Журналістика під час війни — це не лише репортажі з фронту. Це також невидима праця, турбота про команди, поєднання професії з доглядовими обов’язками, боротьба за безпеку та право бути почутою. Саме про це говорили учасниці панельної дискусії «Who carries the crisis? The gendered cost of wartime journalism», що відбулася в межах міжнародної конференції Journalism out loud на DW Global Media Forum у Бонні.
Панель організував European Centre for Press and Media Freedom (ECPMF) разом з ГО «Жінки в медіа». Участь у дискусії взяли голова ГО «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, членкиня правління Суспільного Мовлення Марія Фрей, воєнна кореспондентка та документалістка Інна Варениця, а модерувала розмову програмна координаторка ECPMF Ольга Сиротюк.
Відкриваючи дискусію, модераторка наголосила, що українські журналістки сьогодні працюють не лише на передовій чи в редакціях. Вони також виконують кризовий менеджмент, забезпечують психологічну підтримку команд, поєднують професійну діяльність із неоплачувальною доглядовою працею та водночас стикаються з новими гендерно зумовленими цифровими загрозами. Саме ця «невидима» сторона журналістської роботи й стала центральною темою панелі.
Українські медіа стали жіночим сектором, але система ще не змінилася
Першою виступила голова ГО «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, яка представила результати щорічного Гендерного профілю українських медіа, що організація готує спільно з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.
За її словами, сьогодні близько 77% журналістських і кореспондентських посад в українських медіа обіймають жінки. Водночас сам по собі цей показник ще не свідчить про досягнення гендерної рівності.
«Якщо подивитися на керівні посади, ситуація вже інша. У великих національних медіа, де зосереджені ресурси, вплив і видимість, керівні позиції значно частіше залишаються за чоловіками», — зазначила Ліза Кузьменко.
Щоб показати міжнародній аудиторії масштаб змін, Марія Фрей запропонувала експеримент.
«Уявіть, що завтра 60–70% чоловіків у ваших країнах раптом зникнуть зі своїх робочих місць. Чи перестануть працювати школи? Лікарні? Державні установи? Чи перестануть виходити новини? Саме це сталося в Україні після початку повномасштабного вторгнення. Інституції продовжили працювати, тому що основний тягар взяли на себе жінки».
На її переконання, це відкриває можливість не просто збільшити представництво жінок у медіа, а переосмислити самі принципи функціонування редакцій.
«Питання вже не в тому, чи більше жінок працює в журналістиці. Питання в тому, чи змінюємо ми систему, яка десятиліттями будувалася під інший досвід, чи лише просимо жінок пристосуватися до неї».
Невидима праця, яку майже ніхто не враховує
Окрему частину виступу Ліза Кузьменко присвятила результатам дослідження про становище жінок у медіа.
За даними ГО «Жінки в медіа», половина медійниць щодня витрачає 3–4 години на неоплачувану доглядову працю, ще близько 20% — від п’яти до восьми годин щодня.
Вона навела приклад Анастасії Багаліки, журналістки Громадського радіо, яка працює ведучою на радіо, виховує чотирьох дітей, доглядає домашніх тварин, а її чоловік служить у Збройних силах України.
«Вона каже: однією рукою готую вечерю, іншою — планую ефір».
За словами Лізи Кузьменко, саме ця реальність часто залишається невидимою для роботодавців. Водночас далеко не всі редакції мають політики підтримки балансу між роботою та особистим життям або інші механізми, які допомагали б працівникам і працівницям поєднувати професійну діяльність із сімейними обов’язками.
Вона також наголосила, що підтримка жінок не може бути універсальною.
«Жінки — це не однорідна група. Журналістки з інвалідністю, жінки старшого віку, представниці ЛГБТКІ+ спільноти чи жінки із сільської місцевості мають різний досвід і різні потреби. Саме тому інклюзивні редакції повинні враховувати принцип інтерсекційності».
Онлайн-насильство змінюється разом із розвитком штучного інтелекту
Ще однією темою виступу стали нові форми технологічно зумовленого гендерного насильства.
Ліза Кузьменко звернула увагу, що дедалі частіше штучний інтелект використовується для створення фейкового контенту, гендерної дезінформації та дискредитації журналісток, які працюють із темами війни, корупції, прав людини чи гендерної рівності.
Вона розповіла про випадок журналістки Громадського радіо Мар’яни Чорнієвич, яка під час прямого ефіру отримала лист із погрозою створити порнографічний дипфейк із використанням її фотографії.
За словами Лізи Кузьменко, метою таких атак є не лише залякати конкретну журналістку, а й змусити її замовкнути.
Вона наголосила, що хоча технології розвиваються дуже швидко, законодавство та правоохоронна практика як в Україні, так і в Європейському Союзі поки не встигають реагувати на нові виклики.
Гендерна політика працює лише тоді, коли її вимірюють
Членкиня правління Суспільного Мовлення Марія Фрей розповіла про досвід впровадження гендерної політики у найбільшому українському мовнику.
За її словами, після початку повномасштабної війни стало зрозуміло, що самого документа недостатньо.
«Політика — це те, куди ми хочемо прийти. Дані — це те, що відбувається зараз».
Саме тому на Суспільному створили міждисциплінарну робочу групу, яка почала аналізувати гендерний баланс, кар’єрне просування, оплату праці, представництво на міжнародних заходах та інші показники.
Марія Фрей наголосила, що гендерна нерівність дедалі рідше проявляється відкрито. Її можна побачити лише тоді, коли організація починає системно аналізувати власні процеси.
Невидима праця всередині редакцій
Одним із найбільш емоційних моментів дискусії стала історія Марії Фрей про «невидиму працю».
Вона розповіла, як організувала подарунок колезі до дня народження, домовилася з усіма членами правління, зібрала кошти та координувала процес. Коли ж настав її день народження, ніхто навіть не привітав її в робочому чаті.
«Саме тоді я зрозуміла, скільки невидимої роботи виконують жінки».
За її словами, до такої праці належать організація командних заходів, підтримка колег після втрат, створення атмосфери довіри та взаємодопомоги — завдання, які майже ніколи не прописані в посадових інструкціях, але потребують значних емоційних ресурсів.
Вона також поділилася прикладами практичних змін на Суспільному — від проведення гендерного аудиту до перегляду часу проведення корпоративних заходів, підтримки батьків із дітьми та навіть таких, на перший погляд, простих рішень, як забезпечення офісів засобами жіночої гігієни. На її переконання, саме невеликі, але системні зміни поступово формують більш інклюзивне робоче середовище.
Робота на фронті залишається чоловічим простором
Воєнна кореспондентка та документалістка Інна Варениця розповіла про власний досвід роботи на фронті з 2014 року.
За її словами, жінкам і сьогодні часто доводиться доводити, що вони здатні працювати у бойових умовах. На початку кар’єри їй знадобилися тижні, щоб отримати дозвіл працювати безпосередньо в окопах, а після народження сина та початку повномасштабної війни цей шлях фактично довелося проходити заново.
Вона також наголосила, що сучасна війна суттєво змінила правила безпеки для журналістів. Через широке використання безпілотників зона підвищеного ризику значно збільшилася, а рішення щодо роботи журналістів на фронті нерідко ухвалюють люди, які самі не працювали в українських бойових умовах.
Підтримка має бути не лише словами
Наприкінці дискусії Ліза Кузьменко представила програми підтримки, які реалізує ГО «Жінки в медіа».
Одна з них — «Дбаємо про своє здоров’я» — допомагає журналісткам отримати доступ до медичних послуг та водночас демонструє редакціям, що турбота про здоров’я працівників має бути частиною редакційної культури.
Друга ініціатива спрямована на підтримку доглядової праці: організація компенсувала витрати на послуги няні або догляд за родичами старшого віку або з інвалідністю щоб журналістки могли відвідати професійний захід або навчання.
«Журналістки не повинні обирати між професійним розвитком і турботою про своїх близьких», — наголосила Ліза Кузьменко.
Журналістика потребує не лише сміливості, а й системних змін
Учасниці панелі погодилися, що війна зробила внесок жінок у журналістику ще помітнішим, однак водночас оголила проблеми, які існували й раніше: нерівний розподіл неоплачуваної праці, недостатню підтримку батьківства й материнства, технологічно зумовлене онлайн-насильство, бар’єри для кар’єрного зростання та недостатнє врахування потреб жінок у редакційній політиці.
Досвід України демонструє, що стійкість медіа залежить не лише від гнучкості журналістів і журналісток, а й від готовності медіаорганізацій переглядати власні підходи до управління, безпеки, рівності та добробуту працівників. Саме ці зміни сьогодні стають невід’ємною частиною майбутнього журналістики — як в Україні, так і далеко за її межами.