Онлайн Архіви - Сторінка 2 з 3

Підвищення інклюзії та видимості людей з інвалідністю

Контекст

В умовах повномасштабної війни кількість людей з інвалідністю в Україні зростає, зокрема внаслідок поранень, травм і погіршення стану здоров’я. Водночас медійне висвітлення цієї теми часто обмежується емоційними сюжетами або зосереджується на інвалідності як на «проблемі», а не на правах, можливостях і системних рішеннях.

Для регіональних медіа особливо важливо говорити про інклюзію в прикладному вимірі — показувати, які сервіси існують на місцевому рівні, як працює реабілітація, які можливості мають люди з інвалідністю для повноцінної участі в житті громади.

Що було зроблено

Інформаційно-телевізійне агентство «ВІТА» підготувало випуск ток-шоу «На часі», присвячений темі інклюзії людей з інвалідністю у Вінниці.

У програмі:

обговорено ключові аспекти соціальної інтеграції людей з інвалідністю — реабілітацію, професійне навчання, працевлаштування та підтримку родини;
акцентовано на тому, що люди з інвалідністю мають право не лише на базову допомогу, а на повноцінне життя та участь у суспільних процесах;
тема подана не через співчуття чи драматизацію, а через розмову про можливості, сервіси й відповідальність громади.

Як реалізували

Ток-шоу побудовано у форматі студійної експертної дискусії з ведучим Олексієм Літвіновим. До розмови залучено фахових спікерів, зокрема директора центру комплексної реабілітації «Поділля» Романа Штогрина, що дозволило:

говорити про реабілітацію на основі практичного досвіду;
представити конкретні приклади доступних сервісів і програм підтримки;
пояснити важливість комплексного підходу — поєднання психологічної, професійної та соціальної допомоги.

Формат ток-шоу дав змогу поєднати інформаційний і просвітницький підхід, зробивши складну тему зрозумілою для широкої регіональної аудиторії.

Вплив

Матеріал сприяв посиленню суспільної дискусії про доступність міських послуг і необхідність системної підтримки людей з інвалідністю на рівні громади.

Програма:

демонструє позитивні приклади взаємодії громадських і державних структур;
зміщує фокус із обмежень на можливості та права;
підвищує обізнаність аудиторії щодо реабілітаційних і соціальних сервісів у регіоні.

Що можуть наслідувати інші медіа

Говорити про інвалідність у правозахисній рамці, підкреслюючи права, гідність і можливості людей з інвалідністю, а не зводячи тему до співчуття чи благодійності.
Залучати фахових експертів і практиків, які працюють у сфері реабілітації, освіти чи працевлаштування, щоб розмова ґрунтувалася на реальних рішеннях, а не абстрактних тезах.
Показувати локальні сервіси та інструменти підтримки, корисні для конкретної громади, замість узагальнених міркувань про «проблему інвалідності».
Використовувати студійні формати для спокійного й неконфліктного обговорення складних соціальних тем із можливістю пояснення та уточнення.
Уникати мови, що підсилює стигматизацію, зокрема формулювань, які фіксують людину лише через її інвалідність, а не через ролі, досвід і участь у суспільстві.
Підкреслювати комплексність підтримки, показуючи, що реабілітація — це не лише медичний процес, а також психологічна, соціальна й професійна інтеграція.
Розглядати інклюзію як спільну відповідальність громади, а не виключно як проблему окремих людей чи сімей.

Подолання гендерних стереотипів у батьківстві через локальну журналістику

Контекст

Гендерні стереотипи щодо батьківства в українському суспільстві досі залишаються стійкими: виховання дітей часто сприймається як «жіноча» відповідальність, тоді як роль чоловіків у цій сфері знецінюється або подається як виняткова. В умовах війни, втрат і руйнування сімейних структур ці уявлення потребують особливого переосмислення.

Для прифронтових громад Харківщини історії сімей, які пережили окупацію й продовжують життя в умовах війни, стають важливим джерелом соціальної підтримки та нормалізації різних моделей родини.

Що було зроблено

Редакція «Громада. Груп» опублікувала соціально-портретний матеріал про Олега Михайлева — вчителя історії з Артемівки Печенізької селищної громади, який після смерті дружини самостійно виховує трьох дітей.

У матеріалі:

розкрито досвід соло-батька без апеляції до жалю чи сенсаційності;
показано щоденну відповідальність і турботу чоловіка як нормальну складову батьківства;
окреслено шлях родини, що пережила російську окупацію та адаптується до життя під час війни.

Як реалізували

Матеріал побудовано у форматі соціального портрета, зосередженого на повсякденному житті родини.

Журналістський підхід включав:

детальний опис сімейної історії та буденних викликів виховання дітей;
свідоме уникання героїзації, драматизації чи емоційного тиску на читача;
фокус на ролі батька як вихователя, опікуна і стабільної фігури в житті дітей;
дотримання етичних стандартів у роботі з темою приватності дітей.

«Тема «Татусь у декреті» — тема практично у медіа відсутня. Можливо тому, що в Україні дуже низький відсоток використання цієї можливості, за різними оцінками, лише 2–3% батьків оформлюють батьківську відпустку, що значно менше, ніж у багатьох європейських країнах, хоча суспільні опитування показують, що значна частина українців (близько 85%) вважають це нормою, якщо дохід жінки вищий за дохід чоловіка, але реалії та стереотипи обмежують цю практику», — розповіла Олена Зеленіна, шефиня аналітичного відділу мережі місцевих медіа Харківщині «Громада.груп».

Олена Зеленіна також зазначає, що стереотипи у висвітленні батьківства живляться винятками. За її словами, коли медіа зосереджуються лише на образах «ідеальних» або, навпаки, «жахливих» батьків, вони формують нереалістичне тло для більшості людей. Саме тому ключовою журналістською порадою вона вважає відмову від оціночних суджень, адже відсутність моралізаторства й оцінок є найкращим запобіжником від відтворення стереотипів у темі батьківства.

Вона пояснює, що під час роботи з особистими історіями, особливо коли йдеться про дітей, журналістам важливо ретельно зважувати баланс між суспільною значущістю теми та приватністю героїв. За її словами, у чутливих випадках доцільно змінювати імена та уникати впізнаваних локацій, таких як школа чи двір. Олена Зеленіна також наголошує на необхідності прозорої комунікації з героями: журналіст має пояснити не лише, де буде опублікований матеріал, а й які реакції та коментарі можуть з’явитися в соціальних мережах, адже людина повинна усвідомлювати наслідки «цифрового сліду». Водночас Зеленіна підкреслює, що журналісти не мають примушувати героїв повторно переживати біль заради емоційного ефекту чи яскравого заголовка.

Вплив

Публікація сприяє руйнуванню стереотипу про батьківство як виключно «жіночу» сферу та підвищує видимість чоловіків у ролі відповідальних і залучених батьків.

Матеріал також:

підтримує суспільне прийняття різних моделей сім’ї;
показує, як локальна журналістика може говорити про складні соціальні теми без стигматизації;
формує емпатійне сприйняття сімей, що живуть у прифронтових громадах.

Що можуть наслідувати інші медіа

Висвітлювати чоловіче батьківство без сенсаційності й екзотизації, не подаючи його як «виняток» або «подвиг».
Уникати мови жалю та надмірної героїзації, зосереджуючись на відповідальності та щоденних рішеннях.
Показувати батьківство як процес, а не лише як реакцію на трагедію чи втрату.
Руйнувати гендерні стереотипи через нормалізацію, дозволяючи історії говорити самій за себе.
Працювати з соціальними темами через конкретні людські історії, а не абстрактні узагальнення.
Враховувати локальний контекст війни та окупації, показуючи стійкість громад і сімей.
Дотримуватися етичного підходу до приватності дітей, не використовуючи їх як емоційний інструмент.

Етичне висвітлення теми післяпологової депресії та «вікна життя»

Післяпологова депресія залишається стигматизованою темою, а публічні історії про кризове материнство часто подаються через осуд, сенсаційність або спрощені моральні оцінки. Такий підхід лише посилює страх жінок звертатися по допомогу.

Ілюстрація видання «Гречка»

Що було зроблено

Редакція «Гречки» опублікувала матеріал «Я боялася не впоратися»: чому кропивничанка лишила дитину у «вікні життя» і як бореться за її повернення» про жінку з Кропивницького, яка під час післяпологової депресії залишила немовля у «Вікні життя».

У матеріалі:

порушено соціально чутливу тему психічного здоров’я жінок;
увагу зосереджено на внутрішньому стані героїні, її страхах і переживаннях;
свідомо відмовилися від осуду чи формальних оцінок вчинку.

Як реалізували

Матеріал подано через призму особистого досвіду жінки з акцентом на післяпологову депресію як медичний і психологічний стан.

Редакція обрала неосудливу, емпатійну тональність, підкреслюючи, що звернення по допомогу у кризовій ситуації є необхідним і відповідальним кроком.

«Це був виклик для редакції: як написати про цей випадок, щоб героїня не зазнала осуду. Тому написали через призму її почуттів і переживань, акцентом, що попросити про допомогу — нормально. Як не дивно, не було жодної негативної реакції. Згодом героїня звʼязалася знову з редакцією і розповіла, що рішенням суду їм повернули дитину, вона продовжує лікування від депресії під наглядом фахівців», – поділилась Ірина Требунських, журналістка видання.

Вплив

Публікація не викликала негативної реакції аудиторії, що є показовим для такої чутливої теми. Матеріал сприяв більш зваженому й емпатійному сприйняттю післяпологової депресії.

Згодом героїня повторно звернулася до редакції й повідомила, що дитину повернули в родину за рішенням суду, а вона продовжує лікування під наглядом фахівців — що стало непрямим свідченням важливості підтримувального, а не стигматизуючого підходу.

Що можуть наслідувати інші медіа

Писати про соціально чутливі теми з фокусом на людський досвід, а не на осуд — ставлячи в центр історії почуття, мотивації та контекст життя людини.
Використовувати емпатійну, нестигматизуючу мову у матеріалах про психічне здоров’я, материнство та кризові ситуації, уникаючи сенсаційних заголовків і моралізаторських формулювань.
Працювати з героями як з партнерами, а не «об’єктами історії»: пояснювати, як буде використано матеріал, узгоджувати чутливі деталі, поважати право на паузу або мовчання.
Чітко відокремлювати факти від суспільних оцінок, не підмінюючи журналістське інформування моралізаторством чи квазіекспертними висновками.
Додавати до матеріалів інформацію про можливості допомоги (контакти служб підтримки, гарячі лінії, консультації), щоб текст мав практичну цінність для читачів у схожих ситуаціях.
Системно працювати з темами психічного здоров’я, а не лише у кризові моменти, формуючи звичку говорити про них без страху й стигми.
Відстежувати реакцію аудиторії та бути готовими пояснювати редакційну позицію, якщо тема викликає дискусії або запитання.

Розмова про гендерні стереотипи з чоловіками як цільовою аудиторією

Контекст

У публічному дискурсі гендерні теми зазвичай адресуються жінкам, тоді як вплив гендерних стереотипів на чоловіків часто залишається недооціненим або табуйованим. Це ускладнює розмову про психічне здоров’я, емоції, тілесність і вразливість чоловіків, а також звужує можливості для переосмислення моделей маскулінності.

Що було зроблено

Редакція «Гречки» створила цикл аналітичних матеріалів про вплив гендерних стереотипів на суспільство з фокусом саме на чоловічій аудиторії.

У матеріалах:

проаналізовано, як стереотипи шкодять психологічному, фізичному та соціальному добробуту чоловіків;
порушено теми здоров’я, сексуальності, емоційної вразливості та соціального тиску;
показано позитивні приклади подолання стереотипів, а не лише проблемні аспекти.

Як реалізували

Публікації виходили на сайті упродовж 2023–2024 років.
Згодом матеріали були озвучені та адаптовані у формат подкасту, що дозволило розширити аудиторію.
На основі циклу створено окремий подкаст «Ти ж чоловік», який зробив складну тему доступнішою та менш конфронтаційною.

У редакції пояснюють, що під час підготовки циклу матеріалів про гендерні стереотипи свідомо обрали нетиповий підхід до формування тем і заголовків. Хоча аналіз впливу гендерних стереотипів на суспільство переважно стосується жіночого досвіду, автори навмисно змістили фокус і зробили акцент на чоловіках — як у заголовках, так і в прикладах. У редакції наголошують, що багато гендерних стереотипів мають двосторонній характер і впливають на різні групи, а такий ракурс допоміг залучити ширшу аудиторію до розмови.

За словами представників медіа, особливо цінними стали відгуки читачів і читачок, які зізнавалися, що використовували матеріали циклу як аргументи в дискусіях про гендерні питання — як чоловіки, так і жінки. Окремі публікації мали й глибший особистий ефект. Так, у матеріалі про вплив стереотипів у подружніх стосунках частина читачок упізнавала описані ситуації та вперше усвідомлювала, що пережитий досвід був формою насильства і не є нормою.

«Ми в “Гречці” намагаємося, якщо писати про проблему, то з використанням принципів журналістики рішень. А як це зробити, коли пишеш про гендерні стереотипи? На відповідь підштовхнула Тамара Марценюк, яка виступила експерткою в частині матеріалів циклу. Не просто описати проблему, а й показати приклади тих, хто ці стереотипи руйнує. Як на мене, саме буденні приклади з життя цього “зламу” шкідливих стереотипів вплинуть краще, ніж сторінки високочолої аналітики», — розповідає Ірина Требунських, журналістка видання.

Вплив

Два матеріали циклу вийшли у фінал українського журналістського конкурсу «Честь професії» у 2024 році. Проєкт сприяв розширенню суспільної дискусії про шкоду гендерних стереотипів для чоловіків і необхідність їх переосмислення.

Аудіоформат допоміг залучити нову аудиторію, зокрема чоловіків, які рідше взаємодіють із аналітичними текстами на гендерну тематику.

Що можуть наслідувати інші медіа

Говорити про гендерну рівність, звертаючись до чоловіків як до цільової аудиторії, а не лише до жінок.
Поєднувати аналітику з аудіоформатами, щоб знизити поріг входу в складні теми.
Показувати не лише проблеми, а й приклади змін, які можуть бути підтримувальними й мотивуючими.

Повернення жінок у міську історію через спецпроєкт «Жінки міста на річці»

Ілюстрація з матеріалу на сайті «Місто і річка»

Контекст

Історія міста зазвичай фіксується через чоловічі імена, тоді як внесок жінок часто залишається на маргінесі або зникає з колективної пам’яті. Для Дніпра це означає втрату значної частини власної історії — від часів Катеринослава до сьогодення.

Що було зроблено

До 8 Березня редакція реалізувала спецпроєкт «Жінки міста на річці», присвячений видатним дніпрянкам. Проєкт:

поєднав текстові матеріали з активним перепакуванням для соцмереж;
включив унікальні ілюстрації дніпровської мисткині Стасі Велікодної, виконані у стилі коміксів;
актуалізував тему гендерної видимості: за всю історію міста лише вісім жінок отримали звання почесних громадянок.

Як реалізували

Журналісти спільно з істориками відновили імена та біографії видатних дніпрянок.
Художнє оформлення стало окремим інструментом сторітелінгу — ілюстрації «оживили» героїнь і зробили матеріал візуально впізнаваним.
Проєкт поєднав історичний контекст, сучасне мистецтво й соціальний меседж, що зробило його доступним для ширшої аудиторії.

Вплив

Уперше жіночі історичні постаті Дніпра були масово повернуті в інформаційне поле з яскравою візуальною мовою. Активне поширення матеріалів у соцмережах підвищило їхню видимість і зацікавлення аудиторії. Проєкт став прикладом того, як локальна журналістика може відновлювати історичну справедливість і формувати інклюзивніший образ міста.

Що можуть наслідувати інші медіа

Висвітлювати маргіналізовані жіночі історії у міському та культурному контексті.
Поєднувати журналістику з мистецтвом і візуальним сторітелінгом.
Використовувати соцмережі та інтерактивні формати для залучення нових аудиторій і посилення ефекту матеріалів.

Гендерна видимість у міському просторі

Контекст

Міські нагороди та символічне визнання формують уявлення про те, хто є «важливим» для історії та ідентичності міста. Водночас гендерний вимір таких рішень часто залишається поза публічною увагою. У Дніпрі звання «Почесний громадянин міста» історично отримували переважно чоловіки, що відображає не лише минулі практики, а й сучасні механізми видимості.

Що було зроблено

Редакція «Міста і річки» підготувала аналітичний матеріал, у якому:

показано, що серед почесних громадян Дніпра лише чотири жінки;
порушено питання гендерної нерівності у відзначенні досягнень і суспільній видимості жінок;
поставлено публічне запитання до міста та громади: чому жіночий внесок так рідко отримує офіційне визнання?

Як реалізували

Проведено аналіз списків почесних громадян і статистичне порівняння кількості чоловіків і жінок.
Матеріал подано у форматі суспільного запитання й дослідницького тексту, що заохочує до дискусії.
Текст адаптовано для соціальних мереж, щоб вийти за межі «вузької» аудиторії сайту.

Вплив

Матеріал привернув увагу до теми, яка раніше майже не артикулювалася у регіональному медіапросторі — гендерної нерівності у міському символічному визнанні. Публікація стимулювала обговорення ролі жінок у житті Дніпра та механізмів, через які формується міська пам’ять.

Наталя Куліді, шефредакторка медіа «Місто і річка», наголошує, що роль локального медіа полягає в умінні знаходити історії гендерної несправедливості та виносити їх у публічний простір, ініціюючи обговорення й дискусії як перший крок до повернення «голосів» жінок. За її словами, редакція свідомо намагалася подати жіночі історії крізь призму сучасності, тому обрала формат коміксної ілюстрації — «наче ми вписуємо наших героїнь у сучасний контекст міста».

«Ми на 90% жіноча редакція, тому, звісно, нам хочеться підтримувати “своїх” там, де можемо», — додає вона.

Що можуть наслідувати інші медіа

Піднімати гендерні й соціальні питання, навіть якщо вони не є «очевидними» для місцевого порядку денного.
Використовувати дані та конкретні приклади для підкріплення суспільної критики.
Працювати з міською символікою як із предметом журналістського аналізу, а не лише новин.

Видимість жіночого героїзму в умовах війни через локальні історії

Контекст

Повномасштабна війна особливо гостро вдарила по прикордонних регіонах України, зокрема по Чернігівщині, яка пережила облогу, масовані обстріли та гуманітарну кризу. У цих умовах жінки часто брали на себе критично важливі ролі — рятували життя, підтримували громади, дбали про дітей і вразливих людей, ухвалювали рішення в ситуаціях крайньої небезпеки.

Водночас локальні жіночі історії війни ризикують залишатися невидимими поза межами регіону або зводитися до узагальнених образів «жертв». Проєкт «Сильна жінка» став спробою зафіксувати реальний жіночий досвід війни через живі, конкретні історії.

Що було зроблено

У 2024–2025 роках регіональне медіа «Вість» реалізувало проєкт «Сильна жінка», який складався з 50 журналістських матеріалів про українських жінок у контексті повномасштабного вторгнення.

У центрі проєкту — історії жіночого героїзму, материнства, професійної відповідальності та виживання під час війни, які отримали широкий резонанс у медіапросторі.

Серед найяскравіших матеріалів циклу:

«Пологи в бомбосховищі: акушерка Віра Целик і її 42 дні в облозі Чернігова» — історія про народження дітей при світлі генератора, під обстрілами;
«Чемодан, дві сумки й тазик. Модульні містечка заповнюють семенівці» — розповіді жінок, які були змушені залишити домівки, рятуючи своїх дітей.

Як реалізували

Журналісти працювали з реальними свідченнями та особистими історіями жінок, щоб передати складність, напруження і водночас силу їхнього досвіду під час війни.

У матеріалах використано наратив, що:

показує жінок як активних учасниць подій, а не пасивних жертв;
підкреслює стійкість, відповідальність і здатність ухвалювати рішення в критичних обставинах;
поєднує емоційний вимір із документуванням локальної історії війни.

Вплив

Проєкт набув загальнонаціонального звучання: матеріали активно передруковували, поширювали в соціальних мережах і обговорювали. Історії привернули увагу до ролі жінок у війні та їхнього внеску у виживання й підтримку громад у прикордонному регіоні.

Проєкт також став прикладом того, як локальне медіа може впливати на формування ширшого національного наративу про війну.

Очільниця чернігівської газети «Вість» Ольга Макуха зазначає, що локальні медіа фіксують жіночі історії війни — про окупацію, втрати, поранення, пологи в бомбосховищах, материнство під обстрілами, волонтерство та щоденне виживання — як живий і конкретний досвід жінок Чернігівщини. За її словами, впізнаваність імен, вулиць і місць допомагає жінкам усвідомити цінність власного досвіду та його значущість для історії. Це, на думку Макухи, сприяє формуванню колективної пам’яті регіону, у якій жіночі голоси звучать рівноправно з чоловічими.

“Таким чином локальне медіа робить внесок в утвердження гендерної рівності, визнаючи жіночий досвід війни важливою частиною суспільного досвіду. Водночас медіа допомагає проговорити травму, відчути підтримку й солідарність, зміцнюючи єдність громади”, — додає вона.

Що можуть наслідувати інші медіа

Системно працювати з жіночими історіями у контексті війни, соціальних криз і надзвичайних ситуацій.
Показувати особистий досвід як інструмент емпатії, взаємної підтримки та суспільної солідарності.
Фіксувати локальну історію війни, зберігаючи голоси жінок як важливу частину колективної пам’яті.

Історії героїзму та дискримінації у військовому контексті

Контекст

Під час повномасштабної війни українські медіа дедалі частіше говорять про героїзм і самопожертву військових. Водночас досвід окремих груп — зокрема ЛГБТІК+ людей у лавах Збройних сил України — залишається маловидимим або подається через стереотипи.

Для ЛГБТІК+ військових служба часто означає подвійну боротьбу: із зовнішнім ворогом та з дискримінацією, упередженнями й нерозумінням усередині суспільства й військового середовища. Саме цей розрив між внеском і визнанням став відправною точкою матеріалу.

Що було зроблено:

Редакція «Наше місто» зацікавилася темою ЛГБТ+ військових у рамках участі в менторській програмі з гендерночутливої журналістики від Волинського пресклубу. Під час навчання вони проаналізували, як аудиторія реагує на різні теми, і виявили тривожну тенденцію: коли мова заходила про ЛГБТ+ військових, у коментарях під публікаціями в соцмережах панував переважно негатив.

«Це стало для нас сигналом — значить, тема болюча, значить, є стереотипи та упередження, з якими треба працювати. Ми зрозуміли: наша аудиторія не бачить за абревіатурою “ЛГБТ+” реальних людей. Ми хотіли донести просту думку: героїзм не має орієнтації. Людина, яка захищає твоє місто, твій дім, твою родину — заслуговує на повагу незалежно від того, кого вона кохає. Лонгрід мав стати мостом між “вони” та “ми”, показати, що це не абстрактна меншина десь там, а люди, які так само воюють, страждають і гинують за Україну», — поділились в редакції сайту «Наше місто».

Регіональне медіа «Наше місто» підготувало лонгрід «ЛГБТ+ військові: подвійна боротьба», який було опубліковано як тему дня на вебсайті.

У матеріалі:

показано, що попри героїзм, професійність і відданість країні, ЛГБТ+ бійці щодня стикаються зі стереотипами, мовою ворожнечі та насильством;
акцентовано увагу на реальних життєвих і службових викликах, з якими вони стикаються;
підкреслено важливість рівних прав, безпеки та підтримки держави для всіх військових — незалежно від статі, походження чи сексуальної орієнтації.

Як реалізували:

Журналісти використали формат лонгріду, що дозволив поєднати:

особисті історії та свідчення військових;
соціальний і психологічний контекст;
правовий вимір, пов’язаний із питаннями рівності та захисту прав людини.

Такий комплексний підхід дав змогу показати не абстрактну «групу», а конкретних людей — із досвідом служби, відповідальністю та внеском у захист країни.

Матеріал сприяв підвищенню обізнаності місцевої аудиторії щодо проблем, з якими стикаються ЛГБТІК+ військові, та їхнього права на рівне ставлення. Публікація стала поштовхом для публічної дискусії про інклюзію та рівність у ЗСУ й ширшому суспільному контексті.

«Національні медіа часто висвітлюють ЛГБТ+ тематику у більш загальному контексті або через призму резонансних подій. Локальне медіа має унікальну можливість наблизити тему до конкретної громади, зробити її особистою та зрозумілою. Локальне медіа має силу змінювати ставлення громади зсередини — через історії, які стосуються кожного особисто», — додає редакція.

Лонгрід допомагає формувати культуру солідарності та підтримки, у якій героїзм не має «умов» або винятків.

Що можуть наслідувати інші медіа:

Розповідати про ЛГБТІК+ військових без стигматизації на локальному рівні, визнаючи їхній внесок і досвід.
Показувати людину передусім через дії та відповідальність, а не через належність до «вразливої групи».
Використовувати формат лонгріду для комплексного висвітлення соціальних, правових і культурних аспектів життя героїв.

Розкриття жіночих історій у маскулінному просторі

Скріншот: сайт «Український Тиждень»

Контекст

Києво-Печерська лавра традиційно сприймається як маскулінний простір — центр чернечої, духовної та церковної історії, де жіночі досвіди майже не фіксувалися або залишалися поза офіційним історичним наративом.

У сучасному публічному дискурсі Лавра часто асоціюється з політичними скандалами, імперською спадщиною та антиукраїнськими наративами, що додатково спрощує й спотворює її історичну та культурну складність. У такому контексті жіночі історії — як духовні, так і світські — залишаються подвійно маргіналізованими.

Що було зроблено

В онлайн-виданні «Український тиждень» опубліковано аналітичну статтю журналістки, літературознавиці та історикині Ольги Петренко-Цеунової, присвячену жіночим досвідам у просторі Києво-Печерської лаври.

У матеріалі:

розкрито історії жінок у духовному та світському вимірах Лаври — від покровительства Богородиці до діяльності святих, благодійниць і паломниць;
показано, що «чоловічий» простір Лаври історично включав жіночі наративи, які з різних причин були витіснені або замовчувані;
проаналізовано, як сучасні антиукраїнські символи та зовнішні ідеологічні впливи (зокрема пов’язані з російськими пропагандистськими методичками) спотворюють історичну пам’ять про святиню.

Як реалізували

Матеріал підготовлено у форматі аналітичної статті, що поєднує історичний, культурологічний і гендерний підходи. Авторка працює з архівними джерелами, літературознавчими дослідженнями та сучасними спостереженнями, акцентуючи увагу на особистих жіночих історіях і їхньому значенні для української культурної спадщини.

Комплексний підхід дозволив показати взаємозв’язок духовного простору, культурної пам’яті та гендерної оптики, не зводячи тему ані до суто академічного, ані до політизованого рівня.

«Коли ми говоримо про історію, ми часто відтворюємо лише домінантні наративи. Цей матеріал — спроба повернути жінок у простір історичної пам’яті, де вони були присутні завжди, але рідко були почуті. Медіа мають відповідальність не лише реагувати на скандали довкола символів, а й повертати складність і багатоголосся історичних тем, навіть якщо це потребує повільнішої, дослідницької роботи», — говорить Маргарита Дикалюк, головна редакторка «Тижня».

Вплив

Стаття привернула увагу до маргіналізованих жіночих наративів у давній і сучасній історії Лаври та сприяла ширшій дискусії про необхідність повернення українського історичного й культурного контексту цієї святині.

Матеріал допомагає зміщувати фокус із домінантних політичних та імперських інтерпретацій на локальні, людські й гендерні історії, розширюючи уявлення про роль жінок у формуванні культурної пам’яті.

Що можуть наслідувати інші медіа

Висвітлювати маргіналізовані історії, надаючи голос жінкам та іншим «невидимим» групам у традиційно маскулінних або ієрархічних просторах.
Показувати людину як суб’єкта історії, а не лише як елемент символічного чи політичного наративу.
Поєднувати журналістику з дослідницьким підходом, працюючи з архівами та історичними джерелами для глибшого й відповідальнішого контексту.

Видимість жінок у духовному служінні під час війни

Офіційний постер фільму

Контекст

Повномасштабна війна зробила капеланське служіння критично важливою частиною підтримки військових. Водночас роль жінок у духовному служінні залишається маловидимою та часто знеціненою — як у військовому середовищі, так і в релігійних спільнотах. Гендерні упередження, недовіра до жінок як духовних лідерок і відсутність офіційного визнання створюють додаткові бар’єри для тих, хто працює з травмою, втратою та кризою віри безпосередньо на фронті.

Команда Суспільного звернулася до документального формату, щоб поставити складне питання без спрощень і моралізаторства: чи може і чи має жінка бути капеланкою — і що на це відповідає реальний досвід війни.

Що зробили

Суспільне створило документальний фільм-антологію «Капеланки. Молитва у пеклі», присвячений досвіду жінок-капеланок у час повномасштабної війни. У центрі фільму — історії трьох жінок, які несуть духовну підтримку військовим, працюють із глибокою травмою, втратами й сумнівами, водночас стикаючись із недовірою та упередженнями щодо своєї ролі.

Фільм показує капеланське служіння без героїзації чи романтизації — через втому, страх, віру й кризу віри. Історії героїнь стають підставою для ширшої розмови про місце жінок у військовій та релігійній системах і про те, як реальність війни змінює уявлення про духовне лідерство.

Як реалізували

Фільм створено у форматі антології, що дозволило показати різні досвіди й контексти капеланського служіння.
Наратив побудовано навколо живих історій героїнь — без нав’язування оцінок, без проповіді й без спрощених відповідей.
Після прем’єри проєкт було доповнено публічними дискусіями, які розширили екранну розмову до суспільного рівня.

Вплив

«Капеланки. Молитва у пеклі» став однією з найбільш резонансних документальних робіт Суспільного. Після прем’єри команда отримала сотні відгуків від глядачів, які зазначали, що фільм «допомагає знову відчути сенс віри» та відкриває невидиму раніше частину роботи жінок, яку часто ігнорують або знецінюють.

Проєкт ініціював публічні дискусії про роль жінок у військовій системі та необхідність офіційного визнання жінок-капеланок у структурі Збройних сил України. Таким чином фільм вийшов за межі культурного продукту й став інструментом суспільної розмови.

Фільм отримав Міжнародну нагороду фестивалю Women and the World (IFFWW) у категорії «Найкращий повнометражний телевізійний фільм» та став лауреатом премії імені Івана Франка в номінації «За кращий твір у телевізійній сфері».

Що можуть використати інші редакції:

Робити видимими жінок у традиційно «чоловічих» ролях, фокусуючись на їхній професійній функції та реальному досвіді, а не на винятковості чи «незвичності» їхньої присутності.
Працювати з чутливими темами без героїзації та моралізаторства, дозволяючи аудиторії самій формувати висновки на основі живих історій і контексту, а не нав’язаних оцінок.
Використовувати документальний формат як інструмент суспільного діалогу, а не лише як культурний продукт — зокрема для порушення тем, що потребують інституційних змін.
Підсилювати екранні історії публічними обговореннями, залучаючи експертів, представників інституцій і аудиторію до продовження розмови поза межами фільму.
Планувати вплив на етапі виробництва, закладаючи можливість подальших дискусій, показів і використання матеріалу в адвокаційних або просвітницьких цілях.