Яким чином протидіяти російській дезінформації на міжнародній медіа арені, якою може бути співпраця між українськими та іноземними журналістами, та чому українським редакціям важливо впроваджувати політики гендерної рівності.
Гоар Ходжаян — програмна менеджерка данської медійної організації International Media Support в Україні, Молдові та Грузії, а також колишня директорка програми International Training Programme (ITP) у Східній Європі, присвяченої саморегулюванню в медіа.
Вже кілька років поспіль Гоар Ходжаян щільно працює з темою України та з українськими медіа, регулярно буває в Україні у відрядженнях та бере участь у різноманітних журналістських подіях.
В інтерв’ю “Жінки в медіа” Гоар Ходжаян розповідає про те, чи справді українським медійникам варто боятися скорочення іноземного фінансування, які напрямки будуть в пріоритеті донорів найближчі роки, та яким чином розвивається саморегулювання в Україні під час війни.
У 2021 році в інтерв’ю “Громадське радіо” ви разом з Романом Кіфлюком, національним радником IMS в Україні, обговорюючи тему саморегуляції медіа в Україні, зазначали зокрема, що у нас в країні саморегулювання медійників відбувається за умови якоїсь загрози. Вже після цього ефіру в Україні почалася повномасштабна війна — величезна загроза не лише для медіа, а і для всього населення. Як це вплинуло на саморегулювання медіа в Україні?
Коли ми робили це інтерв’ю, саморегулювання не було настільки популярною темою в Україні, як зараз. Думаю, велика частина аудиторії дізналася, що таке саморегулювання, навіщо воно потрібне, вже після 24 лютого 2022 року — після вторгнення. Саме тоді багато журналістів вперше консолідувалися, почали працювати разом над вирішенням тих чи інших питань. Посилилися етичні стандарти, боротьба з дезінформацією. Питання подання чутливої інформації стало дуже важливим — я пам’ятаю, ми навіть робили посібник з Комісією з журналістської етики про те, як висвітлювати війну. Раніше, до вторгнення, ставлення до таких тем було іншим.
Ви дуже часто буваєте в Україні у відрядженні, зокрема через програму ITP, яку реалізовував IMS, й яка полягала у просуванні теми саморегуляції в медіа, зокрема вивчаючи досвід Данії та Швеції. Які ще програми і проєкти зараз робить IMS в Україні, які теми у фокусі?
Велика програма ITP не продовжиться, це вже точно. Але ми плануємо зробити такий собі фоллоу-ап на цю програму, залучити той ресурс, який ми маємо в Україні, а це близько 50 учасників цієї програми: експерти і експертки, журналісти і журналістки тощо. Тобто ті, хто пройшли через програму ІТР, й можуть далі працювати на експертному рівні. Ідея в тому, щоб продовжити це в Україні, та робити такий само обмін знаннями, експертною базою між журналістами та стейкхолдерами, як в Україні, так і в Данії.
Зараз наш фокус уваги зосереджений на тому, який контент виробляють медіа, зокрема на етичному контенті, також на витривалості, на життєспроможності медіа. Крім того, ми, звичайно, приділяємо чимало уваги темі психологічної допомоги, зокрема для як журналістів, не лише тих, які працюють на фронті, а і для тих, хто вже майже три роки продовжують робити свою роботу часто у режимі 24/7, і також є виснаженими. Наприклад, це журналісти-розслідувачі.
Ще один стратегічний напрямок у нашій роботі — це євроінтеграція України. Пріоритетними є теми, пов’язані з медіаграмотністю, із боротьбою з дезінформацією, робота з суспільством щодо їхньої обізнаності в питанні дезінформації — як в Україні, так і в інших країнах, з якими ми працюємо. Також це розвиток медіазаконодавства, налагодження діалогів з техкомпаніями, соціальними мережами щодо того, як ефективно здійснювати саморегулювання.
Ви — програмна менеджерка International Media Support в таких країнах як Україна, Молдова та Грузія. Ці три країни зараз борються проти єдиного ворога — Росії, за збереження незалежності та демократії. В медійному полі це проявляється в потужних дезінформаційних кампаніях. Які ще спільні виклики в медіасфері ви бачите?
Так, дезінформація, мабуть, це найбільша проблема. Це інформаційна війна, яка триває не лише в Україні, а і в Молдові, у Грузії, також у Вірменії, та в інших країнах Східного партнерства. Важливим аспектом є перевірка інформації, а також те, чи правильно вона подається, наскільки ми розуміємо аудиторію в кожній з цих країн. Особливо у таких країнах, як Молдова, де чимала частина населення є російськомовною, і російська мова там — рідна для багатьох людей. Російськомовне населення ж здатне більше піддаватися впливу російської пропаганди.
Також йдеться про такі виклики як цифрова безпека, кібератаки з боку Росії, фінансова нестабільність, економічний тиск на медіа — як в Україні, так і в Молдові, у Грузії. Я маю на увазі не тільки економічний, а також і політичний тиск. Наприклад, Уряд Грузії намагається контролювати медіа, втручається в їхню роботу, унеможливлюючи бажання висловлюватися вільно. Це також питання самоцензури журналістів, яку ми бачимо як в Грузії, так і в Україні останнім часом.
Ви згадали про самоцензуру в українських медіа. Зараз багато в чому і справді доводиться цензурувати контент через умови воєнного часу, та зважувати, чи публікувати ту або іншу інформацію з огляду, наприклад, на безпекові вимоги.
Це складне питання. Розумію, що є інформація, яка може нашкодити Україні, тому журналістам краще таке не висвітлювати. Проте загалом звісно, треба показувати зокрема й те, що відбувається всередині самої армії.
Разом з тим, я вважаю, що журналістам, зокрема, розслідувачам, не мають вказувати, що писати, а що ні, розкривати корупцію, чи ні. Аудиторія, зокрема і на Заході, прекрасно розуміє, що з початком війни в Україні корупція в країні нікуди не зникла. А тому важливо показувати, що з цим щось роблять, і цю проблему намагаються вирішити. Особливо зважаючи на те, скільки грошей зараз йде на підтримку України — не лише на армію, а також і, наприклад, на відбудову.
Я живу в Данії. І ця країна — одна з тих країн, які найбільше допомагають Україні, зокрема і з відбудовою. Як-от Миколаїв – стратегічне місто, і ми як данське населення, як данські платники податків, хочемо знати, що наші гроші, які йдуть на допомогу у відбудові Миколаєва, справді надходять, куди треба. Я думаю, що данське суспільство в таких історіях дуже зацікавлене.
Після початку повномасштабної війни медіасфера в Україні отримала чимало міжнародної фінансової допомоги: це гранти на термінові потреби, і великі гранти на розвиток, на підтримку редакцій, закупівлю обладнання, гранти на створення контенту, на програми психологічного відновлення, і багато іншого. Та останнім часом у медіаспільноті в Україні багато говорять про зниження інтересу до медіа з боку іноземних донорів, ймовірне скорочення фінансової підтримки. Чи дійсно варто цього очікувати, і що може вплинути на такі рішення?
Як на мене, великої загрози в тому, що стосується виділення грошей для України, поки що немає. Принаймні, там, де це стосується скандинавських країн. Я бачу дуже велику зацікавленість, інтерес і підтримку України. І ця підтримка буде продовжуватися, найближчі 3-4 роки — це точно.
Євросоюз також дуже зацікавлений в допомозі Україні як країні-кандидатці на вступ до ЄС. Тож думаю, що гроші Євросоюзу також продовжать надходити в Україну. Хоч, дійсно, разом з цим існують і певні виклики на міжнародному рівні: це, наприклад, ситуація на Близькому Сході, через що грошові потоки можуть бути дещо перерозподілені. А також перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США, у зв’язку з чим говорять про ймовірне скорочення фінансування для організацій громадянського суспільства.
Але загалом підтримка України не закінчилася. І це важливо знати. Я б також додала, що у 2022-2023 роках підтримка для України була більш тимчасовою, йшлося про швидку допомогу для медіа. Зараз же бачу, що донори більше хочуть розглядати довгострокову підтримку.
Як за ці два з половиною роки, що в Україні триває повномасштабна війна, змінювалися пріоритетні теми і напрямки для фінансування з боку іноземних донорів? І яке місце в цьому пріоритетному списку займають теми, пов’язані з інклюзією та гендерною рівністю в медіа?
Для європейських країн, які підтримують Україну, значна частина інтересів в цьому плані полягає в тому, що пов’язане з гендерною тематикою. Як вже згадувала вище, це також тема євроінтеграції — не лише в медійному контексті. Що ж до контенту, то йдеться зокрема про теми, пов’язані з етичними підходами, також sustainable media, такі напрямки, як політики, стратегія, підтримка великих організацій з експертною допомогою для них задля забезпечення їхньої незалежності. Як приклад — Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Це також імплементація змін у профільне законодавство.
Якщо ми говоримо про підтримку тем гендерної рівності та інклюзії, то йдеться більше про створення контенту на ці теми, чи також і про впровадження таких підходів всередині редакцій?
Я вважаю, що кожна редакція має мати гендерну політику. І це не лише про жінок і чоловіків, це про баланс, про розуміння інших, це також включення інтересів ЛГБТ+, розуміння прав людини тощо. Крім того, гендерні політики мають передбачати політику щодо протидії сексуальним домаганням на робочому місці.
Велика війна змушує українські медіа стикатися з новими викликами, серед яких — прямий вплив мобілізації на гендерний склад редакцій, а також на відсутність у певних сегментах спеціалісток, якими можна було б замінити мобілізованих фахівців-чоловіків. Ця проблема виникла, бо у зв’язку з гендерними стереотипами, які побутували в суспільстві протягом тривалого часу, певні галузі були закритими для жінок повністю або частково. Що можна зробити для того, аби вийти з цієї ситуації?
Перший крок – не дивитися на професії як на “жіночі” або “чоловічі”.
Ми саме обговорювали з однією колегою, датчанкою, таку тему, що в радянські часи не було “чоловіків” або “жінок”, були товариші. І жінки виконували ту саму роботу, що і чоловіки — таку, яка зараз може вважатися для них нібито не типовою. Коли я була маленькою, хотіла бути юристкою. Але мені казали: це не жіноча професія, що ти будеш робити?
Тому вважаю, що працювати з цією темою — важливо. Це можуть бути стажування, тренінги в редакціях, наприклад, які може проводити фахівець-чоловік для того, аби передати свій досвід жінкам, які такого досвіду з певних причин не мають. Також, як я вже вище зазначала, в цьому плані редакціям потрібні гендерні політики.
Чи є приклади в Данії, чи інших скандинавських країн медійних громадських організацій, об’єднань, які об’єднують саме жінок-журналісток? Як вони функціонують, в чому їхні особливості?
У нас у Данії є Kvinfo — не можна сказати, що це типова суто журналістська організація, але вона займається допомогою жінкам, які хочуть працевлаштуватися, надають їм безкоштовну менторську допомогу. Коли я 23 роки приїхала в Данію, сама записалася в цю організацію задля отримання такої допомоги. По неї приходять жінки, які хочуть знайти свій шлях у новій країні, та можуть поспілкуватися з іншими жінками з різних професій. Або це жінки, які планують навчатися — я у свій час теж хотіла вчитися і мала багато питань у зв’язку з цим.
У Швеції є організація Kvinna till Kvinna — буквально це перекладається як “Жінка для жінки”. Вони також роблять різні тренінги для жінок, та співпрацюють з організаціями з інших країн. Також є данська мережа Nordic Women in Media Network, яка дає можливість обмінюватися досвідом та ресурсами. А також Danish Women’s Society Media Group — організація, яка займається питаннями жіночого товариства. Я назвала лише декілька, та насправді подібних організацій значно більше.
Чи важко взагалі утримувати увагу до теми України для міжнародної спільноти? Чи колеги з іноземних медіа так само цікавляться подіями тут — не поверхнево, а з готовністю розбиратися глибоко — сьогодні, як і у 2022-му, коли почалася повномасштабна війна?
Не секрет, що на Заході зараз менше висвітлюють тему України. З одного боку, це зрозуміло: суспільство втомлюється від великої кількості негативної інформації. Та, звичайно, за подіями в Україні слідкують. Хоч, можливо, і не висвітлюють події в Україні кожен день, так, як це можна було спостерігати на початку вторгнення. Проте підхід до висвітлення, як на мене, більш глибокий — до прикладу, зараз висвітлюється тема, як вплине обрання Дональда Трампа президентом США на Україну.
Деякі медіа, які займаються аналітикою, також роблять дослідження, наприклад, про проблеми окупованих українських територій, або про міста, які перебувають під постійними обстрілами, як-от Харків. Менше уваги зараз — на Донбас. У фокусі також події на лінії фронту та те, як рухається фронт, обстріли на Сумщині, а ще — дрони.
Разом з тим, ми маємо пам’ятати про ті події, які відбуваються зараз на Близькому Сході. Ці події — дуже свіжі, й вони також у фокусі іноземних медіа, зокрема Палестина, Сектор Газа, Іран, Ліван.
Я думаю, справді є потреба у більш глибокому контенті щодо подій в Україні. Як варіант тут — українські журналісти могли б співпрацювати з іноземними медіа, надавати їм більше інформації з перших вуст, яка була б важливою. Я знаю, що раніше в кількох редакціях могло бути до десятка кореспондентів, які висвітлювали питання, пов’язані з Україною. Зараз це часто одна-дві людини максимум. Знову ж таки, таке скорочення може бути пов’язане і з тим, що недостатньо фінансування, є потреба у інформаційному покритті подій в інших країнах теж.
Для такої потенційної співпраці важливо розуміти, що і якій країні було б цікавіше: що цікаво умовній Франції, що цікаво країнам Скандинавії тощо. Це потрібно для того, щоб вплинути через медіа також і на суспільство, показати події з того боку, який є цікавим саме французам, саме бельгійцям, саме голландцям або іспанцям.
Цього року я була учасницею програми The Europe-Ukraine Desk від організації n-ost. В рамках цієї програми ми відвідали редакції головних видань у шести країнах Європи, серед яких Іспанія, Франція, Італія. У більшості цих редакцій є по кілька кореспондентів, які працюють на тему України, регулярно їздять до нас у відрядження. Часто це ті кореспонденти, які раніше працювали у московських бюро, але після початку повномасштабної війни перемикнулися на події в Україні. З огляду на це, навряд чи ці редакції будуть замовляти матеріали в українських авторів та авторок, адже в них є для цього свої люди.
Це правда. Тому я більше про те, щоб мав місце саме якийсь діалог, можливість обмінюватися ідеями. Наприклад, це спільні розслідування з данськими розслідувачами про те, куди йдуть гроші, які виділяє Данія на допомогу Україні. Або таке саме — з журналістами німецькими. Це може бути спільне створення контенту: подкасти, фільми, інше.
Я також вважаю, що потрібно розвивати тему про те, як насправді працюють так звані російські незалежні медіа, на кшталт “Дождя” або “Медузи”. Нещодавно в Україні вийшло свіже дослідження на цю тему, воно має назву “Деконструкція правди”, або Deconstruction of Truth, і доступне двома мовами — українською та англійською. Такі дослідження надважливі.
З професійної цікавості я досі підписана на телеграм-канали російської “Медузи” та білоруського видання “Зеркало”. І маю цікаве спостереження: нібито ліберальна “Медуза” часто публікує новини про Україну раніше, ніж українські канали, і в якості першоджерела регулярно цитує проросійський ресурс “Страна.юа”. Такий вибір цитованих джерел теж багато про що свідчить.
Так. І саме тому вищезгадане дослідження я розішлю всім, хто так чи інакше дотичний до роботи з дезінформацією, для кращого розуміння ситуації. В мене іноді запитують, мовляв, чому ми не можемо співпрацювати з російськими медіа, які зараз знаходяться, наприклад, у Латвії? Ось це і є пояснення. З одного боку, вони називають війну війною, і визнають, що винний у цій війні Путін. З іншого ж, давайте подивимося, як вони пишуть. Їхня мова така ж імперіалістична, і “вєлікая Росія” там теж присутня.
На території Росії проживає дуже багато національностей, які насправді хочуть бути незалежними від Росії. Чи точно татари — це Росія? Чи Північний Кавказ — це Росія? Чи вважають себе “русскими” чеченці? За паспортом, мабуть, так. Але загалом в них своя культура і своя мова.
Я думаю, після розвалу СРСР багато людей почали шукати себе, свою національність. Якщо подивитися на той самий Євросоюз, то це також об’єднання, яке не є “спільною нацією”. Ніхто не є “спільною нацією”, у всіх — своя культура і своя ідентичність. І ми маємо поважати одне одного саме за це.
Спілкувалась: Олександра Горчинська, Жінки в медіа
Цей матеріал став можливим завдяки New Democracy Fund (NDF) та International Media Support (IMS) в рамках проєкту «Руйнуємо бар’єри разом: об’єднуючи громадські організації, медіа та державні органи для досягнення гендерної рівності в медійному просторі України», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди NDF або IMS.
