У час, коли цифрові платформи стали невіддільною частиною журналістської роботи, питання безпеки в онлайн-просторі набуває особливої гостроти. Для українських медійниць, які працюють в умовах війни, інформаційних атак і постійного тиску, загрози в інтернеті — це щоденна реальність, що вимагає стійкості та підтримки.
З метою виявити та систематизувати ключові потреби українських медійниць у контексті протидії онлайн-насильству ГО «Жінки в медіа» провела опитування серед українських журналісток. Для аналізу використано 142 анкети від медійниць, які працюють у 127 редакціях по всій Україні та представляють різні типи медіа.
Документ «Онлайн-насильство щодо українських медійниць: як це впливає, чого бракує, чого потребуємо», розроблений за результатами оцінки, покликаний стати практичним інструментом для редакцій, громадських організацій, донорів і розробників політик у сфері медіабезпеки.
Авторками стали Ліза Кузьменко — експертка та тренерка з питань гендерної рівності й недискримінації для медіа, голова ГО «Жінки в медіа», членкиня Комісії з журналістської етики, та Ольга Білоусенко — медіааналітикиня, керівниця Дослідницького відділу Львівського медіафоруму.
Ключові висновки
Онлайн-атаки на медійниць — сигнал про небезпеку втрати голосів жінок у медіа. І якщо не посилювати захист, не формувати чітких систем реагування та не працювати з культурою безпеки — ми ризикуємо залишитися без тих, хто інформує, аналізує і дає голоси іншим. Реагувати треба системно — на всіх рівнях: індивідуальному, редакційному, громадському й державному.
Онлайн-насильство для багатьох українських журналісток стало не винятковим випадком, а буденністю. У контексті війни та інтенсивної цифрової взаємодії атаки в інтернеті — тролінг, погрози, сексуалізовані образи, кампанії дискредитації — набули системного характеру.
Понад 60% опитаних журналісток вказали, що стикалися з онлайн-формами насильства, а ще 11% не змогли однозначно відповісти, чи зазнавали такого досвіду. І хоч у публічному просторі ці випадки часто залишаються непоміченими, наслідки для медійниць — реальні та глибокі.
Найчастіше журналістки переживали тролінг у коментарях, мізогінні висловлювання, поширення дезінформації, погрози розправою чи цькування родичів. Окремі респондентки повідомили про доксинг (публікацію персональних даних без згоди), deepfake-маніпуляції (фейкові відео чи аудіо з використанням ШІ), й навіть порнопомсту (поширення інтимного контенту без згоди).
Ці атаки б’ють по емоційному стану, викликають тривожність, страх і виснаження. Опитані журналістки зазначили про: зниження мотивації до роботи, погіршення психічного здоров’я, професійну тривожність та страх у робочому середовищі, тимчасову відмову від публічності і соціальних мереж, самоцензуру (відмову від певних тем), а інколи навіть зміну тематики роботи та вихід із професії.
Водночас 42 респондентки (29,6%) сказали, що насильство, на їхню думку, не вплинуло на них. Цей результат важливий, бо показує різноманітність досвідів. Що для одних — травматичний досвід, для інших — виклик, який не залишає сліду. Частина журналісток має стратегії захисту або витривалість, а дехто знецінює атаки як спосіб психологічної оборони. Інші взагалі не ідентифікують такі випадки як насильство — особливо коли йдеться про сексизм чи мізогінію, що стали «нормою» в медійному середовищі. Тому підтримка має бути гнучкою: важливо, щоб кожна мала вибір і ресурси.
Понад половину опитаних журналісток (60,5%) зазначили, що після атаки не зверталися по допомогу. Психолог, колеги чи юристи — ці ресурси залишаються недоступними або непоміченими. Серед респонденток, які зверталися по допомогу, найбільше звернень було до колег або керівництва, правоохоронних органів і за приватною допомогою — по 13,4% у кожному випадку. До психологів і юристів зверталися по 7%, до громадських організацій або профспілок — 4,2%, а до суду — лише одна жінка (0,7%). Це демонструє брак довіри до наявних механізмів захисту або відсутність знання про них.
Ще тривожніша тенденція — нерозпізнавання факту насильства. Лише 46% жінок одразу зрозуміли, що потерпіли від онлайн-атаки. Інші усвідомили це згодом або взагалі не визнали, попри наявність ознак насильства. Це свідчить про низький рівень поінформованості та нестачу інструментів самозахисту.
Роль редакцій залишається критично важливою — і водночас часто пасивною. Лише 1 із 20 журналісток працює в редакції, де є формалізована політика реагування на онлайн-атаки. Більшість або взагалі не знають, як їхні редакції діють у таких ситуаціях, або отримують символічну підтримку. Повноцінних механізмів захисту, юридичного супроводу чи психологічної допомоги — майже немає, особливо для фрілансерок. Частіше — діють неформальні домовленості або взагалі відсутні будь-які процедури. Редакційна реакція найчастіше зводиться до внутрішнього обговорення, словесної підтримки або постів у соцмережах. Лише окремі медіа надають юридичну чи психологічну допомогу.
Редакційна підтримка під час онлайн-атак є, але залишається нестабільною та несистемною. Більшість учасниць опитування оцінили її на середньому рівні: 30,3% поставили 3 бали, 28,2% — 4 бали за п’ятибальною шкалою. Це вказує на потребу у впровадженні чітких, формалізованих політик реагування в редакціях.
Водночас журналістки чітко формулюють потреби: це психологічна та юридична підтримка, зрозумілі алгоритми дій у разі атаки, шаблони для звернень у поліцію, знання про цифрову безпеку, тренінги з розпізнавання насильства. Багато хто наголошує на потребі в солідарності та підтримці з боку колег, редакцій і громадських організацій.
І хоча третина респонденток зазначили, що їхні редакції «завжди реагують», значна частина не знає, як саме редакція діє у кризових ситуаціях. Це породжує відчуття самотності перед загрозою, посилює травматичний досвід і демотивує продовжувати роботу. Часто це пов’язано не з небажанням підтримати колег, а з браком знань, відсутністю спеціальних інструментів і складною фінансовою ситуацією в українських медіа.
Понад третина опитаних журналісток ніколи не проходила жодного навчання на тему онлайн-безпеки чи протидії гендерному насильству в інтернеті. Якщо такі тренінги й відбувалися, то здебільшого обмежувалися питаннями цифрової гігієни. Теми розпізнавання онлайн-насильства, емоційної саморегуляції чи підтримки колег лишаються практично поза увагою.
Водночас журналістки готові вчитися й діяти.
Найбільш запитуваними темами для навчання стали:
– стратегії реагування на онлайн-атаки (включно з юридичними аспектами),
– психологічне самозбереження,
– розпізнавання дезінформації й маніпуляцій,
– цифрова безпека.
Більшість опитаних хочуть мати доступ до таких матеріалів у зручному форматі — як-от онлайн-курси, вебінари, інтерактивні PDF-гайди чи локальні тренінги. Є потреба у створенні базової культури безпеки в редакціях.
Відповіді показали, що відповідальність за захист журналісток має розподілятися — не лише на саму жінку й колектив, а й на редакцію, професійну спільноту, правозахисні організації, платформи, державу. Й поки цей ланцюг підтримки не збудовано — жодна окрема тренінгова ініціатива не буде достатньою.
Ця оцінка потреб підготовлена в рамках ініціативи «Зміцнення стійкості жінок-журналісток в Україні: протидія онлайн-насильству та гендерній дезінформації», яку реалізує ГО «Жінки в медіа» за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Висловлені погляди належать авторкам.
Повний текст аналітичного матеріалу:
- Нагадаємо, що на нашому сайті можна завантажити гайд «Що має зробити редакція в перші 24 години після онлайн-атаки на журналістку».