Онлайн-насильство щодо журналісток давно вийшло за межі «хейту в коментарях» чи проблеми цифрової безпеки. Сьогодні це одна з форм гендерно зумовленого насильства, яка напряму впливає на свободу слова, безпеку журналістської роботи та участь жінок у публічному житті. Такі атаки часто мають на меті не просто образити конкретну журналістку, а поставити під сумнів її професійність, підірвати довіру аудиторії, дискредитувати її роботу та зрештою витіснити з публічного простору.
За даними дослідження «Її голос — мішень для них», підготовленого ГО «Жінки в медіа» у партнерстві з ЮНЕСКО, 81% із 180 опитаних в Україні медійниць повідомили, що зазнавали того чи іншого виду онлайн-насильства. Ще більш тривожним є те, що для 14% респонденток такі атаки не залишилися лише в цифровому просторі: погрози переходили в офлайн і створювали ризики для фізичної безпеки.
Водночас розвиток штучного інтелекту (ШІ) відкрив новий етап цифрових атак. Згідно з дослідженням ГО «Жінки в медіа» та ЮНЕСКО «Коли штучний інтелект стає ворожим: гендерні загрози проти українських журналісток», 7% із 119 опитаних журналісток уже стикалися з онлайн-атаками, створеними за допомогою ШІ — зокрема діпфейками чи маніпулятивним AI-контентом. Ще 16% повідомили, що спостерігали такі атаки щодо своїх колег.
Це свідчить про те, що TFGBV (Technology-Facilitated Gender-Based Violence) — форма гендерно зумовленого насильства та цькування, що здійснюється, посилюється або підтримується за допомогою цифрових технологій, — стає не винятком, а новою частиною цифрової реальності для жінок, які працюють в медіа.
Гендерний компонент у таких атаках має окреме значення. На відміну від багатьох атак проти чоловіків-журналістів, щодо жінок часто використовуються сексуалізовані погрози, сексистська риторика, гендерна дезінформація, приниження зовнішності, натяки на сексуальне насильство або дискредитація через гендерні стереотипи.
Такі практики дозволяють підсилювати психологічний ефект атак. Їхня мета полягає не лише у дискредитації конкретної журналістки, а й у формуванні ширшого сигналу для інших жінок у медіа: участь у публічному просторі може супроводжуватися постійними погрозами, цькуванням і небезпекою.
Особливо вразливими є журналістки, які:
- працювали або проживали на нині окупованих територіях;
- мають родичів на тимчасово окупованих територіях;
- висвітлюють воєнні дії або діяльність російських військових;
- висвітлюють корупцію, права для ЛГБТІК-спільноти та інші чутливі теми;
- є ведучими загальнонаціональних медіапроєктів;
- мають високу впізнаваність у публічному просторі.
У багатьох випадках атаки не обмежуються однією платформою. Одна й та сама історія або маніпулятивне повідомлення можуть одночасно поширюватися через Telegram, TikTok, YouTube, X, а також через російські пропагандистські ресурси. Це створює ефект масштабованої кампанії та значно підсилює психологічний вплив.
Міжнародні зобов’язання держави: захист від насильства — це не лише реакція, а й обов’язок діяти
Система міжнародного права вже сформувала базові принципи, які зобов’язують держави реагувати на онлайн-насильство. Одним із ключових документів є Європейська конвенція з прав людини. Хоча вона прямо не згадує онлайн-насильство, практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) чітко показує, що такі випадки підпадають під дію статті 8 Конвенції, яка гарантує право на повагу до приватного життя та кореспонденції.
Суд послідовно наголошує: держава не може обмежитися пасивною позицією. Вона має створити належну правову базу для захисту від насильства з боку приватних осіб, реагувати на реальні ризики повторних атак, проводити ефективне розслідування, а в особливо серйозних випадках — забезпечувати кримінально-правовий захист. Це стосується не лише фізичного насильства, а й цифрових форм — зламу акаунтів, онлайн-сталкінгу, поширення інтимних фото, погроз у соцмережах, переслідування та незаконного збору приватної інформації.
Практика ЄСПЛ уже містить важливі кейси, які формують сучасне розуміння онлайн-насильства. У справі Volodina v Russia (No. 2) йшлося про злам акаунтів, створення фейкових профілів і GPS-стеження. У Buturuga v Romania доступ до Facebook-акаунту був визнаний формою цифрового переслідування. У M.Ș.D. v Romania суд розглядав поширення інтимних фото як серйозне втручання у приватне життя.
Особливо важливою для журналістської спільноти є справа Khadija Ismayilova v Azerbaijan, де проти журналістки використовували приховане відеоспостереження та сексуалізовану дискредитацію через спеціально створений сайт. У цьому рішенні ЄСПЛ окремо наголосив: держави мають створювати сприятливе середовище, в якому журналісти можуть брати участь у публічних дебатах без страху переслідування чи помсти. Це фактично означає, що захист журналісток від онлайн-насильства є не лише питанням особистої безпеки, а й елементом гарантування свободи слова.
Стамбульська конвенція: гендерно зумовлене насильство в онлайні вже має правову рамку
Ратифікація Україною Стамбульської конвенції у 2022 році значно посилила міжнародно-правову основу для протидії онлайн-насильству щодо жінок. Хоча текст Конвенції був ухвалений ще до вибухового розвитку цифрових платформ, її положення охоплюють і онлайн-форми насильства.
Стаття 33 вимагає криміналізації психологічного насильства — поведінки, яка призводить до тяжкого порушення психічної цілісності через погрози, примушування, систематичний тиск чи залякування. У сучасному цифровому контексті це охоплює онлайн-цькування, погрози, кампанії залякування, підбурювання до самогубства або економічний тиск через цифрові канали.
Стаття 34 стосується переслідування (сталкінгу), включно з повторюваною загрозливою поведінкою, стеженням, моніторингом акаунтів чи збором інформації про людину без її згоди.
Стаття 40 охоплює сексуальні домагання — і це положення може застосовуватися до таких сучасних форм насильства, як порнопомста, сексуалізовані діпфейки, кіберфлешинг, сексуалізований доксинг, примусовий секстинг чи гендерно зумовлена мова ворожнечі.
Важливо, що Стамбульська конвенція не обмежується лише криміналізацією. Вона вимагає, щоб держави забезпечували ефективні санкції, швидке реагування правоохоронних органів, а також систему термінових заборонних і обмежувальних приписів для захисту постраждалих. Це особливо актуально для ситуацій, коли онлайн-насильство має ризик перейти в офлайн-переслідування чи фізичну небезпеку.
Окремо стаття 17 Стамбульської конвенції звертає увагу на роль медіа та технологічних компаній. Держави мають заохочувати платформи, техкомпанії та медіа до розробки політик і стандартів саморегулювання, які б запобігали насильству щодо жінок та сприяли повазі до їхньої гідності. Це важливий сигнал: відповідальність за безпеку в цифровому просторі лежить не лише на правоохоронній системі, а й на цифровій інфраструктурі, яка створює або допускає ризики.
Нові міжнародні стандарти: державна відповідальність за TFGBV
У березні 2026 року Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Рекомендацію CM/Rec(2026)2 щодо відповідальності держав за насильство проти жінок і дівчат, вчинене з використанням технологій. На запит ГО «Жінки в медіа» Проєкт Ради Європи «Захист свободи слова та свободи медіа в Україні – Фаза ІІ» (SFEM-UA – Фаза ІІ) здійснив його професійний переклад на українську мову.
Цей документ має серйозну вагу як інструмент тлумачення державних обов’язків. Рекомендація прямо говорить про роль онлайн-платформ, алгоритмів, техкомпаній і механізмів цифрового дизайну в протидії TFGBV.
Зокрема, документ наголошує на принципі “safety by design” — безпека має бути вбудована в цифрові продукти на етапі їх створення. Це означає, що техкомпанії повинні проводити оцінку ризиків для прав людини, враховувати досвід жінок і дівчат, а результати таких оцінок мають бути публічними.
Крім того, держави повинні забезпечити ефективну взаємодію між платформами та правоохоронними органами, а також механізми відповідальності у випадках, коли шкідливий контент не видаляється оперативно.
Особливо важливо, що рекомендація прямо згадує застосовність цих норм в умовах збройних конфліктів і криз — а це критично для українського контексту.
Європейська інтеграція: онлайн-насильство вже в центрі цифрового права ЄС
Європейський Союз також поступово формує комплексну правову рамку для реагування на цифрове насильство.
Акт про цифрові послуги (Digital Services Act) зобов’язує найбільші онлайн-платформи оцінювати системні ризики, серед яких прямо згадується гендерно зумовлене насильство. Це означає, що великі платформи не можуть обмежитися реакцією на окремі скарги — вони мають аналізувати, чи сам дизайн їхніх систем, алгоритмів і рекомендацій сприяє поширенню насильницького чи дискримінаційного контенту. Для України це особливо актуально в контексті адаптації законодавства до acquis ЄС.
Європейський акт про свободу медіа (European Media Freedom Act) додає окремі гарантії для журналістів, зокрема серйозно обмежує використання шпигунського програмного забезпечення щодо журналістів та їхніх близьких, якщо це може поставити під загрозу конфіденційність джерел або журналістську комунікацію. У контексті онлайн-переслідування це важливий захисний механізм.
Акт про штучний інтелект (AI Act) вводить вимогу щодо маркування діпфейків, а Директива ЄС щодо протидії насильству проти жінок та домашньому насильству передбачає криміналізацію низки цифрових форм насильства. Особливо важливо, що у випадках, коли потерпілою є журналістка, це може розглядатися як обтяжуюча обставина. Директива також передбачає можливість швидкого видалення контенту, що містить гендерно зумовлене насильство, ще до завершення кримінального процесу — за умови дотримання процесуальних гарантій. Це один із найважливіших механізмів, якого сьогодні бракує в Україні.
Українське законодавство та адаптація до права ЄС
Українське законодавство вже містить окремі норми, які можуть застосовуватися до випадків онлайн-насильства: порушення недоторканності приватного життя, перешкоджання журналістській діяльності, погрози журналістам, порушення таємниці листування, дискримінаційні злочини тощо. Однак ця система залишається фрагментарною. Норми існують, але вони не створюють цілісного механізму реагування саме на TFGBV.
Особливою проблемою є відсутність законодавчих механізмів швидкого видалення контенту, що містить гендерно зумовлене онлайн-насильство. Якщо інтимні фото, діпфейк, сексуалізований контент або кампанія переслідування вже опубліковані, постраждала часто залишається сам-на-сам із платформою, яка може роками не реагувати або давати формальні відмови. Правоохоронні органи також не мають чіткого, швидкого й ефективного механізму впливу.
Ще одним викликом залишається рівень довіри до механізмів захисту. Постраждалі можуть стикатися з труднощами, пов’язаними з особливостями правової кваліфікації таких випадків, тривалістю розгляду, а також потребою в подальшому розвитку практик реагування на цифрові форми насильства та забезпечення конфіденційності.
Це може знижувати готовність жінок звертатися по допомогу. Для журналісток це питання є особливо чутливим, адже звернення по захист іноді може супроводжуватися додатковим емоційним навантаженням або ризиком небажаного публічного розголосу.
Водночас, 1 квітня 2026 року Кабінет Міністрів України затвердив Національну програму адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС). Програма визначає основні кроки для приведення українського законодавства у відповідність до стандартів і вимог ЄС у межах процесу вступу України до Європейського Союзу.
Розділ 10 «Цифрова трансформація та медіа» визначає підходи України до адаптації законодавства у сферах цифрових технологій і медіа відповідно до права Європейського Союзу (acquis ЄС). У документі зазначається, що політика ЄС у цій сфері охоплює як забезпечення функціонування єдиного цифрового ринку, так і захист прав людини в умовах цифрової трансформації. До ключових напрямів належать електронні комунікації, цифрові послуги, дані, цифрова довіра, кібербезпека, медіа, напівпровідники та штучний інтелект.
Документ окремо наголошує, що адаптація українського законодавства до acquis ЄС має здійснюватися з урахуванням принципів гендерної рівності, недискримінації, інклюзії та доступності. Йдеться про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, врахування потреб осіб з інвалідністю, дітей, внутрішньо переміщених осіб та інших вразливих груп, а також доступності цифрових і медіапослуг.
Значну увагу приділено імплементації Регламенту ЄС 2024/1689 (AI Act) щодо штучного інтелекту. У межах цього процесу Україна працює над розробкою Національної стратегії розвитку штучного інтелекту до 2030 року та законопроєкту для впровадження положень AI Act у національне законодавство. Також зазначається, що Україна приєдналася до Борду Європейської Комісії з питань штучного інтелекту.
Окремим напрямом визначено підготовку Закону України щодо послуг проміжного характеру, який має імплементувати ключові положення Digital Services Act (DSA). Законопроєкт передбачатиме встановлення чітких обов’язків для постачальників цифрових послуг, захист прав користувачів, механізми виявлення та реагування на незаконний контент, а також визначення статусу найбільших онлайн-платформ і пошукових систем.
Серед ключових положень майбутнього закону — заходи щодо захисту прав дітей та протидії гендерно зумовленому насильству в цифровому середовищі, вимоги до прозорості алгоритмічних систем, політик модерації контенту та рекламних практик, а також механізми оцінки й зменшення системних ризиків, пов’язаних із діяльністю великих платформ.
Документ також передбачає запровадження державного нагляду за дотриманням нового законодавства та вимогу до онлайн-платформ мати представництва в Україні й контактні пункти для взаємодії з правоохоронними органами у справах щодо незаконного контенту. Реалізація цих заходів запланована до січня 2028 року за участі Мінцифри, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Мінкульту та інших органів влади.
Як посилити захист журналісток від онлайн-насильства в Україні
Для ефективної протидії онлайн-насильству щодо журналісток Україні потрібні не лише окремі кримінально-правові норми, а цілісна державна політика реагування на технологічно обумовлене гендерне насильство.
По-перше, доцільно розширити перелік криміналізованих діянь, пов’язаних із TFGBV, зокрема сексуалізованих діпфейків, цифрового сталкінгу, сексуалізованого доксингу, кіберфлешингу та координованих онлайн-кампаній переслідування й залякування. Вчинення таких дій проти журналісток має розглядатися як обтяжуюча обставина, з огляду на їхній вплив не лише на конкретну людину, а й на свободу медіа та суспільну дискусію.
По-друге, необхідно створити правові механізми оперативного обмеження доступу до контенту, що містить TFGBV, із дотриманням процесуальних гарантій, балансу свободи вираження поглядів і права на захист. Без таких механізмів постраждалі часто роками змушені боротися з уже поширеним контентом, який продовжує завдавати шкоди навіть після звернень до платформ чи правоохоронних органів.
По-третє, потребує змін і практика розслідування таких злочинів. Йдеться про забезпечення конфіденційності постраждалих, підвищення компетентності правоохоронців і суддів у питаннях цифрового гендерного насильства, посилення співпраці з онлайн-платформами та створення більш чутливих і безпечних механізмів звернення для жінок, які зазнали онлайн-атак.
Окрему роль у протидії онлайн-насильству мають відігравати самі медіа та редакції. Багато журналісток залишаються сам на сам з атаками, не отримуючи достатньої підтримки всередині редакцій. Саме тому медіа потребують внутрішніх політик реагування на онлайн-насильство, чітких алгоритмів дій у кризових ситуаціях, психологічної та юридичної підтримки для працівниць, а також редакційної культури, у якій онлайн-атаки не сприймаються як «частина професії».
Помічним може стати гайд від ГО «Жінки в медіа» з алгоритмом дій для медіа «Що має зробити редакція в перші 24 години після онлайн-атаки на журналістку».
Важливою є і роль Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення як медіарегулятора. У контексті європейської інтеграції та адаптації до стандартів ЄС питання гендерної рівності, безпеки журналісток і протидії онлайн-насильству дедалі більше стають частиною ширшої дискусії про відповідальність цифрових платформ, стандарти медіасередовища та захист свободи слова. Медіарегулятор може відігравати важливу роль у просуванні рекомендацій, підтримці досліджень, розвитку політик саморегулювання та заохоченні медіа до впровадження безпечніших редакційних практик.
Не менш важливою залишається роль громадських організацій, професійних мереж і правозахисних ініціатив. Саме вони сьогодні часто документують випадки TFGBV, надають постраждалим підтримку, проводять дослідження, адвокують законодавчі зміни та допомагають формувати нові стандарти реагування на цифрове насильство. У багатьох випадках саме громадський сектор першим починає системно працювати з темою, ще до появи повноцінних державних механізмів.
Зокрема, ГО «Жінки в медіа» веде Карту онлайн-атак на журналісток — базу документованих випадків гендерно зумовленого онлайн-насильства щодо українських медійниць. Такі ініціативи не лише допомагають фіксувати масштаби проблеми, а й формують доказову базу для адвокації змін, досліджень та розвитку ефективніших механізмів реагування.
Онлайн-насильство щодо журналісток давно вийшло за межі окремих інцидентів у цифровому просторі. Його наслідки впливають не лише на конкретних постраждалих, а й на якість публічної дискусії, видимість жінок у медіа та можливість безпечно працювати в професії.
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах діяльності «Репортерів без кордонів» в Україні як частина проєкту «Не штучні загрози: протидія насильству проти журналісток із використанням ШІ в Україні», що реалізується ГО «Жінки в медіа». Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Жінки в медіа» і за жодних обставин не може вважатися таким, що відображає позицію «Репортерів без кордонів» або Європейського Союзу.