На Радіо «Накипіло» впроваджено практику інклюзивної редакційної роботи, що ґрунтується на рівності, довірі до професійності та повноцінному залученні журналістів з інвалідністю до створення контенту. Одним із прикладів такої практики є робота Володимира Носкова — журналіста та автора радійних програм, який понад десять років працює в українських медіа попри повну втрату зору. Протягом останніх трьох років він є одним із голосів Радіо «Накипіло», де створює власні програми, веде прямі етери та бере інтерв’ю, часто зосереджені на людських історіях і питаннях доступності.
Редакція не обмежилася технічною адаптацією робочих умов, а забезпечила журналісту повноцінний простір авторства — можливість самостійно формувати теми, тон розмови та зміст програм. Власний досвід Володимира Носкова дозволяє говорити про бар’єри не з позиції стороннього спостерігача, а зсередини — без стереотипів і жалю, натомість із гідністю та повагою. У редакції підкреслюють, що він наполягає на рівному професійному ставленні та однакових вимогах до себе, не очікуючи «особливого режиму», але водночас нагадуючи команді про важливість емпатії й поваги.
Присутність журналіста з порушенням зору стала чинником посилення толерантності та емпатійності всієї команди. Колеги відзначають його професійну силу, здатність працювати з найскладнішими темами та харизматичність, яка сприяє згуртованості редакції. Крім того, Володимир Носков тестує матеріали й сервіси Радіо «Накипіло» на доступність, допомагаючи медіа вдосконалювати власні практики.
Окремим прикладом впливу цієї роботи став публічний випадок, коли журналіст звернув увагу на неякісний сервіс для людей з порушеннями зору. Ця ситуація стала приводом для ширшої суспільної дискусії про системні проблеми доступності. Медіа відреагували на неї не як на приватний конфлікт, а як на важливий сигнал про реальні труднощі, з якими стикаються люди з інвалідністю.
Підхід Радіо «Накипіло» у цій практиці базується на кількох принципових засадах: журналіст з інвалідністю розглядається як повноцінний член команди, а не «особливий випадок»; особистий досвід автора підсилює зміст матеріалів, а не обмежує його; історії про бар’єри формують в аудиторії емпатію та розуміння, а не жалість. Цей кейс демонструє, що інклюзія в медіа — це не лише питання доступу, а насамперед довіри до професійності та створення рівних умов для впливу журналіста на зміст і суспільну розмову.
У мережі місцевих медіа «Громада. Груп» впроваджено практику створення окремих редакційних просторів для авторів із ветеранським досвідом. Зокрема, редакція відкрила спеціальну рубрику для ветерана російсько-української війни, письменника Михайла Філоненка, який зазнав важкого поранення під час бойових дій на Харківщині та втратив кисті рук і частково зір. Автор отримав власний інформаційний майданчик, де реалізує творчі задуми, публікуючи матеріали про український фольклор, пам’ять і зв’язок поколінь через традиційні образи.
Паралельно «Громада. Груп» системно працює з майбутніми журналістами та студентською молоддю. Мережа медіа виступає платформою для здобуття практичного професійного досвіду студентами медійних спеціальностей закладів вищої освіти, зокрема Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця та Харківської академії культури.
У редакції зазначають, що зацікавлені у подальшому залученні журналістської молоді до роботи, однак через втрату фінансування від USAID частину молодих фахівців було змушено втратити. Водночас команда має плани з розширення мережі та створення нових редакцій у громадах за умови відновлення або залучення нового фінансування.
Важливою складовою діяльності редакції є протидія дезінформації та спробам вербування молоді спецслужбами російської федерації. Це реалізується як через аналітичні журналістські матеріали, так і через участь редакторів у тематичних тренінгах.
У липні та серпні 2025 року представники «Громада. Груп» долучилися як спікери до спільних україно-литовських тренінгів, присвячених протидії вербуванню молоді спецслужбами РФ. Заходи були спрямовані на українську та литовську молодь і проходили за участі журналістів, громадських організацій та освітян Краснокутської громади Харківської області. У Литві, як і в Україні, фіксуються спроби вербування молодих людей — зокрема представників української діаспори та місцевої молоді — для диверсійної діяльності.
У редакції медіа «Гречка» впроваджено гендерну політику, а також політику різноманітності та інклюзії, які оприлюднені на сайті в розділі «Редакційна політика». Використання фемінітивів у контенті редакція розпочала ще до внесення відповідних змін до українського правопису у 2019 році.
У медіа діє корпоративна підтримка материнства та батьківства. Зокрема, працівники можуть працювати віддалено та за гнучким графіком, адаптованим до індивідуальних потреб. Такий підхід дозволяє поєднувати професійну діяльність із доглядом за дитиною, зокрема під час декретної відпустки. Для колег із маленькими дітьми передбачені додаткові дні відпустки, а графік роботи коригується з урахуванням сімейних обставин — наприклад, можливість починати роботу раніше та завершувати її раніше.
Редакція пропонує висвітлювати такі теми для сприяння гендерній рівності та уповноваження жінок під час війни:
Гендерна дискримінація чоловіків або жінок та/або порушення їх прав (соціальних, культурних, трудових та ін.) за ознакою їх статі (на тій підставі, що він/вона – чоловік/жінка);
З якими різними труднощами та ризиками зустрічаються жінки та чоловіки з числа внутрішньо переміщених осіб або людей із зони конфлікту (вдови, самотні матері, вагітні, жінки, які управляють домашнім господарством, військовослужбовиці, тощо);
Права жінок і чоловіків, які постраждали від збройної агресії;
Гендернозумовлене і сексуальне насильство, включаючи домашнє насильство і торгівлю людьми у зоні бойових дій або у родинах, що постраждала від війни;
Інформація про різні послуги (медичні, психологічні, юридичні і т.д.), які можуть отримати або жінки, або чоловіки, які постраждали від війни;
Матеріали, якими ви ламаєте гендерні стереотипи про ролі чоловіків і жінок у суспільстві та сім’ї, про нетипові професії та види занять для жінок та чоловіків, тим самим розширюючи їхні можливості для розвитку, працевлаштування і т.д. (наприклад, жінки як політикині/ керівниці/ професіоналки в певній сфері військоваслужбовиці/ власниці бізнесу; чоловіки, які розділяють обов’язки по догляду за дітьми і домашньому господарству, працюють вихователями в дитсадочках тощо).
Україна прийняла Національний план дій «Жінки, мир, безпека» на виконання Резолюції Ради Безпеки ООН, тому наш ЗМІ висвітлюватиме різноманітні теми з метою просування його основних принципів:
Захист жінок і дівчат, що постраждали під час збройної агресії, оскільки вони найбільше потерпають від насильства;
Повідомляти про програми працевлаштування та започаткування власної справи для жінок і чоловіків;
Поширювати інформацію про програми психологічної/медичної/соціальної допомоги/реабілітації для жінок і чоловіків.
Як реалізували
Редакція також подбала про технічну спроможність команди працювати з дому у разі потреби. Працівниць і працівників забезпечили необхідним обладнанням — зокрема екофлоу, павербанками та ноутбуками. Більшість команди «Гречки» становлять жінки.
Водночас у редакції зазначають, що мають ініціативи, які поки не вдалося реалізувати через обмежені ресурси. Серед них — запровадження медичного страхування для журналістів і журналісток, що дало б змогу системно піклуватися про здоров’я, проходити профілактичні огляди та вчасно реагувати на проблеми. Також редакція хотіла б забезпечити колегам доступ до спортивних занять, басейну, масажів або інших практик відновлення, однак через зростання цін у період війни реалізація таких ініціатив потребує додаткового фінансування.
Редакція «Трибуна.Суми» впровадила внутрішні політики та практики у таких сферах: недискримінації; підтримки батьківства та материнства; гнучких графіків роботи.
Крім того, в 2025 році редакція запровадила інклюзивну версію сайту з персоналізованими налаштуваннями доступності для читачів. Серед доступних функцій:
зміна розміру шрифту та курсору;
регулювання міжлітерного інтервалу та висоти рядка;
чорно-білий режим;
регулювання яскравості;
інверсія кольорів;
приховування зображень;
зупинка анімації;
лінія та маска читання;
підсвітка посилань.
«Трибуна.Суми» стала першим регіональним медіа, яке впровадило такий комплекс функцій доступності на своєму сайті.
Також з 2024 року в розділі «Про нас» опублікована редакційна політика, що закріплює принципи рівності та недискримінації.
Як реалізували
Редакція поєднала внутрішні політики з технічними рішеннями, спрямованими на покращення доступу до контенту для ширшої аудиторії. Інклюзивна версія сайту розроблена як інструмент, який дозволяє користувачам самостійно налаштовувати спосіб споживання інформації відповідно до власних потреб.
Вплив
Запровадження інклюзивної версії сайту підвищило доступність контенту для людей з різними потребами та закріпило позицію редакції як лідера у впровадженні інклюзивних рішень серед регіональних медіа. Публічна редакційна політика посилила прозорість і ціннісну визначеність медіа.
Редакція продовжує тестування інклюзивної версії сайту. Також команда працює над можливістю технічного перекладу матеріалів медіа на сайті різними мовами.
Що можуть наслідувати інші медіа
Поєднувати внутрішні політики рівності з практичними технічними рішеннями.
Розглядати доступність сайту як базовий стандарт, а не додаткову опцію.
Публічно фіксувати принципи недискримінації та рівності у редакційних політиках.
Починати впровадження інклюзивності з конкретних, вимірюваних кроків.
Громадське радіо прийняло Політику доступності, рівності та прав людей з інвалідністю.
Цей документ визначає принципи недискримінації, інклюзивного висвітлення теми інвалідності та доступності медіаконтенту. Політика містить рекомендації щодо коректної мови, репрезентації людей з інвалідністю, цифрової та інформаційної доступності, модерації, а також створення інклюзивних умов праці й редакційних процесів.
Також передбачено конкретні інструменти: альтернативні тексти до зображень, субтитри, стенограми, доступні формати нарад, розумне пристосування робочого місця та регулярний моніторинг репрезентації людей з інвалідністю в контенті. Підхід, який застосовує редакція, базується на принципах прав людини, у всіх форматах контенту відповідно до рекомендацій ЮНЕСКО, викладених у Практичному посібнику з рівності людей з інвалідністю в медіа.
Паралельно фіналізується редакційна «Політика використання штучного інтелекту», що міститиме положення щодо запобігання технологічно фасилітованому гендерному насильству проти жінок.
Як реалізували
Редакція поєднує нормативні зміни з практичними кроками. Зокрема, впроваджуються технічні рішення для підвищення доступності сайту Громадського радіо для людей з інвалідністю.
Вже понад рік у новинній стрічці сайту працює незрячий журналіст Володимир Пиріг. Він самостійно пише новини, добирає ілюстрації, публікує матеріали, працює з внутрішніми редакційними програмами, аудіо- та відеозаписами, документами та оперативно комунікує з командою. Його робота демонструє, що інклюзивність можлива не через створення «особливих умов», а через належну організацію робочих процесів.
Вплив
Практика залучення журналіста з інвалідністю на рівних умовах підсилила ідею рівних можливостей у медіа та стала прикладом руйнування стереотипів щодо професійних обмежень людей з інвалідністю.
Редакційні політики та практики сприяють формуванню більш інклюзивної культури всередині команди та впливають на якість і чутливість контенту.
Виклики та подальші плани
Громадське радіо прагне зробити контент на всіх платформах — зокрема на сайті та в соціальних мережах — повністю доступним для людей з інвалідністю. Для цього необхідні додаткові фінансові ресурси: на співпрацю з розробниками, залучення сучасного програмного забезпечення, навчання команди та оплату спеціалізованих послуг.
Що можуть наслідуватиінші медіа
Закріплювати принципи рівності та інклюзії у внутрішніх політиках і кодексах.
Поєднувати нормативні документи з реальними змінами в організації редакційної роботи.
Розглядати доступність як питання процесів, а не «особливих умов».
Інвестувати в технічну та організаційну доступність медіаконтенту.
Доступність міського середовища є однією з ключових умов реалізації прав людей з інвалідністю та інших маломобільних груп — зокрема людей на кріслах колісних, батьків із дитячими візочками, літніх людей. Водночас у багатьох українських містах питання безбар’єрності залишається фрагментарним або декларативним, а реальний стан інфраструктури часто не відповідає задекларованим стандартам.
У цьому контексті локальні медіа можуть відігравати роль громадського контролю, не лише інформуючи про проблему, а й ініціюючи конкретні зміни через залучення громади та діалог із владою.
Що було зроблено
Журналісти КП «Телекомпанія Умань» провели власний журналістський аудит одного з районів міста з погляду безбар’єрності.
У межах ініціативи:
перевірено доступність вулиць та інфраструктури для людей на кріслах колісних і батьків із дитячими візочками;
зафіксовано проблемні ділянки, що ускладнюють пересування маломобільних груп;
до обговорення залучено мешканців міста та людей з інвалідністю.
Метою матеріалу було не лише зафіксувати проблему, а привернути увагу до реальних бар’єрів у міському просторі та стимулювати владу до практичних рішень.
«Проєкт став помітним, адже журналісти не лише показали проблеми, а й залучили до обговорення самих людей з інвалідністю та батьків із візочками. Завдяки цій увазі громади влада почала робити пониження бордюрів у найбільш проблемних місцях, а мешканці отримали можливість публічно вказувати на ділянки вулиць, які потребують облаштування. Аудиторія активно підтримала ініціативу — у коментарях люди ділилися власними спостереженнями, відзначали позитивні зміни та пропонували конкретні локації для покращення. Таким чином “Телекомпанія Умань” впроваджує практики інклюзивності, формуючи культуру спільної відповідальності за безбар’єрність міського простору» , — зазначив Андрій Вдовиченко, директор КП «Телекомпанія Умань».
Як реалізували
Журналістська команда:
здійснила огляд вулиць і об’єктів інфраструктури з позиції користувачів, для яких бар’єри є щоденною реальністю;
залучила мешканців громади й представників маломобільних груп до фіксації проблемних зон;
поєднала критичний аналіз із демонстрацією позитивних прикладів змін, які вже відбуваються або можливі.
такий підхід дозволив сформувати відкриту публічну дискусію про безбар’єрність як спільну відповідальність громади, влади й міських служб.
Вплив
Матеріал мав практичні результати на рівні громади:
місцева влада розпочала облаштування понижень бордюрів у найбільш проблемних локаціях;
мешканці отримали публічний канал для повідомлення про ділянки, що потребують змін;
аудиторія активно долучалася до обговорення — ділилася власними спостереженнями, відзначала позитивні зрушення та пропонувала конкретні місця для покращення доступності.
Ініціатива показала, що журналістський матеріал може бути інструментом реальних змін у міському середовищі, а не лише фіксацією проблем.
Що можуть наслідувати інші медіа
Проводити локальні журналістські аудити доступності, виходячи з реального досвіду маломобільних груп, а не лише з формальних нормативів.
Залучати людей з інвалідністю та інших представників маломобільних груп як безпосередніх учасників матеріалів, а не сторонніх коментаторів.
Поєднувати критику з рішеннями, показуючи не лише проблеми, а й можливі шляхи їх усунення та позитивні приклади змін.
Використовувати медіа як платформу громадського діалогу, де мешканці можуть повідомляти про бар’єри й відстежувати реакцію влади.
Фокусуватися на безбар’єрності як універсальній цінності, корисній не лише для людей з інвалідністю, а для всієї громади.
Відстежувати наслідки публікацій, повертаючись до теми після перших змін і демонструючи, що журналістська увага має довготривалий ефект.
В умовах повномасштабної війни кількість людей з інвалідністю в Україні зростає, зокрема внаслідок поранень, травм і погіршення стану здоров’я. Водночас медійне висвітлення цієї теми часто обмежується емоційними сюжетами або зосереджується на інвалідності як на «проблемі», а не на правах, можливостях і системних рішеннях.
Для регіональних медіа особливо важливо говорити про інклюзію в прикладному вимірі — показувати, які сервіси існують на місцевому рівні, як працює реабілітація, які можливості мають люди з інвалідністю для повноцінної участі в житті громади.
Що було зроблено
Інформаційно-телевізійне агентство «ВІТА» підготувало випуск ток-шоу «На часі», присвячений темі інклюзії людей з інвалідністю у Вінниці.
У програмі:
обговорено ключові аспекти соціальної інтеграції людей з інвалідністю — реабілітацію, професійне навчання, працевлаштування та підтримку родини;
акцентовано на тому, що люди з інвалідністю мають право не лише на базову допомогу, а на повноцінне життя та участь у суспільних процесах;
тема подана не через співчуття чи драматизацію, а через розмову про можливості, сервіси й відповідальність громади.
Як реалізували
Ток-шоу побудовано у форматі студійної експертної дискусії з ведучим Олексієм Літвіновим. До розмови залучено фахових спікерів, зокрема директора центру комплексної реабілітації «Поділля» Романа Штогрина, що дозволило:
говорити про реабілітацію на основі практичного досвіду;
представити конкретні приклади доступних сервісів і програм підтримки;
пояснити важливість комплексного підходу — поєднання психологічної, професійної та соціальної допомоги.
Формат ток-шоу дав змогу поєднати інформаційний і просвітницький підхід, зробивши складну тему зрозумілою для широкої регіональної аудиторії.
Вплив
Матеріал сприяв посиленню суспільної дискусії про доступність міських послуг і необхідність системної підтримки людей з інвалідністю на рівні громади.
Програма:
демонструє позитивні приклади взаємодії громадських і державних структур;
зміщує фокус із обмежень на можливості та права;
підвищує обізнаність аудиторії щодо реабілітаційних і соціальних сервісів у регіоні.
Що можуть наслідувати інші медіа
Говорити про інвалідність у правозахисній рамці, підкреслюючи права, гідність і можливості людей з інвалідністю, а не зводячи тему до співчуття чи благодійності.
Залучати фахових експертів і практиків, які працюють у сфері реабілітації, освіти чи працевлаштування, щоб розмова ґрунтувалася на реальних рішеннях, а не абстрактних тезах.
Показувати локальні сервіси та інструменти підтримки, корисні для конкретної громади, замість узагальнених міркувань про «проблему інвалідності».
Використовувати студійні формати для спокійного й неконфліктного обговорення складних соціальних тем із можливістю пояснення та уточнення.
Уникати мови, що підсилює стигматизацію, зокрема формулювань, які фіксують людину лише через її інвалідність, а не через ролі, досвід і участь у суспільстві.
Підкреслювати комплексність підтримки, показуючи, що реабілітація — це не лише медичний процес, а також психологічна, соціальна й професійна інтеграція.
Розглядати інклюзію як спільну відповідальність громади, а не виключно як проблему окремих людей чи сімей.
Попри активну участь жінок у Збройних силах України та інших складових сектору безпеки й оборони, їхні військові досвіди залишаються недостатньо представленими у культурі пам’яті. Традиційні практики меморіалізації війни часто відтворюють маскулінні образи героїзму, сформовані під впливом радянського спадку, що призводить до символічного виключення жінок-військових з публічного простору вшанування.
У контексті повномасштабної війни питання того, кого і як ми пам’ятаємо, стає не лише культурним, а й політичним та ціннісним. Видимість жінок-захисниць у меморіальних практиках є важливою умовою формування інклюзивної, справедливої та сучасної культури пам’яті.
Що було зроблено
Медіаплатформа «Накипіло» підготувала епізод подкасту «Меморіалізація війни», присвячений темі присутності жінок-військових у культурі пам’яті.
У розмові зі співзасновницею та кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторкою філософських наук і професоркою Київської школи економіки Оксаною Довгополовою:
проаналізовано, чому жіночі військові досвіди залишаються маловидимими в публічному просторі;
розглянуто вплив радянської мілітарної традиції на сучасні форми вшанування;
поставлено питання про необхідність переосмислення підходів до меморіалізації з урахуванням гендерної оптики.
Як реалізували
Подкаст побудовано у форматі експертної аналітичної розмови з фокусом на культурологічний і філософський аналіз.
У межах епізоду:
обговорено сучасні інструменти меморіалізації війни — мистецькі проєкти, фестивалі пам’яті, публічні кампанії, локальні меморіали;
показано, як культурні практики можуть як відтворювати нерівність, так і ставати інструментом змін;
матеріал створено у співпраці з «Дівоче.Медіа», що дозволило розширити охоплення та залучити аудиторію, зацікавлену в гендерній тематиці та культурних процесах.
Формат подкасту дав змогу осмислювати тему не через окремі кейси, а як довготривалий суспільний процес, що потребує рефлексії та системних рішень.
Вплив
Епізод сприяв формуванню нового погляду на вшанування жінок-військових як повноправних учасниць війни, а не винятків із «чоловічого» наративу.
Матеріал:
підсилив публічну дискусію про необхідність змін у культурі пам’яті;
привернув увагу до символічної нерівності у практиках меморіалізації;
викликав активний відгук аудиторії у соціальних мережах — коментарі, поширення, обговорення.
Що можуть наслідувати інші медіа
Інтегрувати гендерну оптику в теми війни, пам’яті та вшанування, не обмежуючись новинними повідомленнями про участь жінок у бойових діях.
Ставити питання про видимість і виключення, аналізуючи, чиї досвіди представлені у меморіальних практиках, а чиї — системно ігноруються.
Працювати з експертами й експертками з гуманітарних, культурологічних і філософських дисциплін для глибшого осмислення складних тем, які виходять за межі щоденної новинної логіки.
Використовувати подкасти та довгі формати для обговорення довготривалих суспільних процесів, де важлива не швидкість, а контекст і рефлексія.
Критично переосмислювати радянську спадщину в мові, символах і формах меморіалізації, пропонуючи альтернативні, інклюзивні підходи.
Співпрацювати з іншими медіа та культурними платформами, щоб розширювати аудиторію та поєднувати різні перспективи в розмові про пам’ять і війну.
Після початку повномасштабної війни кількість ветеранів і ветеранок в Україні стрімко зростає, водночас суспільний дискурс про їхній досвід часто залишається обмеженим двома крайнощами — героїзацією або стигматизацією. Ветеранські досвіди нерідко зводяться до образу травми, втрати чи «інакшості», що ускладнює повернення до цивільного життя, сприяє соціальній ізоляції та відтворює дискримінаційні уявлення.
У такому контексті медіа відіграють ключову роль у формуванні відповідального, неупередженого й людяного погляду на ветеранів — як на різних людей із власними історіями, досвідом і потенціалом для активної участі в суспільному житті.
Що було зроблено
Медіаплатформа «Накипіло» створила серію подкастів «Пліч-о-пліч», у центрі яких — розмови з воїнами та ветеранами визвольної війни.
У подкастах:
порушуються теми повернення з фронту до цивільного життя, адаптації та реабілітації;
ветерани говорять про власний досвід без нав’язаних рамок героїзації чи жалю.
Окремий епізод присвячено Дмитру Козацькому (позивний Орест) — ветерану, громадському спікеру та проєктному менеджеру із залучення ветеранів до оборонної галузі, що дозволяє показати ветеранський досвід також у вимірі професійної реалізації та громадської участі.
Як реалізували
Формат подкастів побудовано як відверті, неконфронтаційні розмови, у яких герої мають можливість говорити від першої особи — у власному темпі та власною мовою.
Редакція свідомо обрала:
аудіоформат, який створює відчуття безпечного простору для складних тем;
фокус на особистому досвіді без узагальнень і стереотипів;
підхід, що дозволяє говорити не лише про травматичні події, а й про відновлення, пошук нових ролей і форм участі в суспільстві.
Наталя Некипіла, випускова редакторка Радіо «Накипіло», пояснює, що редакція працює з темами ментального здоров’я, тілесних змін і вразливих ветеранських досвідів, спираючись на принципи, закладені в редакційній політиці медіа. Йдеться, зокрема, про пріоритет гідності людини над сенсаційністю, використання мови без стигматизації та повагу до особистих меж героїв і героїнь. У матеріалах ветерани не подаються як «кейси» чи узагальнені образи — у центрі завжди залишається їхній власний голос і право контролювати свою історію.
За її словами, редакція свідомо уникає драматизації, надмірної героїзації або патологізації досвіду, не чинить тиску на співрозмовників і враховує психологічну безпеку аудиторії, особливо під час роботи з темами ПТСР, втрат і адаптації до цивільного життя. Це дозволяє мінімізувати ризики повторної травматизації та тригерування слухачів.
Вона також наголошує на важливості контекстуалізації: особисті переживання ветеранів не подаються як індивідуальна проблема окремої людини, а вписуються у ширший воєнний і соціальний контекст — зокрема доступ до реабілітації, роль громади та відповідальність держави.
«Такий підхід відгукнувся аудиторії: слухачі та ветерани відзначали спокійний тон, відчуття безпечного простору, де складні теми можна проговорювати без ретравматизації. Критичні відгуки звісно траплялися теж. Ми їх врахували. Локальний контекст Харкова для нас принциповий: місто живе у близькості до бойових дій, і це визначає тон розмов — уважний, стриманий, спрямований на підтримку громади. Радіо говорить не лише про ветеранів, а розмовляє із ними, як з частиною спільноти, для якої досвід війни щоденна реальність», — додає Наталя Некипіла.
Вплив
Серія подкастів сприяє зміні сприйняття ветеранів — від образу виключно носіїв травматичного досвіду до повноцінних і різних учасників суспільного життя.
Матеріали:
допомагають руйнувати стереотипи, зокрема пов’язані зі змінами тіла, психічним здоров’ям або очікуванням «ідеального героя»;
підсилюють суспільну дискусію про рівність, гідність, повагу та довіру;
створюють приклад відповідальної медійної роботи з вразливими досвідами у воєнному й післявоєнному контексті.
Що можуть наслідувати інші медіа
Будувати розмову з ветеранами на засадах рівності, а не через позицію «інтерв’ю з особливою категорією». Ветерани й ветеранки — повноцінні співрозмовники, експерти власного досвіду, а не лише носії травми.
Давати героям можливість говорити від першої особи й у власному темпі, без тиску на емоції, драматизації або нав’язування очікуваних наративів про «героїзм» чи «страждання».
Уникати узагальнень і стигматизуючої мови, зокрема формулювань, що автоматично пов’язують ветеранський досвід із психічними розладами, небезпекою чи соціальною ізоляцією.
Працювати з темами ментального здоров’я відповідально, не замінюючи фахову інформацію сенсаційністю, і чітко розрізняючи особистий досвід героя та загальні медичні чи психологічні твердження.
Обирати формати, які знижують конфронтаційність, зокрема подкасти або довгі розмови, де можливе уважне слухання й пояснення складних тем без спрощень.
Показувати різноманіття ветеранських досвідів, зокрема жінок-ветеранок, ветеранів з інвалідністю, людей різного віку, професій і життєвих шляхів, уникаючи одноманітних образів.
Зміщувати фокус із війни як події на життя після неї, розповідаючи про адаптацію, роботу, громадську участь, професійний розвиток і повсякденні виклики.
Погоджувати чутливі моменти з героями, особливо коли йдеться про тілесні зміни, травматичні досвіди або приватні деталі, і залишати за ними право відмовитися від певних тем.
Уникати експлуатації візуальних або аудіоефектів, які підсилюють драму за рахунок людської гідності, особливо в матеріалах про поранення чи втрати.
Рефлексувати власну редакційну позицію, визнаючи, що медіа формують суспільне уявлення про ветеранів і несуть відповідальність за те, чи сприятиме цей образ включенню, а не виключенню.
Гендерні стереотипи щодо батьківства в українському суспільстві досі залишаються стійкими: виховання дітей часто сприймається як «жіноча» відповідальність, тоді як роль чоловіків у цій сфері знецінюється або подається як виняткова. В умовах війни, втрат і руйнування сімейних структур ці уявлення потребують особливого переосмислення.
Для прифронтових громад Харківщини історії сімей, які пережили окупацію й продовжують життя в умовах війни, стають важливим джерелом соціальної підтримки та нормалізації різних моделей родини.
Що було зроблено
Редакція «Громада. Груп» опублікувала соціально-портретний матеріал про Олега Михайлева — вчителя історії з Артемівки Печенізької селищної громади, який після смерті дружини самостійно виховує трьох дітей.
У матеріалі:
розкрито досвід соло-батька без апеляції до жалю чи сенсаційності;
показано щоденну відповідальність і турботу чоловіка як нормальну складову батьківства;
окреслено шлях родини, що пережила російську окупацію та адаптується до життя під час війни.
Як реалізували
Матеріал побудовано у форматі соціального портрета, зосередженого на повсякденному житті родини.
Журналістський підхід включав:
детальний опис сімейної історії та буденних викликів виховання дітей;
свідоме уникання героїзації, драматизації чи емоційного тиску на читача;
фокус на ролі батька як вихователя, опікуна і стабільної фігури в житті дітей;
дотримання етичних стандартів у роботі з темою приватності дітей.
«Тема «Татусь у декреті» — тема практично у медіа відсутня. Можливо тому, що в Україні дуже низький відсоток використання цієї можливості, за різними оцінками, лише 2–3% батьків оформлюють батьківську відпустку, що значно менше, ніж у багатьох європейських країнах, хоча суспільні опитування показують, що значна частина українців (близько 85%) вважають це нормою, якщо дохід жінки вищий за дохід чоловіка, але реалії та стереотипи обмежують цю практику», — розповіла Олена Зеленіна, шефиня аналітичного відділу мережі місцевих медіа Харківщині «Громада.груп».
Олена Зеленіна також зазначає, що стереотипи у висвітленні батьківства живляться винятками. За її словами, коли медіа зосереджуються лише на образах «ідеальних» або, навпаки, «жахливих» батьків, вони формують нереалістичне тло для більшості людей. Саме тому ключовою журналістською порадою вона вважає відмову від оціночних суджень, адже відсутність моралізаторства й оцінок є найкращим запобіжником від відтворення стереотипів у темі батьківства.
Вона пояснює, що під час роботи з особистими історіями, особливо коли йдеться про дітей, журналістам важливо ретельно зважувати баланс між суспільною значущістю теми та приватністю героїв. За її словами, у чутливих випадках доцільно змінювати імена та уникати впізнаваних локацій, таких як школа чи двір. Олена Зеленіна також наголошує на необхідності прозорої комунікації з героями: журналіст має пояснити не лише, де буде опублікований матеріал, а й які реакції та коментарі можуть з’явитися в соціальних мережах, адже людина повинна усвідомлювати наслідки «цифрового сліду». Водночас Зеленіна підкреслює, що журналісти не мають примушувати героїв повторно переживати біль заради емоційного ефекту чи яскравого заголовка.
Вплив
Публікація сприяє руйнуванню стереотипу про батьківство як виключно «жіночу» сферу та підвищує видимість чоловіків у ролі відповідальних і залучених батьків.
Матеріал також:
підтримує суспільне прийняття різних моделей сім’ї;
показує, як локальна журналістика може говорити про складні соціальні теми без стигматизації;
формує емпатійне сприйняття сімей, що живуть у прифронтових громадах.
Що можуть наслідувати інші медіа
Висвітлювати чоловіче батьківство без сенсаційності й екзотизації, не подаючи його як «виняток» або «подвиг».
Уникати мови жалю та надмірної героїзації, зосереджуючись на відповідальності та щоденних рішеннях.
Показувати батьківство як процес, а не лише як реакцію на трагедію чи втрату.
Руйнувати гендерні стереотипи через нормалізацію, дозволяючи історії говорити самій за себе.
Працювати з соціальними темами через конкретні людські історії, а не абстрактні узагальнення.
Враховувати локальний контекст війни та окупації, показуючи стійкість громад і сімей.
Дотримуватися етичного підходу до приватності дітей, не використовуючи їх як емоційний інструмент.
