Що стоїть на заваді гендерній рівності в Україні? Як змінюється законодавство, роль медіа та державна політика у відповідь на виклики війни? Чи готові ми переосмислити моделі безпеки, репродуктивної політики й підтримки тих, хто поєднує доглядову та професійну працю?
Про системні бар’єри й точки прориву, силу політичного лідерства та небезпеки антигендерних наративів, а також про стратегічну роль громадянського суспільства — у великому інтерв’ю «Жінки в медіа» з Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики Катериною Левченко.
В Україні вже існує законодавство щодо гендерної рівності. Водночас, до практичної рівності нам ще далеко. За даними звіту Global Gender Gap Report, для досягнення гендерної рівності необхідно 134 роки. Залишаються такі проблеми, як гендерний розрив у оплаті праці, сексизм тощо. Що, на вашу думку, заважає нам рухатися швидше?
Очевидно, що серед причин — війна, недостатність ресурсів та їхня переорієнтація на потреби оборони. Проте я все ж вважаю, що головними перешкодами є стереотипи та нерозуміння важливості проблематики у широкому сенсі — прав людини, прав жінок, гендерної рівності.
Є чимало прикладів, коли керівник — міністр, заступник, директор чи власник бізнесу — усвідомлює важливість гендерної рівності, і тоді зміни починають відбуватись у межах його відповідальності. З’являються дитячі кімнати, впроваджуються гнучкі графіки, аналізується рівень оплати праці та можливі розриви. Застосовуються гендерно чутливі комунікації, ведеться робота з подолання сексизму та дискримінації. Таке розуміння — на перший погляд, найпростіший і найдоступніший інструмент. Але щоб воно з’явилось, потрібно системно працювати: у медіа, в освіті, в політиці..
Після стереотипів другою серйозною проблемою залишається нестача або відсутність належної інфраструктури для тих, хто виконує доглядову працю. Йдеться не лише про догляд за дітьми, а й за людьми старшого віку, особами з інвалідністю, зокрема тими, хто отримав поранення під час війни або потребує сторонньої допомоги з інших причин. У такій ситуації особливо гостро постає питання поєднання професійних і сімейних обов’язків для жінок, які активно працюють.
Чи війна прискорила ці процеси, чи навпаки пригальмувала?
Однозначно змінила. Десь пригальмувала, десь прискорила. Пригальмувала в тому плані, що стало менше можливостей, наприклад, для дитячих садочків, оскільки не всі вони мають облаштовані укриття. Відповідно, не всі установи, які існували та працювали до повномасштабного вторгнення, відкрилися знов. Це стосується також шкіл. Навчання в онлайн-форматі вимагає дуже високого залучення членів родини, і у більшості випадків це жінки, що, знов таки, призводить до неможливості поєднувати наглядову працю з продуктивною працею. Хоча це — дуже умовний поділ.
З іншого ж боку, війна навпаки прискорила деякі процеси. Згадаймо, що саме після початку війни у 2014 році у жінок, які пішли захищати Україну, виникло багато проблем. Йшлося про заборону працювати снайперками, навідницями, керівницями бойових машин. Саме тоді війна прискорила зміни до законодавства: жінкам відкрили ці професії, і вони почали активно працювати. Тому я не можу однозначно сказати, прискорила чи пригальмувала війна, але її вплив на соціум дуже строкатий.
Війна однозначно пришвидшила й активізувала розвиток громадянського суспільства. Нові громадські організації, які з’явилися з 2014 року і продовжують з’являтися, є наслідком війни. Серед них дуже багато тих, які об’єднують різні категорії жінок: матерів загиблих, полонених, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною, внутрішньо переміщених осіб, підприємців. Сьогодні я у своїй роботі стикаюся з великою кількістю нових організацій, і для мене це показник активізації такої роботи. Ми також добре знаємо, що завдяки громадянському суспільству багато чого вдалося зробити вже у перший тиждень війни.
Останнім часом в українському інформаційному просторі зростає поширення антигендерних наративів, зокрема з боку релігійних або псевдопатріотичних груп. Чи має держава стратегію реагування на такі кампанії дезінформації, і яка в цьому роль вашого офісу?
Мені здається, що у мейнстрімних медіа зараз знизилась активність антигендерних рупорів, антигендерних рухів. Ми бачимо, що чимало такої активності перейшло у соціальні мережі, у якісь більш закриті групи. Але, мабуть, найкращою комунікаційною стратегією у цій сфері є конструктивна комунікація.
Саме постійна комунікація щодо державної гендерної політики, спільна з іншими державними структурами, міжнародними партнерами та громадськими організаціями, допомагає створити певне комунікаційне поле, яке демонструє сучасні виклики, те, що робиться вже, а також — за якими напрямками. Тому таку конструктивну комунікацію ми будемо продовжувати як нашу стратегію.
Мобілізація є обов’язковою для чоловіків, але для жінок вона є обов’язковою лише для певних категорій – чи є це питанням дискримінації? Наскільки може бути ефективною в Україні ізраїльська модель, де обов’язкове проходження служби в армії є необхідним як для хлопців, так і для дівчат? Наприклад, у Норвегії вже запроваджена така модель, і дискусії щодо неї йдуть у Німеччині, багатьох інших країнах. Або ж демографічне питання. Ми всі знаємо, що мільйони українців та українок перебувають за кордоном. Величезний відсоток – це жінки з дітьми, жінки репродуктивного віку. Тож таке катастрофічне зменшення населення та необхідність його нарощування в наступні роки однозначно стане поштовхом для появи різних стратегій щодо того, яким чином це може відбуватися.
Сьогодні активно лунає заклик народжувати дітей. Проте без активної державної політики, без розвитку ефективної системи допомоги такі заклики можуть стати лише покладанням тягаря на плечі жінок. Адже за відсутності місць у дитячих садочках і гнучкого робочого дня буде складно поєднувати материнські та професійні обов’язки. А за цим стоїть, фемінізація бідності, відсутність людських ресурсів для ринку праці, тощо.
Щодо шляхів розв’язання цього питання можуть бути дискусії. Безумовно, ті, хто дотримується традиційних підходів, говоритимуть про “повернення” жінок у родини задля народження дітей. Але як ці родини виживатимуть без продуктивної праці, без доходу – на це відповіді сьогодні немає. Тому залучення всіх категорій груп до планування політики, посилення соціальної інфраструктури — це один із виходів.
Досягнення гендерної рівності – це не одномоментний акт, а тривалий процес. Для порівняння: Україна має акт проголошення незалежності України, і ми її отримали, але далі продовжуємо виборювати цю незалежність протягом уже більше 30 років, тому що перебували і у економічній залежності, й у інформаційній від РФ. Сьогодні ми і взагалі є окуповані країною, яка підписала великий договір про співдружність з РФ — країною агресоркою. Так само і гендерна рівність — як держава ми йдемо до неї крок за кроком.
Саме для того, щоб на практиці забезпечувати принцип рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, у 2017 році скасували наказ Міністерства охорони здоров’я України, який забороняв використання праці жінок на складних, важких та шкідливих для здоров’я роботах. Навколо цього було багато спекуляцій. Проте у суспільстві є потреба змінювати умови праці там, де це можливо, а не створювати нові заборони. Дискусії та певний спротив було помітно і у 2018-му, коли ВР розширила доступ жінок до військових посад.
Політика — це не тільки формальна рівність, прописана в законі, це ще й можливості, відповідальність, доступ до ресурсів. І ми рухаємося далі на цьому шляху. Думаю, що навіть без повномасштабного вторгнення ми прийшли б до необхідності по-іншому побудувати таку систему захисту країни, в яку на рівних умовах були б залучені і чоловіки, і жінки. Та сьогодні ми дійшли до розмов про рівні можливості, зокрема щодо захисту держави. Це питання потребує серйозних структурних змін, фінансових вкладень. Багато країн зараз йдуть цим шляхом і демонструють, що така система є ефективною.
Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” був прийнятий у 2005 році — 20 років тому. Планувалося внесення змін до цього закону, зокрема впровадження таких понять як насильство за ознакою статі, гендерний аудит, сексизм. На якому етапі зараз ці зміни?
Зміни до Закону вже розроблені та перебувають на розгляді й погодженні в Міністерстві юстиції України. Цей законопроєкт важливий насамперед тим, що вводить нові поняття. Зокрема, ми запропонували додати термін “гендерна політика” — адже у законодавстві вже є поняття “гендерна рівність”, “гендерно-правова експертиза”, а от “гендерної політики” як визначення поки немає, хоча на практиці воно активно використовується. А нормування, як відомо, починається саме з визначень. Також запропоновано закріпити поняття “гендерно чутливі комунікації” та “гендерно чутлива мова” — ці терміни вже використовуються, зокрема, у методичних рекомендаціях Міністерства оборони України та Державної служби з надзвичайних ситуацій. Це важливо, адже від правильного вживання мови залежать і зміни у сприйнятті. Зараз ми очікуємо проведення двосторонніх консультацій і ширших комунікацій із Міністерством юстиції, а також подальшого внесення законопроєкту до парламенту.
Чи стикалися ви з випадками активного спротиву або саботажу реалізації гендерної політики на рівні окремих міністерств або депутатських груп? Якщо так — як ви реагуєте і що дозволяє все ж просувати зміни?
Давайте говорити не просто про конкретні фракції чи групи, а про результати їхнього голосування за ключові законодавчі ініціативи у сфері гендерної рівності. Наприклад, коли голосували за внесення змін до Дисциплінарного статуту ЗСУ в частині гендерної рівності, свої голоси подали, фактично, всі партії — “проти” не було жодної сили, хоч були ті, хто утрималися. Всі фракції синхронно проголосували і за зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо удосконалення механізму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі.
При ратифікації Стамбульської конвенції, до прикладу, “за” не надала жодного голосу “Батьківщина. Інші ж фракції надали більшість голосів, або майже всі.
Я хотіла б звернути увагу на важливість політичного лідерства. Сьогодні ми бачимо, що тема рівних прав та можливостей жінок і чоловіків активно підтримується першою леді Оленою Зеленською, також Президентом, який активно підтримував зміну назви свята День захисників на День захисників та захисниць і завжди використовує у своїх публічних комунікаціях і зверненнях фемінітиви.
Це стосується і багатьох народних депутатів, комунікації з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, Віце-прем’єрки з питань євроатлантичної інтеграції України – Міністерки юстиції України Ольги Стефанішиної, постійного представника України при ООН, першого заступника міністра закордонних справ Сергія Кислиці, Віцепрем’єр-міністра України Олексія Чернишова, Міністерки економіки Юлії Свириденко тощо — ці приклади можна продовжувати. І, без сумніву, хотілося б бачити більше чоловіків у цих списках.
Цього спротиву немає, бо це справді стало пріоритетом для них самих, чи тому, що це — пріоритет країни, вимога для нас на шляху реінтеграції?
Без сумніву, це пріоритет і для країни. У кожну комунікацію з ЄС, у наші моніторинги ми обов’язково включаємо гендерний компонент. Все більше міністерств та обласних адміністрацій сьогодні роблять кроки з практичного впровадження гендерної політики — не лише шляхом призначення уповноваженої особи чи координатора.
До Бюджетного кодексу України було внесено положення про обов’язковість формування бюджетів з використанням принципу гендерно-орієнтованого бюджетування — методичні рекомендації, розроблені Міністерством фінансів у 2019 році, у скороченому вигляді увійшли до ЗУ “Про Державний бюджет України”. Це означає, що необхідно розраховувати, хто буде бенефіціарами програми з погляду розподілу на жінок і чоловіків, тобто — використовувати статистику з розбивкою за ознакою статі.
Мають бути розроблені політики, спрямовані на протидію сексизму та сексуальним домаганням. На рівні міністерств, центральних органів, закладів вищої освіти багато установ уже розробили документи, де включена політика недискримінації та протидії сексуальним домаганням. При цьому, наявність таких політик не означає, що домагання відсутні. Такі факти мають місце, однак активний спротив, розголос громадськості є дуже важливим. Зазвичай подібні факти замовчувалися, і це була політика. Сьогодні замовчувати їх уже стає неможливо, і це теж індикатор змін.
У першому читанні вже внесено зміни до Дисциплінарного статуту Збройних сил України, які стосуються запобігання, протидії та реагування на сексуальні домагання та сексизм. Чекаємо на розгляд у другому читанні. Те ж саме можна сказати про Національну поліцію України та інші структури безпеки й оборони — робота ведеться на рівні різних відомств.
Нещодавно на сайті Верховної Ради у розділі “Законодавство” я ввела слово “гендер” – мені було цікаво, скільки разів воно згадується у документах. Отже, результат видав понад 1100 позицій: гендерна рівність, гендерна експертиза, гендерний аналіз, та похідні від цього. Серед таких документів — стратегії, пов’язані з екологією, економікою, енергетикою. Добре, що питання, пов’язані з гендерною рівністю, включаються у офіційні державні документи, але від включення до реалізації потрібен час.
З якого періоду почало використовуватися це слово?
Одним із перших українських документів, де поняття “гендерна рівність” вживалося офіційно, був затверджений Указом Президента Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки. Після нього почали з’являтися інші програми, спрямовані на забезпечення рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків. Далі поняття “гендерна рівність” було закріплене у Законі “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, прийнятому 8 вересня 2005 року, про який ви згадували.
Далі цей термін почав використовуватися все активніше. У 2016-му, коли стало зрозуміло, що гендерна політика — це не частина соціальної політики, а стратегічна політика, і коли функція координації політики була покладена на віцепрем’єр-міністерку з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, починається формування гендерної політики як мейнстрімної, а також — робота з усіма центральними органами.
У 2022 році Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Передбачалося, що для того, аби цей документ запрацював на повну, важливо було адаптувати під нього наше національне законодавство. Чи всі необхідні для цього закони вже прийнято?
Минулого року ми проаналізували законопроєкти, прийняті або розроблені на основі Стамбульської конвенції. У ВР їх було понад два десятки, і більшість з’явилися вже після ратифікації Стамбульської конвенції. Тобто законодавчий процес у цій сфері активізувався. Тому, коли противники казали, що Стамбульську конвенцію не треба ратифікувати, бо ми і так маємо все, це була маніпуляція. Насправді наше законодавство ще потребує великої кількості різноманітних змін.
Адаптація національного законодавства до положень міжнародних документів – така нова реальність. Не тому, що країни, зокрема й Україна, погано працюють, а тому, що з’являються нові бачення текстів міжнародних документів. У Стамбульській конвенції взагалі немає нічого про насильство у кіберпросторі, тому що вона розроблялася з 2007-2008 років, і на той момент це не було таким поширеним і зрозумілим явищем. Та сьогодні ми розуміємо, наскільки воно є небезпечним, та пов’язане безпосередньо з насильством фізичним. Відповідно, реагуючи на такі життєві зміни, Рада Європи прийняла рекомендацію, розроблену моніторинговою групою GREVIO. Тепер ми однозначно маємо внести ці зміни до свого законодавства.
Сьогодні з загрозами у кіберпросторі працює все більше організацій, тому що це ще і загроза національній безпеці. Наприклад, пропагандистська політика РФ активно використовує також і погрози у кіберпросторі. Російськими силами було створено маніпулятивний ролик і про мене: нібито я “кришую” 100 тис. секс-працівниць у Польщі, й ми використовуємо проституцію як м’яку силу впливу на європейські країни, на чоловіків. Це було зроблено через 10 днів після завершення засідання 69-ї сесії Комітету Комісії ООН зі становища жінок, на якій піднімалося питання включення РФ до “списку ганьби” як країни, яка обґрунтовано підозрюється у вчиненні сексуальних злочинів проти цивільного населення та проти військовополонених. Нормалізація і, фактично, героїзація секс-праці через таку дезінформаційну кампанію мала на меті легітимізувати дії російських військових і делегітимізувати наші дії.
Нам також потрібно вдосконалити положення щодо калічення жіночих статевих органів: при внесенні змін до Кримінального кодексу у 2017 році його віднесли до тілесних ушкоджень середньої тяжкості, не врахувавши реальної причини, а саме дискримінації та стереотипного ставлення до жінок. Враховуючи активні міграційні процеси, які були і які будуть, ми маємо бути готові до цього.
Чи ваша робота охоплює інтерсекційні компоненти, зокрема що стосується питань прав вразливих груп жінок і чоловіків, в тому числі, ЛГБТІК, жінок із сільської місцевості, жінок з інвалідністю, ВПО та інші групи?
Без сумніву, включає. Гендерний мейнстрімінг, тобто включення гендерної складової в усі політики, це наш принцип роботи. Реагування на таку інтерсекційність — це реагування на об’єктивну реальність, тому що людина зазвичай не належить до якоїсь однієї групи. Саме про багатогранність тих, хто потребує особливої уваги з боку держави, говорять державні документи, зокрема, Національний план виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека”, до якого включено дуже широкий перелік таких категорій. У 2022 році він був розширений.
Наша інтерсекційність полягає у роботі з ветеранами та ветеранками, саме з різними категоріями, які проживають у різній місцевості, в тому числі, у сільській.
Ми відображаємо цей принцип у роботі Комісії з координації взаємодії діяльності органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, яка створена і працює під головуванням Ольги Стефанішиної, а також — у роботі Міжвідомчої робочої групи з протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, до роботи якої на кожному етапі включені ті, хто пережили насильство.
В цьому контексті хотіла б звернути увагу на термін “вразлива група”. З моєї точки зору, правильніше говорити про групи, які потребують уваги та підтримки. Наприклад, коли ветеранів та ветеранок відносять до вразливої групи — це може виглядати образливо, адже не про вразливість. Різні люди можуть перебувати у складних життєвих обставинах у певний час, але вони не підходять під жодне визначення у жодному документі.
Є групи, які дійсно потребують більше уваги, як-от люди старшого віку, та ті, хто живе у сільській місцевості, тому що мають менше ресурсів та можливостей доступу до послуг, які мають жителі міст. Але я не певна, що потрібно відразу називати їх вразливими.
Наприкінці травня ГО “Жінки в медіа” опублікувала аналітичний матеріал “Залучення медіа до гендерно-відповідального та інклюзивного підходу у програмах відновлення України: рекомендації для міжнародних організацій”. Чому, на вашу думку, залучення медіа у цей процес є важливим?
Рекомендації для міжнародних організацій дійсно дуже корисні. Важливо розглядати медіа не як інструмент, а як повноцінного партнера. Так само, як і громадські організації, медіа мають бути інтегровані у стратегії відновлення на рівні стратегічного партнерства.
Минулоріч українські медійники у своєму публічному зверненні закликали включити питання відновлення місцевих медіа в Україні до програми Ukraine Recovery Conference 2024. Чи достатньо уваги приділяється темі медіа у контексті розмов про відновлення України? Хто і як може вплинути на цей процес?
Я думаю, що ці питання мають бути представлені на платформах, які об’єднують донорів, та на інших, у яких беруть участь різні державні установи — ця тема має адвокатуватися. Для цього є інструменти, як-от Міжнародний альянс з гендерно чутливого відновлення, або Платформа забезпечення гендерного мейнстримінгу та інклюзії у відновленні.
Враховуючи той факт, що у місцевих медіа чимало працівниць – це жінки, питання має гендерне забарвлення. І тут важливо, щоб організації, які представляють інтереси медіа, зокрема і місцевих, активно комунікували з донорами на майданчиках, які створені для просування таких тем.
Чи є в Уряду план на випадок, якщо гендерна рівність перестане бути пріоритетом для іноземних донорів?
Нещодавно я почула думку, нібито гендерна політика в Україні зійде нанівець, бо USAID призупинила фінансування. Я була здивована, адже політика досягнення гендерної рівності є урядовою, державною політикою, яка ініційована і закріплена в законах, прийнятих парламентом, в указах Президента, документах Кабміну. Тобто це не є так звана donor driven policy. Так, її практичне впровадження на запит українського Уряду підтримають наші партнери з розвитку — уряди Канади, Швеції, Європейська комісія, Велика Британія, є програми Швейцарії, Німеччини, Франції та інших країн. Всіх не назву, тому у слові “та інші” може бути приховано дуже багато партнерів, зокрема приватні фонди. І ця підтримка допомагає державі впроваджувати політику, але аж ніяким чином не замінює її.
Я як Урядова уповноважена, мій Апарат — ми не є розпорядниками державних коштів, але ми фінансуємося в рамках діяльності Секретаріату Кабінету Міністрів України. Ви не знайдете окремого рядка в бюджеті, спрямованого на забезпечення гендерної рівності, але все, що спрямоване на нашу підтримку, плюс та інфраструктура, яка є, – це фактичне фінансування гендерної рівності. Ми іноді не вміємо порахувати, скільки грошей держава витрачає на це, тому що не бачимо такого включення. А це є в усіх центральних органах виконавчої влади, в усіх обласних державних адміністраціях — повсюди є фахівці, які займаються такими питаннями.
Ось цифри, які ми отримали, аналізуючи звіти про виконання обласних планів дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” за період до 2025 року. Так, виявилося, що у 2024 році було задіяно більше 836 млн грн на реалізацію програм і заходів обласних планів дій. З них 62% – кошти, які змогли знайти регіональні офіси Коаліції 1325, 9% — це кошти Українського Жіночого Фонду, який фінансують згадані вище країни, і близько 38% — кошти, надані обласними військовими адміністраціями. Це хороший показник яскраво демонструє, що подібні напрямки в Україні фінансуються не лише коштом донорів.
Як ви оцінюєте нинішню модель підтримки гендерної політики в Україні з боку міжнародних донорів, зокрема через фінансування консультантів у міністерствах? Чи вважаєте ви цю модель сталою та ефективною на довгострокову перспективу, чи варто рухатися до інтеграції експертизи всередині державних інституцій?
Підтримка консультантів – це дуже дієвий інструмент, особливо коли налагоджена хороша комунікація та робота між консультантами і ключовими керівниками міністерств. Сьогодні ця модель — ефективна. Але взагалі подібні моделі мають переглядатися регулярно.
Проте донорська політика не зводиться лише до роботи таких консультантів. До того ж, все більше експертизи зараз — у самих держструктурах, і дуже часто успіх є тоді, коли така експертиза підтримується політичною волею. Саме зв’язок між політичною волею та експертизою є запорукою змін.
Якщо обговорювати донорське фінансування в контексті роботи українських жіночих ГО, чи не доцільніше, на вашу думку, було б донорам фінансувати такі організації напряму, без посередництва міжнародних агенцій?
У всіх комунікаціях з іншими країнами я завжди підтримую необхідність збільшення фінансової підтримки громадським організаціям, у тому числі, жіночим. Є чимало прикладів, які показують, наскільки ефективно реалізуються ті чи інші дії. Громадським організаціям потрібно посилювати свою організаційну складову, тому що постає питання фінансування та адміністрування проєктів. Часом це чималі проєкти, і необхідно вміти ними управляти.
Досвід, який ми вже також напрацювали в Україні, – це досвід коаліцій громадських організацій, які отримують єдиний проєкт і реалізують його одночасно. Наприклад, це аналітичні центри, а також проєкти, спрямовані на реалізацію порядку денного Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека”, де участь брали Український Жіночий Фонд, ГО “Ла Страда – Україна”, Українська фундація громадського здоров’я, Центр “Жіночі перспективи”, Інформаційно-консультативний жіночий центр, “Жінки в медіа”, Асоціація жінок-юристок “ЮрФем”. Ці організації працюють разом, не створюючи непотрібної конкуренції, і можуть реалізовувати проєкти, спрямовані на виконання державної політики. Сьогодні громадські організації також беруть участь у формуванні цих політик.
Тому, коли я спілкуюся з донорами, завжди прошу, щоб кошти, які йдуть на порядок денний “Жінки, мир, безпека”, враховували завдання та пріоритети національного або обласних планів. Адже донори дають кошти не просто громадській організації в цьому випадку, а для реалізації державної політики. Це важливо, і це посилює і політику, і громадські організації також.
В Україні розпочинає свою роботу Міжнародний реєстр постраждалих від воєнних злочинів. Подаватися на відшкодування завданих збитків можуть лише постраждалі в період від 2022 року. Чому так? Чи це не є дискримінацією?
Дуже добре, що в нас з’явився цей Реєстр збитків, і що у наших громадян є можливість реєструвати збитки, завдані вторгненням РФ в Україну. Це однозначне міжнародне визнання того, що Росія є країною-агресором. Реєстр базується на резолюції Генеральної Асамблеї ООН, на документах, які розроблені Радою Європи, і працює відповідно до свого мандату.
Разом з тим, проблема полягає в тому, що оскільки в документах ООН агресія РФ була визначена з лютого 2022 року, а не з 2014-го, мандат Реєстру поширюється на випадки, які також сталися з лютого 2022 року. Це ситуація тривожна, дуже несправедлива, адже йдеться про громадян, які постраждали від одних і тих самих злочинів. Тільки одні можуть подавати документи до Реєстру, а інші — ні. Тому і на урядовому рівні, і на рівні самих працівників Реєстру, і в суспільстві є розуміння необхідності адвокатування та внесення змін до мандату Реєстру. Таку ініціативу висловили, зокрема, організації, які об’єднують постраждалих від сексуального насильства.
В Україні також функціонує низка своїх внутрішніх реєстрів або, скажімо так, реєстрових систем, які по-різному структурують тих, хто постраждали до 24 лютого 2022-го і після. Нам потрібно працювати з урядами країн, які створили Реєстр — це 46 країн-членів Ради Європи, для того, щоб розширити мандат цього Реєстру. Ось тут якраз є важливими адвокаційні кампанії — і на національному рівні, і на міжнародному. Ми вже провели такий адвокаційний захід — спільно з представницями ГО “СЕМА України” Іриною Довгань та Людмилою Гусеновою, виконавчою директоркою Фонду Деніса Муквеге Катрійн Коппенс, Міністерством закордонних справ України та Постійним представництвом України в РЄ представили книгу “Україна не мовчить – 25 інтерв’ю: хроніка протидії сексуальному насильству в конфліктах”.
Загалом це довготривалий процес, але ми плануємо спільно з усіма зацікавленими організаціями розробити таку адвокаційну дорожню карту, щоб усі партнери, які бачать необхідність його розширення, могли долучитися та діяти координовано. І тут нам, до речі, дуже допомагає проєкт невідкладних проміжних репарацій постраждалим від СНПК, який Уряд реалізує у співпраці з Глобальним Фондом тих, хто пережив насильство, міжнародними та громадськими організаціями. Бо ми бачимо значний відсоток постраждалих від таких злочинів до 24 лютого 2022 року. Станом на сьогодні ми вже отримали більше 1000 звернень, де дві третини — від чоловіків. Крім того, виплачено компенсаційні суми більш ніж 600 постраждалим.
Авторка: Олександра Горчинська, Жінки в медіа
Фото: Геннадій Кравченко, Жінки в медіа
Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО “Жінки в медіа” «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.
