На Радіо «Накипіло» впроваджено практику інклюзивної редакційної роботи, що ґрунтується на рівності, довірі до професійності та повноцінному залученні журналістів з інвалідністю до створення контенту. Одним із прикладів такої практики є робота Володимира Носкова — журналіста та автора радійних програм, який понад десять років працює в українських медіа попри повну втрату зору. Протягом останніх трьох років він є одним із голосів Радіо «Накипіло», де створює власні програми, веде прямі етери та бере інтерв’ю, часто зосереджені на людських історіях і питаннях доступності.
Редакція не обмежилася технічною адаптацією робочих умов, а забезпечила журналісту повноцінний простір авторства — можливість самостійно формувати теми, тон розмови та зміст програм. Власний досвід Володимира Носкова дозволяє говорити про бар’єри не з позиції стороннього спостерігача, а зсередини — без стереотипів і жалю, натомість із гідністю та повагою. У редакції підкреслюють, що він наполягає на рівному професійному ставленні та однакових вимогах до себе, не очікуючи «особливого режиму», але водночас нагадуючи команді про важливість емпатії й поваги.
Присутність журналіста з порушенням зору стала чинником посилення толерантності та емпатійності всієї команди. Колеги відзначають його професійну силу, здатність працювати з найскладнішими темами та харизматичність, яка сприяє згуртованості редакції. Крім того, Володимир Носков тестує матеріали й сервіси Радіо «Накипіло» на доступність, допомагаючи медіа вдосконалювати власні практики.
Окремим прикладом впливу цієї роботи став публічний випадок, коли журналіст звернув увагу на неякісний сервіс для людей з порушеннями зору. Ця ситуація стала приводом для ширшої суспільної дискусії про системні проблеми доступності. Медіа відреагували на неї не як на приватний конфлікт, а як на важливий сигнал про реальні труднощі, з якими стикаються люди з інвалідністю.
Підхід Радіо «Накипіло» у цій практиці базується на кількох принципових засадах: журналіст з інвалідністю розглядається як повноцінний член команди, а не «особливий випадок»; особистий досвід автора підсилює зміст матеріалів, а не обмежує його; історії про бар’єри формують в аудиторії емпатію та розуміння, а не жалість. Цей кейс демонструє, що інклюзія в медіа — це не лише питання доступу, а насамперед довіри до професійності та створення рівних умов для впливу журналіста на зміст і суспільну розмову.
Попри активну участь жінок у Збройних силах України та інших складових сектору безпеки й оборони, їхні військові досвіди залишаються недостатньо представленими у культурі пам’яті. Традиційні практики меморіалізації війни часто відтворюють маскулінні образи героїзму, сформовані під впливом радянського спадку, що призводить до символічного виключення жінок-військових з публічного простору вшанування.
У контексті повномасштабної війни питання того, кого і як ми пам’ятаємо, стає не лише культурним, а й політичним та ціннісним. Видимість жінок-захисниць у меморіальних практиках є важливою умовою формування інклюзивної, справедливої та сучасної культури пам’яті.
Що було зроблено
Медіаплатформа «Накипіло» підготувала епізод подкасту «Меморіалізація війни», присвячений темі присутності жінок-військових у культурі пам’яті.
У розмові зі співзасновницею та кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторкою філософських наук і професоркою Київської школи економіки Оксаною Довгополовою:
проаналізовано, чому жіночі військові досвіди залишаються маловидимими в публічному просторі;
розглянуто вплив радянської мілітарної традиції на сучасні форми вшанування;
поставлено питання про необхідність переосмислення підходів до меморіалізації з урахуванням гендерної оптики.
Як реалізували
Подкаст побудовано у форматі експертної аналітичної розмови з фокусом на культурологічний і філософський аналіз.
У межах епізоду:
обговорено сучасні інструменти меморіалізації війни — мистецькі проєкти, фестивалі пам’яті, публічні кампанії, локальні меморіали;
показано, як культурні практики можуть як відтворювати нерівність, так і ставати інструментом змін;
матеріал створено у співпраці з «Дівоче.Медіа», що дозволило розширити охоплення та залучити аудиторію, зацікавлену в гендерній тематиці та культурних процесах.
Формат подкасту дав змогу осмислювати тему не через окремі кейси, а як довготривалий суспільний процес, що потребує рефлексії та системних рішень.
Вплив
Епізод сприяв формуванню нового погляду на вшанування жінок-військових як повноправних учасниць війни, а не винятків із «чоловічого» наративу.
Матеріал:
підсилив публічну дискусію про необхідність змін у культурі пам’яті;
привернув увагу до символічної нерівності у практиках меморіалізації;
викликав активний відгук аудиторії у соціальних мережах — коментарі, поширення, обговорення.
Що можуть наслідувати інші медіа
Інтегрувати гендерну оптику в теми війни, пам’яті та вшанування, не обмежуючись новинними повідомленнями про участь жінок у бойових діях.
Ставити питання про видимість і виключення, аналізуючи, чиї досвіди представлені у меморіальних практиках, а чиї — системно ігноруються.
Працювати з експертами й експертками з гуманітарних, культурологічних і філософських дисциплін для глибшого осмислення складних тем, які виходять за межі щоденної новинної логіки.
Використовувати подкасти та довгі формати для обговорення довготривалих суспільних процесів, де важлива не швидкість, а контекст і рефлексія.
Критично переосмислювати радянську спадщину в мові, символах і формах меморіалізації, пропонуючи альтернативні, інклюзивні підходи.
Співпрацювати з іншими медіа та культурними платформами, щоб розширювати аудиторію та поєднувати різні перспективи в розмові про пам’ять і війну.
Після початку повномасштабної війни кількість ветеранів і ветеранок в Україні стрімко зростає, водночас суспільний дискурс про їхній досвід часто залишається обмеженим двома крайнощами — героїзацією або стигматизацією. Ветеранські досвіди нерідко зводяться до образу травми, втрати чи «інакшості», що ускладнює повернення до цивільного життя, сприяє соціальній ізоляції та відтворює дискримінаційні уявлення.
У такому контексті медіа відіграють ключову роль у формуванні відповідального, неупередженого й людяного погляду на ветеранів — як на різних людей із власними історіями, досвідом і потенціалом для активної участі в суспільному житті.
Що було зроблено
Медіаплатформа «Накипіло» створила серію подкастів «Пліч-о-пліч», у центрі яких — розмови з воїнами та ветеранами визвольної війни.
У подкастах:
порушуються теми повернення з фронту до цивільного життя, адаптації та реабілітації;
ветерани говорять про власний досвід без нав’язаних рамок героїзації чи жалю.
Окремий епізод присвячено Дмитру Козацькому (позивний Орест) — ветерану, громадському спікеру та проєктному менеджеру із залучення ветеранів до оборонної галузі, що дозволяє показати ветеранський досвід також у вимірі професійної реалізації та громадської участі.
Як реалізували
Формат подкастів побудовано як відверті, неконфронтаційні розмови, у яких герої мають можливість говорити від першої особи — у власному темпі та власною мовою.
Редакція свідомо обрала:
аудіоформат, який створює відчуття безпечного простору для складних тем;
фокус на особистому досвіді без узагальнень і стереотипів;
підхід, що дозволяє говорити не лише про травматичні події, а й про відновлення, пошук нових ролей і форм участі в суспільстві.
Наталя Некипіла, випускова редакторка Радіо «Накипіло», пояснює, що редакція працює з темами ментального здоров’я, тілесних змін і вразливих ветеранських досвідів, спираючись на принципи, закладені в редакційній політиці медіа. Йдеться, зокрема, про пріоритет гідності людини над сенсаційністю, використання мови без стигматизації та повагу до особистих меж героїв і героїнь. У матеріалах ветерани не подаються як «кейси» чи узагальнені образи — у центрі завжди залишається їхній власний голос і право контролювати свою історію.
За її словами, редакція свідомо уникає драматизації, надмірної героїзації або патологізації досвіду, не чинить тиску на співрозмовників і враховує психологічну безпеку аудиторії, особливо під час роботи з темами ПТСР, втрат і адаптації до цивільного життя. Це дозволяє мінімізувати ризики повторної травматизації та тригерування слухачів.
Вона також наголошує на важливості контекстуалізації: особисті переживання ветеранів не подаються як індивідуальна проблема окремої людини, а вписуються у ширший воєнний і соціальний контекст — зокрема доступ до реабілітації, роль громади та відповідальність держави.
«Такий підхід відгукнувся аудиторії: слухачі та ветерани відзначали спокійний тон, відчуття безпечного простору, де складні теми можна проговорювати без ретравматизації. Критичні відгуки звісно траплялися теж. Ми їх врахували. Локальний контекст Харкова для нас принциповий: місто живе у близькості до бойових дій, і це визначає тон розмов — уважний, стриманий, спрямований на підтримку громади. Радіо говорить не лише про ветеранів, а розмовляє із ними, як з частиною спільноти, для якої досвід війни щоденна реальність», — додає Наталя Некипіла.
Вплив
Серія подкастів сприяє зміні сприйняття ветеранів — від образу виключно носіїв травматичного досвіду до повноцінних і різних учасників суспільного життя.
Матеріали:
допомагають руйнувати стереотипи, зокрема пов’язані зі змінами тіла, психічним здоров’ям або очікуванням «ідеального героя»;
підсилюють суспільну дискусію про рівність, гідність, повагу та довіру;
створюють приклад відповідальної медійної роботи з вразливими досвідами у воєнному й післявоєнному контексті.
Що можуть наслідувати інші медіа
Будувати розмову з ветеранами на засадах рівності, а не через позицію «інтерв’ю з особливою категорією». Ветерани й ветеранки — повноцінні співрозмовники, експерти власного досвіду, а не лише носії травми.
Давати героям можливість говорити від першої особи й у власному темпі, без тиску на емоції, драматизації або нав’язування очікуваних наративів про «героїзм» чи «страждання».
Уникати узагальнень і стигматизуючої мови, зокрема формулювань, що автоматично пов’язують ветеранський досвід із психічними розладами, небезпекою чи соціальною ізоляцією.
Працювати з темами ментального здоров’я відповідально, не замінюючи фахову інформацію сенсаційністю, і чітко розрізняючи особистий досвід героя та загальні медичні чи психологічні твердження.
Обирати формати, які знижують конфронтаційність, зокрема подкасти або довгі розмови, де можливе уважне слухання й пояснення складних тем без спрощень.
Показувати різноманіття ветеранських досвідів, зокрема жінок-ветеранок, ветеранів з інвалідністю, людей різного віку, професій і життєвих шляхів, уникаючи одноманітних образів.
Зміщувати фокус із війни як події на життя після неї, розповідаючи про адаптацію, роботу, громадську участь, професійний розвиток і повсякденні виклики.
Погоджувати чутливі моменти з героями, особливо коли йдеться про тілесні зміни, травматичні досвіди або приватні деталі, і залишати за ними право відмовитися від певних тем.
Уникати експлуатації візуальних або аудіоефектів, які підсилюють драму за рахунок людської гідності, особливо в матеріалах про поранення чи втрати.
Рефлексувати власну редакційну позицію, визнаючи, що медіа формують суспільне уявлення про ветеранів і несуть відповідальність за те, чи сприятиме цей образ включенню, а не виключенню.
