Лутфіє Зудієва — кримськотатарська журналістка, авторка порталу “Ґрати”. Весь цей час вона проживає у Криму, та не виїхала з півострова навіть після того, як у 2014-му він опинився під контролем РФ.
Лутфіє продовжує висвітлювати життя кримських татар у Криму, документує переслідування з боку Центру протидії екстремізму рф, робить репортажі з судових засідань та розповідає про обшуки і арешти щодо місцевих журналістів і активістів.
Вперше Лутфіє Зудієва увійшла до шорт-листа фіналістів журналістської премії “Честь професії” у 2022-му разом із головним редактором “Ґрат” Антоном Наумлюком — із матеріалом “Вчинок і кара. Як із тортур і уривків фраз з’явилася справа Нарімана Джеляла про диверсії в Криму”. Його присвятила історії заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла і братів Асана та Азіза Ахтемових, яких арештували за підозрою в диверсії.
Вдруге стала фіналісткою у 2024-му в спецномінації від ГО “Жінки в медіа”, із серією подкастів “Захисниця”, присвячений долі кримських жінок, які стикаються з обшуками, арештами, переслідуваннями та розлукою з близькими. Журналістка і сама неодноразово ставала об’єктом таких переслідувань: російські силовики з обшуками приходили також до неї додому, вилучали робочу техніку, забирали у відділок та вручали попередження “про неприпустимість порушення закону”.
У цьому інтерв’ю Лутфіє Зудієва розповідає, чому ухвалила для себе рішення залишатися в Криму та займатися журналістикою і надалі, не зважаючи те, що розуміє — там їй також загрожує небезпека.
Чому після 2014 року ви попри все вирішили залишатися в Криму?
Моя мотивація більш особиста, ніж професійна. Професійна також, але це прийшло до мене пізніше. Я народилася в сім’ї, де була присутня боротьба за права нашого народу, де брали участь у різних акціях, мітингах, протестних рухах за повернення кримських татар. Ми постійно про це розмовляли з батьком. Щороку він водив нас на мітинги, які проходили на центральній площі у Сімферополі. Він намагався вкласти моральні координати на все життя, з раннього дитинства, і відчуття відповідальності не тільки за себе і свою родину, а загалом за те, що відбувається з нашим народом, за те, яким буде його майбутнє.
Тому коли у 2014 році в Криму все змінилося, і ми, як я часто кажу, прокинулися в зовсім іншій країні буквально за кілька днів, це питання стало дуже гострим не лише для нашої сім’ї, а для багатьох кримських татар. Мені здається, що в такій атмосфері росли не лише я, а майже всі діти кримських татар на той момент. Ми масово поверталися. Це повернення завжди нагадує мені перельоти птахів — коли настає час повертатися, вони це роблять масово. І ось з нашим народом траплялося те саме, коли СРСР дозволив кримським татарам повернутися на батьківщину, в Крим — кримські татари це переселення часто називають “самоповерненням”, бо вони його багато років домагалися і відстоювали — воно відбувалося масово. Тому більшість кримських татар і після 2014 року вирішили залишитися в Криму, попри те, що подальше життя було пов’язане з великими ризиками, репресіями, арештами, обшуками, загальним тиском, контролем.
Я увійшла в журналістику через збіг обставин, коли новини про арешти, затримання, допити на кордонах, тиски та інші негативні події стали з’являтися майже щодня. 2014-2015 роки, можливо, були найсірішим періодом за десятиліття. На той момент українські органи в Криму вже були повністю припинили свою роботу, а росія почала створювати свої органи на півострові — правоохоронні, судові, адміністративні, муніципальні — тільки налаштовували свою роботу, і це був час беззаконня, коли людям було незрозуміло, де шукати тих, хто зникав безвісти, куди звертатися, якщо їхня близька людина стикалася з катуваннями у підвалі.
Це був досить складний період, коли з Криму доволі активно вижимали всі професійні незалежні редакції, які з різних причин не перереєструвалися з українського законодавства на російське, не отримали дозвіл на роботу і не акредитувались за російським законодавством. У багатьох таких редакціях в той період проходили обшуки, журналістів переслідували. На деяких з них порушувалися і адміністративні, і кримінальні справи.
Професійної незалежної журналістики в Криму стало набагато менше, ніж це було на межі подій 2014 року. Українські журналісти працювали тут ще кілька років у різних форматах. Хтось — публічно і не приховували цього. Хтось приїжджали, але не афішували, що вони журналісти. Багато з них писали під псевдонімами, але в кінці-кінців всіх їх по черзі вижали з Криму. Деяким поставили заборону на в’їзд. Журналісткам Аліні Смутко і Альоні Савчук заборонили в’їжджати в Крим на 10 років, Тарасу Ібрагімову — на 34 роки. Журналісти інших видань піддавалися стеженню.
В якийсь момент стало зрозуміло: у сфері незалежної журналістики формується глобальна діра, яку треба негайно залагоджувати, інакше в іншому випадку залишаться лише прес-релізи ФСБ і МВС. Те, що вони будуть розповідати, писати і публікувати, стане єдиною доступною в публічному просторі точкою зору. Жодної альтернативної думки просто не буде, тому що нікому цим буде займатися. Журналістикою дійсно важко займатися дистанційно, не знаходячись фізично в епіцентрі цих подій: на судовому засіданні, на місцях, де проходять обшуки. Розуміння того, що потрібно компенсувати цю зростаючу діру чимось — мабуть, це привело мене в журналістику.
Наскільки ви тоді усвідомлювали для себе всі потенційні небезпеки, з цим пов’язані?
Коли я стикнулася з першими актами тиску з боку представників МВС, Центру протидії екстремізму, настав етап осмислення, що ця робота небезпечна і не залишиться без уваги. Це не просто публікації про те, яке сьогодні в Криму тепле море, або як зацвіли магнолії в Ялті. У цих публікаціях ми розповідаємо про конкретні дії посадових осіб, які вважаються незаконними з точки зору абсолютно будь-якого права — українського, російського, міжнародного. Коли катують людей для того, щоб виманити з них показання або досягти визнання провини, вивести їх з обвинувальним вироком до суду.
Ти розумієш, що працюєш з такими подіями, і це не залишиться без уваги, це пов’язано з небезпекою. І це — мій свідомий вибір залишитися, коли враховуєш всі ризики, виклики, що перед тобою стоять, те, що ти повинна це робити, і чому. Багато моїх колег, які займалися журналістикою, зараз знаходяться в ув’язненні. Серед них є громадські журналісти — люди, які ніколи не займалися журналістикою до 2014 року і прийшли в неї, мабуть, з схожими на мої відчуттями. А також ті, хто займалися цим професійно, як, наприклад, Владислав Єсипенко, фрілансер проекту “Радіо Свобода”, який приїжджав в Крим у відрядження, знімав бліц-опитування, репортажі для проекту “Крим Реалії”.
Враховуючи все це, а також те, що дуже багато моїх колег зараз у в’язниці, і що, ймовірно, такий самий ризик є у найближчому майбутньому і для мене, я хочу залишатися тут далі. Мені здається, що я знаходжуся в потрібному місці, в потрібний час, і я відчуваю в собі сили цим займатися. І найголовніше, я хочу це робити. Можливо, ця робота не дасть миттєвих результатів. Хоча ми часто зіштовхувалися з тим, що резонанс по тим чи іншим подіям рятував, у прямому сенсі слова, життя людям або зупиняв тортури щодо них.
Багато хто розповідали про те, що їх зводили в підвал, але як тільки на поверхні, за межами підвалу починалася інформаційна робота — шукали родичі, працювали адвокати, писали журналісти — через якийсь час виводили з підвалу. І під час цього часу катування, які були поруч з цим чоловіком, буквально за кілька кроків від нього, або припинялися, або не починалися, бо оперативники в певний момент вирішували, що для них краще зараз вивести цю людину з підвалу.
Я вірю в те, що політичних в’язнів рано чи пізно звільнять завдяки цій роботі і завдяки тому, що колеги з різних видань продовжують розповідати про життя і долі цих людей. І це робота не однієї людини. Це випадок, коли в кримському просторі зараз немає якоїсь конкуренції між колегами-журналістами, тому що роботи тут настільки багато по різним сферам — і економіка, і екологія, і права людини, і те, що відбувається в сфері освіти з дітьми — що, навпаки, нам здається, синергія, в якій може працювати журналістське співтовариство, фізично перебуваючи в Криму, дуже важлива.
Вас кілька разів затримували, проводили обшуки у вашій родині та згодом відпускали. Розкажіть, якими були приводи для таких дій?
Я живу в Джанкої, це місто на півночі Криму, і зараз воно досить близько до зони, де відбуваються всі ці події. Вперше мене затримали ще у 2019-му році, прямо на вулиці. Я поверталась додому, співробітники Центру з протидії екстремізму заблокували [проїзд] двома машинами і сказали, що ви зараз поїдете з нами, і ми не дозволяємо вам рухатися далі. Відмовитися прослідувати з ними я не могла. Вони приїхали з адміністративним протоколом за однією статтею за публікацію в соцмережах і погрожували другим протоколом за непідкорення законним вимогам працівника поліції у випадку, якщо я не сідатиму з ними в машину. Вони забрали мене до Сімферополя. Кілька годин я перебувала в одному з відділків МВС. Адвоката довгий час не допускали, він декілька годин стояв на прохідній. Спочатку йому казали, що такої тут немає, хоча я встигла йому повідомити по телефону, куди мене везуть і де буду знаходитися. Потім вони сказали, що “зараз проводять певну роботу, ми вас допустимо”. І нарешті пустили, ближче до вечора. Склали протокол і відпустили мене. На наступний день на судовому засіданні мене вперше оштрафували на 2000 рублів.
Після цих подій протягом двох років мені виносили попередження про те, що я, як вважалося, можу порушувати чинне [російське] законодавство, брати участь у незаконних мітингах, пікетах та акціях. Причому ці попередження були в досить розмитій загальній формі та роздавалися масово. Це стосувалося не тільки мене, а й інших журналістів, правозахисників, адвокатів, а потім був якийсь період затишшя — я не відчувала цього тиску так очевидно.
Влітку 2023-го я приїхала на судове засідання, де мав розглядатися апеляційний процес щодо вироку кримськотатарському журналісту та політику Наріману Джелялу, щоб зробити репортаж про його справу. Ми з редакцією сайту “Ґрати” слідкували за цією історією буквально з першого дня, з моменту затримання Нарімана, а також Асана, Азиза Ахтемових. Ну і зрозуміло, що для журналістів було цілком логічно довести цю історію до кінця, тобто написати і про апеляцію, і про остаточний етап цих людей з Криму.
Я під’їхала до будівлі Верховного суду в Криму, написала заяву про те, що хочу пройти в зал, тому що пристави нікого, крім адвокатів, не пустили. Очікувала рішення судді на ґанку, при цьому не махала жодними транспарантами, не вигукувала жодних гасел, тобто стояла абсолютно спокійно, спілкувалася з матір’ю Азіза Ахтемова, брала в неї інтерв’ю щодо засідання. Ввечері планувала працювати над репортажем. У цей момент під’їхали працівники поліції: підігнали порожній автобус, посадили в нього абсолютно всіх, хто стояв біля будівлі суду, в тому числі дуже близьких родичів ув’язнених, що було ще більш болісно, ніж моє затримання. Це виглядало абсурдно. Ми їм говорили, ну їх же за що? Вони ж приїхали, тому що судове засідання над їхніми близькими. І це нормально, що вони тут знаходяться, а не вдома п’ють чай. Але ніхто на це не зважав.
Коли нас привезли до відділку поліції, примусово намагалися провести дактилоскопію, сфотографувати — в профіль, в анфас. Частина людей погодилися, щоб їх швидше відпустили, частина — не погодилися. Я відмовилася надавати відбитки пальців, фотографуватися, тому що перебувала біля будівлі суду з прес-картою і пояснювала, що я тут виключно з професійною метою, і це затримання не має нічого спільного з законом. Але, тим не менш, відносно мене склали адміністративний протокол і в той же день провели судове засідання. Це все тривало десь до 23:00. Мене оштрафували вдруге, на суму 12 000 рублів.
22 лютого 2024 року приїхали з обшуком до нас додому, цілеспрямовано шукали техніку: забрали у мене ноутбук, телефон, карту пам’яті з фотоапарата, карту пам’яті з диктофона, карти пам’яті, які знайшли на робочому столі і в тумбочках, забрали відеореєстратор вдома з камерами відеоспостереження. Техніка була захищена паролем — я давно працюю за всіма необхідними стандартами щодо безпеки. Я живу з відчуттям, що в будь-який день до мене додому можуть прийти з обшуком. Припускаю, що відеореєстратор забрали для того, щоб ми не могли використовувати відеозаписи про те, як вони перестрибують через паркан. Тому що насправді, з точки зору російського законодавства це незаконне проникнення на територію мого будинку, коли вони перестрибували через паркан, а не подзвонили в двері.
Також забрали дві брошури: це самвидав, тексти Нарімана Джеляла “Я залишаюся”, та збірник доповідей правозахисників — моя доповідь також була включена. Я писала в ній про систематичні репресії, що відбуваються в Криму, про те, що групи людей, на яких ці репресії поширюються, стають більшими, і якщо раніше це були самі лиш чоловіки, ув’язнені, то тепер біля будинків судів масово затримують родичів, матерів, дружин політв’язнів, просто слухачів. Репресії розростаються, а цих людей абсолютно незаконно називають спільниками тероризму і екстремізму, тому що вони хочуть підтримати своїх близьких.
Схоже, вони вирішили, що цей текст також варто піддати експертизі, і забрали буклет. Досі мені не повернули нічого, що було вилучено. Щодо результатів експертизи, якщо вона проводиться зараз, я поки що не ознайомлена. Того дня щодо мене склали ще два адміністративних протоколи, за якими вже відбулися судові засідання. Один протокол — за публікацію про суди над кореспондентом проекту “Радіо Свобода” Владиславом Єсипенком. За версією працівників Центру протидії екстремізму, моє порушення полягало в тому, що я не вказала, що “Радіо Свобода” визнана іноземним агентом на території РФ, коли писала про нього.
Другий протокол — за те, що я писала про судовий процес над кримськими татарами з Білогірська в 2022-му. Я саме робила записи про вирок та про масові заходи, які відбувалися на території Криму на підтримку цих людей. Тоді у більш ніж 65 населених пунктах люди виступили на їхній захист — це резонансна подія, про яку неможливо було не написати, але за версією працівників Центру протидії екстремізму цими публікаціями я розповсюджувала інформацію не про заходи і не про фігурантів, а про організацію, яка заборонена на території РФ, і також не вказала це посилання на заборону.
Після цих судових засідань мене знову оштрафували: у першому випадку на 2500 рублів, у другому — на 2000, і зараз мені належить сплатити ці штрафи. Я, звичайно, намагаюся оскаржити ці постанови і в апеляції, і в касації ми також будемо звертатися, але не переконана, що результат буде відрізнятися від того, який ми маємо на даний момент. На жаль, ми не можемо сказати, що кримські суди зараз працюють як незалежне відділення — навпаки, все частіше стикаєшся з тим, що у суддів відкрито обвинувальний нахил і вони десь досить очевидно, десь менше, але підтримують сторону державного обвинувачення.
Знову вони прийшли з попередженнями — 6 та 7 травня 2024-го. 6 травня мене хотів опитати працівник кримінального розшуку. Про що — невідомо, тому що я відмовилась розмовляти з ним через те, що поруч зі мною в цей момент не було адвоката. Я ухвалила принципове рішення не спілкуватися з працівниками силових органів без присутності адвоката, тому що я не знаю, як вони будуть використовувати, інтерпретувати цю розмову в майбутньому.
На другий день прийшов вже звичайний дільничний, прикріплений до нашого кварталу, приніс мені попередження, зачитав його — про недопустимість порушення російського законодавства. Я підписала це попередження і залишила помітку, що з ним не згодна, тому що вважаю, що дії працівників поліції в даному випадку не мають мотивації, а в самому попередженні немає жодної конкретики, окрім того, що є якийсь загальний текст із переліком кримінальних і адміністративних статей, які можуть бути проти мене застосовані в разі, якщо я поїду на невідомі масові заходи з невідомих причин.
Співробітники Джанкойського МВС представили на судовому засіданні внутрішній документ — не для поширення, де залишено помітку про те, що є по кожному району певні списки журналістів, активістів, правозахисників, членів Меджлісу кримськотатарського народу з певним переліком питань і інформації, яку потрібно зібрати про цих людей. Я побачила своє прізвище і ім’я в цьому списку — співробітники МВС пояснили, що просто виконують наказ тих посадових осіб, які є “вищими”, і не завжди знають, чому виносять ці попередження. Їм видають з міністерства папери, і вони йдуть опрацьовувати ці списки людей.
З ваших подкастів я зрозуміла, що в Криму зараз можуть арештувати за підозрою у “передаче информации не дружественному государству”. Виходить, що, фактично, під це визначення можуть підійти чи не всі журналісти, які збирають інформацію про те, що відбувається в Криму, для українських або закордонних медіа?
Ідея про подкасти, зокрема про жіночі подкасти, у нас виникла на перехресті між 2021 і 2022 роками через те, що зараз в Криму досить активну роль як у журналістиці, так і в правозахисті, так і в активізмі відіграють жінки. Це відбувається не випадково, а через те, що коли затримують чоловіка, його “сторітеллерка”, людина, яка зв’язує його з зовнішнім світом, як це часто жартівливо називають, стає “прес-секретарем” затриманого — це їхні дружини, матері, сестри. Це явище стало досить популярним в Криму, незважаючи на помилковий стереотип, ніби жінки слабші за чоловіків, більш крихкі, вразливі, і що є деякі професії, які точно не для них.
Крим сьогодні — яскравий приклад того, де жінки і чоловіки в рівних умовах захищають права людей, працюють з складними ситуаціями, і в деяких випадках справляються навіть краще, ніж чоловіки.
Усі наші подкасти, вже чотири епізоди, про такі жіночі історії. Вони виходять з достатньо великим інтервалом — це пов’язано з високим робочим навантаженням, і з тим, що ми намагаємося до подкастів підійти дуже уважно і обережно, працювати зі сценаріями так, щоб наші герої не опинилися під будь-якою формою переслідування через коментарі. І щоб ці історії були збалансованими, щоб у них звучало все те, з чим повинна працювати журналістика з точки зору стандартів.
Ми не просто розповідаємо емоції цих людей або їхні особисті рефлексії, ми розповідаємо про кримінальні справи, з якими вони стикаються, про обвинувачення, які їм приписують, про повну експозицію подій, які тут розгортаються, і сподіваємося на те, що це дає можливість зануритися в ці історії.
Один з найважливіших для мене епізодів — про мою колегу, цивільну журналістку Ірину Данилович, яка опинилася в ув’язненні під кримінальним переслідуванням. Її спочатку звинуватили в тому, що вона якось планувала передавати або передавала інформацію “недружній державі”. Але весь парадокс цієї історії в тому, що все, що спочатку намагалися їй “прикрутити” під час обшуків в будинку і перших розмов з нею, про які вона потім розповіла на суді, а саме спілкування з українськими правозахисними організаціями і журналістами — відійшло на задній план. Те, за що вона зараз фактично перебуває в ув’язненні — це зберігання та носіння саморобного вибухового пристрою.
Це криміналізація журналістської діяльності, коли журналісти опиняються в тюрмах не за прямим звинуваченням у тому, що займалися журналістикою — тому що немає такої статті, такої формулювання в російському законодавстві. А коли їх звинувачують у диверсіях, як у випадку з Владиславом Єсипенко, Іриною Данилович, Наріманом Джелялом. Або тероризм, як це відбувається у випадку з кримсько-татарськими цивільними журналістами, пов’язаними з рухом “Кримська солідарність”. Інші статті, пов’язані з кримінальними злочинами. Зараз ризики для журналістів дійсно зросли, тому що ніхто не знає, яку саме фразу в тій чи іншій публікації спецслужби або співробітники Центру протидії екстремізму будуть інтерпретувати як передачу інформації недружній іноземній державі. Навіть в російському законодавстві немає зрозумілих рамок.
Особливо ризикована сфера — жанр журналістики розслідувань. Це не просто сторітелінг, коли ти спілкуєшся з родиною, розповідаєш, як вона живе життя без близької людини, яка у в’язниці. Ти починаєш серйозно копатися в документах, в публічному доступі з’являються прізвища, імена співробітників спецслужб або ті порушення, які вони допустили при роботі з матеріалами справи, або як у випадку з Наріманом Джелялом, з братами Ахтемовими, де були катування електричним струмом, катування моральні, психологічні зокрема.
Наскільки сильною, на вашу думку, є підтримка та солідарність жіночої спільноти, зокрема якщо ми говоримо про кримських татарок, про журналісток, або про обидві категорії?
Для кримських татар участь жінок у правозахисній роботі, у журналістиці, навіть у політичних процесах завжди була чимось абсолютно нормальним. У нас не було на меті боротися за свої права в принципі, тому що якщо подивитися на історію національного руху кримських татар, на більш ранній період — Кримське ханство, жінки там грали досить активну роль. У Варшаві в одному з архівів до цього часу зберігаються листи — листування жінок Кримського ханства з політиками тогочасних європейських держав. Це листи ділового характеру, пов’язані з інтересами держав. І я, коли вперше про це дізналася, навіть не була здивована, тому що, в принципі, виросла в атмосфері, де це було нормальним.
Вже згаданий вище подкаст “Захисниця” на “Ґратах” цьогоріч увійшов до шорт-ліста конкурсу “Честь професії”. Розкажіть, як ви відрегували на таку відзнаку?
Вперше ми потрапили до шорт-ліста, ще, здається, минулого року, разом із тодішнім редактором сайту “Грати” Антоном Наумлюком, з текстом про Нарімана Джеляла.
Коли я дізналася про шорт-ліст цього року, перше, що прийшло мені на думку: хай це допоможе людям, про яких ми розповідаємо. Хай це допоможе Ірині, яка зараз знаходиться в ув’язненні, домогтися її звільнення. Я вірю в те, що робота журналістів як допомагає проливати світло на такі історії. І ще більше мотивує людей займатися звільненням політичних в’язнів.
У мене ніколи не було планів будувати професійний трамплін на важких, трагічних історіях людей. Я бралася за них, тому що мені хотілося, щоб про ці історії дізналися, щоб цих людей звільнили якомога швидше. Я вивчала матеріали справи і спілкувалася з самими постраждалими, розуміла, що багато з цих справ сфабриковані, а люди перебувають в ув’язненні явно не за злочини. На жаль, обставини склалися так, що більшість подій, про які ми розповідаємо, — це події болісні, травматичні. Тому я дуже хочу, щоб конкурс не стільки оцінив якусь роботу — для мене найбільшою винагородою буде, якщо цей текст прочитають, цей подкаст послухають, і хтось серйозно задумається про те, що цих людей потрібно звільнити. Потрібно знайти інструменти, щоб витягнути їх на свободу.
Тема політичних в’язнів дуже важко просувається — вона швидко перетворилася на рутину, особливо після 2022 року, коли людей почали затримувати вже не десятками. У результаті список зросло до кількості більше ніж 200 людей за десять років. Утримати увагу читача на цьому, написати історію, яку захочуть прочитати, і тим паче транслювати далі — це дуже складне завдання. Але мені хочеться вірити, що наша робота в такій довгостроковій перспективі дасть свої результати.
Друге, про що я подумала, це почуття великої вдячності редакції “Ґратам”, з якими ми робимо цей подкаст. Те, що вони повірили в мене, взяли на стажування, і те, що вкладають свій час і ресурси в навчання мене професії — дуже цінно. Коли відбуваються такі події, як у випадку з шорт-лістом премії “Честь професії”, це якраз про те, як ми колективно робимо щось і — робимо ефективно. Це приклад того, як в дуеті можуть працювати журналісти в полі на Криму і українські журналісти, які фізично не перебувають зараз на півострові, або навіть міжнародні журналісти, які не знаходяться в Криму і не можуть в’їхати сюди.
Я дуже вдячна Ані Кравець, продюсерці, тому що вся драматургія подкастів вибудовується завдяки тому, як вона відчуває ці історії. Я спілкуюся з людьми, записую конкретні важливі епізоди їхнього життя, слідкую за тими або іншими судовими процесами і розумію, що мені потрібно зараз фізично опинитися на оголошенні вироку або під час дебатів, і записати їх. Проте вибудувати це в цілісну історію і розповісти її українському слухачеві так, щоб люди відчули себе на півгодини в Криму, відчули тривоги і переживання цих людей, несправедливість судових процесів, позицію державного обвинувачення, яка зараз працює проти цих людей — мабуть, багато де це вдається завдяки кропіткій праці моєї колеги Ані.
Чому для вас важливо висвітлювати такі історії?
У сучасному суспільстві жінки є вразливою групою, а у ситуації авторитарних репресій загалом можливості для дії вкрай обмежені. Ми вирішили простежити за тим, як у такій ситуації репресій жінка зазнає доленосних змін та віднаходить свою силу для переоблаштування свого життя та протистояння жорстокій машині. На нашу думку, про жінок важливо говорити більше й розказувати аудіторіям про ці кейси. Чому? Тому що часто персонажі медійних матеріалів — їхні чоловіки, однак репресії діють не лише на цих окремих людей, а й на усю спільноту, чиї голоси та видимість лишаються таким чином недорепрезентованими. Тому “Захисниця. Imayeci” – наративний подкаст про становище жінок у період авторитарних репресій на Кримському півострові та їхню боротьбу. Проєкт присвячений жінкам та їх сім’ям і спільнотам, котрі страждають через те, що претендують на політичну свободу: вони змушені змінюватись під впливом обставин, а “Захисниця” документує ці зміни та їхній спротив. Матеріали зібрані на півострові, починаючи з 2022 року і становлять десятки годин аудіо, а саме – записів судових засідань та інтерв’ю з героїнями та героями подкасту. Оскільки проєкт продовжується, на сьогодні матеріали й далі перебувають у процесі збору.
Яким є медіаландшафт у Криму сьогодні? Що за канали, радіостанції там працюють, які видання випускаються? З яких джерел місцеве населення зазвичай отримує інформацію?
В Криму зараз безперешкодно працюють дві категорії джерел інформації. Перша — це редакції, які отримали акредитацію та фінансуються з бюджету РФ, вони ведуть роботу, спрямовану, на мій погляд, не на те, щоб розповісти читачеві про події такими, які вони є, а на популяризацію, присутність Російської Федерації в Криму. Є такі телеканали, включаючи кримськотатарський телеканал “Міллет”, який спеціально створювали як аналог телеканалу АТР. Цей канал щодня кримськотатарською мовою розповідає про позитивні новини та про те, як чиновники в тому чи іншому місці газифікували селище, взяли участь у відкритті ще однієї школи або дитячого садка, озеленили частину Криму, збудували дороги.
Коли дивишся на такі джерела інформації щодня, то відчуття, що в Криму є репресії, арешти і обшуки, взагалі зникає, тому що цього просто немає у кадрі. Короткі зведення, які з’являються випадково на таких телеканалах і в таких інформаційних агентствах, до крапки з комою копіюють прес-релізи ФСБ. Людей просто затримали сьогодні, і про них вже говорять як про терористів та екстремістів. Жодних презумпцій невинуватості, спроб знайти цих людей, запитати, що вони або їхні близькі говорять про це затримання, що там насправді відбувалося, коментарів адвоката — цього абсолютно немає, тому що вони — не зацікавлені. Перед такими редакціями взагалі не стоїть завдання у об’єктивному висвітленні подій в Криму.
Друга категорія джерел інформації, популярних зараз в Криму — телеграм-канали, куди оперативники з Центру протидії екстремізму, спецслужби часто зливають відео з обшуків, іноді навіть відео з судових процесів, якісь скріншоти, документи, переписки. Все, що силовики хотіли б оприлюднити, але професійна журналістика не буде працювати з цим так, як їм хотілося б. Такі канали працюють як інструменти пропаганди і, на жаль, стають джерелом інформації навіть для українських редакцій та медіа. Я маю на увазі Кримський СМЕРЧ, Телеграм-канал блогера Олександра Таліпова. Це, звичайно ж, взагалі не журналістика, а пропаганда в чистому вигляді.
Є такий острівець — кілька газет, які намагаються зберегти незалежність, видаються в дуже обмеженому накладі. Наприклад, кримськотатарська газета Qirim, яку очолює та редагує Бекір Мамут — вона перебуває під досить серйозною цензурою. Це спроба зберегти кримськотатарську незалежну журналістику, але її недостатньо для висвітлення подій, які відбуваються на півострові.
Обов’язково варто згадати і про громадянську журналістику як про явище, оскільки цим займаються люди з різних громадських об’єднань, з різних медіапроектів: “Кримський процес”, “Кримська солідарність”, “Інжир”, медіапроект “Медицина без обкладинки” Ірини Данилович, де вона намагалася питання, пов’язані з кримською охороною здоров’я, обговорювати і подавати альтернативну точку зору, не тільки ту, яку поширюють в Криму підконтрольні [російській] державі медіа. Це “Кримська ідея”, яка була змушена припинити своє існування через порушення адміністративних справ і переслідування модераторів цього медіапроекту. І, можливо, в багатьох випадках завдяки роботі громадянських журналістів вдається якось балансувати те, що відбувається в Криму.
Громадянським журналістам доводиться вчитися в режимі реального часу. Це люди, які не закінчували журналістських факультетів, у них не було можливості кілька років вивчати теорію, працювати з викладачами і приходити в поле з теоретичними настановами. Той випадок, коли людина починає діяти, і вже в процесі перед нею виринають журналістські стандарти, розуміння, де була допущена помилка, і бажання не повертатися до неї в наступному тексті.
Був дуже яскравий період роботи українських журналістів-фрілансерів в Криму, та кількох російських незалежних журналістів, які намагалися об’єктивно та чесно розповідати про ситуацію. В певний період вони досить часто перебували в Криму з відрядженнями, приїжджали по черзі, і кожен з них прагнув навчити чогось громадянських журналістів. Наприклад, Тарас Ібрагімов навчав писати короткі щоденні новини, а від Олени Савчук ми дізналися, як структурувати новини або замітки, як правильно викладати читачеві події. Аліна Смутко, фотографка, вчила фотографувати — зараз вона працює з Reuters. Це своєчасна інвестиція, коли українські журналісти-фрілансери ділилися своїм досвідом, знаннями в професії і робили це абсолютно безкоштовно. Вони розуміли, що не зможуть в Криму перебувати постійно — рано чи пізно їх витіснять. А роботу життєво важливо продовжувати, тому що репресії не припиняються і, на жаль, вони не зменшуються.
Чи вважаєте ви, що життя в Криму, обшуки, репресії проти кримських татар сьогодні достатньо висвітлюються в українських медіа?
Є кілька дуже вірних, дуже відданих темі Криму редакцій, які працюють з нею практично всі ці роки. Вони допомагають тримати це питання на такому, хай навіть не дуже резонансному порядку денному, який не дозволяє цим справам, цим подіям піти в забуття. Завдяки тому, що ця робота проводиться системно, і пишуться новини, тексти, знімаються відео про людей, які стикаються з репресіями, Крим так чи інакше звучить. Але цього — недостатньо. Мені здається, що для того, щоб ситуація по-справжньому змінювалася, навіть у питанні звільнення політичних в’язнів, необхідно вийти за межі порядку денного — місцевого кримського, місцевого українського. Ці питання потрібно обговорювати на сторінках міжнародних видань.
Безумовно, важлива якісна робота, оскільки навіть громадянському журналісту, який працює в Криму, потрібно пройти певний шлях, щоб навчитися професії, розібратися зі стандартами, щоб ці тексти стали публікуватися спочатку в українських виданнях, а потім уже в міжнародних. Хоча треба відзначити, що в останні пару років стало з’являтися більше публікацій про Крим, і більше інтересу до подій, які тут відбуваються. На жаль, цей інтерес не завжди пов’язаний з історіями конкретних людей або політичних в’язнів.
Багато колег обрали залишитися в професії, писати про Крим, не перебуваючи фізично на півострові. Коли запитують, який журналіст більш ефективний, і який корисніший, я думаю, що зараз в Криму потрібні і ті, хто тут фізично перебуває, хто може особисто події фіксувати, описувати і передавати читачеві, і ті, хто перебуває за межами Криму — перед ними набагато менше ризиків кримінального і адміністративного переслідування, отже, вони більш вільні в жанрах журналістики, у висловлюваннях.
Авторка: Олександра Горчинська
Ілюстрація: Женя Олійник
Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.
