. Сьогодні ми бачимо заклики: жінки, будь ласка, навчайтеся керувати метро, виконувати роботу, яка вважалася “чоловічою”. Бо виникла така потреба. 

Мені дуже подобаються рекомендації щодо гендерної складової у редакційній політиці, які розробили “Жінки в медіа” та Комісія з журналістської етики, — це дуже чіткі правила, які стосуються висвітлення складних питань, зокрема, насильства, спричиненого конфліктом. Зокрема там — про те, як проводити розмову, де зупинятися, як з людиною, яка пережила насильство, погоджувати матеріали. Це дуже важливо. Коли ти з цим обізнана, так і працюватимеш. Тому гендерна політика, однозначно, є важливим елементом для журналіста. Але при цьому вона стосується не лише просування прав жінок — це висвітлення будь-якої гендерної проблеми за участі будь-кого, незалежно від статі. 

Чи прописаний цей гендерний аспект у політиках Lb.ua?

В редакційній політиці є. Ми віддавали нашу редполітику на експертизу, і вписували туди зв’язок з аспектами, які стосуються гендерних питань. Зараз без цього редакційної політики не може бути. Це — хороший тон, тому що ми входимо в Європу. І нам потрібно слідувати тим правилам, які є у ЄС, якщо ми хочемо бути там, куди зараз прямуємо. Бо “традиційного” сексизму у нашому публічному житті точно має стати менше. 

Чому редакторкам важливо бути активними, публічними у медійній спільноті? 

Мені здається, тут все індивідуально. Якщо людина готова розкриватися, не може мовчати, їй потрібно висловлювати свою думку з того чи іншого приводу, то вона це робить. Це не є чимось, чому можна навчити чи до чого спонукати. Хоча я знаю, що деякі медіа, наймаючи ТОПа рівня головного редактора, прямо декларують, що ви мусите ходити на телебачення, брати участь в ефірах, представляти редакцію, бути помітною особистістю. І тут уже кожен чи кожна, хто йде на цю посаду, для себе зважує, чи зможе це робити. 

У редактора дуже багато роботи. І без публічності, це правда. Я думаю, це також і про тип особистості, про можливість бути назовні, не боятися критиків. Тому що, будучи публічною людиною, ти зразу можеш отримати хвилю хейту. Це може бути і спровоковане, і цілеспрямовано, і боти, а не тільки живі люди, і до цього треба бути готовими. 

Я не можу сказати, чи публічність — це погано чи добре. Якщо чесно, бувають етапи, коли зовсім нічого не пишеш. Просто немає сили. А буває, коли не можеш мовчати і лізеш, куди не треба. 

До речі, про хейт. Ви стикалися з чимось таким на свою адресу? 

Я особисто з цілеспрямованим хейтом, що я там щось не так роблю, не стикалась, але посада керівника такого великого медіа як “Укрінформ” була постійно пов’язана з тим, що якщо є найменша помилка на сайті, тебе тегає весь Фейсбук. Тобто, ти відповідальна за кожну кому, за кожне слово, за кожну тему — і доводиться відповідати. Якщо це помилка — дякуєш і йдеш виправляти. Якщо це якась ідеологічна незгода, доводиш свою думку і вступаєш у дискусії. 

Ви були учасницею кількох програм для українських медійниць від ГО “Жінки в медіа”, зокрема отримували кошти на психологічну, медичну допомогу. Чи можете поділитися відгуками щодо того, як це допомогло вам? 

“Жінки в медіа” – це унікальна платформа, дуже комфортна для мене, тому що вона об’єднала тисячі жінок з професії, і вона корисна. Навіть якщо ти сама нічого не пишеш, але дивишся на пости інших, де хтось дає поради комусь з приводу використання, наприклад, якихось новітніх технологій, штучного інтелекту чи шифрувальників, то й собі десь занотовуєш, зберігаєш, і це допомагає працювати. 

Оцей соціально-гуманітарний аспект, завдяки якому “Жінки в медіа” мають можливість надавати психологічну і медичну підтримку, це дуже круто. Це як така маленька профспілка. Хотілося би, щоб це отримало якесь масштабування у майбутньому. 

На мою думку, зараз важливими є два акценти для роботи з медіа. Перший – це фізична безпека журналістів і журналісток, тобто це нормальна екіпіровка, аптечки для тих, хто йдуть на фронт, медична страховка. Отримати таку страховку для журналіста сьогодні — величезна проблема. Тих, хто виїжджає працювати в зону бойових дій, срахує тільки Міжнародний фонд підтримки журналістів при фундації “Суспільність”. Я стикалася з тим, що як редакторка тоді ще “Укрінформу” дзвонила у різні страхові компанії і питала, чи може хтось застрахувати журналістів. І ніхто з українських страхових кампаній не погодився навіть просто на страхування життя. Це проблема загальнодержавна, і варто пам’ятати також, що іноземні журналісти приїздять сюди вже застрахованими. Їхні групи, які працюють на лінії фронту, часто мають постійну комунікацію з психологами. Це не питання “хочеш — не хочеш” — ти маєш бути стабільним. 

І другий аспект, на який треба зважати, — це психологічна підтримка. Але це потреба всього суспільства, однозначно. Медійники і медійниці мають потребу в такій підтримці, незалежно від того, чи вони працюють на лінії фронту, чи перебувають у Києві. Тому що коли обстріли, вибухи у тебе за вікном, ти потім цілу ніч не можеш спати, бо в тебе у кров викинулося піввідра адреналіну, а зранку треба йти на роботу, працювати — знову і знову. Це дуже складно. 

Медійниці і медійники — живі люди, вони мають родини, дітей, вони переживають не тільки за роботу. Це такий багатоаспектний стрес. І те, що це роблять “Жінки в медіа”, “Суспільність”, “Львівський медіафорум” — допомагають із психологічною підтримкою — це добре. Але треба також навчити людей користуватися цими можливостями. Я завжди пропагую звернення за психологічною підтримкою, але багато людей не готові зізнатися, що їм вона потрібна. Проте, стабільний журналіст краще працює. 

Ви шукали також і можливостей покрити психологічну допомогу для однієї з  колежанок — “Жінки в медіа” надавали кошти на оплату індивідуальних консультацій в рамках програми “Дбаємо про своє здоров’я” цьогоріч. 

Коли ти живеш поблизу “об’єкта критичної інфраструктури”, й у тебе втричі за 2-3 роки вибиває вікна, тому що це місце атакується постійно, то, звісно, є потреба у підтримці. Добре, що людина про це говорить. І добре, що я знаю, куди звертатися. 

Вище ви згадували про те, що іноземні журналісти, які приїжджають в Україну працювати на війні, всі застраховані. Колись ми обговорювали це питання з колежанками на стратегуванні для “Жінки в медіа”: журналісти з умовного ВВС чи Associated Press працюють, маючи страхування, проте українські медійниці, які разом з ними їдуть як фіксерки, не мають жодних гарантій. Й у випадку, якщо з такою журналісткою щось станеться, ніхто не виплатить ні їй, ні її родині жодної компенсації…

Зараз війна навчила мене, як керівницю, ходити на курси з такмеду, але не стільки для того, щоб навчитися накладати турнікет, скільки щоб записати для себе, що має бути у аптечці, яку людина повинна мати з собою під час поїздки на фронт. І потім тобі ще треба ту аптечку запакувати. 

Я колись рахувала, що якщо маєш все необхідне: хороші турнікети, термоковдри, оклюзійні пов’язки, бандажі, то це сотні доларів за одну аптечку. Мало який журналіст сам по собі таку аптечку має, хіба що якщо часто їздить на фронт. І це, в основному, все коштом різних організацій: наприклад, завдяки Інституту масової інформації була змога отримати якісні броніки для журналістів, турнікети CAT, тощо. Бо коли видають журналістам аптечки, де неякісний китайський турнікет, що зламається після першого затягування, то це — погано. Такі краще би зовсім не надавали.

На жаль, наші медіа, порівняно з іноземними, бідні. У нас немає стільки автомобілів, які можуть заїхати на лінію фронту. У нас немає станцій, щоб забезпечувати зв’язок, немає сонячних батарей. Це все збирається по крихтах, для тих, хто можуть їхати працювати в небезпечних умовах. 

Я бачила, що питання страхування журналістів, які працюють на війні, піднімав голова Комітету ВР з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. У коментарях під його постом на Фейсбуці я написала, що якраз проблема не в тому, що редакції не хочуть страхувати. Проблема в тому, що страхові компанії, навіть і державні банки, які мають страхові компанії, не роблять цього. І він сказав, що “ми працюємо на цим”, НБУ шукає якісь шляхи підтримки з бонусом для цих страхових компаній, щоб вони страхували журналістів. Але мені здається, можна було би це питання вирішити створенням якогось спеціального фонду, просто для того, щоб цілеспрямовано страхувати всіх медійників та медійниць. Бо якщо ми покладемо відповідальність на страхові компанії, вони знайдуть 150 відмовок. 

Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.