Під час війни стає все більше тем, які можна назвати чутливими. Журналістські розслідування у воєнний час потребують особливої підготовки, знань і ресурсів. Адже на перший план виходить правило “не нашкодь”. Про те, з якими викликами стикаються журналіст(к)и, про що доводиться мовчати і як реагує аудиторія на такий контент говорили під час сесії “Розслідування на чутливі теми” за підтримки ОБСЄ у межах конференції журналістів-розслідувачів “Пост стеження”, організованої Інститутом розвитку регіональної преси. Модерувала панель голова ГО “Жінки в медіа”, членкиня Комісії з журналістської етики Ліза Кузьменко.
Що таке чутливі теми
Учасниці панелі спробували дати визначення, що ж можна назвати чутливими темами. Ліза Кузьменко зазначила, що війна призвела до того, що більшість тем стали чутливими.
Журналістка Слідство.Інфо Яна Корнійчук вважає, що чутливими можна назвати ті теми, які мають вплив на психіку людей, які можуть травмувати як героїв/героїнь, журналістів/ок, так і аудиторію.
«Це ті, які треба пропустити крізь себе, і подати їх глядачам так, щоб вони сприйняли це і не захотіли вийти у вікно», — говорить журналістка.
Керівниця відділу розслідувань “Kyiv Independent” Євгенія Моторевська вважає, що це також табуйовані теми, та ті, які викликають резонанс у суспільстві.
Для виконавчої продюсерки проєкту “Ти як” від “Радіо Свобода” Катерини Лихогляд — це теми, присвячені людям, про яких не заведено говорити, про яких говорять в останню чергу.
Головна редакторка редакції розслідувань “Суспільного” Алла Садовник каже, що це теми, які можуть заподіяти шкоду герою навіть у майбутньому. Це теми, які потребують постійного зважування: що варто показувати, а що ні.
Виклики і дилеми
Розслідування на чутливі теми — це завжди про виклики, компроміси, угоди з совістю та правоохоронними органами. Тут завжди буде боротьба між суспільною важливістю і особистою безпекою. Це завжди подорож гострим лезом. Кінцева мета розслідування показати те, що було невідоме на загал, у випадку чутливих тем інколи неможливо оприлюднити все, що вдалося дізнатися. Доводиться зважувати всі “за” і “проти”, консультуватися з експет(к)ами, адже важлива перед усім доля людей.
В розслідуваннях на чутливі теми важливу роль грає налагодження контакту з героями чи героїнями. Люди й так не завжди готові ділитися пережитим, а якщо це ще й травматичний досвід, тут потрібен особливий підхід. Слідство.Інфо зняли документальний фільм про чоловіків, які пережили сексуальне насильство з боку російських окупантів “Він теж”. Зйомці передувала кропітка підготовча робота: пошук контактів, попередній зідзвон і спілкування не на камеру. Журналістка Яна Корнійчук розповідає, що реакція чоловіків на їхню пропозицію була різною: хтось дивувався: “Що це ви таке надумали?”, хтось просто відмовлявся. Але серед десятків відмов, їм вдалося знайти чотирьох героїв, які готові були говорити.
«Їх вирізняло серед інших те, що вони хотіли покарання для своїх катів, вони хотіли, щоб їхню історію почули, їм було важливе право на відповідь», — говорить Яна.
Документальний фільм “Kyiv Independent” «Він прийшов знову» розповідає історії двох жінок, які пережили сексуальне насильство з боку окупантів. Над фільмом працювала журналістка Олеся Біда, а Євгенія Моторевська виступала редакторкою. Їм вдалося ідентифікувати осіб, які вчинили ці воєнні злочини. Євгенія Моторевська розповідає, що під час роботи над фільмом важливою була комунікація до зйомок, героїням давали можливість сказати лиш те, що вони самі хотіли сказати, не розпитуючи про деталі, а також показали фільм до того, як продемонструвати його аудиторії.
Євгенія говорить, що одним з викликів був фактчекінг. Коли вдавалося знайти особу, яка можливо була злочинцем, треба було показати фото постраждалим жінкам та односельцям. Показуючи фото самим постраждалим, журналістка цікавилась, чи може вона показати, чи готова дівчина глянути на ймовірного кривдника.
«Це така тонка межа між тим, щоби не травмувати героїню, але водночас перевірити інформацію, зібрати деталі. Наприклад, коли ми перевіряли інформацію стосовно неповнолітньої дівчини з Херсонщини, то треба було спілкуватися з сусідами. Ми не могли їх прямо запитати, тому заходили здалеку, обережно розпитували», — ділиться Моторевська.
Ще одним викликом стала для редакції візуалізація. Адже зазвичай вони використовують анімацію. У фільмі про зґвалтування треба було шукати якісь образи, які б допомогли передати настрій, не демонструючи насильство.
Ще один фільм “Kyiv Independent” «Оленівка.Куратори зла» демонструє як російські кати знущаються над українськими полоненими. Розслідувачкам вдалося ідентифікувати наглядачів, які були переважно з окупованої частини Донецької області та їхнє керівництво з російської федерації. Під час інтерв’ю героям давали можливість сказати лиш те, що вони могли сказати, не розпитуючи деталей катувань.
«Тут справжнім викликом стало безпекове питання. Тисячі українських військовополонених залишаються в російських колоніях і в колоніях на окупованій території. Ми розуміли, що розкриття імен ймовірних катів може нашкодити людям, які там перебувають. У нас було багато консультацій і з правозахисниками та з головним управлінням розвідки. Коли я займалася розслідуванням корупції, то складно уявити, щоб я пішла радитися до прокурорів, чи поліції, що можна показувати, а що ні. А тут довелося піти на компроміс тому, що це тема, яка стосується життя та здоров’я інших людей», — розповіла Євгенія.
Справжнім викликом часто є розповіді про маргіналізовані верстви суспільства. Про це чудово знає Катерина Лихогляд, виконавча продюсерка проєкту “Ти як” від Радіо Свобода. В рамках цього проєкту вийшов фільм журналістки Мар’яни Сич “Поверніть мене додому” про в’язнів українських тюрем, яких спочатку вивезли на територію росії, а потім не знали, що з ними робити і випустили на кордоні з Грузією. Люди залишилися без документів нікому не потрібні.
«Люди були в особливо вразливому становищі, їх по дієздатності можна прирівняти до дітей. Коли ми бралися за тему, то говорили, що ми розповідаємо не про ув’язнених, а про злочин проти них. І про те, як життя може піти під три чорти через якусь дурню. Бо один з них украв мотор, інший — барсетку, ще один — холодильник», — пояснює Катерина.
Справжнім викликом було для журналістки те, як спитати про те, чому людина опинилась за ґратами. Катерина запропонувала запитувати: «Яку помилку в житті скоїли?». І для людини був широкий простір для того, аби розказати про злочин, а може й не тільки про нього. Деякі герої були дуже закриті, тому до кожного треба було шукати підхід.
Для головної редакторки редакції розслідувань “Суспільного”Алли Садовник, під час роботи над розслідуванням “Гаспада афіцери”, справжнім викликом для них стало те, що люди змінюють покази. І не можливо перевірити, чи говорять вони правду. Фільм розповідає про наглядачів Херсонських катівень, які не просто били й знущалися над полоненими, а й змушували співати пісню російського виконавця Олега Газманова «Гаспода афіцери».
«В нас була одна з героїнь, яка під час першої зустрічі говорила одне, а кожне наступне інтерв’ю обростало новими подробицями. Дівчата, які були з нею казали, що вона говорить неправду. Жінка почала присвоювати собі історії інших жінок, і в результаті ми не взяли її до фільму, бо не змогли довіряти її показам», — ділиться Алла.
Також одним з важливих викликів є відповідальність перед людьми, які довірили свою історію, і які очікують справедливості.
«Для мене — це така відповідальність щоразу. Ми ніби й не обіцяємо, що знайдемо кривдників, але щоразу, коли не виходить щось, відчуваєш, що цей камінець лежить на тобі. Вони довіряють тобі найпотаємніше, ти наче втілюєш надію, що можеш допомогти, а врешті нічого не виходить. це дуже тисне», — каже Садовник
Показувати, чи не показувати
Євгенія Моторевська говорить, що їм довелося відмовитися від одного важливого епізоду, адже це могло нашкодити близькій людині загиблого. Редакції вдалося ідентифікувати особу морпіха, маючи лиш його позивний. Чоловіка забили до смерті на прийомі до колонії. Однак, виявилося, що його мама знаходиться в окупації і оприлюднення його даних, могло б нашкодити їй.
«Це була дуже непроста історія, тому що з одного боку — це величезний суспільний резонанс і суспільно важлива інформація, а з іншого — безпека людини. Врешті-решт ми передали інформацію кільком місіям, які працюють в Україні, ООН, офісу Генерального прокурора, але його ім’я публічно не розкрили», — ділиться Моторевська.
Відмовитися від однієї з історій довелося і “Суспільному”. Алла Садовник говорить, що багато годин пішло на зйомку історії однієї жінки, але в ефір, вона так і не вийшла, адже її чоловік знаходиться в полоні і це могло би нашкодити йому.
Одним з важливих пунктів у історіях на чутливу тему є право на анонімність. У фільмі «Він теж» двоє чоловіків говорили відкрито, а двоє — з закритим обличчям.
З закритими обличчями говорили і героїні фільму «Він прийшов знову» від“Тhe Kyiv Independent”. Євгенія Моторевська говорить, що справжнім успіхом можна вважати те, що на показі фільму одна з героїнь вийшла відкрито на сцену і сказала, що соромно має бути не їй.
«Вона відчула підтримку кількох сотень людей в залі кінотеатру, які їй дякували, підтримували. Для мене, мабуть, найважливіше, що інтерес цієї приватної особи буде завжди вище за суспільний», — зазначила Моторевська.
Справжнім викликом для редакції є очікування реакції аудиторії. Ніколи не знаєш: захейтять тебе, чи підтримають. При висвітленні теми сексуального насильства стосовно чоловіків актуальними стають одразу декілька упереджень: люди схильні звинувачувати постраждалих, а якщо це стосується чоловіків, то згадуються печерні стереотипи, про те, що він тепер не чоловік і краще би мовчав, ніж розповідати на загал пережите. На щастя, реакція глядачів на фільм “Він теж” була людяною й емпатійною.
«Коли ми отримали фотографії з показу, там просто половина людей сиділа заплакана. Це хороший знак», — згадує Яна Корнійчук.
Але люди не завжди готові до складних тем. Так Алла Садовник поділилась, що коли вони запрошували на показ фільму, то люди дякували і відмовлялись. Говорили, що тема важлива, але емоційно це занадто складно дивитися.
Поради і рекомендації
Модераторка Ліза Кузьменко спитала учасниць панелі, що б вони порадили собі на початку роботи з чутливими розслідуваннями. Ці поради можуть стати в нагоді тим, хто тільки розмірковує над тим, чим варто братися за цей напрямок.
- Не боятися
Часом на прийняття рішень іде більше часу, ніж на втілення задуманого.
- Не мати упереджень
Часто журналісти думають, що не вдасться розговорити героїв, що ніхто не захоче розповідати. Але є ті, хто прагне справедливості і готовий ділитися, тому не варто зупинятися після першої невдачі.
- Бути гуманними
Кожна людина варто того, щоб її вислухали. Навіть якщо це ув’язнені, їх також вдома чекають рідні і варто давати їм слово.
- Не чекати великої кількості переглядів
Можливо зараз фільм не стане популярним, але він точно важливий для історії та для документування злочинів. Можливо до нього повернуться через роки, бо він не втратить актуальності.
Ліза Кузьменко нагадала про важливість використання журналіст(к)ками коректної термінології. Наголосила, що слово “жертва” доцільне лиш коли говоримо про людину, яка загинула. В решті випадків варто вживати “вцілілі”, “постраждалі”, “ті, що пережили”. Саме така лексика допоможе уникнути стигматизації, адже у людей все життя попереду.
Для коректного висвітлення сексуального насильства пов’язаного з конфліктом Ліза радить звертатися до кодексу Наді Мурад та протоколу взаємодії з медіа від ГО “СЕМА Україна”, які захищають права постраждалих від СНПК.
«Колись на тренінгу правозахисниця Марта Чумало попросила нас об’єднатися в групи і розказати одна одній про свій найкращий сексуальний досвід. Ми були шоковані і просто завмерли, не знаючи, що говорити. Тоді вона сказала: “Вам важко говорити про свій найкращий досвід, а уявіть, як їм говорити про свій найгірший. Про цей злочин і тортури”. Тому, коли говорите з героями, чи героїнями звертайте увагу на їхній стан. Не всі журналісти мають писати на тему СНПК. Якщо не вистачає знань, досвіду, відчуваєте, що не готові, можливо краще відкласти цю тему взагалі, або повернутися до неї пізніше», — зазначила Ліза Кузьменко.
Нагадаємо, що при роботі з чутливими темами вам може допомогти політика ґендерної рівності.
Рекомендації з висвітлення у медіа гендерної рівності, запобігання насильству, проявам сексизму та гендерних стереотипів.
І не забувайте дбати про себе, наприклад, на групах самопідтримки від “Жінок в медіа”.
Олена Кущенко